Квантовий телефон: і до чого тут сучасне мистецтво?

Що спільного між квантовою фізикою та сучасним мистецтвом? “Крапка з комою” розпочинає серію матеріалів про те, як закони світобудови працюють у царині мистецтва. “Простір-час”, “теорія поля”, “квантова сплутаність” — ці феномени цікавлять не тільки науку, а й експериментаторів та дослідників від сучасного мистецтва.

Класична теорія поля говорить нам: світ — локальний. Щоб два віддалені об’єкти змінилися, вони мають провзаємодіяти між собою. Але така взаємодія не може бути швидшою за світло. Саме швидкість світла і робить наш світ локальним. Коли розмовляю по телефону, я спершу говорю, далі сигнал передає голос мережею, і лише потім співбесідник чує мене. Між тим моментом, коли я говорю, і тим, коли мене чують, є time gap (часовий проміжок).

Але квантовий світ працює інакше. Якщо класична фізика пояснює мені, як і що я сказав у телефон, то квантова тяжіє до складніших питань: чому я це сказав?

Сплутаний квантовий стан — це явище, коли кілька об’єктів можна описати лише у взаємозв’язку один з одним, навіть якщо вони рознесені у просторі.

Уявімо собі дві сплутані квантові частки. Якщо ми помістимо їх у телефони, то отримаємо сплутані квантові об’єкти. Такий телефон передаватиме мої слова без затримки у часі. Я говоритиму в один. Інший — вимовлятиме мої слова одночасно зі мною. Це так, ніби телефон не чує, що я говорю, а знає, що я казатиму.

Думка про те, що квантовий телефон знає, що я зараз скажу, збуджує та непокоїть мене.

Подібний експеримент проводила Китайська академія наук (QUESS). Мо-Цзи (Mozi) — перший у світі супутник, призначений для квантової передачі інформації на Землю. Він забезпечив рекордне розділення квантово заплутаних фотонів на відстань понад 1200 км. У майбутньому це може привести до створення квантової лінії зв’язку між Пекіном та Європою.

Французький антрополог та філософ Люсьєн Леві-Брюль у книзі “Надприродне в первісному мисленні” підкреслює, що прадавня людина допускала існування одного й того ж предмету у різних місцях одночасно. Це знання пройшло крізь віки і у сучасній нам масовій культурі трансформувалося у численні фільми про доппельгангерів. У середні віки такий двійник був антитезою до ангела-охоронця, а зараз — трансгресував до злого Купера з третього сезону “Твін Пікс”. Він говорить нам, що світ — недетермінований, принцип причини та наслідку не працює.

Парадокс у тому, що світ недетермінований, але всі ми — сплетені один з одним, як ті частки у квантовому телефоні. Де б ми не були, та ким би не були, ми все-одно зустрінемось у відділку шерифа Твін Пікс і після цього життя наші не будуть такими, як раніше.

І все ж-таки, до чого тут сучасне мистецтво?

На початку 60-х років ХХ сторіччя почали стиратися кордони між різним видами мистецтва — стався так званий “перформативний поворот”. Еріка Фішер-Ліхте у книзі “Естетика перформативності” пише, що всі види мистецтва — хай це буде образотворче, музичне, література чи театр — почали тяжіти до спектакулярності. Замість артефактів — події. Раніше центральне місце займав художній твір, який існував незалежно від митця та оцінювався глядачем/слухачем уже після створення. Тепер спосіб комунікації та творення змінився.

Автори-перформери та глядачі — подібні сплутаним фотонам. Мистецтво виникає, розвивається та завершується тільки у процесі взаємодії художника та глядача-реципієнта. Зміст мистецтва — це не месседжі художника, а те, що глядач у ньому побачив (спираючись на власний бекграунд, звісно).

Я бачу не те, що мені показують, а те, що бачу!

Все, про що ми говорили вище — (мета)фізика світу метамодернізму. Але постмодерний світ нікуди не зник. І вишкір його іронії: запит “квантовый телефон” у Гуглі. За цим запитом десятки статей про те, як російські вчені “створили безпечний телефон із квантовим шифрованням за 30 000 000 рублів”, а насправді — купили його на Амазоні за значно менші гроші.

Як це працює? Розпочинається срач, де прибічники і супротивники б’ються за те, “крали чи ні”. Але нізвідки не звучить тихий голос розуму: прилад, про який йде мова, взагалі не квантовий телефон.

Щось подібне відбувається зараз у світовому масштабі навколо пандемії COVID-19, а у масштабі пострадянському— навколо фільму Іллі Хржановського “ДАУ”.

Але ж “ДАУ” — це теж не квантовий телефон.

І до чого ж тут сучасне мистецтво?

Текст ессею: Ден Гуменний
Фото обкладинки: @sjel.l

Підтримайте нас на Patreon
Новини та контекст у Telegram
Підписуйтесь на сторінку у Facebook

#крапказкомою
#квантовемедіа