Як зберегти внутрішній каркас
Осінь цьогоріч почалась раптово і сльозно. Ще задовго до перших полум’яних вітрів я відчула як внутрішній каркас тріскається і морські вузли розсипаються на окремі павутинки.
Я відчувала себе, як героїня Фріди Кало. Пам’ятаєте цю картину?

Мені було погано. Я не висипалась, багато їла, запивала внутрішнє відчуття огиди паршивою кавою і темним пивом, нервувала, гризла нігті і зривала кутикули, косячила на роботі, робила вигляд, шо все під контролем, змушувала втомлений мозок говорити з людьми, забивала на догляд і крем для зволоження шкіри, до крові роздирала крихітні ранки і укуси комарів.
І нещадно, люто, аж до кипіння всередині ненавиділа себе за слабкість.
Досить! Досить! Досить вести себе як дитина. Встань і зроби!
Жодна з моїх альтернативних особистостей (навіть іронічний головний редактор) не витримувала натиску і суворої диктатури, тому на мої заклики вставати і рватись до бою відповідала категоричним “ні!”.
Коло замикалось і я знесилено повзла додому.
Грати на рівних з особистоями у власній голові важче, ніж здається.
Я розуміла, чому мені незатишно:
- Раніше на роботі все було просто, тепер — складно. Рівень відповідальності виріс у два рази, а скіл залишився на рівні “привіт, я Кім, я не знаю, але навчусь”. Я не могла сховатись за Рустамом чи дурнуватим текстом. Вперше я говорила з керівником (привіт, Ігор) тет-а-тет. Вперше пропонувала ідеї і намагалась аргументувати їхню доцільність. Вперше я сама відповідала за реузльтат. Це класний, але важкий досвід.
- Раніше ми з Сашкою кайфували від ЛітХайпу, а тепер ставимось до нього як до безглуздої домашки — типу “це звісно важливо”, але так впадлу. Я зловила себе на думці, що постійно відкладаю написання лекції, тому що не кайфую від процесу. ЛітХайп потребує сил і внутрішнього ресурсу, який я витрачаю на пошук правильного фокус.
- Фокус не знаходиться, бо раніше все було чітко, а тепер — розмито. Не зрозуміло, навіщо я працюю, чого намагаюсь досягти, чи справжнє моє життя і чи буває життя взагалі справжнім?
- Але це не все. Внутрішній каркас підірвала поїздка до Кам’янець-Подільського, де я багато плакала, зачинялась у собі, псувала стосунки і боялась людей. Це було жахливо — я довела себе до справжньої істерії. Мені було страшно і беззахисно серед чужих — це нагадувало ментальне пекло. Даня не врубався, як мені зле, тому допомогти не міг. Коли дізнався — було запізно. Я вже вижрала внутрішній ресурс до краплі.
- А ще я взялась за сторонній проект, де буду відповідати за зовншнію комунікацію. І все непогано, окрім того, шо раніше мені давали задачі і будували процеси, в яких я варилась. А тепер — я сама собі пан і Бог, і всі задачі, і всі процеси на мені. А ще результати і проміжні контрольні точки. І стратегії. І відповідальність. Я боюсь підвести людей і мені легше відмовитися на початку, бо я боягузка.
Список тривог можна продовжувати. Всі вони ламають внутрішній каркас, жеруть ресурс і вигризають до кісток ментальне здоров’я. Якщо нічого не робити, можна згоріти й опинитися в слизькій ямі.
Я не хочу, тому лікую себе.
Як вилікувати себе і зберегти внутрішній каркас
Пишу цей список, щоб час від часу переглядати і нагадувати собі, що Бог є і він любить, коли ти любиш себе. Отже, як полагодити внутрішній каркас?
Бути з рідними людьми. Я сказала Дані, шо мені незатишно і я хочу більше часу проводити разом; нікуди не спішити і насолоджуватися затишком; дивитися фільми і обійматися сірими ранками. Я сказала, що мені вкрай важливо знаходити у стосунках підтримку і точку безпеки. Він погодився. Як результат: довга лінива субота, відверті розмови, затишні пошуки скляних ваз, різноманіття чаю, обійми, обіцянки нікуди не спішити і все робити з задоволенням.
Потім я поговорила з Сашкою і ми вирішили, що ЛітХайп курвить нас обох, тому треба його відкласти і послухати себе. Ми сиділи на літній терасі, пили добру каву і говорили. Всередині було тихо і спокійно, ніби після довгого шторму, ми нарешті побачили сонце.
Ще я зустрілась зі Свєтіком. Дві коротенькі години, п’янкі обійми на трамвайній зупинці, модна джинсова куртка і страшне усвідомлення того, що це остання запланована зустріч. Остання, але така важлива для мене! Свєтік — один з маяків, одна з точок опору у моєму хаотичному житті, бо якщо вона поруч — значить все буде добре.
А ше цього разу мене раз у раз витягає родина: мама, сестра, мамині сестри, тато. Навіть вередливий двоюрідний брат (!).
Люди рятують. А ще рятує смачна їжа і це другий пункт.
Їсти смачне і корисне. Я лікую себе смачною їжею. Останні мої фаворити — це авокадо, кримська цибуля, шпинат, сир фета, соус песто, кава з молоком, сьомга і гречаний хліб. Продукти ми купуємо вдвох — і нещодавно я зловила кайф, коли ми разом обирали помідори. А ше я фанат оливок! Хочу переходити на різні види сиру, горіхи і мед.
Створювати затишок. Ми винаймаємо квартиру, яка більше схожа на готельний номер, ніж на житло закоханої пари. Ніж на житло взагалі живої людини. Тому ми прибрали страшну плазму з 2000х і заселили квартиру квітами. Я ше шукаю скляних ваз. Хочу купити гірлянду і роздрукувати фотогрфійки. Ше Даня обіцяв знайти і підключити колонки до мого програвача за умови, що я привезу його і куплю дві-три платівки. Мені у квартирі не вистачає затишної ковдри, улюблених книжок і красивого посуду, але все попереду.
Вимикати голову…і створювати щось руками. Я хочу ліпити горщики з глини, збирати сухі гілочки, вишивати кактуси і птахів. Почну з глини наступного тижня.
Слухати себе. Мій організм ослаблений, бо я травлю його поганими звичками і повною (читай — вже три роки як нічим не займаюсь) відсутністю фізичної активності. Поки мені пропонують біг. Я думаю про йогу і танці. А ше вчора зловила себе на думці, шо мене нудить від сигарет. Ого — сказала я собі і відклала пачку подалі.
Спати. Стільки, скільки потребує організм. Спати і дихати свіжим повітрям. Спати і їхати у ліс збирати гриби. Але спати! І не дурити себе кавою. На цих вихідних я спала як сурок і почуваю себе нарешті живою. Не знаю, як працює суворе правило восьми годин, але мені — чесно! — їх замало. Дайте десять — і я буду щаслива.
Любити себе. Одягати красивий одяг. Контролювати водний баланс. Не давати шкірі перетворитися у сухий пергамент. Купила собі нещодавно улюблені джинси. Тепер вони + кросівки а-ля 90-і — мій маст хев.
Не спішити. Зупинитися, подивитися на помаранчеве листя, посміхнутися прозорим калюжам, почути як бринить холодне повітря — і вкотре полюбити життя. Для мене це — найскладніше. Але коли Рустам читає Бродського десь посеред прохолодного вересня і розмірковує про риб — час зупиняється і стає краще. А такі моменти — хіба не справжнє життя?
Лікування продовжується.
Ше тестую фільми, музику, художню літературу й інформаційний детокс. Зустрінемось наступного тижня — розкажу, як пройшло.
А ви, до речі, помітили, які вночі гарні ліхтарі?
