Привиди Перевалу Пачеко
Питання з марафону #100особистих запитань в Instagram нагадав мені історію, якій я і досі не можу знайти логічного пояслення.
Багато років тому, ми подорожували Каліфорнією. Ми їхали зі сторони Giant Sequoia в бік San Jose. Їхали досить пізно, як завжди:) Якщо в нашому плані прибуття в готель о 9, це означає, що близько першої години ночі ми туди потрапимо:) За кермом була я, і на той час я вже втомилася, хотілося помінятися, але якось не було підходящого місця для зупинки.
Їхали ми, їхали, проїхали попередження, що на якомусь гірському перевалі, через який нам треба буде їхати, поривчасті вітри, і що там потрібно їхати обережно. Ми навіть не звернули особливої уваги. Настрій був хороший, грала музика, ми нещодавно смачно поїли, одним словом, життя було прекрасне і дивовижне. Тут ми в’їхали в гори, і навколо стало темно, і нічого не було видно :). Але дорога була нормальною, трохи з поворотами, але з обмеженням швидкості 55, або навіть 65, тобто без дуже крутих вигинів і всяких інших несподіванок. У якийсь момент я раптом почала нервувати, мені якось все здавалося не так. Я почала дуже сильно переживати, що навколо немає ні будинків, ні інших доріг (ніби вперше опинилася в якійсь глушині цивілізації). Свої переживання я негайно озвучила і отримала підтвердження, що вони взаємні :).
Хороший настрій швидко випарувався, з’явилася якась зовсім гнітюча туга і стало страшно. Дуже страшно. Причому страх був абсолютно ірраціональний. Коли ми спускалися в темряві з крутої гори в Колорадо, мені теж було страшно, але там я боялася цілком конкретних речей: зустрічного вантажівки, крутого повороту, прірви праворуч, каменепаду ліворуч і т.д. Тепер же ми просто боялися і було дуже сумно. До всього додався ще й вітер, вітер там дійсно сильний і дійсно поривчастий, один раз машину так кинуло, що ледве втримала, при цьому кидало якось у різні боки. Зазвичай коли сильний вітер, тебе зносить в один бік, а тут як у центрифузі. І дуже несподівано: подуло, покидало і тиша. За відчуттями ми їхали десь годину.
Незважаючи на те, що я вже дуже хотіла помінятися, я б на цьому проміжку траси зупинилася б тільки у разі смертельної небезпеки. А про те, щоб вийти з машини, взагалі не йшлося. Після того, як проїхали певну точку, так само різко, як і почалося, всі неприємні відчуття пройшли. Ні страху, ні пригніченості. Як рукою зняло. Незвичність відчуттів змусила звернутися до всезнаючого Google, який люб’язно повідомив нам, що ми щойно проїхали Pacheco Pass, який знаходиться на висоті 400 метрів, зовсім невисоко, і є частиною дороги 152. Довжина його всього 14 миль, так що години ми там точно не провели, хвилин 20 максимум. Але головне було не це, головне було те, що багато хто описував відчуття дуже схожі на наші і натовпи привидів, що мешкають на цьому відрізку дороги. Я затятий матеріаліст, я не вірю в бога, чорта, прикмети, привидів, НЛО, домовиків, так що я сподіваюся, що нашим відчуттям таки є наукове пояснення. Ті ж, хто в усе це вірить, кажуть, що Pacheco Pass це ну дуже нехороше місце. Почалося все з кривавої бійні 1700 року — іспанські поселенці винищували індіанців, продовжилося в 1860–1880 роках, коли цей перевал назвали Грабіжницьким перевалом. Тут діяли два бандити, які вбивали, грабували і ґвалтували мандрівників. В наші дні перевал часто називають “Кривавою алеєю”, у зв’язку з великою кількістю аварій на цьому відрізку дороги.
За легендою, навколо дороги мешкають привиди, різного кольору, статі, віку… Обезголовлений в аварії чоловік, який намагається знайти свою голову, жінка у весільній сукні, яка шукає свого нареченого, що загинув в аварії, ще одна жінка, яка розшукує свою дитину, привидні коні, індіанці-воїни, монах, дивні вогні, і, нарешті, молода дівчина, яка просить її підвезти, а потім зникає прямо з машини. Вже по приїзду додому, розповідь про цей перевал я виявила в книжці “Weird California” з серії Weird US. Класна серія, такий собі туристичний гід по дивних і страшних місцях кожного штату. Дивні музеї, покинуті будівлі, легенди, дивні скульптури і будинки… Pacheco Pass у цій книзі удостоївся окремої сторінки :) Ось така весела дорожка. Напевно, я не збрешу, якщо скажу, що ці 14 миль були одними з найзапам’ятніших моментів у нашій подорожі. І незважаючи на те, що в страшні казки я не вірю (чи вже просто не хочу вірити), якщо раптом ще раз потраплю до Каліфорнії, я 10 разів подумаю, перш ніж знову проїхати цією дорогою.
