Як зберегти внутрішній каркас

Kim Violetta
Sep 9, 2018 · 5 min read

Осінь цьогоріч почалась раптово і сльозно. Ще задовго до перших полум’яних вітрів я відчула як внутрішній каркас тріскається і морські вузли розсипаються на окремі павутинки.

Я відчувала себе, як героїня Фріди Кало. Пам’ятаєте цю картину?

Розбита колона

Мені було погано. Я не висипалась, багато їла, запивала внутрішнє відчуття огиди паршивою кавою і темним пивом, нервувала, гризла нігті і зривала кутикули, косячила на роботі, робила вигляд, шо все під контролем, змушувала втомлений мозок говорити з людьми, забивала на догляд і крем для зволоження шкіри, до крові роздирала крихітні ранки і укуси комарів.

І нещадно, люто, аж до кипіння всередині ненавиділа себе за слабкість.

Досить! Досить! Досить вести себе як дитина. Встань і зроби!

Жодна з моїх альтернативних особистостей (навіть іронічний головний редактор) не витримувала натиску і суворої диктатури, тому на мої заклики вставати і рватись до бою відповідала категоричним “ні!”.

Коло замикалось і я знесилено повзла додому.

Грати на рівних з особистоями у власній голові важче, ніж здається.

Я розуміла, чому мені незатишно:

  1. Раніше на роботі все було просто, тепер — складно. Рівень відповідальності виріс у два рази, а скіл залишився на рівні “привіт, я Кім, я не знаю, але навчусь”. Я не могла сховатись за Рустамом чи дурнуватим текстом. Вперше я говорила з керівником (привіт, Ігор) тет-а-тет. Вперше пропонувала ідеї і намагалась аргументувати їхню доцільність. Вперше я сама відповідала за реузльтат. Це класний, але важкий досвід.
  2. Раніше ми з Сашкою кайфували від ЛітХайпу, а тепер ставимось до нього як до безглуздої домашки — типу “це звісно важливо”, але так впадлу. Я зловила себе на думці, що постійно відкладаю написання лекції, тому що не кайфую від процесу. ЛітХайп потребує сил і внутрішнього ресурсу, який я витрачаю на пошук правильного фокус.
  3. Фокус не знаходиться, бо раніше все було чітко, а тепер — розмито. Не зрозуміло, навіщо я працюю, чого намагаюсь досягти, чи справжнє моє життя і чи буває життя взагалі справжнім?
  4. Але це не все. Внутрішній каркас підірвала поїздка до Кам’янець-Подільського, де я багато плакала, зачинялась у собі, псувала стосунки і боялась людей. Це було жахливо — я довела себе до справжньої істерії. Мені було страшно і беззахисно серед чужих — це нагадувало ментальне пекло. Даня не врубався, як мені зле, тому допомогти не міг. Коли дізнався — було запізно. Я вже вижрала внутрішній ресурс до краплі.
  5. А ще я взялась за сторонній проект, де буду відповідати за зовншнію комунікацію. І все непогано, окрім того, шо раніше мені давали задачі і будували процеси, в яких я варилась. А тепер — я сама собі пан і Бог, і всі задачі, і всі процеси на мені. А ще результати і проміжні контрольні точки. І стратегії. І відповідальність. Я боюсь підвести людей і мені легше відмовитися на початку, бо я боягузка.

Список тривог можна продовжувати. Всі вони ламають внутрішній каркас, жеруть ресурс і вигризають до кісток ментальне здоров’я. Якщо нічого не робити, можна згоріти й опинитися в слизькій ямі.

Я не хочу, тому лікую себе.

Як вилікувати себе і зберегти внутрішній каркас

Бути з рідними людьми. Я сказала Дані, шо мені незатишно і я хочу більше часу проводити разом; нікуди не спішити і насолоджуватися затишком; дивитися фільми і обійматися сірими ранками. Я сказала, що мені вкрай важливо знаходити у стосунках підтримку і точку безпеки. Він погодився. Як результат: довга лінива субота, відверті розмови, затишні пошуки скляних ваз, різноманіття чаю, обійми, обіцянки нікуди не спішити і все робити з задоволенням.

Потім я поговорила з Сашкою і ми вирішили, що ЛітХайп курвить нас обох, тому треба його відкласти і послухати себе. Ми сиділи на літній терасі, пили добру каву і говорили. Всередині було тихо і спокійно, ніби після довгого шторму, ми нарешті побачили сонце.

Ще я зустрілась зі Свєтіком. Дві коротенькі години, п’янкі обійми на трамвайній зупинці, модна джинсова куртка і страшне усвідомлення того, що це остання запланована зустріч. Остання, але така важлива для мене! Свєтік — один з маяків, одна з точок опору у моєму хаотичному житті, бо якщо вона поруч — значить все буде добре.

А ше цього разу мене раз у раз витягає родина: мама, сестра, мамині сестри, тато. Навіть вередливий двоюрідний брат (!).

Люди рятують. А ще рятує смачна їжа і це другий пункт.

Їсти смачне і корисне. Я лікую себе смачною їжею. Останні мої фаворити — це авокадо, кримська цибуля, шпинат, сир фета, соус песто, кава з молоком, сьомга і гречаний хліб. Продукти ми купуємо вдвох — і нещодавно я зловила кайф, коли ми разом обирали помідори. А ше я фанат оливок! Хочу переходити на різні види сиру, горіхи і мед.

Створювати затишок. Ми винаймаємо квартиру, яка більше схожа на готельний номер, ніж на житло закоханої пари. Ніж на житло взагалі живої людини. Тому ми прибрали страшну плазму з 2000х і заселили квартиру квітами. Я ше шукаю скляних ваз. Хочу купити гірлянду і роздрукувати фотогрфійки. Ше Даня обіцяв знайти і підключити колонки до мого програвача за умови, що я привезу його і куплю дві-три платівки. Мені у квартирі не вистачає затишної ковдри, улюблених книжок і красивого посуду, але все попереду.

Вимикати голову…і створювати щось руками. Я хочу ліпити горщики з глини, збирати сухі гілочки, вишивати кактуси і птахів. Почну з глини наступного тижня.

Слухати себе. Мій організм ослаблений, бо я травлю його поганими звичками і повною (читай — вже три роки як нічим не займаюсь) відсутністю фізичної активності. Поки мені пропонують біг. Я думаю про йогу і танці. А ше вчора зловила себе на думці, шо мене нудить від сигарет. Ого — сказала я собі і відклала пачку подалі.

Спати. Стільки, скільки потребує організм. Спати і дихати свіжим повітрям. Спати і їхати у ліс збирати гриби. Але спати! І не дурити себе кавою. На цих вихідних я спала як сурок і почуваю себе нарешті живою. Не знаю, як працює суворе правило восьми годин, але мені — чесно! — їх замало. Дайте десять — і я буду щаслива.

Любити себе. Одягати красивий одяг. Контролювати водний баланс. Не давати шкірі перетворитися у сухий пергамент. Купила собі нещодавно улюблені джинси. Тепер вони + кросівки а-ля 90-і — мій маст хев.

Не спішити. Зупинитися, подивитися на помаранчеве листя, посміхнутися прозорим калюжам, почути як бринить холодне повітря — і вкотре полюбити життя. Для мене це — найскладніше. Але коли Рустам читає Бродського десь посеред прохолодного вересня і розмірковує про риб — час зупиняється і стає краще. А такі моменти — хіба не справжнє життя?


Лікування продовжується.

Ше тестую фільми, музику, художню літературу й інформаційний детокс. Зустрінемось наступного тижня — розкажу, як пройшло.

А ви, до речі, помітили, які вночі гарні ліхтарі?

zavynom

іронічно та душевно про життя

    Kim Violetta

    Written by

    zavynom

    zavynom

    іронічно та душевно про життя

    Welcome to a place where words matter. On Medium, smart voices and original ideas take center stage - with no ads in sight. Watch
    Follow all the topics you care about, and we’ll deliver the best stories for you to your homepage and inbox. Explore
    Get unlimited access to the best stories on Medium — and support writers while you’re at it. Just $5/month. Upgrade