До в’язниці: маніфест засновника танцю буто Тацумі Хіджікати
Тацумі Хіджіката —японський хореограф та один із засновників танцю буто. Народився у бідному регіоні, дитинство його було складним, а коло спілкування — напівкримінальним. Після переїзду до Токіо займався танцем модерн, балетом та фламенко, захопився французькою літературою, особливо — Жаном Жене. Вся його творчість була звернена до темної, пригніченої людської сутності.
Навіщо зараз читати цей текст? По-перше, це чудовий зразок східного поетичного письма, де протестна політична думка тісно сплітається з химерними народними образами, а “досвіди тіла” перетворюються на радикальне мистецтво. А по-друге, у складні переломні моменти історії, коли у суспільстві “ніби все нормально”, але насправді — ні, назовні підіймається все найтемніше. І, щоб зрозуміти жорсткий час, у якому ми зараз живемо, можна звернутися до досвіду Інших.
Дослідницька платформа “Крапка з комою” пропонує вам художній переклад тексту Тацумі Хіджікати “До в’язниці”:
Я той, що застудився, дивлячись на камінь, і той, що занепокоївся, коли побачив пейзаж, де нікого немає. Я зростав впевненим, що мене скалічено. Якийсь чоловік стояв поряд із моїм батьком; дерево тріснуло і батько впав. Стискаючи каміння, я чинив опір; мого батька били. Тоді я вперше зрозумів, що світ сповнений нещастя. У природі людини, яка стікає кров’ю, я побачив фундаментальні плідні помилки.
Я зростав, насолоджуючись запахом бандитів, я шукав їх компанії. Ми всі несемо крізь життя тяжкий тягар — дитячу жагу до спілкування. Ми діти, які шукають, з ким би втекти з дому. Моїм супутником став гнів.
Кожен мій приятель у банді мав унікальний запах. Химерне слово “світ” було недосяжною марою, бо я зростав, як дворовий собака. Кривава природа переповнювала історичне та соціальне, а я не відводив від них очей. Друзі, яких завів у Токіо, жили у зрозумілому “механічному” світі, без будь-якого зв’язку з природою, що стікала кров’ю. І навіть без запаху. Я дивився на них і бачив трупи.
Чи є робота, де я сіяв би гниль та графічні жахи по всьому світу? Я завжди хотів доторкнутися до стрижню гніву, що тримає таку роботу.
Тепер я більше не собака. Хоч і незграбно, але одужую. Що ж значить моє одужання? Що воно означає для мене тут, на цій землі? Хіба я досі не одужав? Хіба я погоджуюсь одужати лише заради нової хвороби? У будь-якому разі, моя теперішня ситуація така: пересуваюся кімнатою з широко відкритими вікнами, а у руках — сірник та запальний мушкет.
Я відчайдушно намагався втекти з підвалу свободи бути зв’язаним та від зв’язку між мотузками, якими зв’язують. У дитинстві мене засмучували розповіді про бідні рисові поля. Тепер мене не одурити обіцянками, що звуться “демократією”. Більше ніяких листів від брудних голубів, що їх надсилає мені суспільство. Я змусив мовчати свою юність, коли ще не був собакою, що зализує рани капіталізму. У будь-якому разі, я маю заряджений мушкет біля вікна. Але мій палець чомусь не тисне на гачок. Чи є більше страждання, ніж перетворювати мрії на реальність, від якої доведеться прокинутися? Я маю зараз зачинити вікно і продовжити бесіду між своїм єдиним життям та Всесвітом. Те, що я не зміг знайти в дитинстві… І, нарешті, отримав: перетворився з собаки на живу істоту, що зветься людиною.
Раптом у гарматному отворі (“gun port” — отвір для стрільби у кормі корабля — прим. перекл.) промайнуло оголене тіло. Оголене тіло стікало кров’ю. З усіх сил, що дав мені гнів, я ремонтую зброю та ноги (гра слів “arms and legs” — прим. перекл.), які постійно втрачають шлях у обмеженому органічному тілі. Треба назавжди забути про походження рук та ніг. Я — тілесна майстерня (гра слів “body shop” — кузовний цех, автомайстерня — прим.перекл.); моя справа — реабілітація людини; зараз це називається “танцівник”.
Вся міць суспільної моралі разом з капіталістичною економічною системою та її політичними інститутами категорично проти використання тіла як інструмента для задоволення. Більш того, для орієнтованого на виробництво суспільства, безцільне використання тіла, яке я називаю танцем, є смертельним ворогом, на якого треба накласти табу. Я кажу у відповідь: мій танець базується на тих самих засадах, що й чоловічий гомосексуалізм, злочинність, фестивалі та ритуали — такі ж безцільні для суспільства, орієнтованого на виробництво. У цьому сенсі танець, який засновано на самоактивації людини, як і чоловіча гомосексуальність, злочинність та наївна боротьба з природою — природний і може бути протестом проти “відчуження праці” у капіталістичному суспільстві. Тому я ставлю себе у один ряд зі злочинцями.
Є щось спільне у їх мовчанні — чим більші помилки людина робила у житті, тим пряміша вона у діях. Все життя я волочився за ногами молодих злодіїв, що й досі у мене перед очима. Ці ноги не знають, що значить волочити на собі тягар політики — вони йдуть геть від цієї дурні. Володарі цих ніг відкидають будь-які спроби вилікувати їх: нехай цивілізація залишить собі цей хірургічний ніж. Я ставлю на реальність, як на безглузду життєву силу, яка очистила моє тіло від відголосків логіки. І я мрію про той день, коли піду до в’язниці разом з ними. У тюрмі я навчуся грати в футбол. Ноги злочинців не мусять вчитися стояти у подібних місцях. Я вчуся цьому “злочинному танцю”.
На свободі злочинці знову змушені стояти. Ззовні цієї реальності вони відчувають, що немає нічого вартого їх віри. Навіть сім’я — не те місце, де можна присісти. Вони набули захисного інстинкту: мислити для них небезпечно. Це основа того, як я вигадую танець — я встаю, бо вони створені, щоб стояти. Я ходжу, бо їх змушують ходити. Раптово вони починають бігти — і я теж біжу. Я падаю. Вони продовжують бігти. Вони піднімаються без будь-яких травм. То чому ж я стікаю кров’ю?
Зрештою, марно міркувати, що саме руйнує те, що я зробив. Перебудова людини — справа молодих, тих, хто своїми природними рухами копає матрицю здорового глузду. Я мрію про такий злочинний танець. З ним більше не буде сумнівів, чи треба спалити театри.
На свіже повітря! Я точно знаю, що, якби захотів, міг би стати другорядним вбивцею. Я хотів би, щоб у мені сплелися фантазія та реальне життя. Я хотів би сидіти сам, навіть не маючи паспорта, і смакувати помилки.
Із замкненої кімнати — на свіже повітря, а звідти — до в’язниці: таким буде мій шлях. Моє оголене тіло дуже просто відправити туди. Йому дозволять пройти без обшуку — і у мене буде ще один погляд на танець, який можна розповісти лише оголеними руками та ходою. Вислів “ходити невтомно” найкраще вказує на сутність танцю. Жорж Батай сказав:
“Оголеність пропонує протиставлення володінню собою, іншими словами: безперервному існуванню”. Він також сказав: “Це стан спілкування, що виявляє пошуки існування поза межами власного Я. Тіла відкриваються до стану безперервності за допомогою таємних каналів, які дає нам відчуття непристойності. Повне оголення має значення якщо не симулякру вбивства, то, принаймні, еквіваленту сили тяжіння”.
Ці слова Батая, схоже, найточніше відображають людську солідарність щодо оголеного тіла (навіть якщо тіло одне) та безперервності буття — іншими словами: смерті. Я бачу у в’язниці таку сцену трагедії, виставу, де оголене тіло та смерть неподільні.
Моє захоплення красою тюремних воріт, це не що інше, як поза здивування, що змушує утримувати себе від повного оголення. Так страшно бути оголеним, але у зовнішньому світі ми вже повністю голі. Сьогодні авторитет в’язничних воріт зменшується. Тепер це вважається свободою. Я нестиму цей тягар з усмішкою. Мова заборонена, звуки примудряються йти повз мої вуха; у одязі невиразного кольору я продовжую усвідомлювати, що досі стою оголеним, яким я є. Жоден театр не зрівняється з цим, моє тіло має досконалий механізм руйнування виробництва та моралі. Я бачу свій танець у радості в’язнів, що купаються у спільному душі; я бачу його серед в’язнів у камері смертників на заході сучасної цивілізації та на її сімейному гербі здорового глузду. Я бачу витоки свого танцю у їх ході.
Злочинець, засуджений до смертної кари та змушений йти на гільйотину — вже мертвий, навіть коли він до останньої миті чіпляється за життя. Жорстке протиставлення між життям та смертю доведене тут до крайнощів та сконцентроване у самотній нещасній істоті, котра, ім’ям закону, змушена бути тут. Людина не йде — її змушують йти; людина не живе — її змушують жити; людина не помирає — її змушують вмерти. Незважаючи на таку тотальну пасивність, людина парадоксально викриває у собі радикальну життєву силу людської природи. Сартр писав:
“Злочинець, який стоїть зі зв’язаними руками на ешафоті, ще не помер. Для смерті не вистачає єдиної миті, того моменту життя, який так бажає смерті”.
Саме цей стан — джерело мого танцю, і моя задача — створити такий стан на сцені.
Надсилання істеричних творів до театру має велике значення у наші дні. Ми маємо право відчути реальність серед випадкового шуму та несмаку, серед чогось зовсім сирого. Піднесений аскетизм злочину. Зовсім порожнє обличчя, яке катують. Молоді люди, які спритно набули безглуздої життєвої сили. Чистий відчай, що виник раніше, ніж зникла надія. Моє завдання — об’єднати їх у танцювальну групу та перетворити на оголених солдатів.
Прагнучи аскетизму, сучасне покоління вагається. Можна зробити висновок, що більшість (членів Сил самооборони)(“Self-Defense Force” — збройні сили Японії — прим.перекл.) відмовились від солідарності з тілом свого покоління та кинулися до армії через бажання підкорятися, а не щоб заробити на життя. Танець — це щось середнє між духом та імпульсом до таємного ритуалу — заради вливання у плоть та кров молодих людей; у фіналі він перетворює їх на смертоносну зброю, що здатна мріяти.
Те, що можна протиставити сьогоднішньому стану, що насміхається над солідарністю та розриває її на шматки, це не що інше, як становлення нового індивідуального людського образу та набуття через це солідарності. Я вкладаю цю солідарність у рамки своєї роботи. Але намагаюся вийти за особисті рамки та обмеження матеріалу. За родом моєї роботи, живі істоти — це мій матеріал. Це молоді істоти, що мовчать. Жан Жене писав:
“Талант — це ввічливість до матерії; він полягає у тому, щоб дати пісню тим, хто був німим. Моїм талантом буде любов, яку я відчуваю до всього, що складає світ в’язниць та колоній”.
Ці слова (повністю і точно) пояснюють мою рішучість. За словами Ніцше:
“Треба скинути костюм безплідного сприйняття, створений сучасною цивілізацією” з молодих людей, що закривають роти до та після будь-якої дії. Ніцше також казав: “Моя робота — у тому, щоб вдихнути життя у скелет, складений зі свідомості жертви. Я людина простої чуттєвої пристрасті. Трагічне росте та зменшується у мені разом з чуттєвістю”.
Я, кажучи словами Ніцше, людина чуттєвої пристрасті. Сенс моєї роботи у тому, щоб продовжувати вчитися всьому, зрізаючи голови мотикою. За власною волею я маю взяти до рук смертельну зброю, але для початку — спробувати повернути ці руки собі. Ці нові руки мають згадати, як вони тримали мотику, навіть якщо зараз керують машинами та переймаються через нещасні випадки на виробництві. Я маю відірвати ці тендітні пальці, що граються із виробничим брухтом.
“Праця — це apriori сила та провокація для боротьби з природою; це подолання опору”, — сказав [Герберт] Маркузе. Ця “провокація” моїми словами називається “танець”.
Але язик, який зализує рани цієї механічної цивілізації втікачів, вже виходить за рамки нашої провокації. Політика, яка приховує у своїх грудях функцію, позбавлену сенсу, є не що інше, як зупинка для некомпетентних людей, які почали сумніватися у собі та своєму корінні. Ми маємо розкрити цю ситуацію руками, що тримають ганчірку для крейди, якою стирають найменші прояви імпотентного майбутнього: культури жалісних стогонів у скелеті свідомості жертви. У центрі моєї роботи — вівтар, аскеза, місце для очищення людського тіла від нечистот. Моя робота полягає у тому, щоб забрати іграшкову зброю з рук сучасної молоді, яка виросла у стерильних умовах, та перетворити її на оголених солдатів оголеної культури.
Сьогодні я нічого не знаю — з точки зору системи відчуження та безперервної жорсткості, яку накладає робота на тіло, що влітку займається сапанням безплідних сільськогосподарських угідь. У грубій енергії в поєднанні з монотонним ритмом, що супроводжує цю працю, є щось, що змушує прикрити очі. Молоді фермери так втрачають найкращі роки свого життя. Ті, хто народився тут, зростають, граючись з гівном. Реальність така, що ціла сім’я рятується кишковим захворюванням, яким заразилася шестирічна дитина від бідного грунту монокультурного господарства. Руки батьків зв’язані з руками, що дражнять господа. У цьому явищі стільки чорного гумору, що воно мені здається таємничим танцем.
Приблизно на 13-му році періоду Сьова (приблизно 1939 рік — прим. перекл.) безліч монокультурних господарств регіону Тохоку страждали від анальних запорів. Ті страшні стогони мають бути відтворені та збережені у культурі. Зараз вони — важливий акомпанемент мого танцю; колись вони були “примітивними криками” і лише зараз я, через 12 років після того, як почав жити у Токіо, можу вміло впоратися з ними. Я жую стогони та глибину езотеричних жестів, пильно і невпинно вдивляючись у буденне. Я вигадую ходу, виліплену з сучасності, із верхнього слою темної землі, на якій танець та стрибки не можна було поєднати. У дитинстві темна земля Японії навчила мене по-різному непритомніти. Я мушу принести до театру це відчуття кроку. Я оголений солдат-доброволець, який муштрує ноги, що зніжилися від домашньої підлоги.
Я поклав обряд ініціації молоді на алтар своєї роботи. Це схоже на аскезу, і його можна назвати “церемонією ініціації” Я хочу створити такий танець із плоті та крові свого тіла — не шляхом взаєморозуміння, а через страх віри у процесі його переживання. Вірити людям сьогодні — справа одинаків. Вірити та продовжувати жити — це міф про вчинки, яким неможливо вигадати ім’я. Ризикувати. Руками, що зважували яєчка, я формую своє сліпе обличчя.
Я онімів від тіл молодих істот, які (позбавлені будь-яких пережитків етики) захопили вулиці. Я роблю предметом своєї роботи теплі піски, швидкі машини, драматичні погоні та оголені (у значенні “щирі” — прим. перекл) розмови, що відкинули суспільний осуд, як це зробила позбавлена любові молодь. Я вірю: за допомогою діалогу з молодими істотами, які знаходяться так близько до первинного досвіду буття, та завдяки роботі, що грається їхніми тілами — можливо вдосконалити їх, як моїх оголених солдатів. Перебудова людини буде здійснена лише шляхом взаємодії зі смертельною зброєю мрії, яку ігнорують недалекі політики.
січень, 1961
спочатку опубліковано як “Keimusho e” у Mita Bungaku.
Перекладено з англійської за академічним виданням TDR, MIT Press (The Drama Review 44, no 1, 2000)
Переклад українською — Ден Гуменний (дослідницька платформа “Крапка з комою”)
Підтримати роботу платформи “чайовими” можна тут: https://send.monobank.ua/jar/2tqgPcazbC
Підтримайте нас на Patreon
Новини та контекст у Telegram
Підписуйтесь на сторінку у Facebook
#крапказкомою
#всещеактуально
