Словник квантового театру: “простір-час”
Відсьогодні “Крапка з комою” починає формувати словник нового театру. Що це за “квантовий театр”?
Авангардний театр завжди співзвучний своєму часу. Склалася парадоксальна ситуація: багато років існує театр, побудований за законами квантової фізики, який бурхливо, хоч і дещо хаотично розвивається. Але він мало вивчений та недостатньо описаний. Бо як про нього говорити? Який лексикон використовувати? Як аналізувати те, що ми не можемо навіть назвати? Тому і говоримо про нове у старих термінах. Або не говоримо зовсім.
Ми беремо на себе складну місію: сформувати новий лексикон. Щоб допомогти практикам та теоретикам від мистецтва, а найголовніше — глядачам. Бо як цей театр дивитися?
Ми мріємо, щоб “Крапка з комою” стала, у тому ж числі, дослідницькою лабораторією для нового, експериментального, процесуального, квантового, живого. Театральні практики на славу попрацювали. Спробуємо теоретизувати.
Перша тема: як працює феномен “простору-часу” у перформативному мистецтві?
Віктор Франкл, психолог, який пройшов крізь жахіття таборів смерті, у книзі “Людина в пошуках справжнього сенсу” описує феномен “умовного існування”. Що воно собою являє? Це певна деформація внутрішнього часу людини, яка позбавлена волі. В ув’язненні маленька одиниця часу (день) здається нескінченною, а довший відрізок (тиждень) пролинає дуже швидко. Таким чином, для людини у таборі день довший за тиждень [1].
Подібне явище описує у романі “Зачарована гора” Томас Манн. Хворі на туберкульоз відчувають подібні деформації часу, не знаючи дати свого звільнення та будучи обмеженими простором санаторію:
“Те, що ми визначаємо словами “нудьга”, “час тягнеться” — це скоріше хвороблива стислість часу в результаті одноманітності; великі періоди часу при безперервній одноманітності зіщулюються до таких малих розмірів, що викликають смертельний жах. Якщо один день як всі, то і всі як один; а при повній одноманітності найдовше життя відчувалася б як зовсім коротке і пролітало непомітно”.
Це феномен часу, обмеженого простором. Вони вже не окремі лінійні одиниці виміру, а складна, сплетена між собою система.
В’язні таборів згадують, що їх шлях від залізничної станцій до бараків відчувався так, ніби йшли вони на власні похорони. Подібний принцип лежить у основі “Ankoku Butoh” (“темного буто”) — японського сучасного танцю, що виник після Другої Світової війни.
Тацумі Хіджиката, японський хореограф та засновник авангардного буто, запропонував, щоб танець цей був подібний фізичному та духовному стану засудженого, який йде до гільйотини [2].
Згадаймо знамениту “Зелену милю”, описану Стівеном Кінгом у однойменному романі: коридор тюремного блоку, пофарбований зеленою краскою, яким в’язні йдуть до електричного стулу. Уявімо собі: йдуть вони не відстань, а час — останній час свого життя.
Подібні вправи з простором-часом ми виконуємо з учнями “Школи вуличного театру та перформансу” у PostPlayLab та на театральних тренінгах під час постановок. Перформери стають в один ряд на відстані 5–6 метрів від стіни і мають дійти до неї рівно за одну хвилину. Потім — за три, за, сім, за девять. Таким чином, сконцентрувавшись, йдучи неперервно, будучи присутнім у кожному русі, вони йдуть не простір, а час.
Цю вправу запозичено з класичного перформансу буто: кілька танцівників у світлому одязі та з вибіленими обличчями рівно годину йдуть від задника сцени на глядача. І хоч формально більше нічого не відбувається, ми відчуваєм, як навколо перформерів закручується воронка простору-часу. Ті, хто бачив це вживу, говорять, що відірвати погляд від щонайменшого руху танцівників неможливо.
Перформери знаходяться тут-і-зараз, абсолютно присутні у часі (посередині між минулим і майбутнім).
Як вдається досягти такого ефекту? При видимому фізичному спокої, відбувається колосальна робота на тілесному та ментальному рівні. Цей стан властивий не лише буто — варто лише згадати знамениту роботу Марини Абрамович “Митець присутній” або театральний експеримент Всеволода Лісовського у Театр.doc “Мовчання на задану тему”. Український PostPlayТеатр кілька разів створював омажі на класичні роботи: у постдраматичних виставах “Що робити в Попасній після шостої вечора?” та “Чорний сніг” (Київ) і у перформативній лекції „Pieprzę wasz festiwal albo osobliwości narodowej gentryfikacji” (Варшава).
Анатолій Васільєв, легендарний режисер, який дав дорогу в життя цілій плеяді театральних візіонерів, згадує подібний ефект тяглості часу. Метр захоплювався фотографією й у певний момент почав сприймати об’єкти у категоріях простору і часу, фізично відчуваючи їх. Він наполягає, що рух часу — це не метафора, а фізіологічне відчуття [3].
Стає дедалі ясніше, що зараз ми маємо уявляти і розуміти простір переплутаним з часом [4], подібно заплутаним фотонам, про які ми писали у цьому есеї:
Просторово-часова модель у релятивістській фізиці доповнює просторові виміри рівноправним часовим. Таким чином, створюється модель просторово-часового континууму, здатна описати Всесвіт. Математично його можна уявити як множинність подій, які знаходяться на вісях координат. Для їх опису нам потрібні три просторові виміри (довжина, ширина, висота) та одне часове. Час — це четвертий вимір у звичному нам тривимірному світі. Відповідно теорії відносності ці чотири виміри не просто рівноправні між собою, вони здатні переходити один в одний.
Подібно цьому працює сучасне перформативне мистецтво. З точки зору образотворчого мистецтва, мистецтво перформансу пропонує себе як своєрідне розширення образних та предметних вистав (“просторів”) за рахунок включення виміру часу:
“Тривалість, миттєвість, одночасність, неповторність стають новим досвідом часу у такій формі мистецтва, яке більше не обмежує себе фінальною фразою та результатом чогось на кшталт таємничого творчого процесу, а замість цього робить головною цінністю саме процес, подовжений у часі [5]”.
Театрознавець та історик Ханс-Тис Леман, автор культового “Пост-драматичного театру”, цитуючи німецького філолога Петера Сонді, пов’язує “кризу драми” з кризою часу [6]. Таким чином, тісно сплітає феномен часу та драматичне, театральне. Розквіт пост-драматичного театру припав на часи стрімкого розвитку та трансформації уявлень про простір і час. А театр завжди тісно працював з реальністю. І способи його комунікації та функціонування залежали від того, “у який час ми живемо”. Леман так описує цей новий “квантовий” театр:
“Театр — це місце реальної збірки (“Realen Versammlung”). Такий театр позначає часовий проміжок життя, який триває у спільному просторі, де відбувається театральна гра та акт сприйняття. Творення та сприйняття театральних знаків та сигналів відбуваються одночасно. Театральна вистава — дякуючи діям людей на сцені та діям людей у залі — дозволяє виникнути спільному тексту, навіть якщо при цьому у голос нічого не промовляється ” [7].
ВИСНОВКИ:
• маємо розрізняти час, який відчуваємо у досвіді (“тривалість”) та “об’єктивний час”;
• час більше не можна розглядати як лінійний та локальний — мистецька перспектива включає в себе минуле і майбутнє одночасно;
• час у новому театрі — це події, розташовані на вісях координат;
• час та простір — сплетені. Саме з обчислення Всесвіту випливає, що Всесвіт є простором, розтягнутим часом, або часом, стягнутим простором;
• з часом та простором (їх сприйняттям) можна працювати не лише як з окремими медіумами (“аристотелева єдність”), але як зі сплетеним “простором-часом”: подовжувати, стягувати, зупиняти, пришвидшувати, тощо.
ДОКЛАДНІШЕ:
1. Віктор Франкл. Людина у пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі. — Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2018.- с.85
2. Exploring Japanese Avant-garde Art Through Butoh Dance. — Keio University // futurelearn.com
3. А.Васильев / Parautopia / З.Абдуллаева. М.: ABCdesign, 2016. — с.216
4. Вілем Флюссер. Простори // Рухливий простір. Міждисциплінарна антологія — К.: ТОВ “АРТ КНИГА”, 2018. — с.48–49
5. Леман Х.-Т. Постдраматический театр. М.: ABCdesign, 2013.- с.219
6. там же,- с.254
7. там же,- с.28–29
Автори:
Ден Гуменний — арт-директор PostPlayТеатру, співкуратор освітнього проекту PostPlayLab, драматург, перформер. З 2011 року займається політичним-критичним театром як драматург, постановник, арт-менеджер та куратор. Є співавтором більше ніж 30 вистав та перформансів в Україні, Чехії, Польщі, Австрії та Німеччині.
Обкладинка: @sjel.l
Фото з архіву PostPlayТеатру
Підтримайте нас на Patreon
Новини та контекст у Telegram
Підписуйтесь на сторінку у Facebook
#крапказкомою
#квантовемедіа
