Legal Nodes у воєнний час. Частина 1: початок.
Історії команди Legal Nodes про те, як ми переживаємо війну і боремося за свою країну.
Хто я і чому роблю ці замітки
Привіт. Мене звати Нестор Дубневич, я співзасновник стартапу Legal Nodes, команда якого знаходиться в Україні. 24-го лютого Росія вторглася в Україну, обстрілявши наші міста ракетами і окупувавши частину наших територій.
Більшість членів нашої команди знаходилися в Україні в перший день обстрілів, і той жах війни, який вони пережили і продовжують переживати, нам не забути ніколи. Враження і спогади членів команди від військового злочину Росії проти людства зібрані в коротких замітках, які будуть публікуватись у цьому блозі.
Текст заміток буде виходити на трьох мовах:
- англійською для наших закордонних друзів і партнерів, які нас дуже підтримують і нам допомагають;
- українською для нашої команди та інших таких же стартап-команд, які щодня роблять величезний вклад в боротьбу з окупантом на різних фронтах, і подвиги яких мають бути зафіксовані і збережені;
- російською для народу Росії, бездіяльність і байдужість якого призвела до цієї жахливої трагедії, яка обом державам обходиться в тисячі людських життів.
Передісторія
Ми повернулися з Лондона в Київ 12-го лютого. В планах було перезапустити деякі процеси з командою, зустрітись з потенційними кандидатами на нові позиції в Legal Nodes і провідати рідних.
Ще за місяць до нашого приїзду міжнародні медіа почали писати про загрозу нападу Росії на Україну. Незважаючи на те, що інформаційна напруга постійно зростала (особливо гостро це відчувалося з Лондона), настрої в Україні залишались відносно спокійними, а на запитання іноземців про можливу війну більшість відповідали, що війна в Україні триває ще з 2014-го, коли Росія вперше окупувала території нашої суверенної держави. Тому для українців війна з Росією не сприймались як щось нове.
Через день після нашого прильоту на такому новинному грунті почала з’являтись інформація про відміни авіарейсів у зв’язку з можливими повітряними загрозами (в кінцевому результаті, рейси відмінила лише одна авіакомпанія, але такі новини вже почали сіяти паніку серед населення). А про ніч з 16-го на 17-те лютого міжнародні ЗМІ заговорили як про дату вторгнення Росії в Україну.
На щастя, цю ніч ми пережили спокійно. Як і наступні шість ночей.
23-го лютого, за день до вторгнення Росії в Україну, ми обідали з колегами на кухні в київському офісі Legal Nodes, і мій колега розповів про те, що в донецькій області відбувається загострення ситуації — почалися активніші обстріли, а в будинок його дідуся влучив снаряд і зруйнував його. Дідусь постраждав.
Ввечері цього ж дня я прогулювався по Софійській площі і думав про те, яка жахлива ситуація сталася у мого колеги. На фоні мирного і тихого вечірнього Києва ці думки гриміли в моїй голові і не давали спокою. А дійшовши до дому, вже перед сном подумав про те, як наступного дня буду проводити дружину на літак в Лондон, який мав відлітати наступного дня опівдні.
На жаль, той вечір середи був останнім спокійним вечором, а рейс в Лондон наступного дня так і не відбувся, так як вже через наступні 5 годин після моєї прогулянки нічним Києвом аеропорт, з якого повинен був вилітати літак, буде розбомблений російською ракетою.
День перший. Початок
Мій стандартний будильник стоїть на 6:30 ранку. До цього часу телефон знаходиться у беззвучному режимі, так як протягом ночі приходить багато сповіщень від партнерів і клієнтів, які працюють в різних часових поясах. Але 24-го лютого прийшлося прокинутись раніше.
О 5:31 мене розбудили ледве чутні вібрації айфона, який лежав на столі поряд з ліжком. Я поглянув на телефон — і побачив 7 пропущених викликів від дружини (в ніч перед відльотом в Лондон вона залишилась у батьків). Тривога наступила миттєво. Я перенабрав — і перші слова, які я почув в трубку, були: «Нестор, бомблять».
Першою реакцією на ці слова стало заперечення. Я просто не міг повірити в те, що в цивілізованому світі XXI століття може бути відкритий напад на мирну державу. Але це сталося. Мені знадобилося 5 хв, щоб зібрати в рюкзак документи, зубну щітку і базовий комплект одягу. Протягом цього часу я на гучному зв’язку обговорював з братом ракетні обстріли України і ми домовлялися про наступні кроки.
Через наступні 2 хв я вже заводив машину, все ще відмовляючись сприймати цю реальність. А через ще 5 хв, проїжджаючи на червоні світлофори зі значним перевищенням швидкості, вже був в квартирі, в якій ми всі домовилися зібратись. У всіх був шок. Руки тремтіли, думки в голові плутались, перехоплювало дихання.
Наша команда теж не спала з 5 ранку, а першим запитанням, яке з’явилося у командному чаті мессенджера, було: «Хто чув вибухи?». Реакція була моментальна. Вибухи підтвердили члени команди практично зі всіх районів Києва. А ті, у кого були родичі і друзі в інших містах (Харків, Одеса) — написали, що там вибухи пролунали теж.
Почали з’являтись перші новини про те, що Росія обстріляла ракетами Україну. А для українського народу мирний час закінчився і почалася війна.
