Кріс із WiseGuyz: Про любов до життя і плату за інфантилізм
Для каналу All That Swing
Завжди починаю так інтерв’ю. Ти хто такий і з якого району?
Я Кріс, рок-н-рольний чувак з Харкова, з Салтівки. Засновник, лідер та фронтмен гурту WiseGuyz. В мене є ще кілька інших музичних проектів (6–7). Десь я композитор/сонграйтер, десь музикант та аранжувальник. Рок-н-рольна музика то моє все, але не тільки ноти-звуки, а ще й образ, стиль і спосіб життя.
Я десь знайшла, що тебе звати Діма
Ну так, це не секрет. Скрізь Кріс, але в паспорті Дмитро.
Ще про назву гурту цікаво. Я бачила 500 різних варіантів написання. Давай це раз і назавжди устаканимо)
З назвою ця історія стара. Спочатку було Wise Guys. Так було роки 3 мабуть, а може більше. Потім знайомі дізналися, що є ще одна банда з такою назвою. Якісь німці. А нашу назву вже багато хто чув і змінювати було б дуже недоречно, бо нас тільки-но почали звати виступати і змінювати назву в такий момент ну зовсім не альо. Ми вирішили залишити назву, але змінити написання. Отже це the WiseGuyz . Одним словом, без пробілу із великими літерами WG і з z на кінці. Остання літера це був типу стьоб над правописом. Так ще робили інші закордонні банди. До рашистьскої свастики це немає відношення. То був ±2003–2004 Після цього я ще довго парився, що є група з такою ж назвою, але потім (±2009) мені хтось накидав посилань приблизно на 10 гуртів з назвою вайз гайз. Там був і хіп хоп, й акапелла, i якийсь джазовий біг бенд, однойменні гурти, що вже розпалися, якась електронна банда, тощо. Тоді мені стало спокійніше, що нас із такою назвою набагато більше ніж 2. Після цього я в фб вирішив зробити підпис, щоб 100% розуміти, що це ми. Ось чому наша сторінка називається WiseGuyz (rockabilly Ukraine) Тепер наш варік тільки такий WiseGuyz Інколи може бути the. Але це the поступово стала зникати з усного мовлення і залишилася тільки на письмовому варіанті.
І от коли ми вирішили змінити написання, не всі клуби слідували цим змінам. Сприймали це типу “ой, що ви там сєбє прідумалі” й продовжували писати нашу назву як і раніше. Тому для когось це Wise Guys затягнулося більше ніж на три роки з початку заснування. Хоча ми вже були the WiseGuyz на той час.
На ласт фм (я аж туди догуглила!) була інфа, що гурт зібрався в 97-му році. В інших джерелах бачила, що в 2000-му. Яка там взагалі історія?
Наприкінці 99-го ми почали щось пробувати, а перший виступ був на початку 2000-го. А в 97-му, мабуть, почалось моє захоплення рок-н-ролом. Хоча треба рахувати.
А власне цікаво, як ти почав слухати рок-н-рол і рокабілі, звідки воно взялося?
Все почалося з моєї тітки, коли мені було три рочки. Це були 80-ті, вона активно тусила з якимись стилягами і якось повернулась додому вже після 11. Бабуся сварилась “вже пізно, де ти лазиш”. Ну такі класичні історії, батьків і підлітків. І тітка крикнула “я вже доросла”, гупнула дверима і звідти залунав Елвіс. Я аж прислухався: о круто, музика протесту. Після цього я ще якось брав цю платівку і слухав її.
В 3 роки можна поставити самому платівку?
Так. Я бачив дивився як це робиться і міг зробити сам. Але я не дуже акуратний з нею був, мабуть, подряпав. Тітка помітила, що я її тягаю і заникала. Ну куди можуть від дитини щось заховати? Кудись нагору. І я побачив нагорі десь на шафі платівку, поставив стілець, ще один стілець, подушку, якось заліз на це все, дістав її. Це я дуже добре пам’ятаю.
А потім якось воно зникло, забулося. Вже десь у 12 років я почав слухати різний рок. Метал, треш, блек, гранж, різне, здебільшого важку музику. А потім якось на 1+1 була серія фільмів “Молодий та Нерозважливий”. Там були Плакса, Банда на мотоциклах, Дівчата в тюрмі, Shake rattle and rock. Десяток фільмів про 50-ті, про рок-н-рол, про суперечки батьків і дітей і все таке. Мене це дуже захопило. Сам дух. Ну а потім я згадав, що це та ж музика, яка мені сподобалась, коли я був ще малим. І якось воно пішло. Потім ще я дізнався що є сайкобілі. Це якраз був перехідний період від важкого музла до рокабілі. І далі було багато різних періодів, коли я слухав тільки рокабілі, потім і рокабілі і джаз, а потім і сайко і сьорф. Зараз я слухаю і важку музику також, але рокабілі все одно найближче для мене.
Як так сталося, що це підліткове захоплення досі з тобою? Чим ти це собі пояснюєш?
За музикою був дух, який я побачив в кіно. Для мене це були не просто історії, це саме дух, не знаю як інакше назвати. Мені було 17, коли ми вперше збирались виступити на сцені і тоді всі навколо казали “тобі треба кимось стати, знайти професію”. Тулили мене туди-сюди. Але все якось було не моє. Довго-довго думав. А потім ми зіграли перший концерт і я відчув ось воно, це моє, я буду цим займатись все життя, я знайшов”. Так воно і досі є.
Дуже пройняло просто. Є захоплення, які “о класна штука, подобається”, а потім “ну набридло”. А мене це так зачепило, що я себе знайшов. Як би поверхово це не звучало, але правда знайшов.
Круто, я навіть заздрю. Як ти починав грати, просто взяв гітару щось бринькав чи в тебе є музично-шкільна освіта?
У мене тато і мама музиканти. І тітки музиканти ну і взагалі вся родина музична. Я ледве навчився сидіти, мене вже садили за фортепіано і я щось бринькав. Десь з 6 чи 7 років і до 9 мене навчали грати на ф-но. Класичні всілякі гами, сольфеджіо. Але мені швидко набридло. Хотілось завжди щось своє вигадувати, брякати не по правилах.
А потім коли з'явився рок, метал, панк, гранж, мене потягнуло до гітари і я почав сам. Тато показав якісь початкові акорди, а далі сам розбирав. Був момент коли Рома, гітарист Shakin’ Guts, показав як грати блюзову пентатоніку і на чому базується соло. Потім я дома пропадав і слухав записи на касетах, підбирав їх, слухав, підбирав слухав, підбирав і так далі.
А де взявся Рома? Як ви з ним познайомились? І про Юного теж цікаво, ви ж разом починали WiseGuyz?
З Юним ми познайомились десь у 98-му чи 99-му, не пам’ятаю. Він ще в школі був, а я вже, мабуть, ні. Це був день народження Елвіса, якийсь двіж в П'ятихатках, це район в Харкові. Туди з'їхались, мабуть, всі, кому був небайдужий рок-н-рол. Я був з другом, який потім став нашим першим драмером, нам було по 17 чи 16 і ми думали, що ми там наймолодші. А Юний був Юний, йому було 14. І ми такі ого, оце круто. Так і познайомились.
Десь через декілька місяців я їм кажу, давайте банду сколотимо. Юний каже, та я хотів свою зібрати. А я кажу, та яку там банду ти збереш, давай будемо разом грати зі мною. І він такий ну давай. (Юний, також відомий як Aleksandr Tall Guy Remez тепер лідер гурту Руки в’Брюки — Прим. Ред)
А Рома це гітарист Shakin’ Guts, банди, яка грала на концертах, на які ми ходили.
У WiseGuys багато разів мінявся склад і тільки ти залишаєшся не змінним. Можеш порахувати, скільки людей коли-небудь грало з тобою в цьому проекті. Ну хоч приблизно?
Близько 15, але дехто йшов, а потім повертався або спочатку грали на одному інструменті, а потім на іншому. Тому змін було точно більше ніж 15. Ще був період, коли місяці 3–4 з нами пробувала себе дівчина на вокалі (співала пару пісень, але потім не пішло), це десь приблизно між 2004 та 2007.
Це людям переставало бути цікаво і ти знаходив нових, яким цікаво?
Кожен учасник — це окрема історія, загальної картини немає. Комусь, мабуть, так, набридало, відходили від музики трохи і музика переходила на другий-третій план. Комусь музика подобалась, але не було часу на це. З кимось ми не зійшлися характерами. У когось пріоритети більше по грошам. Це не таємниця: якщо ти музикант, сьогодні ти мільйонер, а завтра — бомж. Немає ніякої стандартної зарплатні.
А як тобі було від цього?
Звісно я переживав це. Ну все одно якщо щось стається, це на краще. Я не відразу до цього дійшов, але в решті зрозумів, що далі буде тільки краще. Буде хтось інший.
Так, перший концерт в 2000-му, а далі як? Коли ви почали гастролювати?
Та мабуть ще навіть року не пройшло. Перша наша подорож була якраз у 2000-му може 2001-му році. Це був Сімферополь, здається. А далі чутки, циганська пошта. Між собою менеджери і арт-директори спілкуються, розповідають одне одному, що ось є молоді хлопці. І вони просто дзвонили, тоді ще смартфонами не дуже користувались. Потім почали їздити до рашки, десь там 2005-й може рік.
У Європу ми поїхали в 2010-му. Це було після Украбілі вибуху. На Вибух приїжджали Тасманіан девілз, це сайкобілі група з Лейпціга. От вони нас послухали і сказали, о ви класні, ми хочемо вас бачити у себе. Зробили нам міні тур. А далі так само, десь познайомились, десь зачепились, контактами обмінялись, потім ще ще ще і погнали.
Ще один переломний момент був коли ми записали альбом Don’t Touch My Greasy Hair, зробили кліп на цю пісню і нас випустив іспанський лейбл Ель Торо Рекордс. Нам тоді дали прайм тайм, самий кайфовий слот на фестивалі Скрімінг в Іспанії. Ми грали якраз перед хедлайнером, приїжджав JD McPherson і там було купа народу. Зіграли тоді ну дуже класно. Зазвичай я не дуже часто себе хвалю, але тоді було круто. І після цього дуже багато посипалось всяких пропозицій.
З 14 по 19 у нас були тури на 30- 40 днів і з них може 3–4 вихідних. І це було не раз на рік, а 2 чи 3. Дофігіща катались. Там і фести, і сольні концерти, і міні івенти на 2–3 банди, різні штуки були. І на виставках старих авто, і для танцорів, і на приватних паті. Але це були на жлобські корпоративи, а справжні рокабільні вечірки, просто для своїх.
Ти сам менеджериш все?
Більшу частину так. Але я був би радий, якби у нас був концертний директор, бо мені дуже важко все це вивозити. Поки що я. Колись була Світлана. Вона робила нам концерти, але це було десь може роки три. Потім вона склала свої повноваження і знов я сам почав менеджерити все.
А як з пандемією? Я так розумію, що основний заробіток у вас концерти, не записи, тому як почалась пандемія … стало не дуже прикольно?
Ну так, було важко, але дивись: кожен учасник в банді має свій уклад життєвий. Хтось працює, хтось не працює. Я маю на увазі працює кимось ще, не тільки музикантом. Я можу сказати за себе: коли ти заробляєш тільки музикою, в тебе має бути якась подушка безпеки. Просто накопичуєш гроші і коли немає концертів, ти на ці гроші живеш. А потім так чи інакше буде концерт.
Така була віра, що так чи інакше буде концерт?
Ну так.
І так само зараз коли почалась повномасштабна війна досить довго нічого не відбувалось. В Харкові, мабуть, і зараз нічого не відбувається. Чи шось є?
Відбувається, але рідко. Ну десь раз на місяць. Перші місяці два точно нічого не було. Хіба що ми грали 5–7 пісень десь для стріму, щось збирали на армію. То був перший виступ під час війни. А до того я і музику не слухав, був інший настрій і стан. А потім якось почалось потроху знов. І орків відігнали, стало спокійніше. Не те щоб звикли, просто адаптувались.
Зі свінгом у багатьох така штука, що ця музика і танці для них завжди були про радість, а зараз “ну як я можу радіти, коли тут таке”. Твоя музика теж досить весела. В тебе є цей дисонанс?
Ну було. І насправді і зараз іноді так є. Але зараз концерти не так часто, як у мирний час і якось я з цим справляюсь.
Якби я грав сайко чи треш, чи дес, чи панк, було б дуже влучно в такий час грати агресивну музику і все було б дуже в тему. Але з рокабілі не так. Ця музика буває різною, і агресивною також, але не весь час. І мені іноді так якось ніяково від того, що я співаю “ей крихітка, погнали кувиркаться,” — і в цей час війна відбувається. Спочатку було дуже важко. А потім я подумав собі, невже через росіян я буду так себе обмежувати? Якщо я граю цю музику і в мене це виходить і це є також зброєю, також опцією щось робити задля перемоги, то я буду це робити.
Хоча я досі іноді менжуюсь всередині, буває таке.
Але ця музика допомагає розкрутиться. І особливо тим що вона не про те, що відбувається зараз, а про щось дуже віддалене, з мирного життя, коли тобі було важливо “піти кувиркаться”.
Так, я розумію. Я багато думав про це. З одного боку це можна засудити, що ми всі такі інфантильні і “нічого не чую не бачу веселюсь”, але це не зовсім так. Ми все знаємо і все розуміємо. Всі наші концерти під час війни — це благодійні концерти. У нас було 3 може 4 концерти коли ми щось отримали від клубу, але все одно це теж були збори.
А на що тоді жить?
Десь на початку березня мені написала одна жінка з Німеччини і розповіла, що є у нас так сказати фанбаза, яка хоче допомогти нам фінансово. Я спочатку їй сказав, кидайте на ЗСУ, присилав лінк на фонд. Вони так робили тиждень-два. А потім пише мені: ні, ми хочемо вам допомогти. Тому вони зробили в фейсбуку групу підтримки для нас і РвБ, збирали гроші і передали нам. От на це я зараз і живу.
До речі про фанбазу. В старому інтерв’ю вичитала, здається, це про Скрімінг було, твоя цитата. «Ощутил себя на 10 секунд рок звездой», коли вас 5 разів викликали на біс. От цікаво, зазвичай ти так не почуваєшся? Якщо не рок-зірка, то хто?
Зазвичай ні. Я відчуваю себе як людина, яка проживає свій шлях, як головний персонаж якоїсь біографічної стрічки чи оповідання. Одного з мільярдів, але по-своєму унікального. У цьому оповіданні бувають різні моменти, інколи схожі так, на життя рок зірки, але тільки епізодами, бо є ще багато чого іншого.
Ви ж починали зовсім малими. Чи дорослішає разом з вами публіка чи до вас завжди ходять 20-річні?
Так, публіка дорослішає, якщо оцінювати у відсотках. Багато тих, хто нас слухав раніше і досі ходять на концерт. Але дуже радію, коли бачу перед сценою підлітків чи аудиторію 20+. Таке досі трапляється і це мене дуже радує та тішить, бо молода публіка — це показник того, на скільки ти ще запальний та цікавий.
Як в тебе з танцювальною тусовкою? Частина танцівників прийшла саме з рокабілі тусовки, а частина взагалі не в курсі української сцени. Ти з ними добре знайомий? І чи не хочеш сам танцювати?
З кимось добре, з кимось поверхово. Танцювати — це класно
Але?
Моя тема — це рокабілі джайв. Але на жаль його ніхто не викладає.
А він якось інакше виглядає, ніж бугі?
Він примітивніший. В ньому також є якісь акробатичні елементи, але це дуже проста штука для танців. Один бейсік і все. Я навіть колись намагався вчитись по відео записам, але воно якось не пішло.
Ну бугі теж соціальний просто. І лінді)
Там це дууууже просто. Рокабілі джайв це взагалі лєгкотня.
На моїй памяті я чула ти грав на ОБФ у 2020 і, здається, все. Ви не дуже багато для танцівників граєте.
Ну якщо порівнювати з РвБ, то ні, не багато. Але взагалі більше 15 разів було точно.
Наприклад у Харкові, коли ми граємо на танц вечірках, Жанна (Жанна Занночкіна, головна “заводіла” харківської тусовки — Прим. Ред) скаржиться, що ми дуже швидкі. Ну я розумію, але ми граємо те що ми граємо. Коли ми грали на афтепаті після чемпіонату світу по рок-н-ролу (осінь 2021, Харків — прим. ред), ми спеціально підібрали те що максимально не швидке на наш погляд. Але Жанна казала, що декілька пісень було ок, а потім все одно зашвидко. Хоча коли ми грали в Києві, ніхто не скаржився.
В тебе ще був проект Хот Міднайт Комбо, більш джазовий, здається. Мені там чується Джанго і це неочікувано від тебе чути.
У нас в клубі в Харкові були джеми щосереди. Здебільшого це був джаз, блюз, свінг. Ну і десь після четвертого джему, я кажу чуваки, може ми дамо цьому якусь форму? Бо півгодини грати одне соло це якось не дуже цікаво. Може зробимо якусь програму.
Я дуже полюбляю Джанго Рейнхарда, але я так не граю як він, я можу тільки трошки імітувати. Мені більше подобається Чарлі Крістіан і ранній-ранній бібоп, коли він ще був свінговий, але вже складніший. От цю пору я дуже люблю. Всілякі там Слім енд Слем, оці чувачки. А Ромчик із Shakin’ Guts, другий гітарист Хот Міднайт Комбо, він більше по Рейнхарду. Ми так доповнювали один одного, що в результаті було і те і те і було цікаво. Це була імпровізація, і мені здається вийшло цікаво.
А чого проект закрився?
Декілька причин. Одна з них: у мене було багато турів з WiseGuyz. Потім чуваки стали грати з іншим гітаристом і це вже називалось Джанго Біт. Потім вони щось там розсварились і розійшлись. А Хот Міднайт Комб заново так і не відродився, бо якось на той момент, може навіть зараз теж, мене більше захоплював сьорф рокабілі, сайко. Коротше, інші проекти, інші пріоритети.
Я знаю, що ти в волонтерському штабі був? Чим ти займався?
Так, і є досі. Це штаб Олега Каданова — Культурний ШОК. Там багато музикантів, поетів, художників, людей з тусовки. У них є два напрямки: цивільний та військовий. Перші три місяці я допомагав цивільним: інваліди, бабусі дідусі, мами з багатьма дітьми. Ми носили їм їжу, ліки, одяг. Когось бувало евакуювали. А потім коли у Харкові пустили транспорт, метро почало працювати, люди повилазили з підвалів і я почав відчувати, що я більше не волонтер, а кур’єр, доставка глово. Був десь період 2–3 тижні я думав що мені робити і поки думав, нас запросили пограти концерт, зібрати гроші для того ж штабу. Тоді ж розпитав друзів-волонтерів, з якими ми разом розвозили їжу, що вони роблять. Вони кажуть: а ми військовим допомагаєм. О, я з вами. І так почалось заново. Почали грати, збирати гроші, хтось донатить так, без концертів, хто знає, чим я займаюсь. Ми купуємо різні речі: одяг, каски, різні штуки, військовим багато чого потрібно. Нещодавно купили акуми і зарядку на дрон. Одного разу купили старлінк.
Думаю, волонтерство — це моя плата за інфантильність. За те, що багато чого не помічав.
В одному дуже старому інтерв’ю ти казав: «рокабилли, 50-е и даже сайко — это все аполитично» Провокативне питання, але, чи музика для тебе все ще поза політикою?
В плані тематики пісень та культури це так, rockabilly та psychobilly зазвичай було і є здебільшого аполітичні. Хоча коли в твій дім приходе війна, то ти реагуєш. Якщо не музикою (текстами), то діями висловлюєш свої погляди чи позицію.
Взагалі музика відображає все що відбувається з тобою. У мирний час це по одному, зараз, під час війни — інакше. Кожен собі сам обирає свій рівень доречності політики та висловлювань в піснях відповідно своєї особистої позиції та рівню інфантильності.
Рок-н-ролл завжди був за щирість, а далі — залежить від виконавців. Якщо ти від чогось кайфуєш, чи в тебе за щось болить — ти робиш пісню. Про танці, розлучення з дівчиною чи про безглуздість гарматного м’яса на фронті, та мужність нашіх бійців, це все залежить від того, що коїться навколо і від приорітетів виконавця. Особисто мені зовсім не байдуже і я вважаю доречним пісні з таким змістом, якщо вони з’являються. Мені це логічно та зрозуміло. Після перемоги України, ці пісні поступово втратять актуальність і знов повернеться тематика з мирного життя. Мені так здається.
З WiseGuys ви граєте твої пісні. Про що вони?
Більшість — про відчуття. Буває таке що є бажання якийсь сенс вкласти, але таких пісень не так багато.
Про які відчуття?
Любов до життя. У різних проявах. Це мандри, ті ж кувиркання, чи танці, чи тусівки у когось на хаті, може драчки якісь, про свої права. Одним словом, про любов до життя.
А чого англійською?
Це так в мене в голові і в серці. Це рідна мова цієї музики. Так склалось, в моєму космосі так повинно бути. Воно мені так більше до серця лежить. Хоча ось під час війни я таки одну пісню українською написав.
Ви її десь грали?
Так, на Ukrabily Bavovna. І щойно записали теж. Вона називається “Іди геть”.
Хотілось колись перейти в якусь більш комерційну музику? Щоб було більше концертів, радіо телевізор?
Якби я на таке зважився, це було б щось схоже на The Offspring. А якісь кавер бенди — точно нє.
Шо б ти робив, якби не це?
Втопився б!(сміється) Я не знаю. Я був у стані цього питання, коли мені було 17, до першого нашого виступу. Тоді я був дуже розгублений, не міг вирішити ким я буду, що мені робити. Але потім спробував це — і зрозумів, що це повністю моє. Звісно якщо настане якась жопа, я мабуть піду кудись на будівництво. Та просто згину з часом. Не знаю, ким я буду.
Тобто от зараз за 20 років у тебе не виникало питання, що всьо кидаю?
Були питання кидаю з цими і почну з іншими. А кидати музику — ні.
