Хроніки війни ч.10

Карта постів: Хроніки війни: Введення
Попередня частина тут: Хроніки війни ч.9

10 березня:

Складно сказати, з чого почався цей ранок. Вчорашня ніч просто повільно перейшла у новий день.
Ми все ще у підвалі. Все ще темно. Все ще страшно.

Слухаю рацію. Цілодобовий марафон новин розповідає про успіхи та невдачі на фронтах. Маріуполь — основна тема цих днів. Запеклі бої. Оккупанти продовжують знищувати лікарні та будинки простих людей. Намагаюсь використати новини щоб відволіктись від атмосфери навколо.

Дев’ята ранку. Треба збиратись. Починаємо пакувати рюкзаки речами. Приходять інші з нашої групи. Розмовляємо, жартуємо, обмінюємось новинами. Хтось повідомив, стихійній колоні машин що вчора поїхала — вдалося добратись до хабу евакуації у Білогородці. Їх не обстріляли, але довелось всю ніч простояти на блок-постах. Фух, це обнадіює.

Продовжуємо збиратись, але йти будемо пізніше, десь о 9:50.

Жінка, що була із нами в одній кімнаті, намагається зібрати дочку, але та не хоче нікуди йти і не стоїть на ногах. Її мама намагається але видно що вона сама без сил і не може нічого зробити. Просить допомогти. Аня виходить та починає шукати когось щоб донесли дівчинку до пункту евакуації. Наче когось знайшли, вони згодились допомогти.

Вийшли з підвалу на перший поверх. Виглядає як щось середнє між лікарнею та школою. Сидимо.

Раптом дізнаємось що чоловіки котрі понесли дівчинку — відмовились. Не знаю як вони це для себе мотивували. Аня каже що її було дуже легко нести. Мама дівчинки знайшла коляску, проблему вирішено.

Йдемо. Проходимо повз розбиту техніку. Згадую як ходив тут пару тижнів тому. Скло все ще хрумтить під ногами.

Доходимо до вчорашнього місця. Машину залишили за поворотом, сподіваємось що вона ціла та неушкоджена. Поворот — полегшення. Сідаємо у тачку, паркуємо на тому ж місці біля перехрестя. Чекаємо новин.

Виходить чоловік із гучномовцем.
“Автобуси ще стоять у Білогородці. Сьогодні обіцяли коридор. Високі шанси що все вийде”.
Щож, не дуже обнадіює, але ми продовжуємо вірити що все вийде.

Проходить година. Автобусів нема. Починається двіж як учора. Машини знову формують стихійну колону. За 10 хвилин проїхало більше сотні. Часу мало. Ми думаємо. Мама Ані приходить і вмовляє їхати з колоною. “Автобуси скоро будуть, а от як ви зними будете їхати — не зрозуміло. Їдьте”. Але як ми їх залишимо, а якщо не буде тих клятих автобусів?

Сльози, страшно. Все таки їдемо. Куди колона їде не знаємо — та й не важливо. Головне що машин багато, заспокоюємо себе тим що по такій великій колоні стріляти не будуть. Швидкість середня, їдемо десь 50–60 км/ч. Ось машина дорозі, знайома картина. Кульові отвори, трупи всередині. Ось ще одна. Іще одна. Ось згоріла машина. А ось ще дві. Ми їдемо подалі від війни, а смерть зустрічаємо ще більше із кожною хвилиною.

~10 хвилин у дорозі.

Зв’язок є. Прораховуємо маршрут по картах. Бачу що колона їде по вчорашньому маршруту евакуації.

~20 хвилин у дорозі.

Пробка. Колона їде дуже повільно. Початку колони не видно, кінця — теж. Слухаємо радіо промінь. ГУП…ГУП-ГУП. Опускаю вікно — чуємо вибухи. Вони далеко але у відчутна сільна вібрація. Відіймаю вікно.

~40 хвилин у дорозі.

Блокпост. Перший блок-пост кацапів. Зліва замаскований БТР та два солдата із АК. Справа замаскований кулеметник. Дивлюсь на карту, роблю собі поміточку у голові. Потім зарепорчу.
Через 5 хвилин — ще один. Теж з технікою але вже без кулемета.

~півтори години у дорозі.

Ще один блок-пост. Але цей інший. На заправці на повороті багато солдат. У них інші шоломи, не такі як ми раніше бачили. Взагалі спорядження інше, немов це якийсь спеціальний підрозділ.
“Здравствуйте, что в багажнике?”
Чемний оккупант.

“Та у этой козявки и багажника то нет. Проезжай” — каже другий.
Аня у ярості, кацапня обізвала її машину “козявкой”. Їдемо далі.

~2 години у дорозі.
Колона сильно розтягнулась. Попереду їде техніка окупантів. Вони їдуть по лівій полосі, ми по правій. Машини трохи сповільнились, люди бояться швидко їхати біла ворожих БТР. Фух, проїхали без проблем, тапку у пол.

Попереду житомірка. Колони вже нема, бачимо тільки 2 машини. Треба їхати швидше.
Виїхали на трасу. Разворот, попереду Київ. Я не буду розкривати весь маршрут, але через деякий час ми побачили їх.

Люди у формі. Не видно пов’язки. Жовті? Жовті! ЖОВТІ!
Проїжджаємо наш блок-пост. Я махаю чоловіку з автоматом, він відповідає.
Ще один блок-пост. Потім ще. Ми у безпеці.

Наздогнали колону. Дуууууже велика. Стоїмо у заторі. Ще пару годин стоїмо.

Доїхали до Білогородки. Над містом майорить український прапор. Емоції переповняють.

Аня дзвонить мамі. Автобуси приїхали! Ще один камінь з душі. Мама, бабуся та Саша сідають до автобусів. Наші знайомі з Гостомеля змогли сісти, чоловіків теж взяли.

Евакуаційний хаб. Перевіряють документи. Все добре, Київ близько.

Хвилин за 15 з околиць доїхали додому. Місто дуже змінілось. Одне слово — фортеця. Кацапів втоплять у крові якщо сунуться. Кожен клаптик землі, кожна вулися — будуть їх могилою.

Дома. 10 хвилин до комендантської години. Біжимо до магазину — зачинено. Невдача. Але дома щось було, сподіваємось що продукти не зіпсувались. Тут нам щастить, вдома багато чого їстівного.

Це офіційно була найсмачніша яєшня у моєму житті.

Приймаємо душ. Теплий душ. Навчились радіти простим речам :)

Аня на зв’язку з мамою. Їх довезли до вокзалу, але вже комендантська година. Завтра вони поїдуть до близької знайомої, поки будуть у неї в Києві.

Лягаємо спати. Сон перериває сирена. У Бучі не було сирен, тому ми не знали як страшно вона волає. Спускаємось у метро. Станція зачинена. Нам пощастило жити саме біля тієї станції, яка чомусь не працює як бомбосховище. Факап. Окей, йдемо додому спати. Швендяти вночі у пошуку небезпечно.

Сон у свойому ліжку — безцінно.

Наступна частина: Хроніки війни ч.11. Епілог