Зовнішня політика Великої Британії: сучасні тенденції та прогнози
Автор — Олег Павлюк, Аналітичний центр “Стратегія“. 08/03/2017
Сучасне геополітичне становище Великої Британії можна назвати чи не найбільш невизначеним із провідних нині держав світу. Адже в країні, що нині перебуває в стані «геополітичної підвішеності», склалися доволі сприятливі передумови для приходу до влади праворадикальних сил, репрезентованих, по суті, однією популістською партією — Незалежною партією Сполученого Королівства (United Kingdom Independence Party), представники якої доклали не останні зусилля для ухвалення на референдумі в червні 2016 року рішення на користь виходу Британії з ЄС. Це суттєво впливає і на проспективу, і на перспективу зовнішньої політики однієї з провідних держав світу, що, попри втрати лідерських позицій у низки сферах, досі залишається: а) постійним членом Ради Безпеки ООН; б) провідним членом НАТО, однією з п’яти країн, що в 2016 році досягли мінімуму в 2% витрат ВВП на оборону; в) учасником «Великої сімки» та «ядерного клубу». Усе це вказує на актуальність розгляду питання як сучасного стану, так і можливих змін у зовнішній політиці Сполученого Королівства.
Історичні передумови. На зовнішню політику Великої Британії традиційно впливали три головних фактори: відносно ізольоване географічне положення, внаслідок якого держава перебувала відносно поодаль основного театру геополітичних подій (до ХХ століття — Європи, і протягом та після ХХ ст. — Америки та Азії), а також володіла перевагою на морі; значна роль колоній, які за своєю площею в 9, а за кількістю населення — в 14 разів перевищували територію метрополії, а отже, були чудовими ринками збуту та сировинними придатками для Сполученого Королівства; і, зрештою, консерватизм і традиціоналізм, що виявлявся у всіх аспектах суспільно-політичного життя: від становлення двопартійної політичної системи до збереження інституту монарха, який, крім того, наділений відносно значними повноваженнями: оголошення війни і миру, помилування злочинців, відкриття сесії парламенту, проведення бесід із прем’єр-міністром з актуальних питань зовнішньої та внутрішньої політики, статус Верховного Головнокомандувача Збройних Сил тощо.
До цих факторів можна додати ще один, що логічно випливає з другого і яскраво проявився вже під час Другої світової війни — це високий ступінь залежності зовнішньополітичного курсу Великої Британії від США. Ставши економічно й політично провідною державою світу, колишня колонія «мами Британії» щедро допомагала своїй неньці фінансово й технічно під час війни в повоєнні роки, що дозволило Королівству вже в 1948 році відновити довоєнні економічні показники. Чи є така добровільна залежність надто високою ціною за спокій та стабільність — звісно, питання дискусійне.
Тим не менше, зазначені вище фактори значною мірою визначали зовнішньополітичний курс Сполученого Королівства в ХІХ і в першій половині ХХ століття (згадаймо лишень доктрину «блискучої ізоляції»), але й з настанням епохи «тетчеризму» (1979 р.) не втратили своєї ролі. У своїй зовнішній політиці Маргарет Тетчер орієнтувалася на Сполучені Штати, встановила партнерські відносини з Р. Рейганом. Жорсткий характер зовнішньополітичного курсу і небажання йти на компроміси засвідчила висадка контингенту англійських військ у 1982 р. на Фолклендські острови. Що стосується участі в інтеграційних об’єднаннях, то Тетчер прагнула закріпити провідне положення країни в Європейському Економічному Союзі, послідовно відстоюючи інтереси Королівства в ньому. Наступник Тетчер Джон Мейджор обрав шлях поглиблення інтеграційних процесів, символічним кроком щодо чого стало відкриття в 1994 році тунелю під протокою Ла-Манш, який сполучив британське місто Дувр із французьким Кале.
18-річний період перебування при владі консерваторів змінився 11-річним лейбористським урядом. Тоні Блер, наймолодший за історію Лейбористської партії лідер, у своїй зовнішній політиці запам’ятався передусім беззастережною підтримкою операцій США в Іраку й Афганістані, що призвели до хвилі масових протестів як усередині країни, так і в Європейському Союзі, внаслідок чого відбувся розкол ЄС на так звані «старі» (Німеччина, Франція) та «нові» (Велика Британія, країни Центрально-Східної Європи, що традиційно орієнтуються на США) країни. Утім, не повинні забуватись і миротворчі заслуги Блера — участь у миротворчих операціях у Сьєрра-Леоне, Косово, навіть та ж Страстноп’ятнична угода квітня 1998 року. І хоча наступника Блера Гордона Брауна було обрано як альтернативу не в останню чергу зовнішній політиці його попередника, Велика Британія, обравши дещо стриманий зовнішньополітичний курс, продовжила участь в операції в Іраку.
Передостанній прем’єр-міністр Сполученого Королівства Девід Камерон уперше відкрито заговорив про надмірне зосередження влади в руках Брюсселя і закликав до реформування Європейського Союзу з метою децентралізації влади в об’єднанні. Збереглась і підтримка зовнішньополітичним крокам США, в тому числі активному втручанню діям у Сирії.
Не останнім аргументом на користь його переобрання в 2014 році на другий термін стала його обіцянка провести референдум про вихід Великобританії з ЄС. Тоді, звісно, навряд чи можна було передбачити, що популізм і заманливі гасла переможуть здоровий глузд, але Девід Кемерон публічно наступного ж дня після референдуму визнав, що не виконав свою обіцянку — залишити Великобританію в ЄС — і подав у відставку.
Сучасний стан. Нинішній прем’єр-міністр Великобританії Тереза Мей недаремно порівнюється з Маргарет Тетчер: екс-міністр внутрішніх справ ще на колишній посаді відзначилася доволі різкими заявами щодо політики ЄС, зокрема щодо біженців.
Європейський регіон. Нині Мей твердо наполягає на виході Британії з ЄС, що послідовно відстоює публічно. На початку лютого Палатою представників у першому читанні було схвалено введення в дію 50 статті Лісабонського протоколу, що, по суті, означає запуск процесу виходу Сполученого Королівства з Європейського Союзу. А 16 лютого Тереза Мей публічно представила план виходу з ЄС, що складається з 12 пунктів, серед яких — «контроль за нашими власними законами», «зміцнення союзу між чотирма країнами Сполученого Королівства», «контроль за мігрантами, які приїжджають з ЄС», «права для британських громадян в ЄС і для громадян країн ЄС у Британії», «вільна торгівля з європейськими ринками через угоду про вільну торгівлю», «нові торговельні угоди з іншими державами», «співпраця у боротьбі зі злочинами та тероризмом». Окремо варто зупинитися на двох пунктах — права для британських громадян в ЄС і для громадян країн ЄС у Британії» і «вільна торгівля з європейськими ринками через угоду про вільну торгівлю», які викликають найбільш гостре несприйняття в очільників Європейського Союзу: мовляв, якщо хочете виходити — то робіть це швидко і не сподівайтесь зберегти економічні та юридичні переваги, якими ви користувались.
З іншого ж боку, ці два пункти яскраво свідчать про одне: Велика Британія не полишає амбіцій відігравати якщо не провідну, то очевидно важливу роль на Європейському континенті. У своїй останній статті від 17 лютого, опублікованій у французькій газеті Le Figaro, Тереза Мей наголошує: «Ми залишаємо ЄС — але не залишаємо Європу». Таким чином, очільниця країни заявляє, що не бажає поступатись інтересам у європейському регіоні навіть після «брексіту».
І, звісно, не можна не згадати про роль Великої Британії в урегулюванні ситуації в Криму і на Сході України. Навіть проблеми виходу з ЄС не вплинули на рішучу позицію Сполученого Королівства щодо російської агресії. Крім того, держава здійснює матеріально-технічну і гуманітарну підтримку українським військовослужбовцям як у межах програм підготовки, так і через спеціальні фонди. Загалом Великобританія нині лишається чи не найактивнішим у Європі прихильником залишення санкцій, уведених проти Росії.
НАТО. Заяви про важливість НАТО та необхідність виконання вимог і програм Альянсу нині є важливим напрямком зовнішньої політики Великої Британії. У 2016 році Велика Британія стала однією з п’ятьох країн Північноатлантичного Альянсу, що виконали норму витрат у 2% ВВП на оборонний бюджет. На Мюнхенській безпековій конференції (17–19 лютого) вона неодноразово наголошувала в особі міністра оборони Майкла Феллона, що її приклад мають повторити й решта європейських держав: у Німеччини, наприклад, цей показник складає 1,12%, а в Ісландії взагалі близький до нуля. І не варто забувати, що та ж Британія активно сприяє входженню України до НАТО.
США. Те, що США й досі відіграє роль дуже важливого зовнішньополітичного партнера Сполученого Королівства, підкреслює хоча б той факт, що Тереза Мей стала першою, хто привітав Дональда Трампа з перемогою в президентських виборах у США. Тональність її заяви яскраво контрастує зі скупими коментарями єврочиновників (скажімо, Франк-Вальтер Штайнмайєр тоді сказав коротко: «Це не той вибір, якого хотіла б Європа»). Однак у тандемі нині є певні розходження в питаннях зовнішньої політики, зокрема, щодо Росії (Трампа активно підозрюють у симпатії до Путіна), ядерної угоди з Іраном (яку той має намір скасувати) і НАТО (яке Трамп назвав просто неефективною організацією). Та й загальна непередбачуваність Трампа робить будь-які покладання на його слова доволі ризикованими. Утім, Трамп підтримує рішення Великобританії про вихід з ЄС і вже пообіцяв укласти вигідну торговельну угоду.
Загалом можна зробити такий підсумок: у зовнішній політиці Великої Британії на сучасному етапі превалює тема «брексіту» та пошуку нового формату співпраці країни з рештою Європи. У більшості інших питань (за винятком декількох вищенаведених) можна очікувати збігу з позицією США.
Перспективи і прогнози. Насправді спрогнозувати, наскільки зміниться політика Великої Британії найближчим часом, доволі важко з огляду на невизначене становище країни відносно ЄС та настільки ж невизначене становище президентської адміністрації в Сполучених Штатах Америки. Тому наведений нижче прогноз лише приблизно окреслюватиме найбільш загальні тенденції розвитку зовнішньополітичного курсу Сполученого Королівства.
Аксіологічний метод. Конфлікт між Великобританією та ЄС нині розгортається суто в площині ціннісних установок сторін на переговорах про процес оформлення «брексіту»: якщо перша прагне контролю над кордонами й законами, водночас зберігаючи доступ до так званого спільного ринку, то другий не бачить логіки в такій частковій дезінтеграції і наполягає на встановленні звичайного режиму торгівлі.
Але сюди вже в найближчій перспективі може додатися нова (або навіть нові) сторони. Йдеться про Шотландію та Північну Ірландію, де більшість населення на референдумі висловилися проти виходу з ЄС. Якщо в 2014 році референдум у Шотландії показав незначну перевагу прихильників перебування в Сполученому Королівстві (55% проти 45%), то з огляду на те, якими будуть результати британсько-європейських переговорів, голоси шотландців і ірландців можуть лунати все злагодженіше й гучніше.
Історичний метод. Коли в тандемі США — Великобританія перша стала відчутно переважати, зовнішня політика останньої також усе менш нагадувала відокремлену від американської. І з часів Другої світової війни можна констатувати майже повну відповідність позицій обох держав із принципових питань міжнародних відносин: починаючи зі спільних участей у миротворчих місіях та інтервенціях (Ірак, Афганістан, Сирія тощо) і закінчуючи голосуванням у Раді Безпеки ООН. Це дає відповідні вагомі підстави вважати, що «особливі відносини» двох країн навіть після зміни влади в них не лише не послабляться, а й, очевидно, посиляться.
Політичний аналіз. Ухвалений в 2011 році закон про вибори до парламенту передбачає, що наступні загальні вибори у Великобританії відбудуться в 2020 році. Доти сподіватися на зміну уряду через вибори навряд чи варто. Водночас місцеві вибори мають відбутися вже зовсім скоро — 7 травня. У цьому контексті варто згадати про роль маргінальної Незалежної партії Сполученого Королівства, яка чи не найбільше «засвітилася» на істерії навколо «брексіту» і цілком може отримати частину місць у місцевих парламентах. Адже поки що один-єдиний «юкіпівець» у Палаті громад мало що вирішує.
Метод екстраполяції застосувати тут доволі важко, бо аналогів «брексіту» новітня історія ще не знає. Але можна навести такий приклад. 1966 року Франція вийшла з НАТО і повернулася лише через 33 роки, однак лише до військової частини організації. За цей час вона встигла втратити вирішальний вплив на європейські справи і поступитись лідерством Німеччині, а так звана «доктрина прихистку», що діяла там до кінця 80-х років, перетворила Французьку Республіку на беззахисну перед терористичними загрозами державу.
Підсумовуючи вищенаведене, можна визначити такі основні тренди зовнішньої політики Великобританії, що можуть протриматись до кінця поточного року.
1. Переговори про «брексіт» будуть вочевидь затягуватись через принциповість обох сторін та внутрішні суперечки в парламенті щодо необхідності виходу з ЄС. До кінця року можна очікувати, що ЄС і Британія знайдуть компромісний варіант, де останній усе ж доведеться поступитись ідеєю перебування в спільному ринку на користь менш привабливого формату економічної взаємодії. Причина проста: невиконання обіцянки про вихід з ЄС за рік може призвести до подальшої відставки пані прем’єр-міністра.
2. Велика Британія і далі в багатьох питаннях зовнішньої політики покладатиметься на Сполучені Штати Америки. Це, зокрема, стосується сирійської кризи і, слід очікувати, арабо-ізраїльської проблеми. Що ж стосується Росії, то Сполучене Королівство, прагнучи перебрати на себе роль захисника демократії в Європі, вочевидь не змінить свого ставлення до країни-агресора і надалі підтримуватиме Україну.
3. Внутрішньополітичні зміни, що очікуються після місцевих виборів, не будуть настільки серйозними, щоб уплинути на зміну векторів зовнішньої політики Сполученого Королівства.
08/03/2017
