Коли людина помирає?
Чому не плакати на похоронах — це нормально? Як допомогти підлітку, який переживає втрату? І до чого тут ритуали?
Психотерапевт, вчений, ветеран війни та співзасновник документального “Театру Переселенця” Олексій Карачинський у своїй лекції простими словами дає відповіді на ці питання.
Лекція відбулася у перформативному просторі PostPlayLab в рамках проєкту Станіслави Овчіннікової “Am I dead yet?”, створеного за підтримки House of Europe та програми Європейського союзу “Прямуємо разом”.
Дослідницька платформа “Крапка з комою” пропонує вам другу лекцію Олексія Карачинського:
Минулого разу ми говорили про феномен смерті з точки зору біології та міфології, а сьогодні поговоримо про філософію та психологію.
У чому сенс життя? Чи відповідали ви собі на це питання?
У чому різниця між життям та смертю? Спочатку вона видається очевидною. Якщо ж поглибити, то все складніше. Цитата Мераба Мамардашвілі частково відповідає на це питання:
“Нужно совершать усилия, чтобы оставаться живым. Мы на уровне интуиции знаем, что не всё живо, что кажется живым. Многие из нас, многое из того, что мы испытываем, что мы думаем, что мы делаем — мертво. Мертво в простом изначальном смысле слова, потому что это подражание чему-то другому, это не твоя особенность — это чужая. Мертво, потому что это не твоё подлинное, собственное чувство, а стереотипное, стандартное. Не то, которое ты испытываешь сам, а нечто такое, что мы только словесно воспроизводим. И в этой словесной оболочке отсутствует наше подлинное личное переживание. Хочу подчеркнуть, что мёртвое не в том мире существует, не после того, как мы умерли, мёртвое участвует в нашей жизни. И философы всегда знали, что жизнь есть смерть. Тем самым философы говорят, что жизни в каждом мгновении переходит и переплетена со смертью. Смерть наступает не после жизни, а она участвует в самом процессе жизни”.
Як психотерапевт, я працюю з людьми, які стикаються з різними фобіями. Часто це страх смерті та панічні атаки. Наведу кілька прикладів. Один клієнт звернувся до мене, бо “не отримував щастя від життя”. Він брав участь у якихось тренінгах, де потрібно було ставити 300-400 цілей на рік і досягати їх. Він це півроку виконував, а потім кинув, бо рівень задоволення від життя сягав “мінус один”. Чому він був нещасливим? Відповідь очевидна: він жив несправжніми, не своїми ідеями. Він жив не своїм життям, а тим, що в інстаграмі показують.
Інший приклад: до мене звернулася клієнтка з проблемою панічних атак. Вони часто бувають незрозуміло від чого: я відчуваю, що зараз помру, але не розумію причини. У мене потіють долоні, у організмі багато адреналіну. Я думаю, що сходжу з розуму. І від цього мені ще страшніше.
Паніка або панічна атака — це завжди реакція на певну небезпеку. Що це була за небезпека? Виявилось (потім я цю тезу багато разів підтверджував з іншими клієнтами), панічні атаки відбувалися лише тоді, коли ця жінка робила щось невластиве собі. Щось зручне комусь іншому. Це теж питання про “життя для інших, а не для себе”. Чи я живий в житті, де роблю все лише для інших? Так само людина, яка зупиняється у своєму розвитку. Її теж символічно можна назвати “живий мрець”, або просто “мрець”.
Панічна атака — це реакція організму на небезпеку. А небезпека страшна тим, що “мені можуть нашкодити”. Якщо мені нашкодити, то найгірше, що трапиться — я помру. І тому “не моє життя” — це “мертве життя”. Тою чи іншою мірою воно є такою небезпекою.
Наведу ще одну цитату з лекції Мераба Мамардашвілі “Естетика мислення”:
“Нельзя пытаться представить себе смерть, как нечто, что будет “после смерти”. Выдающийся физик XX века Шрёдингер в своих лекциях как-то спросил: помните ли вы ваше “Я”, которому 16 лет? И которое наверняка глубоко и страстно испытывало какие-то чувства и мысли. Вы помните его? Вы должны сказать: нет — оно умерло. Вы сейчас совсем другой человек. Но случалось ли в вашей жизни событие, которое называется смертью, и к которому приложимы эти термины до-и-после?”
Що він мав на увазі? На символічному рівні смерть вже траплялася з нами. Будь-яка зміна — це оновлення. А оновлення — це процес життя та смерті. Коли Мамардашвілі каже про “до-и-после” — це про внутрішню зміну, після якої життя перестає бути таким, як раніше. На символічному рівні те життя померло. З’явилося інше. Чи гірше воно, чи краще — це інше питання.
Коли люди бояться смерті, я пояснюю це тим, що смерть — це щось невідоме. На рівні символу, багато подій супроводжуються процесом життя та смерті: наприклад, я закінчив школу — школа закінчилася. Цей період залишився у моїй пам’яті. Це “кінець шкільного життя”. Смерть шкільного життя і початок життя університетського. Початок дня. Кінець дня. Початок стосунків і їх кінець.
Інший аргумент страху смерті: хотілося б, щоб життя не закінчувалося. Я пропоную подумати про ідею вічного життя. Що воно собою символізує? Ви б хотіли, щоб якась подія не закінчувалася? Перший поцілунок? Захід сонця? Давайте уявимо, що дивимося цей захід сонця до кінця життя. Він не закінчується ніколи. Або робимо щось безкінечно, бо живемо вічно: цілуємось зі своєю першою дівчиною.
На першій лекції я говорив, що є багато дисциплін, які намагаються відповісти на питання життя та смерті. І одна з них — міфологія. Згадаймо “сізіфову працю”. Сізіф хотів ввести в оману богів, щоб жити вічно. Боги сказали: добре, ми покараємо тебе вічним життям. Інший міф — про Агасфера. Це людина, яка відштовхнула від стіни свого дома Іісуса, коли той ніс хрест на Голгофу і притулився, щоб перепочити. Агасфер отримав за це вічне життя, і воно було схоже на пекло: це міф про “вічного жида”.
А що ж таке “пекло”? Мераба Мамардашвілі говорив: пекло — це щось, що немає кінця. Це певна подія, з якої не зроблені висновки. А якщо вони не зроблені, то подія може знову статися і повторюватися вічно. Чи є смерть настільки страшною, як здається? Чи треба намагатися, як Сізіф, хакнути цю систему?
Щоб говорити з дітьми або підлітками про смерть, спочатку треба поговорити про неї з собою. Для себе сформулювати відповіді на питання. Якщо у нас немає відповідей для себе — нам не віритимуть. Тому мета цих лекцій — розширити власне уявлення про смерть.
Багато філософських напрямків пропонують розмірковувати про смерть. Наприклад, у Григорія Сковороди ідея смерті пов’язана з сумлінням. Смерті не боїться лише той, у кого чисте сумління. Одна з його ідей: світ такий, що кожен хоче витягнути з нього максимум. Когось обдурити, когось підставити. Є більш могутні люди та більш слабкі, але всі вони бояться смерті. Не боїться лише той, у кого “серце сумлінне, чисте, немов кришталь”.
У філософії японських самураїв є книга “Бусідо”. Це кодекс самурая. Одна з найважливіших ідей: щодня, щохвилини, щосекунди думати про смерть та шукати можливість померти як самурай. Ідея в тому, що смерть допомагає нам бути кращими. Так само у Карлоса Кастанеди смерть — одна з центральних ідей філософії. Якщо сумніваєшся, як вчинити, то уяви, що ця дія — остання з твоїх дій. Це твоя “остання битва на Землі”.
Коли до мене звернувся хлопець зі страхом знайомитися з дівчатами, я обговорив з ним цю ідею. Так ми позбавились думки, що “може бути наступний раз”. Коли ми нагадуємо собі, що не є безсмертними, то кожної секунди вчиняємо як воїн. Так казав Кастанеда. У цьому різниця між воїном та звичайною людиною. Подібне у самураїв: смерть допомагає їм бути кращими.
У Чехії є Костніца в Седлеце: костел та осуарій, створений у склепі церкви Всіх Святих. Він “прикрашений” сорока тисячами людських скелетів. Була чума і при костелі на кладовищі вже не вистачало місць для поховання. Місцевий священник (він був митець, як ми бачимо) вирішив цей костел так “прикрасити”.
Там при вході написано: “Ми були такими, як ви. Ви станете такими, як ми”. Memento mori. Думай про смерть. Я і так любив думати про смерть, але в такому місці хочеться медитувати про це. І от я повернувся з Чехії і зрадів, що у моєму домі теж є митець, який думає про смерть:
До мене звернулася клієнтка, яка народила дитину. Зараз цій “дитині” вже 28 років, але жінка не може позбутися однієї думки: коли дитина була маленькою, ця жінка хотіла її вбити. Вбити не тому, що дитина погана. У мене є син Іван — йому півтора роки. І коли ти не спав кілька ночей поспіль, то приходять різні думки через фізичне безсилля. Я до цього ставлюсь абсолютно нормально і з гумором. Але ця клієнтка себе звинувачувала за таке. Та ще й чоловіка не було поруч — він був у відрядженні. А з батьками вона посварилася. І немає допомоги: я сама, у мене немає ніякого особистого життя, я не можу поїсти, я не можу помитися, бо дитина плаче.
Я спитав її: коли ти згадуєш, що хотіла вбити дитину, то що відчуваєш у цей момент до дитини живої? Вона сказала: велику цінність. Тоді я спитав: так ці роздуми про смерть — це твій ворог, чи це друг, який допомагає цінувати життя? І сприйняття цих думок змінилося.
Щось подібне відбувається, коли помирає дитина. Бо смерть літньої людини — це “ніби ок”. А дитини— зовсім інше. Це горе, помножене на десять. Філософ-стоїк Марк Аврелій спробував відповісти, чому це так. Він казав: коли помирає дитина, і коли помирає літня людина, вони втрачають те саме — життя. Але дитина втрачає життя, “яке могло бути”. От ми ще на море не з’їздили…
На минулій лекції я вже питав: чим страшна смерть? Я дав собі таку відповідь: вона страшна тим, що це — невідоме. А невідоме породжує страх. А будь-який страх асоціюється зі смертю. Смерть асоціюють з втратою, порожнечею, самотністю. Якщо після школи я розумію, що буде далі, і ця “смерть” сприймається м’якше, то тут смерть — це “втрата назавжди”.
Я розповім про свою бабусю, а ви спробуйте дати відповідь, коли саме вона померла. У неї була хвороба Паркінсона останні сім років життя. І сім років стиралася пам’ять. Коли я приходив до неї на початку, ми могли нормально говорити. Потім ця розмова зводилася до подій, які залишалися у пам’яті. Згодом їх число скорочувалося до найемоційніших: “пам’ятаєш, якось ти не хотів їсти, а я тебе відлупцювала, і ти втік на вулицю, а потім ще мені сказав «дякую»”. І ми годинами говорили про те ж саме. Годинами відтворювали одну подію. Я з нею погоджувався, бо розумів, що найважливіше — дати відчуття безпеки у спілкуванні.
А потім бабуся перестала мене згадувати. Вона не розуміла, хто це прийшов. Мені було більш-менш ок у цьому (бо я розумів процеси), а батькові — дуже складно. Бабуся свого сина вже не пам’ятала. Потім вона померла.
Але коли вона померла насправді? Коли я спілкувався з батьком про це, то казав: можливо, добре, що вона йшла поступово, а не померла зненацька. Бо людина — це не лише тіло, це ще й наративи. Це пам’ять. Немає пам’яті — зникає людина. Я говорив батькові, що, можливо, так нам було простіше підготуватися.
Зараз ми підходимо до найважливішої філософської частини лекції. Є базові поняття філософії: форма та сутність. У Платона вся філософія базується на поняттях “ідея” та “матерія”. Коли я кажу “стіл”, то ви мене розумієте. Бо у вас є “ідея стола”. Але навряд чи ви згадали якийсь конкретний стіл. Платон говорив, що речі — це не просто матерія, а й певна ідея. Ми ж говоримо про форму та сутність. І ці дві групи — дуже схожі поняття.
Моя бабуся формально померла у день своєї смерті. Вона виглядала як бабуся, яку я знаю. Вона ходила як моя бабуся. Але її сутність почала помирати вже давно. У який саме день — невідомо. У християнстві це — душа та тіла. Ідея — це душа, а матерія — це тіло.
Коли ми говоримо про втрату, одна з найважливіших, як мені здається, помилок: ми ідею ототожнюємо з матерією. Якщо бабуся помирає, то вона “помирає повністю”. Якщо втрачається матерія, то втрачається й ідея. Але, коли у мене немає доступу до певної матерії, є доступ до ідеї людини. Якщо уявити, що я прийду з будь-якою проблемою до бабусі, то досконально знаю, що вона скаже. Коли я хочу поспілкуватися з нею, можу говорити через ідею, через цінності, що живуть у мені.
Одна з моїх улюблених книг — “По кому подзвін” Ернеста Гемінґвея. Її головний герой — Роберт Джордан. Це герой неіснуючий, він є лише в книзі. Але він справив на мене таке сильне враження, що в складних ситуаціях я часто питаю у нього пораду. Чи їхати у 14-му році на війну, чи не їхати? У такі моменти не вдається брехати собі.
У мене є багато друзів, які живуть в інших країнах. Ми не спілкуємося регулярно, але я розумію, що ці люди є в моєму житті. Навіть, якщо їх немає поряд. Навіть, якщо вони помруть, то продовжать бути у моєму житті, допоки буду я. Коли ж відбувається “кінцева смерть”? Коли я забуваю людину. Одна з терапевтичних ідей звучить так: я носій померлої людини, я не даю їй померти. Ідея людини не помирає.
Як говорити з підлітками про смерть? На попередній лекції я говорив, що приблизно з 12 років діти починають сприймати смерть буквально. Такою, якою вона є для багатьох дорослих. Щоб говорити з підлітками про смерть, треба зрозуміти: що є життя, і що є людина? Треба навчитися отримувати доступ до того, кого не вистачає: це може бути собака, а може — людина.
Що з нами відбувається психологічно, коли ми втрачаємо близьку людину? Або, коли відбувається певна криза, сильна емоційна подія? На минулій лекції я розповідав, чому так важливий ритуал поховання. Ні в якому разі не можна казати дитині у цьому ритуалі: чому ти не плачеш?
Не плакати — це нормально! Що відбувається з дитиною?
- Найперше — це шок.
Він може тривати плюс-мінус півтора тижні. Щось відбулося, але я не можу усвідомити, що саме. Для нашої психіки важливий час, щоб перебудуватися. Коли я згадую поховання бабусі, то пам’ятаю, що мій батько сам не розумів, що відбувається. Цей шок — це “розуміння без усвідомлення”. Відбулася втрата, зовнішня різка зміна, і нам важливо це усвідомити, але ми ще не усвідомлюємо.
Одна з моїх клієнток казала: я по-дорослому сприймаю смерть бабусі і мені ок. За тиждень ми зідзвонилися і на консультації вона плакала. Так само, коли людина повертається з війни. Я згадую себе: приходиш і ти — інопланетянин. Ніби все ок, але… Приблизно тиждень-два потрібно, щоб перебудуватися: виходити на вулицю, вдягати цивільний одяг.
- Друга фаза — реакція.
Це і є усвідомлення. Воно відображається на поведінці безперервним сильним плачем. Тепер я зрозумів, що відбулося: цю людину не повернути фізично.
Важливо: на першому етапі психологічна допомога не надається. Тому що психіка буде перебудовуватися. Це як намагатися відремонтувати щось, що точно буде знищене. На другому етапі можна надавати психологічну допомогу, але краще — приблизно за місяць після втрати.
- Третя фаза — адаптація: або отримання нового досвіду, або зацикленість на проблемі.
У мене була знайома бабуся. Її син у 90-ті займався рекетом — і його вбили. Вона завжди сиділа на лавочці і завжди плакала. Завжди похмура, і завжди говорила про сина. Це приклад людини, яка не змогла або не захотіла жити далі. І вона зациклилась у моменті. Це приклад довічного горювання. І коли якась бабця питає дитину: “чому ти не плачеш, у тебе ж померла мама?..” Вона не плаче, бо ще не має розуміння, що сталося!
Як відповісти на питання: що краще сказати людині, яка когось втратила? Я для себе дійшов висновку, що краще сказати: ти можеш на мене розраховувати. Я готовий бути з тобою стільки, скільки потрібно. Важливо у такі моменти не залишати людину одну. Є можливість жити разом — можна прожити. Або просто бути поруч. Відчуття іншого дуже важливе у кризові моменти.
На минулій лекції я розповідав про важливість ритуалів у нашому житті. Тому лише нагадаю: ритуал — це можливість здійснити певну внутрішню зміну через зовнішнє. Чашка кави допомагає мені почати робочий день. Ритуал кінця роботи — це пляшка пива. Я відкрив пиво — і робота закінчилася. Випускний зі школи — теж певний ритуал закінчення. Це “поховання школи”. Багато людей, до речі, плачуть у такі моменти.
Поховання — це важливий ритуал передачі людини зі світу живих у світ мертвих. Зі світу матерії — у світ ідей. Чому важливе горе? Бо горе — це відпускання до кінця, без надії повернути. Горе знищує надію на можливість повернення. Важливо прожити горе, щоб розлучитися з тілом померлого. Бо інакше будете очікувати “другого пришестя”, як та бабуся. Або стосунки, які закінчуються зі сторони одного партнера, а інший — ще має надію. І робить огидні речі, бо має надію, бо тримається, щоб не було дуже боляче.
Мераб Мамардашвілі казав: “ми обираємо одвічно страждати, аби не страждати”. Ми обираємо страждати довічно, щоб не страждати сильно. Але сильне страждання — це і є горе. Воно допомагає очиститись і йти далі. Страждання закінчується тоді, коли закінчується супротив реальності.
Чим ще допомогти підлітку? Можна навчити його крізь певні ритуали зустрічатися з людиною. В Україні цей ритуал не на найкращому рівні — це “гробки”. У Мексиці — День мертвих. Якщо гробки — це “ритуал курця”, то у Мексиці — “ритуал здорової людини”. Раджу вам подивитися мультфільм “Таємниця Коко”.
Але не обов’язково ритуал прив’язати до релігії. Він може бути й особистим: пам’ять у речах, пам’ять в годиннику, пам’ять в чомусь важливому. У “християнстві здорової людини” є сильна традиція, яка справді допомагає. І пов’язана вона саме з психологічними станами. На третій день — зустріч з усіма близькими. Важливо не дати людині залишитися самотній у горі. 3, 9, 40 днів, потім — кожного року. Це поступова адаптація до прийняття. Звісно, наші “гробки” у селах іноді відбуваються не найкращим чином, і не найкращим чином завершуються, але сенс цієї традиції — важливий та дуже серйозний. Він у поступовому переживанні горя.
Перша лекція Олексія Карачинського:
Лектор — Олексій Карачинський
Авторка проєкту “Am I dead yet?” — Станіслава Овчіннікова
Редагування — Яна Гуменна та Ден Гуменний
Підтримайте “Крапку з комою” єдиноразовим донейтом: https://send.monobank.ua/jar/2tqgPcazbC
Або станьте нашим Патроном — на Patreon
А також підписуйтесь на нашу сторінку у Facebook
#крапказкомою
#актуальнозавжди
