DJ Мелвіс: Оптимістична музика рок-н-рол
Для медіа імперії All That Swing
Для початку, плейліст із музики, згаданої в інтерв’ю і не тільки. Допоможе вам зануритись в атмосферу.
Ти хто і з якого району?
Я Андрій з Виноградара. Виріс тут і живу досі, просто переїжджаю з одного місця на інше. Слухаю рок-н-рол з 16 років. Пізніше почав його колекціонувати і діджеїти. Зараз мені 46. Тобто я довше в рок-н-ролі, ніж одружений і маю дітей.
А що ти робиш у вільний від рок-н-ролу час?
Працюю в продажах і маркетингу, шукаю партнерів за кордоном, нові ринки. Офісна робота одним словом. Ще в мене є свій бізнес: консалтинг із харчової безпеки. Поки що там небагато роботи, але я рухаюсь в цьому напрямку.
Звучить складно, тому повернемось до музики. Що сталося в 16 років, що ти почав слухати рок-н-рол?
Батько був в 50–60-ті трохи стілягой, слідував трендам. Правда, потім поїхав по розпорядженню кудись працювати в Казахстан і це пройшло. У нас вдома був програвач, але так щоб колекції музики — не було. Підлітком я слухав, наприклад, Браво з Жанной Агузаровой. А в 16 мені батьки купили платівку Елвіса. І це було круто.
Чия це була ідея купити платівку?
Моя. Ми десь гуляли в місті і зайшли в магазин платівок. Я тоді слухав ту ж Бригаду С, такий це був трохи твістовий рок-н-рол, братів Гадюкіних, вони теж починали з рокенрольних рифів. Це мене чіпляло. А Елвіс був найвідоміший західний виконавець.
Перша платівка, яку я невдовзі купив вже за свої гроші, була збірка гуртів, що грали тедді бойз рок-н-рол. Вона, до речі, досі в мене є, недавно її навіть оновив. Тедді бої — це британська субкультура родом із 50х, яка почала відроджуватись в 70-ті. Вони були схожі на стіляг, але дуже агресивні. Це люди, які хотіли одягатись стильно, але були з робочих районів. Вони носили коки, велетенські пряжки, грали на бас-гітарах і бились спочатку із модами, потім зі скінхедами. І в них було багато команд, які грали дуже запальний рок-н-рол. Я його послухав і подумав «Ого! А шо так можна було?». І понєслась!
Чим воно тебе так зачепило?
Якоюсь незвичністю. Рок-н-рол мені завжди здавався оптимістичною музикою. Це були 90-ті, що тоді можна було робити? Слухати попсу, але мені це гівно не йшло ніколи. Рускій рок трохи слухав, ну Цоя до 14 років. Але це все здавалось штучним, нецікавим. А рок-н-рол був легкий. З текстами ніхто не заморочувався, там повна фігня. Але вони дуже перлися від музики, і від того перло тебе теж. А потім мене якось затягнула культура, контрабаси, гітари, спілкування.
А як знайшлося спілкування?
Це, до речі, була головна проблема на той час. Мені було 16, я вчився в технікумі і в нас там був хлопець на два роки старший, який ходив з коком і значком Елвіса. Я тоді його, Елвіса, якраз послухав і знав, що мені це цікаво. Тож я з тим хлопцем познайомився. Кажу, чувак, поведи мене на тусу, де всі збираються. Ну всі — це виявилось двоє-троє-п’ятеро. Максимум туса могла зібратись людей 20, якщо з дівчатами, то 30. Так, дівчатам доводилось ходити на наші концерти.
А ви збиралися щоб грати?
І грати, і слухати друзів. Я, наприклад, грав на контрабасі, в гурті Робінбонс. Зібрались ми за класичною схемою — домовились про це за бокалом пива. Трохи виступала по рок-пабам, був тоді Ковбой-Клуб, наприклад. Це було класно, мабуть, тому що ми були молоді. Але з часом, десь в кінці 90-х, це завершилось якось само собою, команди порозпадались, ми виросли і розбіглись кожен робити свою справу: працювати, робити кар’єру та іншу фігню.
Десь тоді ж з’явилося прізвисько Мелвіс. В 90-х будь-яка людина «на стилі 50-х» отримувала прізвисько Елвіс, що є до речі, дуже нескромно. Знаючи свою генетику, за 20 років стати «лисим Елвісом» мені не дуже хотілось. Якось ми на тусовці про це зайшлися і народ почав вигадувати для мене інші прізвиська. Не пам’ятаю, хто запропонував Мелвіс, але воно якось приклеїлось.
На ці вечірки ми ходили заради атмосфери і спілкування, насолоджувались музикою. Про колекціонування тоді взагалі не йшлося. Хоча я вже тоді потрохи до нього йшов. Десь два роки тому я знайшов вдома платівку Stray Cats, за яку в 90-ті заплатив 5 доларів (точніше 10 доларів за дві). Це тоді були дурні гроші. Так от, вона виявилась така заїжджена! Я її нереальну кількість разів грав, протягом 5–6 років щотижня разів по 10. І це тільки для себе. Бо тоді на тусах ми або грали самі, або слухали на касетах, платівок було небагато.
То як же так сталося, що ти тепер колекціонуєш вініли?
Після касет ще були сіді. В мене було їх штук 500! І я міг на них зробити шикарний сет.
Вініли я тільки останні років 7 збираю, може 8. Купувати почав раніше, але радше щоб підтримати артистів або взяти автограф. Вони просто лежали, я й не думав на них грати. Потім мені захотілося бути на рівні того що робиться за кордоном в нашій тусі. А там всі найкрутіші діджеї грають на вінілах. Часто, до речі, не на великих платівках, а на “сімках” (семидюймові платівки на 45 обертів). На неї поміщається якраз один трек на одну сторону. Тобто це як сингл. При чому на одну сторону записують пісню, яка входить в альбом, а на іншу — яка не входить. І це дуже чіпляє колекціонерів, бо позаальбомні треки не такі заїжджені. У мене, наприклад, є всі сингли Stray Cats, можна сказати, родзинка колекції.
Але ж колекціонер — не обов’язково діджей і навпаки. Що тебе до діджейства привело?
Це був чи 2010, чи 2011 і починав я ще на сіді, просто тому що в мене їх було багато. Все почалося тривіально. Ми сиділи з Сашой Твариною (організатор рокабілі фестивалю Вибух), він розказував, що запрошує московських діджеїв грати на фест і якось пожартував, мовляв, он яка в тебе колекція велика, а ти не граєш. Я подумав, а й правда, чо це я? І того ж року вже грав на Вибусі. Це було дуже стресово, з купою форсмажорів. Але досвід безцінний.
Потім почав грати на концертах знайомих бендів. Просто щоб підтримати настрій в перервах. І воно якось зайшло. Мені взагалі в діджействі подобається підбирати музику під настрій. Мене іноді просять скинути трек-лист, я не можу. Я ж взагалі не пам’ятаю, що там було. Все відбувається тут і зараз.
Десь із 12–13 року я знову почав збирати вініл. Я тоді тісно спілкувався з московським діджеєм Льошою Спейсменом, який приїздив грати на Вибух, а він затятий колекціонер. Мабуть, це заразно.
А як ти почав діджеїти для танцівників? Я пам’ятаю тебе з фестивалю Mood to Swing році в 2013-му, здається.
Тут редакторка прояснить, що Mood to Swing організовували Настя Ваганова, нині арт-директорка Caribbean Club i Pepper’s і Кирило Смиковський (Jazz Dance School) з 2013 по 2019-й роки. На перші фестивалі запрошували багато гуртів, в тому числі закордонних. Треба віддати належне, Муд Ту Свінг був тим фестом, який об’єднував багато шкіл і напрямків і це було круто)
Здається, на першому Mood to Swing я не грав, але між першим і другим Настя робила вечірки на Подолі, в Piano Cafе чи шось таке. От там я вперше грав для танцівників. Я вже й не пам’ятаю як ми познайомились з Настею. Напевно, на Вибусі чи на якомусь концерті Руки в Брюки чи Wise Guys, танцівників на них завжди було багато. Там нас хтось і познайомив.
І як тобі гралося для танцівників? Взагалі, що тобі більше подобається, грати для атмосфери чи для танців? Ти чекаєш, щоб під твою музику танцювали?
В принципі так, це ж рок-н-рол. Іноді на фестивалях, коли ніхто не танцює, якось аж незручно себе почуваєш. Але цьому теж треба навчитися, бо так буває.
Наприклад, в Грамі частіше граю для атмосфери (Gram — бар на Січових Стрільців, “перший і, мабуть, єдиний аудіофільний DJ бар в Україні” — Прим. Ред). Але загалом, мені цікаво підбирати музику так, щоб люди лишалися на танцполі. З танцівниками веселіше, бо їх легше розкачати.
Звісно, бо вони за цим приходять. А буває, що нетанцівники танцюють?
Звісно. Але це буде інша музика. Для них я можу поставити щось сучасне, більш агресивне рокабілі, наприклад. І люди будуть просто відриватися.
Наприклад, коли Руки в Брюки грали в Карібіані програму, присвячену Елвісу, я там грав у паузах. Спочатку ставив класичний ритм-ен-блюз, щось таке. А під кінець вже сучасне рокабілі. І люди лишалися надовго, так що нас уже клуб почав виганяти, бо в них далі інша програма.
А сам танцюєш?
Колись пробував, але не зайшло.
Деколи розумію, що я по-іншому сприймаю музику, ніж танцівники: стиль, динаміку, що вам потрібно. Але мені подобається знаходити те, що зайде саме танцівникам.
В твоїй колекції якої декади більше? І чи багато сучасних, які грають в тому стилі?
Я би сказав, 70 на 30. 70 — старе, а 30 — молоді команди. І частка молодих зростає, я їх стараюсь моніторити і замовляти у студій.
До речі, у студій є така фішка: коли ти замовляєш вініл, вони питають, що ще покласти: прапор студії чи ще щось. Раніше додавали компакт диски, зараз відправляють при замовленні ще й цифрові копії. Я регулярно замовляю у трьох студій, ми вже вважай рідні: вони знають, що я діджей і люблю вініли. Тому мої доньки ходять в їх брендованих футболках, бо мені такі тільки на носа. Але ці бонуси все одно приємні.
Старе — це наскільки старе?
50-ті. Плюсь неорокабілі, це 80-ті. Але його дуже набагато. Ну а далі вже вважаємо сучасним.
Скільки в тебе взагалі платівок?
150 LP-шок (Long Play. Це тобто великих платівок з альбомами — Прим. Ред). І малих 250+, вже не рахую. Одним словом багато. Якісь куплені поштучно, студійні або колекційні. Якісь старі платівки закупав лотами. Наприклад, по 50 штук вони продаються. Із них 10 можна відібрати і послухати, а інші — хіба на декор.
А як ти їх систематизуєш? Складаєш в якомусь порядку?
В принципі ніяк, щось пам’ятаю, щось кожного разу передивляюся. Єдине що, окремо тримаю збірки, окремо по виконавцях. Але в мене також є електронна база, де кожна платівка відмічена до якого напрямку та для якого сету підійде. Так легше готуватись та не повторюватись.
Дуже цікаво дізнатись більше про специфіку діджейства на платівках. Головне питання, яке виникло у нас в редакції — чому саме вініл. Це ж дорого і незручно.
Вініли це атмосферно та «на стилі». Це занурення в часи, коли саме так музика звучала, з «піском» платівки, неідеальна озвучка в студії, перекоси по частотах та інше. Хоча задля вибору музики та більш драйвового сету можу «згрішити» в цифрі.
У цифрових діджеїв є зовнішня звукова карта, два канали. Ми слухаємо, шо там за трек, перш ніж грати його всім.
Те ж саме з вінілом. У тебе є пульт, два програвача. На одному я граю, інший у мене як другий канал.
Який мінімальний набір ти береш з собою на сет?
Платівки, два програвача, пульт, навушники, шнурки, які це все з’єднують і перехідники, щоб під’єднати свій пульт до загальної системи. Якщо це якийсь серйозний концерт і там є свої звукачі, то воно може й зайве, але по-перше, так далеко не завжди, а по-друге, це додає мені ваги в очах організаторів і технічного стафу і позбавляє мороки, якщо чогось у них нема. Ну і голки, звісно. З запасом. Бо навіть якщо у закладі є свій програвач, як у Грамі, це банальна гігієна і культура діджеїнга.
А нашо тобі свій пульт? У звукорежисера ж або на локаціях є зазвичай.
Це інше. Той пульт не розрахований на діджейство. Я свій пульт підключаю до основного і у мене є свій якийсь елементарний мікшер, еквалайзер, частоти, баланс. І головне — перемикання. Коли ти слухаєш одне, а грає інше. Я колись думав орендувати. Але вирішив, що краще зі своїм, аренда банально дорога. Іноді це все є на локаціях, але знову ж таки, не завжди. Тому якщо в тебе все своє, простіше домовитись про виступ.
Скільки важать всі ці сумки, які ти береш із собою на діджейство?
Без поняття. Два програвача в мене влазять в валізу. І ще пульт. У мене їх два, один простіший, інший більш професійний, але і більший. Залежить від того, де граю.
І скільки платівок на один раз?
В мене є така спеціальна валіза. Беру скільки в неї влізе. Якщо сет десь на півтори години, то в цю валізу все влізе. Якщо це великий сет, наприклад, на три години з перервами, беру ще одну сумку і добиваю її маленькими платівками.
Які ще є складнощі у діджействі вінілом? Ну, крім того, що треба це все з собою возити?
Та всіляке буває. Мабуть, три головні причини лаж:
- не поміняв швидкість програвача (платівки можуть записуватись на різних швидкостях, відповідно, їх треба міняти і на програвачі)
- Коли стається заскок на платівці. Це може бути просто смітинка якась. Або неправильно голку поставив чи притис не там
- Ну і з старими записами треба дуже регулювати частоти. І бажано зробити це вчасно, бо інакше звук буде просто лайно.
А ти зводиш треки, щоб плавно переходило одна пісня в іншу, як клубні діджеї?
Ні-ні, дуже дуже рідко. Це можливо, я навіть чув такі сети. Але навіщо?
В Європі є поняття селектор. Це не діджей, який зводить треки, це людина, яка просто вибирає музику. В нашій музиці зводити проблематично. Це ж півгодини грати один темп, стане просто нудно. Так що ми більше селектори, а не діджеї.
В свінговій тусовці діджеям платять максимум витрати на таксі і коктейль. Твоє діджейство себе окупає?
На добирання вистачає, іноді платять навіть трохи більше. Але ні, витрати на техніку і платівки, звісно, не покриває.
У крутих діджеїв десь в Європі зарплата буде 200–300 євро в день. Вони там їздить по містах з фестивалями, прямо з машин грають цілий день. Але це все одно не цілий рік відбувається, максимум сезон.
Як ти знаходиш де пограти?
Зараз буває й запрошують. Але часом я сам питаю. В Грам, наприклад, я прийшов викуповувати платівки. Давно про них чув і тут вирішив просто спитаю: а пограти у вас можна? Можна, кажуть, а що ви граєте? — Рокабілі. Вони такі: серйозно? А довгий сет? — А скільки треба?
Ну тобто для багатьох людей рокабілі, ритм-ен-блюзу, здається, не існує. Вони знають Елвіса Преслі, може ще Джонні Кеша. А я можу сказати, що в мене найбільша колекція рокабілі і, думаю, ритм-ен-блюзу в Україні на вінілах. Про сіді взагалі мовчу. Може я ще не дотягую до іноземних колекціонерів, але в Україні я точно можу достойно показати цю музику з різних боків.
Де тобі найбільше подобається грати?
В “розбійницьких” клубах. Ну от є Блекаут (якось я туди заходила, злякалась — Прим. Ред). Є ще Гонзо на Подолі.
В Грамі теж прикольно, хоча там зовсім інша атмосфера (фенсі-шменсі — Прим.Ред). Там є колекціонери, які грають більше даб, ска, реггі. І я в принципі з ними теж знайомий, вінілова тусовка дуже вузька. Ми навіть кілька разів грали на спільних вечірках, мінялись кожні півгодини.
А ти колись грав за кордоном?
Ні, але це було б прикольно
Не звали, не напрошувався?
Треба напроситися. Але я хочу робити це тільки тоді, коли буду впевнений, що зможу все з собою притягнути і зробити все на рівні. Для мене діджейство — це не тільки можливість пограти, це ще популяризація. Є купа класного сучасного ритм-ен-блюзу, свінгу, про який люди просто не знають.
А ти граєш треки своїх друзів?
Звісно. В мене є платівки Wise Guys, РвБ. Вони, до речі, дуже рідкісні, бо їх мало випускають і моментально розкуповують. І мені дуже цікаво спостерігати, як змінюється їхня музика з часом.
Здається, я ще ні з ким не говорила про історію рокабілі, а сама цікавилась нею приблизно до 50х. Ти цікавишся історією музики, яку граєш?
Звісно! Мені цікаво відслідковувати, як міняється музика. Хто з ким грав і що. Коли перший раз був в Штатах на стажуванні, я знав, що обов’язово мушу полетіти на інший бік штатів у Мемфіс у Sun Studio (за лінком можна почитати наші розкопки про цю студію і рок-н-рол в цілому — Прим. Ред). Студія досі працює. Багато хто із рокабільної тусовки там записується. Ми з товаришем сходили туди на екскурсію, пофоткалися. Вийшли, товариш каже, побігли далі. Ні-ні, кажу, почекай, дай я посиджу, поплюю там, де Джеррі Льюіс плював, покурю, де Джиммі Кеш курив.
А ти розрізняєш чорний рок-н-рол і білий рокабілі? Це різні стилі?
Зараз вони нічим не відрізняються.
А в 50тих?
В 40х це точно були різні стилі, сто відсотків, а в кінці 50-х все стало змішуватися так, що й не відрізнити, білий це грає/співає чи чорний. Вони всі експериментували. В ті часи із невеликими грішми ти досить швидко міг розкрутити свою студію, продати виконавця, як це сталося із Елвісом на Sun Studio. Таких студій були сотні. В Нью-Йорку навіть був будинок, де на кожному поверсі розташована інша студія. Завдяки цим регіональним студіям кожен міг записувати що хотів, а не те що скажуть боси з великих лейблів.
Про новішу музику хочеться почути. Наприклад, неосвінг чи неорокабілі, це що таке і чим вони відрізняються від звичайного свінгу/рокабілі?
Коли я грав на Mood to Swing, був якраз популярний неосвінг і я його дуже полюбив (2012–13-й — Прим. ред). Тоді навіть якісь команди в цьому стилі приїжджали і їх було багато. Зараз чомусь сильно менше залишилось, розбіглися по інших стилях.
Тоді був популярний Браян Зетцер, наприклад. Мені не дуже подобається, що він робить зараз, але я його дуже поважаю за те, що він двічі зламав систему. Вперше, коли створив Stray Cats і змішав рокабілі з нью-вейвом. Вони почали грати рокабільні речі більш агресивно, важче. Використовували електронні ударні, ще в поєднанні з контрабасом.
Ну а потім він зібрав свій оркестр і почав грати неосвінг. Додав до агресивної драйвової гітари ще й дудок. Мені це вже менше подобається, але шо ж. ( Музика з реклами джинсів Gap — це якраз його трек— Прим.Ред)
Неосвінг — це про експерименти із саундом і швидкістю. В класичному свінгу береш джазовий оркестр, просиш зіграти Каунта Бейсі і вони грають як Бейсі. Ну, наскільки можуть. Буде досить передабчувано (якраз добре для танцюристів — Прим. ред). У неосівнгу значно більше експресії.
Big Bad Voodoo Daddy, Squirrel Nut Zippers — ці чуваки грали нео свінг. А ще мої улюблені — Royal Crown Revue, свого часу вони навіть на MTV були. Cherry Poppin Daddies ще прикольні, вони починали з неосвінгу, а зараз грають ска (усі ці бенди є в плейлісті)
А що таке сайкобілі?
Якщо дуже спрощено, це мікс рок-н-ролу, рокабілі і панку. Почалося десь у 80х. Але навідміну від панку, вона зовсім поза політикою, у них немає того протесту. Це музика, “джаст фор фан”. Взагалі в останні років десять “джаст фор фан” — гасло сайкобілі фестів.
Це такий дуже класний пласт, дуже веселий, дуже потужний. Про вивільнення енегрії. Я навіть сам на концертах полюбляю зайти в “рек”, вийти з нього трохи побитим, але щасливим.
Це як слем?
Це трохи добріше, ніж слем. Тут можуть постраждати тільки руки, б’ються руками. Приходь подивися, це цікаво, може колись demented are go приїдуть. Я знаю танцорів, які теж люблять послемити. Вони там буже органічно себе почувають, вриваються.
Думаю, я теж їх знаю
Зараз музика дуже перемішалась, важко розрізняти стилі, всі грають все. Буває що одні й ті самі люди роблять різні проекти, щоб грати різну музику. Наприклад, у Кріса з Wise Guys, є Cobra Twist (піздні 50-ті), The Twilighters (psychobilly), SPTP (surf), був шикарний свінговий проект Hot Midnight Combo. Про кількість проектів від талановитих Олександра Реміза та Олексія Філіпенкова танцювальна туса знає добре.
Або Рей Коллінс. У них є класний сайд проект Ali Gator. Я коли вперше почув, подумав, йоой, оце класно чуваки грають, як я їх раніше не чув? А виявилось, що це Рей Колінз.
А їх же гітарист Тіль Шнайдер, зробив класний проект із блюзом та соулом 60–70х. Слухаєш — і ніколи не подумаєш, що це та ж людина, що й в Рей Коллінсі грає.
Які плани? Що ти будеш зараз грати? Де? Коли?
Та немає глобальних планів. Буду грати, буду слухати, буду купувати платівки.
У мене є відчуття, що я багато музики не зіграв іще. Вона така, щоб послухати вдома, але не для вечірки.
До речі про слухати. Що ти робиш вдома, коли слухаєш музику?
Частіше всього просто сиджу. Ну або роблю ненапряжне, щоб можна було до програвача підійти, поміняти сторони.
Що бісить?
Необов’язковість. Коли не виконують обіцянки.
Чого дуже би хотілося?
Не знаю. Знаю, чого би не хотілося: стати вініловим снобом. Я не буду бігати за якоюсь платівкою і платити за неї 150 євро, як деякі колеги за кордоном. Я їх поважаю, але сам так не робитиму.
