Шевченко. Україна. Карма

Шевченко на злобу дня. У ці дні ми святкуємо 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Останнім часом, з огляду на відомі події, багато хто згадує слова поета, мовляв, вони і досі актуальні. Справді, великі поети завжди були пророками, мали певну Богом дану просвітницьку місію. Але про що насправді нагадує нам Шевченко? Пересічний читач в його словах помітить лише запальний призив до боротьби: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте. І вражою злою кров’ю волю окропіте». Але нині варто замислитися над словами поета глибше.

Те, що рядки 200-річної давності актуальні понині свідчить радше не про феноменальну здатність Шевченка передбачати майбутнє, а про те, що ми вперто ходимо по колу історії. Поляки, росіяни, євреї, бандитська влада, олігархи, погані закони… Перелік ворогів українського народу — воістину нескінченний. Поборовши одних, ми отримуємо чергових. Здобувши омріяну незалежність, ми зіштовхуємося уже з власною корупцією і бандитизмом. Усунувши від влади бандитів, ми допускаємо до крісел нових злодіїв… Здається, якась Божа кара вічно змушує нас страждати під ярмом несправедливості. Може здатися, що ми недостатньо боролися, що дозволили себе плюндрувати і нищити, що вся наша проблема — в пасивності і толерантності. З одного боку, ця думка істина, з іншого — абсолютно хибна. Чому? Тому що все у нашому світі — дуальне: є сторона фізична, є духовна, є бачення людське, а є бачення Божественне, є закони земні, а є — Небесні. І найважливіше, що потрібно сьогодні зрозуміти — Всесвіт безкінечно справедливий, всі його закони працюють без похибки. Зовнішня боротьба, направлена на насильницьку зміну інших, є по суті боротьбою, спрямованою проти себе, боротьбою, приреченою на поразку. Тільки змінивши себе, можна змінити світ довкола… Що ж, про це і поговоримо.

Сучасні вороги України. У своїй статті «Ефект сотої мавпочки або Де сховалися вороги Вітчизни?» (газета «Літературна Україна», № 18 (5447) 3 травня 2012 р.) я розмірковую на тему, що ж насправді заважає українцям бути щасливими. Дозволю навести цитату зі статті:

«За даними ВООЗ, Україна — лідер за рівнем дитячого алкоголізму і входить у п’ятірку лідерів Європи за загальними показниками алкоголізму поряд із Молдовою, Чехією, Угорщиною і Росією.

Україна — абсолютний лідер Європи за кількістю розлучень (Про це пише австрійська газета Die Presse).

Україна — один зі світових лідерів за рівнем корупції (Широке поширення корупції і хабарництва в Україні у 2011 р. визнали 91% підприємців, опитаних аудиторською компанією Ernst & Young…).

Україна — один із лідерів (входить у трійку) Європи за кількістю хворих на туберкульоз (дані ВООЗ).

Кожні 100-ті пологи завершуються в Україні смертю дитини (За даними Міністерства юстиції, в 2010 році у віці до 1 року вмерли 4564 дитини. Цей показник у 2,5 рази перевищує показники країн Євросоюзу).

Україна — один із лідерів за швидкістю поширення ВІЛ (поряд із Росією та Естонією) за даними ООН.

Україна — лідер Європи за рівнем смертності від серцево-судинних хвороб (дані ВООЗ).

З-поміж країн Європи Україна є одним із лідерів з виробництва і розміщення в Інтернеті дитячої порнографії. Вік більшості малолітніх акторів — від чотирьох до десяти років (дані Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі).

Коли я чую про чергове «славетне» лідерство України, у мене виникає питання: «А хто винен у таких от статистичних даних? Хто примушує українців пити, курити, зловживати холестерином, давати і брати хабарі, вести хаотичне статеве життя, погано виховувати власних дітей? Янукович? Азаров? Луценко? Тимошенко? Праві? Ліві? Росіяни? Євреї? Хто?» Здається, відповідь очевидна: кожна людина несе відповідальність за себе САМОСТІЙНО, кожна людина несе відповідальність за власний спосіб життя, власні вчинки та думки. Якщо у нас ТАКЕ суспільство, ТАКА влада, ТАКЕ життя, значить, ми самі — ось ТАКІ.

Чому ж тепер так модно звинувачувати інших у власних бідах? Чому ми вперто не хочемо побачити у лицях співгромадян та чиновників власне відображення? Відповідь одна: коли винен хтось, тобі самому вже не потрібно нічого робити».

Історія ходить по колу. Ми не можемо бути щасливими тільки тому, що кожного разу повторюємо одні і ті ж помилки. Ми шукаємо винних у тому, що живемо не так, як хочемо, і абсолютно не хочемо визнавати свою причетність до тієї ситуації, яка склалася. Нині я бачу чергову загрозу тотального розчарування. Ми вже за крок від того, щоб усоте наступити на старі граблі і всі проблеми, які ми ще вчора звалювали на плечі Януковича, спихнути на чергового «тирана» — Путіна. (З цього приводу є цікава політична сатира). Ми вже оголосили Путіна новим Гітлером, запоєм читаємо про всі маразми-атавізми РФ, істерично закликаємо НАТО на підмогу (нехай вже всі нас «мирно» побомблять, а що?☺ Словом, нині наш ворог — Росія. Підуть москалі, знайдемо нових воріженьків — і все почнемо заново.

Це відбувається тому, що за 2000 років вчення Ісуса Христа ми до кінця так і не зрозуміли його слів. Ісус вчив нас смиренності: «Ви чули, що сказано: «Око за око, і зуб за зуб». А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, — підстав йому й другу. А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, — віддай і плаща йому. А хто силувати тебе буде відбути з ним подорожнє на милю одну, — іди з ним навіть дві. Хто просить у тебе — то дай, а хто хоче позичити в тебе — не відвертайсь від нього» (Євангелія від Матвія, Нагірна проповідь з 38-го вірша). Ці слова трактували по-різному, але що достовірно мав на увазі Ісус, ми можемо зрозуміти з вчення не християнського, а… Індуїстського.

Напевне всі, хто бували в Індії чи у Шрі-Ланці, зауважили, які веселі, істинно радісні жителі цих країн. І це не зважаючи на часом вражаючу бідність. Здається, що живучи у таких умовах, як ці люди, важко почуватися щасливими. Як же їм це вдається? Річ у тому, що світогляд цих людей разюче різниться від світогляду українця. Справа тут у релігійному вченні. Відомо, що індуси вірять у реінкарнацію, багаторазове перевтілення душі, і, відповідно, у карму. Ця віра дає їм усвідомлення справедливості, а, отже, і вміння приймати життя таким, як воно є. Йдеться не про ту справедливість, яку ми шукаємо в судах, в міліції чи в Загальній декларації прав людини. Ні, мова йде про Божественну справедливість. Вперше ознайомившись із вченням про реінкарнацію, я зрозуміла, що тільки воно дає відповіді на більшість питань, які ставить християнство. Як от, чому помирають маленькі діти? Чому на світі так багато несправедливості і болю? Чому страждають хороші люди? Як з’ясувалося, вчення про реінкарнацію було відоме раннім християнам, про це, наприклад, детально розповідає Омраам Мікаель Айванхов. Книги цього прекрасного вчителя — це певний синтез християнської та східних релігій. Айванхов пояснює, що вчення Ісуса про реінкарнацію були вилучені зі Святого Письма служителями християнської церкви з метою маніпулювання прихожанами. Також факт багаторазового перевтілення душі підтверджують дослідження доктора Майкла Ньютона. Останній, до слова, написав низку книг, які дають відповіді на численні запитання про сенс життя та призначення людини.

Карма як невивчений урок душі. Отже, що дає нам знання про реінкарнацію? Передусім те, що ми — безсмертні душі, які з одного втілення в інше подорожують планетою з метою пізнати суть земного життя. Сенс цього процесу — не що інше як навчання, невід’ємною складовою якого є уроки. Невивчені уроки душі формують її карму. Дехто думає, що карма — це таке собі рутинне відпрацювання гріхів, певна форма покарання душі. Насправді карма — не покарання, а свідомий вибір кожної душі. Якщо виходити з позиції, що сенс нашого життя полягає в тілесному досвіді, у пізнані дуальності цього світу (якщо хочете, у пізнанні добра і зла), то це пізнання неможливе, якщо душа отримує лише однобічний досвід. Наприклад, всім нам подобається солодкий смак, але щоб зрозуміти значення слова «солодкий», нам неодмінно потрібно скуштувати щось протилежне, щось гірке. Тільки тоді ми можемо стверджувати, що знаємо на смак і те, й інше, тільки тоді ми зможемо вибирати щось до душі, спираючись на власний досвід. Пізнавши війну, ми хочемо пізнати мир. Пізнавши жорстокість, ми жадаємо милосердя. Як взнати катові, що відчуває його жертва? Як взнати жителю Західної України, чому житель Східної України не поділяє його цінностей? Фактично, ми можемо сповна пізнати іншого, тільки ставши іншим у наступному житті. «Try walking in my shoes», як співають Depeche mode…

Розуміючи Божественну справедливість, ми можемо зрозуміти сенс сказаних Ісусом слів про смирення. Якщо Господь дав нам (душам) можливість вибирати і не обмежує нас у виборі, навіть знаючи, що той чи інший досвід може бути травматичним, тоді все у нашому житті — це наслідок послідовності наших же рішень. Вчення про реінкарнацію і карму дає нам усвідомлення того, що ми — діти Творця, самі є творцями своєї реальності, а, отже, повністю відповідаємо за результати нашої творчості. Це стосується як індивідуальної відповідальності, так і відповідальності колективної (в межах сім’ї, нації, цілого людства). Звідси поняття родової карми, національної карми. Чи можемо ми прийняти той факт, що колективним бажанням душ, які втілювалися на території України протягом багатьох століть, було пережити певний іноді негативний досвід? Досвід залежності від інших народів, досвід життя в СРСР, досвід корупції на пострадянському просторі… Навіть досвід Голодомору? Згадаймо, що з точки зору Божественної справедливості, ми маємо те, чого хоче наша душа. Та й де гарантії, що в минулих життях ми з вами не були плантаторами-рабовласниками? Як не образливо це буде звучати для багатьох українців, але та влада, яку ми мали (і маємо) — це та влада, на яку ми заслужили. Про це говорить Біблія, про це говорив Черчилль.

Невже ми повинні просто змиритися? Це питання мені ставлять майже усі, хто чує про карму вперше. Здається, що карма — якийсь неминучий тягар, скинути який неможливо. Але це зовсім не так. Смирення — не означає бездіяльності. Смирення, з яким віруючий приймає виклики долі (хвороби, нещастя, втрату близьких, жорстокість інших людей) схоже на те смирення, з яким крадій вислуховує вирок судді. Він готовий прийняти покарання, оскільки розуміє, що винен. Але також готовий переосмислити своє життя, вийти на свободу іншою людиною. Віруюча людина розуміє, що Бог — Справедливий, тому вона смиренно приймає все, що Той посилає. Але наша задача — не просто прийняти події такими, як є, а зрозуміти, чому з нами відбуваються ті чи інші речі, яка в тому наша провина. Це стосується як окремо кожного, так і народу в цілому. Усвідомивши, в чому саме полягають проблеми українців, ми можемо змінити наше майбутнє вже сьогодні. Але для цього кожному з нас потрібно взяти на себе відповідальність… Якби бажання прихопити чуже не було нашою національною рисою, про корупцію в таких масштабах не йшлося б. Адже винна не корупційна система, а відсутність внутрішнього стержня в людях, яких дуже легко спокусити. Якби «хата з краю» не була суто українською хатою, ми вже давно мали б міцну, єдину державу. Якби на двох українців не припадало би три гетьмани, ми не мали б такого протистояння як на рівні владних структур, так і на рівні самого народу. Наша недалекоглядність, звичка дбати лише про «шкурні інтереси», конформізм… Перелічувати українські національні «огріхи» можна довго, і нікому, крім нас самих, не вдасться їх позбутися. Я вірю в те, що ми здатні на поступ, адже душа українського народу — красива і мудра. Наша боротьба сьогодні, коли ми стоїмо на порозі великих цивілізаційних трансформацій, має полягати не втому, щоб знищити всіх «винуватців» і вмитися кров’ю «ворогів», а в тому, щоб переступити через власні погані звички, здійснити еволюційний прорив. Адже революція — це не поступ, а лише крок назад в плані духовному, це чергове невміння взяти на себе відповідальність, чергове бажання швидко, без зусиль і розвитку змінити щось на краще. І, що гріха таїть, це бажання викликане не Любов’ю до батьківщини, а передусім гнівом і розчаруванням. Але гніватися потрібно лише на себе. І лише в собі варто шукати ворогів. Розправа над винними заведе нашу країну в глухий кут. Тому що сьогодні у смерті тих ста людей винні всі без винятку. І це потрібно визнати, якщо ми хочемо йти вперед, а не топтатися на місті.

Ми повинні самі стати кращими! Кожен психолог знає, що в конфлікті завжди винні двоє. Якщо чоловік кричить, наче його жінка — істеричка і хвойда, а жінка репетує, що чоловік — козел і п’яниця, то стороння людина, швидше за все, скаже, що вони варті одне одного. У взаєминах країн теж не буває одного винного. Є взаємодія, в процесі якої помиляється кожна сторона, адже життя без помилок — неможливе. Тому єдиний спосіб залагодити конфлікт: визнати свої помилки і виправити їх, а не намагатися змінити на краще когось іншого. Ознака духовно зрілої людини, як і духовно зрілої нації, в тому, що вона може взяти на себе відповідальність. Якщо ми, українці, вже сьогодні почнемо рухатися вперед у своєму духовному розвитку, якщо зможемо розкрити потенціал нації і відкоригувати ті наші риси, які шкодять процвітанню України, то вже завтра слова Тараса Шевченка будуть не пророцтвом, а лише нагадуванням про наше не завжди славне минуле.

© Тала Пруткова