Бібоп або Чому хіпстери не танцюють лінді
Для каналу All That Swing
До кінця війни свінг великих оркестрів був популярним. Ультра, мега, супер популярним. А коли щось хороше стає настільки попсовим, обов’язково хочеться знайти альтернативу. Щось більш витончене, більш для своїх. Так з’явився бібоп. Музиканти не хотіли розважати натовпи, хотіли самовираження і хочуть його до сьогодні. Бібоп став їх формою протесту.
Солісти біг бендів почали грати музику для своїх ще за хороших часів. Багатьом хотілося експериментів, складнішої імпровізації, швидкості. Тож вони збирались на всенощні джеми в кабаках типу Minton’s Playhouse. Обговорювали своїх бендлідерів, мовляв старі й запліснявілі. Бендлідери в свою чергу обговорювали їх: дурний молодняк. До кінця війни бібоп можна було почути тільки вживу або по радіо, записів толком не збереглося.
Вище на відео — знаменитий запис концерту квінтету Діззі Гіллеспі (ведучий каже Джилеспі) в Нью-Йоркському таун холлі 22 червня 1945-го. Власне з цього почалась популярнсть бібопа. При чому не тільки музики, але й стилю, навіть стилю життя. Молоді бунтівники копіювали прикид Діззі і фиркали на все популярне. Носили круглі окуляри, капелюхи, шийні платки і розкішний жаргон, називали себе хіпстерами. Сьогоднішні хіпстери (насправді вже вчорашні) нєрвно курять.
ГОЛОВНІ ДІЙОВІ ОСОБИ
Коулман Хоукінс (Coleman Hawkins). Тенор саксофоніст, який став бібопером задовго до того, як це стало модним, ще в 1939-му, записавши “Body and Soul”. Ще не так агресивно, але вже відчутно більш імпровізаційно. Пізніше у комбо Хоукінса грали зірки бібопу: Телоніус Монк (клавіші), Макс Роуч (барабани) і Майлз Девіс (трубач, про якого ми ще згадаємо в наступних статтях). Хоча як на мене, саксофон Хоукінса, навіть в найбільш бібопні роки, далеко не такий “псіхований”, як у Паркера.
Чарлі «Bird» Паркер. Його називали найталановитішим у поколінні. Він будував мелодію в тій тональності, в якій вважав за потрібне, хоча це суперечило всім існуючим принципам джазу. Але мав відверто паскудний характер і рано захопився героїном, тому прожив лише 34 роки. Кар’єра його була такою ж швидкою і нерівною, як бібоп.
Кажуть, Паркер намагався свого часу потрапити в оркестр Каунта Бейсі, але його не взяли за занадто сміливі імпровізації. Тому він грав в якомусь маловідомому бенді Джея МакШенна з Канзасу, а в 1942-му переїхав в Нью-Йорк, працював на кількох роботах, ходив на джеми, грав з друзяками в after-hours клубах. Список друзяк включав Телоніуса Монка, гітариста Чарлі Крісчена, барабанщика Кенні Кларка і, звісно, Діззі Гілеспі. Поступово із клубів вся тусовка вибрались на більш широку аудиторію.
Діззі (Джон) Гілеспі. Трубач, якого всі знають за щоки. Ще хтось знає за Солоні горішки (один з моїх улюблених матеріалів на Sing in Swing) і зігнуту трубу. З 1939 по 41-й грав з Кебом Келлоувеєм. І звісно, на джем-сейшенах в нью-йоркских клубах. Бібоп створили вони разом з Паркером (так кажуть), але через згадані вище фактори, саме Діззі став його обличчям. Вони вдвох хотіли, щоб їх сприймали як серйозних музикантів. Але пізніше Діззі таки почав догоджати публіці, додав у свої концерти розважальний елемент, брав участь в телешоу і надував щоки на замовлення. А в 60-х умудрився балотуватися в президенти по приколу. Збирався Білий дім перейменувати в Blues House і Дюка Еллінготона зробити держсекретарем.
Телоніус Монк. Піаніст і композитор. Саме Монку приписують слоган бібопу: “Ми хочемо грати музику, яку вони грати не зможуть”. Вони — це лідери біг бендів, особливо білі. Мені особливо нема більше чого додати, крім того, що в нього була класна борода і купа різних дивних капелюхів. Але далі треба слухати, як спілкуються солісти і афігєвать. Трек, правда, пізніший. Зате авторський.
Свінг VS Бібоп
Порівнювати ці два стилі в їх класичних проявах виглядає дикістю. Як кота з кактусом, наприклад. Але і те і інше — джаз. Більше того, бібоп грали ті ж музиканти, що й свінг в бігбендах. Просто їм хотілося більше свободи і сложніших щєй.
Ритмічна основ у бібопа — той же свінг. Тільки мелодія в соло відірвана від ритму і взагалі від всього земного, імпровізація часто починається з-за такту і так само часто з другої долі. А значить — ніякої передбачуваності. Тільки швидкість, стрибки, незвичні акценти, нервові фрази. Чим складніше, тим краще. Плюс нові аккорди і послідовності, незвичні для вуха і взагалі здаються дикими на перший (іноді і на другий) погляд. Боп, кажуть, може бути “жорстоким зі слухачем”.
Більше того, в ударній установці все стало з ніг на голову. Якщо в свінгу rhythm keeper-ом був великий барабан (низький звук), то для бібопа це тарілки (високий звук), а великий і малий барабани використовуються для акцентів, особливо під час чужого соло.
Для нас, ліндіхоперів, це означає, що ми її тільки слухаємо (як вона й задумувалась). Вимикаємо ноги, вмикаємо голову, насолоджуємось мелодією, тримаємось міцніше, на поворотах заносить.
Ажіотаж навколо бібопу тривав не довго. Все таки, для широкої публіки — це занадто складно, а значить великих грошей не приносило. Але після бібопу, з 1950-х нові стилі почались якось всі разом і проводити грані між ними стало майже неможливо. Але ми все ж спробуємо. Колись. Може.
