Від смерті врятувала хустка… — Спогади про маму, яка була в’язнем Бухенвальду
Взимку минулого року відбулася прем’єра фільму “ГЕРОЇ” — історії про те, як підлітки з Донбасу вперше доторкнулися до теми Голокосту й вирішили створити про це шкільну виставу. Усіх цих дітей опалила війна на Донбасі, але тут вони намагаються торкнутися іншого досвіду. Біль та краса того, що вони роблять, дають їм сили пережити особисті трагедії та подорослішати.
4-го лютого відбулася онлайн-прем’єра цього 12-хвилинного фільму на новій YouTube-платформі “Театр Міжнародних Афер”. Фільм буде доступний для перегляду до 14 лютого включно.
Напередодні прем’єри дослідницька платформа “Крапка з комою” пропонує вам монолог сина однієї з в’язнів Бухенвальду: мер Миколаївської ОТГ Олександр Гадяцький, розповідає про свою маму Анну Антонівну (1925–1983 роки життя). Монолог подаємо мовою оригіналу без редактури:
Моя покійна мати… дата народження… 25-й рік. Її у вісімнадцятирічному віці вивезли у Німеччину і вона була в концтаборі. Я тільки точно не можу відповісти, але скоріше за все, що це був Бухенвальд. Вона тільки якось в розмові сказала, що їх з лагеря вивозили на роботу, на заводи Карла Цейс в місті Ена. Це заводи, які випускали для німецьких військ оптику. Оптику для… і для літаків, і для військової техніки. Це вона так от казала…
І також вона розказала, як пережила той момент, коли велику частину тих в’язнів знищували у цьому концтаборі, де вона була. Як вона вижила, вона так… ну, чуть-чуть розповіла, що її спасло те, що у неї була хустина. І коли їх загнали у газову камеру… каже: ми не знали. Ми думали… нам сказали, що це душові і вони будуть митися. Ну якось так получилось, що у неї була хустина і, коли начали запускати газ у ці камери… каже: люди почали падати. І… ну, при таких екстрених ситуаціях люди, ну, як це… “мочилися”, так скажу. І вона каже, що мене спасло те, що я намочила хустину і лягла на пол, на долівку, і на лице накинула цю хустину, і перебула той час, коли закінчили випускати газ.
Коли відкрили двері, каже: живих — в одну сторону, а тих хто загинув — в іншу сторону. Оце було таке жахіття, яке вона пережила. Вона, до речі, померла в досить молодому віці. Можливо, що ті… в ті часи… що в молоді роки вона це пережила, можливо, це спричинила те, що вона у 57 років… це досить ще такий вік, коли людина живе і працює. Ну, не можна сказати, що це вже стара людина…
Потім я вже згадав, що вона не любила туманів. Дома, коли ми жили… от, коли туман опускався на землю, вона починала задихатися. Вона йшла в хату і перечакала той туман. Це я вже зараз розумію, так у здоровому віці, що це все психологічні моменти пережиті в молодому віці. Вона не дуже любила про це розповідати, але в душі, як кажуть, “ті важкі часи” — воно все збереглося…
Її Анна Антоновна звали…. Я свою старшу доньку, коли вона народилася, в тому ж році, в якому умерла моя мати… Це був 83 рік. У січні місяці померла моя мати, а у вересні народилася донька. І ми назвали її ім’ям матері, також Анна.
Фамілія матері моєї була Тесленко, це таке українське прізвище. Ну, таке… Це сумно. Моя мати після того… до речі, їх звільняли американські війська з цього концтабору. Потім вони їхати ешелонами через всю Європу. Вивозили їх у Радянський Союз. Проходили вони так називаємі “фільтраційні лагері”, де їх перевіряли. Після того вона працювала на будівництві плотини на Сіверському Донці в Райгородку.
Єслі ви знаєте, раніше через цей міст, через цю плотину їздили на Красний Лиман. От. Нас було два брати у наших батьків. Я менший, старший 51-го року. Він уже покійний, його нема. Брата. От, такі от дєла. Мабуть, нема не одної сім’ї, яку оминула б війна 41–45 року. От. Ну, це було горе для всіх сімей. Ну, і ще одне таке, що держава… це вже пізніше, це вже після того, як моя мати померла. Значить, держава Німеччина почала виплачувати грошові кошти в’язням концтаборів, які були і працювали на території Німеччини. Виплачували грошові кошти. Але мати вже померла. Вона не скористалась цією можливістю…
У мене старша донька вона і характером і зовнішністю — вилита моя мати. От, хоча їй зараз уже 30… 38 чи 39… вона 83-го, от, і коли ми дивимося фотографії, ну, приблизно у такому ж віці моєї мами… да, і фотографії теперішні моєї доньки, ну, вони ідентичні. І характер: терплячість, нема от такого, що там жалітись чи ще щось. Старша дочка. Старша дочка — це ж моя… моя мама…
Більше про проєкт та його команду можна дізнатися за посиланнями,
українською мовою: https://perfosvita.org.ua/heroes-holocaust
німецькою мовою: https://www.mistotogo.com/spuren
Керівники та режисери проєкту: Георг Жено та Ден Гуменний
Камера та режисерка монтажу: Аліна Кобернік
Художниця: Анастасія Тарханова
Педагоги: Яна Гуменна (Київ), Ольга Бакуха (Миколаївка), Корнелія Бухбергер (Гамбург)
Проєкт реалізується у програмі “MEET UP! Youth for Partnership“ за підтримки Фонду “Пам’ять, відповідальність і майбутнє” (EVZ) Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.
Робота з текстом документального монологу: Яна Гуменна
Підтримайте “Крапку з комою” донейтом: https://send.monobank.ua/jar/2tqgPcazbC
Або станьте нашим Патроном — на Patreon
Підписуйтесь на нашу сторінку в Facebook
#крапказкомою
#актуальнозавжди
