Бещади, листопад 2018: День 1 (дорога туди)

17–18.11.2018

У холодний суботній вечір (градусник показував -3, а на ніч обіцяли до мінус семи) я добрався до автостанції Дачної. Там було темно і безлюдно, стояв лише один автобус. Це й був мій рейс Київ-Вроцлав від львівського перевізника. Виявилось, що крім мене і двох водіїв, на борту було ще 2 пасажири. Можна вибрати місце на свій смак і зручно розташуватися. У Житомирі, Рівному, Львові людей додавалося, але вільні місця залишалися всю дорогу.

Можна було спокійно поспати, але не вдавалося через збудження-хвилювання, як у мене завжди буває на початку подорожей. Та й спати в автобусі не дуже зручно. Тому я засинав на спокійних ділянках і прокидався в містах. У Львові наш водій довго кружляв містом, заїхав на заправку очевидно на своєму АТП, а потім ще з півгодини добирався до головного автовокзалу (5:20, як за розкладом) і лише після цього ми виїхали в напрямку Краковця.

На кордоні я прокинувся остаточно. Українську сторону пройшли швидко, а от на польську ніяк не могли заїхати — перед нами ще 3 автобуси. Один з них Київ-Прага я бачив на житомирському вокзалі, він вирушив раніше за нас. Нарешті й нас випустили з автобуса й запустили в зал, де неквапний прикордонник поставив кожному свої формені питання. Мене, почувши про Устшики-Дольне як місце призначення, попросив показати “ґроше”. Вони часто вставляють українські чи російські слова, щоб українці краще розуміли. Показав йому 300 злотих, і це було не дуже приємно.

Нарешті, після півтора годин на кордоні, ми звідти поїхали. Щоб наздогнати графік, водій не став заїжджати в місто Ярослав, а на хорошій швидкості попрямував по новому й гарному автобану А4 (перетинає Польщу зі сходу на захід, від українського до німецького кордону) аж до повороту на Ряшів. 90 км промайнули досить швидко.

Перше що я зробив на ряшівському залізничному вокзалі, це взяв в автоматі велику каву. Після майже 16 годин в автобусі голова була трохи не в своїй тарілці. Потім пішов пройтися містом, і за 2 години, що у мене було тут, вдалося багато побачити.

З минулих візитів Ряшів (Жешув) пригадувався мені не надто цікавим містом. В пам’яті тримався лише замок, оточений високими стінами. Цього разу я відкрив його з нового боку: синагога оборонного типу, площа Ринок з гарною ратушею, цікаве Старе кладовище, пара театрів — дійшов і до замку і обійшов навколо нього. На алеї біля замку стоять кілька цікавих вілл “швейцарського стилю” з кінця 19 століття. А далі я вийшов на пішохідну вулицю 3-го Травня з гарною світлою забудовою. У великому костелі йшла недільна служба. Знайшов вулицю Сокола, з якої мав відправлятися мій автобус. Там серед іншого стоїть багато декорована будівля театру.

1 — синагога 17 століття, зруйнована нацистами і відбудована після війни. 2 — пам’ятний знак на стіні. 3 — театр Маска

1 — вихід на площу Ринок з бічної вулиці, 2 — ратуша на площі, 3 — могила учасника повстання 1831 року на Старому кладовищі

замок з різних ракурсів. Зараз у ньому — окружний суд

1 — “швейцарська” вілла, 2 — піша вулиця 3-го Травня, 3 — театр

афіші театру. Ліворуч вистава під назвою “Львів не віддамо” (цікаво було б подивитись)

Через програму e-podróżnik я вибрав автобус на Устрики-Долішні, що їде 2 години замість трьох. Це був бусик Мерседес Спринтер, стильно оформлений всередині: все пофарбовано в різні відтінки коричневого, з м’якими комфортними кріслами і навіть кнопками для вентиляції над кожним сидінням. Крім мене, в гірський курорт у цей некурортний час їхали самі бабусі й дідусі.

Першу годину я проспав, надолужуючи минулу ніч, а коли прокинувся, ми проїхали місто Санок і за вікнами стало цікавіше. Дорога майже весь час ішла вгору, часом перетворюючись на звивистий серпантин. От і кінцева зупинка. Як просила власниця гостьових кімнат, я подзвонив їй з вокзалу і вона сказала пару хвилин почекати.

Пані Бася живе десь на околиці Устриків, і забрати мене машиною з вокзалу їй було якраз по дорозі. (Але не пригадую іншого готелю в своїй історії, в якому був би такий сервіс :)) Кімнати містяться в самому центрі, у триповерховому будинку на площі Ринок. Я встиг побачити, що кімната гарна, взяв ключі, кинув речі і пішов надвір — сонце вже сідало о 15:45, і хотілося хоч щось побачити до настання повної темряви.

Через площу Ринок проходить головна вулиця — частина шосе номер 84 з Сянока до українського кордону (дуже близько звідси, кілометрів 10). Також на ній є сквер і стенди зі схемами туристичних шляхів, а по обидві сторони стоять милі 2–3-поверхівки. У першу прогулянку ноги мене вивели на вул. Річкову (річка Стрвйонж — одна з лише двох у Польщі, що належать до басейну Чорного моря. Українська назва Стривігор або ж Стрв’яж), а на ній була стрілка маршруту на гору Малий Король. Підійматися на самого Короля було вже темно, але думаю, хоч подивлюся початок шляху. Піднявся крутим підйомом (якісь добрі люди зробили сходинки у землі, щоб було зручніше!) повз паркан дачного товариства і познімав містечко з гори.

1 — запах диму з пічок зустрічає по приїзді в Устрики. 2 — початок підйому на Малий Король увечері. 3 — вид на місто згори

1 — інформація про лінію Молотова, військові укріплення на кордоні СРСР з ІІІ Рейхом у 1939–41. Аж до 1951 року місто було центром Нижньо-Устрицького району Дрогобицької області. 2 — площа Ринок. 3 — у крайньому лівому будинку я ночував (фото наступного вечора, вже зі снігом)

Повернувся вниз і пройшов різними вуличками — нічого особливого не знайшов, майже всі заклади закриті, бо неділя. Але ходити приємно, бо вулиці освітлені гарними білими ліхтарями. У костелі йшла недільна служба. Ще бачив комплекс басейнів (шкода, не взяв з собою плавки). Перекусив у кав’ярні біля моєї площі Ринок і пішов у номер.

див. також: День 2 (піші мандри), День 3 (зустріч у лісі), День 4 (замок)