Купую фотоапарати на вагу
Ця історія буде про моє повернення у світ плівкової фотографії. Ми з дружиною, любимо ходити секонд-хендами, особливо любимо, коли там є щось крім одягу та взуття. Так у нас вдома з’явилося пару крутих книг англійською та німецькою, одна м’яка іграшка та багато що ще. Але зараз, звісно, не про це.
Заходимо ми, як завжди, в один із великих секондів і я бачу молодого хлопця років 17 із плівковою камерою в руках. Перша думка: «Про як завжди ці хіпстери точно шукають щось модне-вінтажне, ще й фотик прихопили навіщось». Але тут я побачив, як покрутивши в руках камеру, хлопець поклав її на терези для попереднього зважування. Я почав дивитися одяг поруч із ним, а точніше вдавати, цікавість з мене так і випирало: «Що ж він далі зробить?». Він подумав, пішов і поклав її назад на полицю, де зазвичай лежать книги та іграшки.
Я замислився і хотів почати говорити, навіщо мені вона взагалі, але вирішив спочатку зважити камеру. Ваги показали 50 гривень із копійками. У моїй голові почалася боротьба двох Я, одне кричало: «Бери її, скоріше, вона ж така класна!», а друге ще гучніше волало: «Наааавіщо?». Але тут несподівано повернувся той хлопець, він побачив камеру в моїх руках, і усмішка зникла з його обличчя. Мені стало спочатку дико незручно, але я взяв себе в руки, зрозумівши мою провину ні в чому нема. Я сказав дружині, що ухвалив рішення і пішов до каси.
На касі жінка, зваживши мою покупку, сказала: «До неї ще сумочка є, ми її окремо тримаємо, щоб не вкрали». Тут мене всередині просто розірвало від сміху, мовляв, камеру якщо вкрадуть їм начхати, а от маленьку сумочку для неї вони бережуть. Але, з іншого боку, сумочка справді могла стати в пригоді більшій кількості людей, ніж плівкова камера в 2020 році.
Зваживши окремо сумочку і сказавши, що це буде «плюс 16 гривень» мене запитали, чи буду я брати і її. Вирішивши, що з сумочкою, звичайно, безпечніше носитиме фотоапарат, якщо, звичайно, у мене її не вкрадуть (мова про сумочку) адже вона вимагає такого пильного зберігання, я розплатився.
Пам’ятаю, скільки тоді в мене було радості! Замовивши і забравши плівку, я вставляв її у фотоапарат. Спітнів так, ніби пробіг марафон, бо коштувала вона дорого, та й сам фотік якось пошкодити не хотілося. Привіт, Зеніт з минулого, добре, що тут авто перемотування думав я, але вона мене теж трохи підставила. Але все вийшло, і я почав своє «фото полювання».
Для мене повернення до плівкової фотографії стало в певному сенсі поверненням любові до фотографії загалом. Це крутий стан, коли ти уважно все оцінюєш навколо й очима шукаєш щось гідне твого тривожного натискання. Щоразу натискаючи на кнопку моє серце завмирало з думкою: “А раптом буде фігня”.
Так і вийшло з більшістю кадрів на першій плівці та з половиною другої. Але вдалі кадри мають магію, що складно передається, тому що від часу їх знімання до того, як я їх побачу проходило по пару місяців очікування результату.
Після двох плівок, знятих на Vivitar 357Z (модель фотоапарата), я зрозумів тільки одне, треба враховувати, що близько підходити не можна і вбудований зум — це жах і зло.
Приклади фотографій, які я зробив на цей чудовий фотоапарат, можна побачити нижче. Хочеться думати, що це нагорода за те, що дочитали цю історію до кінця.
