Хроніки війни ч.9
Карта постів: Хроніки війни: Введення
Попередня частина: Хроніки війни ч.8
У минулій частині я закінчив на 8му березня. Це був останній день із нашої нової реальності у якій нічого не відбувалося. 9 та 10 березня були іншими.
Мені здається що це були найважчі 2 дні у моєму житті. На момент подій тих двох днів я не впадав у відчай, був максимально спокійним та підсвідомо міняв фокус із проблем екзистенційних на якісь малі та побутові.
Чим більше часу проходить — тим складніше згадувати той емоційний стан бо організм така цікава штука, він усіма силами блокує шокові спогади аби не полетіти кукухою. Але я спробую.
9 березня:
День почався відносно спокійно. Десь гупає але наче тихіше ніж учора. Трохи поснідали. Йду ставити воду на чай. Десь о 10й ранку починаємо отримувати повідомлення від друзів про заплановану евакуацію десь біля будинку адміністрації. Потім ще, і ще. Слухаємо рацію, Верещук говорить про запланованний коридор для вивозу громадян на автобусах.
Ось воно. Зараз або ніколи. Обговорюємо хвилин 5 і розуміємо що треба збиратись. За вікном бачимо машини людей які прямують до пункту евакуації. Ну теперь точно. Десь за 30 хвилин усі сумки готові. Майже всі готові. У останню мить Анін тато відмовляється їхати. Каже що за будинком треба дивитись, припасів для одної людини достатньо надовго і з ним все буде добре, а нам треба поспішати. На сперечання нема часу, вирішуємо що все одно їдемо. Починаємо думати про логістику.
Нас 7. Я, Аня, її мама, бабуся, молодший брат, сестра та її хлопець. У нас є 2 машини, але ми не знаємо точно, чи можна буде на них виїхати разом із автобусами. Розійшлись на 2 машини. Речі заклали. І тут, перша проблема — друга машина не заводиться. От халепа. Може акум сів? Скоріш, знімаємо акум із іншої старої тачки. Прикурюєм від нього, доводиться притискати провода голими руками, пече, зараза. Не працює. Ще раз — не працює. Ще раз — нуль. Треба щось думати.
Ок. Одна машина у нас працює. Мама, бабуся та молодший можуть поїхати на автобусі, потім зустрінемось. Приймаємо рішення. Аня везе цих трьох до пункту, потім повертається за нами і ми четверо вже наздоганаєм. Вони садяться у машину, я її цілую, кажу що все буде добре і вони їдуть. Не було часу думати ні про що, всі думки тільки про те як вона повернеться і ми поїдемо вже разом. Без успіху намагаємось все таки завести машину. Проходить хвилин 15, чую звуки за воротами. Вона повернулась! Полегшення. Але ми ще не закінчили. Сідаємо та їдемо.
Вулиці виглядяють зовсім по-іншому. Бачу розбиті машини, не встигаю роздивитись, їдемо швидко. Позаду нас їдуть інші машини — трохи легше. Кілька поворотів. Варшавське шосе, залишилось зовсім трохи, треба тільки його переїхати і будемо на тій вулиці де стоїть адміністрація. Під’їжджаємо до варшавки. Нас зустрічає білий седан, лобове скло розбито, вся машина в кульових отворах. За кермом мертва людина. Їдемо, Аня знає куди далі.
Наступні 2 хвилини залишаться у мене в пам’яті надовго. Не знаю як такі речі прибирати з голови, але думаю це робота для мирного часу.
Перед нами стоїть БМП (чи БТР). На ньому велика біла V. Не наші…Він загороджує дорогу, якою Аня тільки що проїздила. 1 солдат сидить зверху, двоє стоять поряд. Той що ближче до нас — махає рукою, але ми не розуміємо що він хоче. Машина уповільняється. Раптом, той що махав сідає на коліно та наставляє на нас автомат. Мій рефлекс — підняти руки до лобового скла щоб він побачив що ми без зброї. Наступні декілька секунд показали що їх це не хвилює. У шоці кажу Ані що треба назад. Вона міняє передачу, крутить руль, машина повільно від’їжджає по траекторії направо. Та машина що була позаду нас — не встигає. Чую постріл. Бачу що солдат все ще сидить на коліні та цілить у нашу сторону. Він вистрілив у машину що їхала позаду. Ще пара секунд і ми вже їдемо назад. Проїжджаємо по іншій частині дороги і бачимо ще одного солдата. Він виглядає менш агресивно. Страху нема. Зупинаємось, я опускаю скло і питаю — куди можна їхати:
Я: Как доехать до пункта эвакуации?
С: Поворачивайте назад и едьте как только что ехали
Я: Там стреляют по машинам
С: Значит давайте сюда
Солдат показує направо. Це та вулиця що ми переходили 28го числа, коли йшли до новуса. Проїхати складно, багато кусків техніки на дорозі. Але нам вдається. Ми повільно повертаємо на потрібну вулицю. Ми тут, ми живі.
Я багато разів проматував цей епізод у себе в пам’яті.
Що якби Аня зустріла їх сама?
Що якби вона не встигла б натиснути гальма?
Що якби вона запанікувала та натиснула газ?
Що якби той інший солдат теж почав стріляти?
Відповідь одна — нас би тут не було.
Зранку поснідали, пограли з котом, вдень виїхали з дому на машині, а потім — немає нас.
Я багато разів питав себе — а нафіга той покидьок почав стріляти по машинам? Він же знав що машини їдуть до пункту евакуації. Знав тому що бачив десятки авто за останні 5 хвилин. Але він все одно обрав вбивати. Цей кадр з автоматом ще довго буде сидіти в голові.
Під’їхали до пункту евакуації. Людей дуже багато. Всі в порядку. Йдемо вдвох з коханою в розвідку. Підходимо до будівлі адміністраціі, бачу з іншої сторони — на великій швидкості під’їжджає автомобіль. Вибігає жінка та кричить що їй потрібна допомога. Підходимо з парою чоловіків. Каже — у салоні людина з контузією, треба домопогти донести до лікарні (вона навпроти адміністрації).
Відчиняє двері — бачу чоловіка. Крові нема. Він виглядає наче йому сниться страшний сон і він не може прокинутись. Періодично кричить, висмикується з рук, постійно каже щось на кшталт “Нет, не надо, нет, помогите”.
Обмірковувати нема часу. Кладемо його на простирадло, несемо. Підбігають кілька чоловіків — нас п’ятеро. Він важкий. Терпимо. Доносимо до лікарні, нас зустрічає хлопець у формі лікаря. Підвозить ліжко — кладемо, увозять. Фух, справу зроблено.
Виходжу з лікарні — йдемо до двері будівлі адміністрації. Там нас зустрічає чоловік та каже що колона автобусів знаходиться у Білогородці. Наші намагаються вибити у росіян зелений коридор для вивозу людей, але ті відмовляються давати гарантії. Тобто вони кажуть — можна їхати, але гарантій що не будемо стріляти офіційно не даєм. Ще чоловік каже що автобуси пропустять, але щодо цивільного транспорту — невідомо. “П’ятдесат на п’ятдесат”. Найс.
Повертаємось до машини. Чекаємо.
Проходить година.
Навколо все більше російських солдат. Люди бояться. Бачу як одного солдата оточили жінки, питають чому вони не пропускають автобуси. Не чую що він говорить.
Ще година. Автобусів нема.
Біля нас проїжджає БТР. На ньому десь 10 солдат. ВСС, мухи, калаші з ПББС, повний фарш. Поки БТР проходить поряд — сподіваюсь що він не вирішить просто переїхати нашу машина. Суки, ненавиджу.
Ще година. Автобусів нема.
В іншу сторону їде військовий урал. Сзаду сидять солдати. Зброя із оптикою. Щось новеньке.
Ще година. Автобусів нема.
Біля нас стоїть мерседес транспортер. Його водій підійшов до солдата. Люди починають збиратись навколо. Я підходжу послухати.
“Мы вас не держим, можете ехать на эвакуацию. Это бендеры стреляют и не дают автобусам проехать.”
Люди чують це і вирішують їхати. Кончена мерзота. Він же їх на смерть посилає. У паніці всі навколо починають бігти до машин та формувати автоколонну. Звідкись виходить хлопець та починаю регулювати стихійний двіж на перехресті щоб уникнути хаосу. Молодець. Тим водіям що їдуть мимо — каже щоб були обережні та попереджає що коридору нема, “їдете на свій страх та ризик”. Дивимось на це. Йдемо допомагати. Проходимо колону машин та всім водіям кажемо те саме. Хтось рушає назад та паркується, хтось вирішує їхати все одно.
За годину колона не закінчується, виїхало машин 300. Сподіваємось що вони доберуться цілі.
Наближається вечір. Чуємо гучномовець.
“Автобусів сьогодні не буде. Комендантська година скоро. Приходьте завтра о 10:00. Може будуть до того часу”.
Бляха. Що далі? Додому небезпечно. Кажуть, можна провести ніч у підвалі школи, десь недалеко. Залишаємо машину із речами. Беремо тількі найважливіше. Йдемо.
Прийшли. Школа. Зачинено, нас не пустять. Поряд ще одна школа. Надія ще є.
Прийшли до другої. Біля входу нікого, дверь на кодовому замку. Розпач вже близько, але двері відчиняються. Фух, ну це вже щось.
Заходимо у підвал. Нагадує гуртожиток. Єдина від’ємність — нема світла. Люди використовують церковні свічки або ліхтарики на телефоні. Місця мало, шукаємо де приземлитись. Я представляю що люди може вже 2 тижні живуть у цьому підвали, це якийсь жахливий кошмар. Багато дітей, бачу що декілька не можуть самі ходити, їм допомагають дорослі. Судячи зі всього — тут багато людей із спеціального закладу де таких дітей лікують.
Розташувались.
Аня зі мною. Нам дали 1 матрац на двох. Решта нашої группи у іншій кімнаті.
У нашій кімнати сім’я: мама, дочка, бабуся. Мама постійно говорить щось типу “ой як же так, господи помилуй”. Може в неї шок. Дівчинка не говорить та не ходить, тільки щось мукає собі. Бабуся на рідкість противна. Їй все не подобається, матрасів мало, всі навколо шумні, мер виблядок і тд. Про таких ще кажуть “важка людина”.
Ну, нам тут не жити, можна й потерпіти.
До кімнати заходять двое молодих людей. Хлопець та дівчина. Біля них пес — “Скаді”. Розговорились.
Вони з Гостомеля. Група з 4х людей. Попали під обстріли у перші дні. Дві домівки знищено. Тиждень вони переховувалися на будівальному майданчику у підвали. Пиздець.
Тікали від солдат у ліс. Потім жили у чужому будинку декілька днів. Потім дійшли до евакуації та разом з нами потрапили до цього підвалу.
Автобуси підбирають жінок та дітей у першу чергу, тому у чоловіків є ненульовий шанс що мість не вистачить. Хлопець вже прийняв що в нього не вийде поїхати. Каже що буде швендятись по підвалам та шукати їжу. В нас недостатньо місця щоб його забрати з нами.
Трохи живого спілкування допомагає забути про жах сьогоднішнього дня. Кіт у шоці. Він багато часу провів у переносці — починає нервувати. Я даю йому походити по кімнаті але він хоче вийти у коридор. Погано. Там відкритий вихід на сходи, я його не впіймаю. Двері закрити не можна бо недостатньо свіжого повітря. Постійно слідкуємо за ним щоб не вбіг.
Збираємось спати. Лягаємо. Кіт починає шкрябати переноску зсередини. У цій кімнаті кожен шорох звучить дуже голосно. Люди не зможуть так заснути. Надягаю повідець, йдемо в коридор. Десь пів години в коридорі. Йдемо назад. Сплю десь годину. Знову. Алгоритм повторяється. Сплю годину. Знову. Бляха муха. Та спи вже. Відчай. Жінка, та що мама дівчинки, просить випустити кота. Я відмовляюсь, йду з ним у коридор. Аня приходить, сидимо. Десь через 40 хвилин повертаємось. У такому виді проходить вся ніч. Поспав години дві. Ну ок, хоч так.
Чекаємо ранку щоб півторити наш стрибок віри. Зберігаємо оптимізм, без цього не вижити.
Наступна частина: Хроніки війни ч.10
