تانيا
Мелодрама на три дії
Усі персонажі вигадані, будь-який збіг із людьми, що живуть нині чи жили в минулому — випадковий.
I
“любий щоденнику! я дуже скучаю по дому. але у житті за тисячі кілометрів від нього є свої преімущєства. що не кажіть, а море — то сила. обожнюю теплі краї! не даром ласточкі сюди щороку літають — губа чи клюв, чи що там у них таке, — не дура. от аби ще цих чурок не бачить на кожному кроці. як же вони мені остогидли. як мавпи позлазили з пальм. очі вирячить і шось белькоче тобі без перестану. англійською навіть майнейміз не петрає. хоча, знаєш, ближче до готелю частенько стрічаються руськомовні. ну, вони вільно не спілкуються, а просто завчили окремі фрази тіпа “ей, красівая, куда путь дєржішь?” говорить і радіє — хизується своїм “поліглотством”. а я йому: “вибач, чоловіче, але я донтспікрашен”. дивується. а бува мене сприймають за європизовану єгиптоску — за мої чорниє ґлаза і смоляне волосся. от за таке я пику їм натовкла б! порівнювати мене, україночку, з цими чумазими. подуріли”.
Таня відклала пошарпаний зошит, вимкнула кондішн і відчинила вікно. З вулиці війнуло в обличчя, ніби з пекла. Не спалося. Вирішила прогулятися морським узбережжям. Швиденько натягла через голову ситцевий сарафан і вистрибнула через вікно на подвір’я. Навіть трусики забула вдягти. А може й не захотіла. У свій вільний час Таня ходила тільки босоніж. От і цього разу насолоджувалася, як мокра галька лоскоче її загрубілі ще на городі стопи, а шум прибою пестить вуха. Заспокоює.
Сонце давно втопилося в гарячому південному морі. Лише ліхтарі вихоплювали з темряви шматки єгипетскої бруківки, переливалися міддю у хвилях. Таня одним рухом звільнилася від невагомого одягу і пірнула. Поночі вода здавалась інакшою: немає пузатих туристів з не менш вгодованими дітьми. А ще в тиші гостріше відчувається запах солоної води, настояної на морській капусті та інших не таких їстівних водоростях.
Таня плавала далеко від берега. Багато пірнала туди, де прохолодніше. Але вже за мить виринала, боячись втратити орієнтир і заплисти вглиб. Нічне купання для неї було екстремальним. У голові виринали дитячі страхи. Фантазія вимальовувала морське чудовисько, яке зараз схопить її за ногу і потягне на дно. Коли стегнá раптом торкнулася сполохана пружна риба, дівчина почала гребти швидше. Лише відчувши пальцями пісок, помітила на березі чийсь силует. Чоловік дивився просто на неї. Спостерігав, як вона намагається вирівняти дихання.
Проти світла Таня не могла його розгледіти. Спочатку навіть злякалася, що то охоронець. Персоналу готелю суворо заборонено купатися в морі. Навіть наближатися до нього. Хіба що ти розносиш лежаки, тоді можеш типу ненароком намочити ногу. Тож коли комусь із бухгалтерів випадало йти на пляж забирати денну виручку з морських екскурсій, вони раділи мов діти.
Звичайно, у вільний час працівники могли робити все, що заманеться, але поза межами готелю. На його території, будь ласка, виконуй встановлені правила. А знайти інші нормальні пляжі в цих краях — дзуськи. На десятки кілометрів розляглися туристичні комплекси — кожен із такими ж правилами. Одна відрада — начальство дозволяло, так би мовити, скупнутися в морі раз на тиждень у суворо відведений час. Як піонерам. І сьогодні час був не той. Тож якщо її викриють, вже вранці доведеться збирати нечисленні лахи і повертатися в рідний Обухів. Або в кращому випадку схопити штраф.
У тиші гостріше відчувається запах солоної води, настояної на морській капусті та інших не таких їстівних водоростях
— Ти красіффа как вірблюд, — промовив до Тані силует, коли її дихання нарешті вирівнялося.
Вона впізнала його голос, і страх відступив. Це Бабу — ейч-ар директор, як він себе не без пафосу називав. Або по-нашому — просто очільник відділу кадрів. Вони здружилася під час переписки, коли Таня влаштовувалася сюди працювати. Той допоміг оформити всі необходні папери. А коли вона нарешті прилетіла до Єгипту, визвався зустрічати в аеропорті.
Таня не одразу зорієнтувалася: сприймати його слова як образу, чи як комплімент. Але згадала, що верблюди в цих краях, як корови в Індії. Одне слово — шановані.
— Дякую, — відповіла так тихо, що слова поглинуло море. А тоді посміхнулася, втім не з увічливості, а тому що їй здалася кумедною вся ця ситуація.
— Шакіра-мозза! — він продовжував сипати місцевими штампами. Навіть прицьмокнув кінчики своїх пальців. Таня вже встигла вивчити, що мозза арабською — це щось типу секс-бомби по-нашому. А Шакіра… ммм… якось так сталося, що нікого із західних дів, крім неї і її знаменитої дупи, тут і не знають.
Він все ще дивився на Таню. Певно очікував, коли вона вийде з води. Дівчина в свою чергу чекала доки йому набридне і він піде. Не хотіла світити сідницями — перебивати йому враження від мальованого образу відомої співачки. Так минуло, мабуть, хвилин зо п’ять. На диво, першою здалася вона. Із незворушним обличчям вилізла на берег, церемоніально пройшла повз нього, взяла сарафан і вдягла на мокре тіло. Одяг одразу увібрав всю вологу з її засмаглого, з білими смужками, тіла і став зовсім прозорим. Особливо вирізнялися настовбурчені смоктунці з ареолами.
— Шо ти на мене витріщився, наче ніколи голих баб не бачив? Чи у ваших жонок якось по-іншому все устроєно? — запитала Таня вголос, оскільки знала, що він усе одно нічого не второпає.
— Дада, мозза! Шакірра! — сказав він, мабуть, якось по-своєму розтлумачуючи її слова.
— Ага, і вірблюда забув доплести. — Таня, сердячись, розчісувала неслухняне волосся.
— Вірблюд…красіффа…
— Чого ти хочеш, Бабу? So, what you want from me?
— Let’s go to the coffeeshop?
— Глупа ніч на дворі, яке ше кафе?
— Корошьо? — українську він не розумів навіть інтуїтивно. З російською було трохи краще — у туристів звідти нахапався. Для них Єгипет був майже Меккою.
— Кьорьошьо, — перекривила Таня. — На етам же мєстє чєрєз 20 мінут. Мнє нужна пєрєадєцца, — довелося таки перейти на російську. Свої слова вона про всяк випадок супроводжувала жестами, вказуючи то на зап’ясток, то та мокрий сарафан.
Таня підтюпцем побігла в бік готелю, лишаючи Бабу на березі. Крадькома шмигнула поміж пальмами і вже за хвилину опинилася в номері. На мить принишкла, ніби за дверима її хтось вистежував, глибоко вдихнула, а тоді кинулась порпатися у речах. Зазвичай на перші побачення вона без зайвих докорів сумління вдягала міні-спідниці і блузи з глибоким декольте. Але цього разу вагалася — все ж мусульманська країна, місцеві аж надто емоційно реагують на жінок європейського типу. Навіть якщо ті бридкі та вусаті. Ба більше — збуджуються від усього, що ворушиться. Південний темперамент, трясця йому. Бува’ йде замотана з голови до п’ят в готельний халат, ще й ніс на додачу лущиться від спекотні. А єгиптоси вслід обсипають диферамбами і хабібами, оспівують у газелях. Українські жінки потім довго звикають до чоловічої байдужості на батьківщині. Це все — гормони, міркувала Таня. А тоді взяла щоденник і занотувала:
“у них, мабуть, в обох статей їх перебір. у бабів шерсті повно на руках і ногах. одного разу бачила навіть малишку пухнасту — вся спинка в пушку. місцеві дуже рано дозрівають, перезрівають і старіють. як помідори на сонці. то, певно, якісь біологічні особенності. гормони на темперамент найперше впливають. араби, турки і прочіє перси дуже запальні, гарячі, дикі. рано дорослішають, але в сорок вже часто виглядають як діди. жінки хоч і вусаті, але з прадавніх часів опанували технологію вищипування волосся на тілі. сьогодні її удосконалили і за якістю вона нічим не поступається, а може і перевершує, західні методи. всі шугаринги, воски ми знаємо завдяки арабкам — вони це роблять ідеально і в усіх місцях. а ще є метод двома ниточками — чіпляються за пальці і так швидко ними сукають. так швидко, шо видираються найменші волосинки. брови так само скубуть до ідеальної форми. але у нас ніхто не буде морочитися з цими ниточкам. це арабки з дитинства вміють, а нашим до пуття не ясно, навіть як це робиться, не те шо самим повторювати”.
жінки хоч і вусаті, але з прадавніх часів опанували технологію вищипування волосся на тілі. сьогодні її удосконалили і за якістю вона не поступається західним методам
Зрештою Таня вдягла приталене в’язане плаття, але за завичкою забула про спіднє, від чого її пипки красномовно здійняли тканину. Вдоволено оглянула себе в дзеркалі: гладенькі і блискучі від лосьйону ноги, розписний педикюр, малюнок хною на зап’ястку. Висушила волосся, навела лад на обличчі і за сорок хвилин повернулася на узбережжя. Бабу сидів на пірсі й упокорено чекав. «‘ач, і тут видрісірували. Шо не кажіть, а мужикі скрізь однакові», — грайливо сказала вона. Він почув і обернувся. “Танья!” — жестом запросив взяти себе під руку. Так один обіч одного вони дійшли до кофішопу або кавамагу, як його жартома називала Тетяна.
Усередині було дуже накурено. Здавалося, дим — це театральна завіса, яку ось–ось піднімуть і перед глядачами розгорнеться таємнича вистава за сюжетом із 1001 ночі. Героїв далеко шукати не треба — ось за столиком сидить Алі-баба, а по кутках зачаїлися його сорок розбійників. Тетяна одразу помітила, що серед відвідувачів були переважно місцеві і жодної жінки. Але це не дивувало, оскільки вона вже знала, що ті зазвичай сидять по квартирах, а публічні посиденьки — забавка чоловіків.
Всі між собою жваво гомоніли — кожен у своєму куточку, обкладені з усіх боків подушками. Хтось видерся на палети, застелені ковдрою, хтось влігся просто на кахлях попід стіною. Місце знайшлося кожному. Таня з Бабу сіли неподалік барної стійки. “Розбійники” медитативно смалили салюм — дуже міцний тютюн. Як Тетяна згодом розповідатиме українським друзям — це наче курити покришку. Сама вона його не дегустувала, але коли замовила звичайний кальян, то спочатку добряче попхеркала, доки не викурила рештки салюму, що зачаїлися в трубках.
У кафе всі були трохи закумарені, навіть персонал. Тому Бабу і Тані довелося чекати на офіціанта добрячих півгодини. А коли він нарешті звернув на них увагу, Бабу замовив лимонну воду, а Таня холодний чай каркаде. Два бороданя, що сиділи поруч, зиркали в телек і про щось белькотіли між собою. Вона жодного слова не могла зрозуміти — такою дивною видавалася їй ця мова. А от до новин, що лунали з екрану, інколи дослухалася, оскільки вони були англійською. До того ж про Україну: космонавти в шоломах, будинок Профспілок, Нігоян, стадіон Динамо, бруківка, водомет. Таня озирнулася на арабів і подумала: як сприймають ці події люди за тисячі кілометрів від них? В іншому залі чоловіки грали в доміно. Щоправда, якось дивно. “Там хер попісяєш ті правила. Але азартно так”, — розповідатиме Таня колежанці у скайпі.
Після кафе Бабу заходився проводжати її до номера. Дівчина намагалася ввічливо відшити його, але він не здавався.
— Бабу, невже ти на шось надієшся? — навмисне запитала українською.
— Goddess!
— Ой, я тебе прошу, яка з мене багіня? Наче Марічка і Антон з того дурного сіткому. Переїдемо жити до Жашкова, буду тебе людям показувать. Як ото мавпочку. Наші таких чумазих зроду-віку не бачили.
Вони знову повернулись на набережну. Тані припекло по-маленькому, тому вона прискорила крок. Декілька разів намагалася розпрощатися з настирливим прихильником, але він уперто не відставав. Усміхався і розводив руками — робив вигляд, що не розуміє.
— О, дивися, дядько Адель повернувся! — Таня штовхнула Бабу в бік. Той навіть зойкнув. — Дядьку Аделю, здрастуйте!
Низькорослий чолов’яга років п’ятдесяти вклонився у відповідь. Він керував технічною службою. Всі його дуже любили за плохенький характер і почуття гумору. Таня не вперше з ним так віталася, тому він устиг вивчити значення її слів.
— Бабу, а ти знаєш, що він фарбує волосся? Не віриш? Ось диви’ — це він перед відпусткою, — вона відкрила на екрані мобільного фотографію дядька Аделя. Сивина вразила не лише голову, але й вуса. — Він ото посивіє гарно так, а тоді поїде в отпуск додому і вертається вже як Кобзон.
– Кобзов? Сакес?
— А ти маєш рацію, мій юний персе. Він таки клоун і справді з цирку. Але політичного. — Таня спиною сперлась на двері свого номера і подивилась на Бабу. — Ось ми й прийшли.
“Чоловік — пуля, жінка — дуло автомата”, — вранці Таня зазначала у своєму щоденнику.
Вона відчувала, що її міхур вже так роздувся, що ось-ось лусне. Але Бабу не йшов, знову завів мову про Шакіру та “вірблюда”. Ніби окрім них і поговорити більше немає про що. Таня навіть почала ледь помітно пританцьовувати. А сказати прямо про свої потреби чомусь соромилася. З останніх сил намагалася стриматися, аж очі полізли з орбіт.
— Твої очі, мов океан, — зазначив Бабу англійською.
А тоді ні сіло, ні впало поцілував. Вона навіть хитнулася від такого нєжданчіка. Втім його верблюдячі губи таки дістали її. Тані від того стало лише лоскотно — щетина, мов наждак, шкрябнула щоку.
— Мов океан. Вміє ж зараза. Нашо тоді верблюдом обзиває? — Вже на унітазі Таня мучилася риторичними питаннями.
Не пройшло й п’яти хвилин, як у двері постукали. На порозі знову стояв Бабу. Цього разу — з кактусом у руках: знизу стирчало коріння, згори пробивалися квіти.
— Бабу, ти здурів, а якщо охорона побачить?! — по-доброму обурилась Таня, але подарунок прийняла. Не без травм.
“Чоловік — пуля, жінка — дуло автомата”, — вранці зазначала у щоденнику.
II
За місяць Таня повернулася в Україну. В рідному Обухові з такої нагоди влаштували грандіозне свято: зарізали порося, накрили біля ставка щедру галявину і гуляли до світанку. Зійшлися не лише її друзі та родичі, але й одноклассники, колеги й сусіди. Прийшов навіть колишній чоловік Сірьожа. Місто (принаймні куток, де вона мешкала) маленьке — всі один одного знають. Тому те, що землячка повернулася з далеких країв, стало неабиякою подією. Випили шість літрів горілки, дві пляшки лікеру і піввідра шампанського. Вночі запускали салют. Таня травила історії про Єгипет й ілюструвала їх фотографіями на нетбуці.
— І ким це ти там працювала, доню? Мотальщицей-чєсальщицей на цегельні? Чи мо’ доїла місцевих верблюдів? — мружачи око, цікавився добряче захмелівший Михайло Петрович. Він жив по сусідству, в школі викладав географію — розповідав маленьким обухівчанам, що земля кругла і не закінчується за Григорівкою. Хоча сам ні разу не покидав межі Київщини. “Зрештою, я теоретик. Фізику, аби довести існування чорної діри, не потрібно летіти до неї. Так і мені не обов’язково їхати до Єгипту, аби розповідати учням про піраміди”, — виправдовував він свою осідлість.
— Егеж, на цегельні. Піраміду будувала. Ви, Михайле Петровичу, якщо п’єте — закушуйте, — Таня взяла тарілку з холодцем і передала йому. А тоді до інших гостей: “Дядя Вася-таксист як узнав, де я працювала, записав мене в простітутки. Тож Петрович ще вічливий”.
Під ранок Таню вирвало. Співставила це з іншими симптомами і пішла до аптеки за тестом. Не прогадала — дві смужки.
— Оце маєш! На тобі, Таню, Туніс, на тобі Австралію й Індію з Індонезією. З’їздила, називаєцця. Годі вже, — сердилася на себе.
Із приводу батька дитини сумнівів не було — тільки Бабу. Про аборт думки одразу відкинула — у родині не прийнято. Вирішила народжувати. Але сумніви щораз поверталися. Часто крутилася перед сном, зважувала всі за та проти. Розум підказував — одній буде важко. У Бабу в Єгипті своє життя, робота. Та і вона не залишиться там, серед пісків. Лише коли аборт робити вже не можна було, її душа отримала спокій.
Того ж дня списалася з Бабу по скайпу.
— Я вагітна, — без вступу сказала вона. — Канєшно, треба буде повторно провірить, але то формальність. Просто хочу тобі повідомити — маєш право знати. Від тебе нічого не прошу.
— У моїх батьків двоповерховий будинок. Вони живуть на першому, ми можемо оселитися нагорі. Приїжджай! — він сприйняв новину так, ніби вона розповідала йому про різдвяний розпродаж.
— Да? І що я там буду дєлать? До того ж у мене мама старенька, з городом тре’ помагать, пораться. Одне діло приїхати на пару місяців працювати, розвіятися, світ божий побачити. Інше — переїхати на пе-ем-же. — Проговорювала все подумки, а тоді перекладала англійською. Що не знала — шукала в гугл-транслейті. — Я так довго самотня, що навіть уявити не можу поруч з собою якогось чоловіка. Зрештою, я не дуже і вірю, що чужа мені людина зможе стати близькою.
Наступного дня вона копала картоплю. Матері вирішила поки не казати, але на третьому місяці таємниця сама собою розкрилася. Почався сильний токсикоз — майже без перестану блювала. А вже на шостому місяці народила. Дівчинка була повністю сформована, але дуже маленька. Близько кіло. Сто днів провалялись в лікарні. І таки оклигала. Після декількох операцій її виписали. Потрібно було лише раз на тиждень з’являтися для певних процедур та перевірки.
Єгипетські гроші швидко скінчилися, виплати на дитину держава затримувала, материної пенсії навіть на памперси не вистачало. Тому вирішила дочасно вийти з декрету. Оскільки мала була на грудному годуванні, статті писала вдома і відсилала редактору електронкою. Лише по понеділкам їздила на планьорку.
У школі він викладав географію — розповідав маленьким обухівчанам, що земля кругла і не закінчується за Григорівкою. Хоча сам ні разу не покидав межі Київщини
Якось після робочого дня зібрала біля комп’ютера все своє невелике сімейство: маму, бабусю та дядька Степана. З іншого боку екрана сиділи єгиптяни: підстаркуваті батьки Бабу, він сам та його сестра Азенет. Почали колегіально обирати ім’я дівчинці. Хоча Людмила — мати Тетяни, вважала, що Бабу не має права на те, оскільки не бере участі у вихованні. Однак Таня була іншої думки. Із заекрання сипалося багато арабських імен. Від деяких українське вухо скручувалося калачиком і червоніло.
— Абра, — пропонував батько Бабу.
— Кадабра, — римував дядько Степан.
— Абида, — Бабу.
— Аби нє, — знову Степан.
– Мссб, — доєдналася до мозкового штурму Азенет, — по-нашому означає полегшення, допомога.
— Хай бог сказиться. Язик можна зламати, — гнівалася мама Люда.
— Хийям. Це любов, — мрійливо пояснював Бабу.
— К хуям. — відрізав дядько. За екраном лише перезирнулися.
— Дунья, — запропонувала Азенет.
— Людка, ти чула, і у в них є Дунька. А Прісьок часом немає? — сміявся Степан.
— Абаль, — раптом промовила мама Бабу. — Дуже красиво. Дика роза арабською…
— Воно то красіво, але ми це пройшли ще в дев’яності з Веронікою Кастро, — сказала Таня.
А тоді після короткої паузи додала:
— Якось гуляла навколо готельного комплексу і чула як місцева жіночка кликала доню А́сією. Саме так — наголос на перший склад. В Україні це ім’я теж популярне, тільки наголос інший — на “і”.
— Так-так! Дуже гарно. Арабською означає “та, що втішає”, — радів Бабу. На тому й зійшлися.
Асію охрестили в українській православній церкві. Присвоїли християнське ім’я Гликерія. Дядько довго сміявся — жартував, що арабські імена йому навіть простіші. З того приводу влаштували ще пишніше свято, ніж коли зустрічали Таню з Єгипту. Поривався приїхати навіть Бабу, але Таня категорично йому заборонила. Остерігалася аби на кутку не почали зайвого молоти язиками. А ще не хотіла аби мала звикала до батька, який тиждень побуде, а тоді поїде, ніби й не було. “Тимчасова прив’язаність — завжди травма для діток”, — вичитала в якомусь “глянці” поради якогось доктора Коксморовського.
Грошей критично не вистачало, Таня тягнула на собі з десяток робіт, дописувала в різні журнали та газети — від Сільських вістей до Elle. В проміжках вела господарку. Інколи солідну суму надсилав Бабу, але вона відкладала всі його гроші на мандри. Пообіцяла собі, що коли Асі виповниться два роки, вони поїдуть разом в Чорногорію.
Лише перед сном, після опівночі, коли мала глибоко спала, дозволяла собі щось почитати, полазити в інтернеті або зробити запис до зошита, який все рідше брала до рук.
“любий щоденнику! життя кардинально змінилося. світу білого не бачу, а так хотіла помандрувати. оце вчора здала чергову статтю в газету “сєґодня” — про мої єгипетські заробітки. редакторка задоволена. губа не дура! в ліді пафосно дописала “наш специальний карєспандєнт із єґіпта”. таке впічітлєніє, шо вони мене туди посилали. але і на тому спасіба. яка не яка, а копійчина в сімейний бюджет. втім не довго лишилося доїти козу. майже про все написала. хіба шо в близькосхідні експерти перепрофіліруюся. в городних ділах я давно спєц — веду рубрику “дача” у вістях. буду і в цьому знавцем.
а минулого тижня скінчила писати добірку секретів “як консервувати огірочки, аби вони лишалися хрумкими”. вся таємниця зводиться до аналгіну, який треба додавати в розсол. як закінчила, довелося різко перемкнутися на психологію — для одного із глянців розбиралася, що відбувається з емоціями від недосипу. психолог розповідав про якісь подразники, магнітно-резонансну томографію, міндалєвидне тєло. майже всі дєньгі на моєму рахунку витринькав падлюка. а я так думаю — якщо мало спиш, то скаженієш. по собі знаю. аська бува’ всю ніч верещить. то я вранці готова всіх повбивати. хоча то дєло житєйське. після писульок в Еlle про те, як треба вдягатися на модні презентації, пішла доїти корову. мати вранці повезе молочку на базар. а я поїду в редакцію — сьогодні планьорка”.
— У кого шо? — діловито запитала редакторка.
— Можу написати про обов’язки гест рілейтера у Єгипті.
— Хоспаді! Шо ета?!
— По-простому — той, що зустрічає гостей: допомагала на ресепшині, виписувала іменинникам тортики, засвідчувала розбитий унітаз гостя з Уфи і перекладала п’яну маячню громадянки, якій в барі вирішили більше не наливати.
— Годиться. Але давай наступного разу. Тут від главрєда пришло указаніє. Мусимо написати репортаж зі смолоскипної ходи. Але це вихідний…
— Не страшно. Я саме збиралася в Київ, одночасно вб’ю двох зайців.
Далі Таня не слухала і пішла на балкон.
— Шо інтересного в місті? — Там саме курили новинарі з відділу “Київ”.
— На Троєщині завелись якісь чуркі — машини підпалюють, — сказала Наталка Батченко, яку всі називали дівочим прізвищем Плаха. Плаха Натаха.
— Чуркі?
— Ну да. Араби якісь чи шо.
— Ти шо нацистка?
— В смислє?!
— Араби по-твоєму чуркі?
— Ой, не чіпляйся до слів. Але погодься — серед них багато бандюг.
Таня не стала сперечатися, розвернулася і пішла. Всю дорогу обмірковувала цю коротеньку розмову. На автостанції Видубичі зустріла свого кума Сергія. Він жив на Троєщині, а тому до похресниці вибирався не часто. Цього разу Таня не стала соромити його за це.
— Ти знаєш, я так боюся за Аську. В нашій газеті пишуть, що в Києві засилля неонацистів. А доця так вдалася в батька — смаглявенька і в пушку, волосся мов дріт і чорне як смола.
— Кремлівські побрехеньки. Якщо і є засилля, то не нацистів, а націоналістів. До того ж не плутай — вони не проти когось, а за своє.
“За своє”. Цими словами Таня намагалася себе заспокоїти перед сном. Але раз по раз із пам’яті виринала фраза Плахи Натахи — “погодься — серед них багато бандюг”. Аби якось відігнати похмурі думки, вона сіла за стіл і почала писати.
з одними гарно крутить романи, а з другими можна жить до пенції і далі прещасливо варить борщі і копать картошку в отпуску
“оце згадала, що наснився мені колишній чоловік сірьожа. подумалося, шо був би зараз і не лишній, бо пріоритети змінилися з віком. як каже моя тітка: по молодості хочеться шоб на одній нозі кругом тебе скакав, а з віком шоб просто мозги не їв. в якийсь момент він почав мене дратувати всім на світі, а особенно мовою. у них там на границі між молдовою і вінничиною на гарбузи кажуть кабачки, а на кабачки вже забула як. і так далі і тому подібне, а ось пару днів тому говорила по скайпу з одним діаспорянином з італії, а він, понімаєш, чеше ті самі мені кабачки, і шо ти думаєш? так мені понравився той дядько разом зі своїм діалектом.
думаю, буває, люди встрічаються трохи зарано або запізно. з одними гарно крутить романи, а з другими можна жить до пенції і далі прещасливо і преспокійно варить борщі і копать картошку в отпуску, але зустрічаєш ти їх у ту пору, коли про пенцію ще не думаєш.
чоловік має викликати повагу шоб не сталося і не виказувати невпевненість у собі, бо як раз дав слабинку, то вже все — вилізеш ото йому на голову, ще й буде сам винний, шо дав вилізти і так споганив тобі усе життя, молодість і весілля. просто надійна людина. шоб навіть на думку не спадало бунтувати проти його волі. от каже він — треба косить вздовж, а ти йому — та ти дурний не бач шо поперек краще. а треба шоб і язик не повертався казать ти дурний. а тільки — тобі видніше, як скажеш так і буде.
кудись зникло бажання і потреба мати з чоловіками справу. може ще появиться колись. просто нема більше підсвідомого бажання бути в парі. вимкнувся якийсь механізм мабуть. навіть не знаю, що має статися, аби він закрутився. хіба шо…ну, не знаю. типу нехай мужик і не при грошах. але сумку поміг донести — от вже економія на таксі. така собі цвяхофункція. а коли нема функціонера, то має бути багацько грошей та й усе.
нема часу розпилятися на якусь лірику дурну і цьомки-розцьоцьомки. я не вірю, шо взагалі колись таким цікавилася. романтично, це коли десь у горах налазилися, вивозилися у грязюці, а тоді знайшли в гендель з теплим борщем і сидите — ржете як коняки.
кум каже — живи дитиною. та ця дитина переламала і мене, і все моє життя, і всі думки і спомини на хезе скільки градусів. не вірю, шо колись я була інша, шо колись мене тягло на свідання, хотілося нічних палких смсок. до дупи це все зараз, панімаєш. єдине, чого я хочу повернуть з минулого — це мене активну, вільну в подорожах, коли могла своїм часом керувати.
от раніше чомусь дуже важливо було бути в стосунках. ну от саме оцього всього сильного почуття хотілося. яке голову крутить. а потім раз і все. мабуть, коли людині приходить час народити дитину, душа якої вже десь поряд, то вона як метелик на лампу. а потім все сталося, і лампа нахер не треба”.
III
Того вечора на центральних вулицях Києва зібралися тисячі людей. Багато з них одягли балаклави — хто щоб зігрітися, хто для конспірації. Вони вимуштрувалися в широку шеренгу, голова якої крокувала бульваром Тараса Шевченка, а хвіст плентався десь на Майдані. Дим від смолоскипів розчинявся в повітрі. Здавалося, столицю оповив смоґ. Від тисячів вогнів бульвар перетворився на злітну смугу. Мітингарі крокували дуже повільно, часом їхні ряди поповнювали зіваки або міські чудасії. Провідники накручували натовп вигуками “Слава Україні!” Їхні гасла одразу розліталися всією шеренгою. І вже за мить лунало потрійне “Героям слава!” Божевільні не в такт додавали: “Пам’ятай, чужинець, тут господар — українець!” або щось про жидів. За інерцією лозунги ширилися, але швидко згасали.
Таня пленталася обіч шеренги і занотовувала. Часом підставляла свій диктофон до отворів у балаклавах і питала щось про Покрову та вимоги мітингарів. Ті щось відповідали, з отворів валила пара, в диктофон задував холодний вітер. Таня замотала його в хустинку. Збоку знову пролунало щось про жидів.
— Расисти срані, — пробурмотіла втомлено, але досить чутно крізь зуби.
Більшість проігнорувала, але якийсь голомозий бугай зупинився, якось дивно подивився і підійшов. Вона вже встигла трохи злякатися, але бугай підкреслено ґречно заговорив:
— Боюся, пані, ви нічим не кращі за нас.
— Ви… ви ксенофоби! — її обуренню не було меж, навіть згадала це слово, значення якого відчувала радше інтуїтивно, ніж знала.
— Припустимо, ви праві. Але ж ви тоді ксенофобофобка. Неполіткоректно ставитися до людей упереджено лише через їхні переконання. Де ваша толерантність?
Підсвідомо відчула, що щось у цій аргументації не так. Але геть не була готова до такого повороту, тож заклякла на кілька секунд із роззявленим ротом, а коли вже надумала заперечити, бугай зник.
Дим від смолоскипів розчинявся в повітрі. Здавалося, столицю оповив смоґ. Від тисячів вогників бульвар перетворився на злітну смугу
Таня навмання вихопила поглядом із натовпу чергову жертву і підійшла до неї зі своїми дурними питаннями. Їй було важко лишатися стриманою. Як журналістка вона собі за це дорікала.
— Люди вигукують “Україна для українців”. Це ж дискримінаційний лозунг, чому ви підтримуєте?
— Бо я українець, — коротко промовив чоловік в балаклаві, а тоді стягнув її.
Таня дивилася на нього такими ж круглими очима, як колись на Бабу під номером. Перед нею стояв чорношкілий хлопець у гуцульському кожусі.
Вона пришвидшила крок, аби наздогнати початок ходи — хотіла отримати коментар у організаторів. Постійно здавалося, що хтось її переслідує. Оглядалася, але нікого не помічала. Аж раптом, коли втратила пильність, її очі затулили чиїсь теплі руки. Вона злякалася і не стала, як звично в таких ситуаціях, вгадувати. Силоміць відштовхнула їх і обернулася.
— Йой! — від подиву їй забракло слів. Таня, мов риба, хапала ротом повітря і не могла промовити жодного звуку. Потім її руки самі потягнулися до його обличчя — читала ніби шрифт Брайля — не вірила власним очам.
— Господи милостивий! Ти…ти звідки взявся?! — вираз її обличчя був такий, ніби вона побачила марсіянина.
— Я хотіти робити сюрприз, — сказав ламаною українською Бабу і ніяково поцілував її у щоку. Вона йому відповіла і впала в обійми.
— Тобі це вдалося. Ти не подумай, я рада тебе бачити. Але…чого ти приперся? Тебе ж можуть побити.
— Тут дуже шумно, let’s go to the coffeeshop, — ніби в де жа вю, запропонував він, озираючись у пошуках підходящого закладу.
У відповідь Таня усміхнулася.
— Ходімо, знаю я тут один.
Вони наздогнали початок колони, де Таня нашвидкоруч взяла коментар у так званого Провідника. Потім звернули за ріг і пішли в бік Житомирської. Навіть на такій відстані чулися смолоскипові гасла, повітря було просякнуте гасом.
Бабу і Таня пройшли крізь арку і опинилися у глухому дворі старої “панельки”. Зусібіч її оточили елітні новобудови, тому вигляд вона мала недолугий. Одну з її стін прикрашала свіжа фреска, де група західноєвропейських гопників сиділа на старому дивані, піднятому догори вантажопідйомником. Обличчя приховані за золотими масками з кораловими прикрасами. Вуха, брови і навіть підборіддя рясно всіяні пірсингом. За спинами виднівся типовий квартал спальника.
Ліворуч, на спинці лавочки, немов на троні, сиділа група зухвалих молодиків — наче щойно зійшли з муралу. Вони, згідно з народним фольклором, дудлили пиво з горла і заїдли сємками. Їхню шкіру прикрашали сліди від ножових поранень. Якщо шрами — це прикраси, то їхні обличчя — справжня ювелірна крамниця. Але хлопцям треба віддати належне — в проміжках між пляшками і гоп-стопом, вони підтягувалися на турніках і на поручнях.
Коли молодики побачили розгублену парочку, одразу пожвавилися. Один із них підвівся і сторожко, мов пес, почав їх обнюхувати.
— Молоді люди, ви так респектабельно вдягнені, певно й англійською шпрехаєте. Ми тут познайомились з дівчиною, а вона по-нашому ні бум-бум. Поможете?
— Не говоримо, — сухо кинула Таня і потягла Бабу за руку, назад до арки.
— Чьо хамиш? Спиной обертаєшся…
— Що вони хочуть? — розгублено запитав Бабу.
— А ти не думай, шо заховаєшся за юбкою баби, — молодик увійшов в раж, хрумтів кісточками на пальцях і намагався спіймати їхні погляди. Тим часом до нього підтягнулася решта компанії.
— Давайте, витрушуйте кишені! — наказав агресивний бородань.
Таня не стала сперечатися, дістала мобільник і простягла йому. Однак Бабу смикнув за руку. Тоді чоловік різко вхопив телефон і потяг на себе, але не втримав і апарат гепнувся на асфальт. Екраном пішли дрібні тріщини, аккумулятор відскочив у калюжу. Бабу поглянув на телефон, а тоді зненацька заїхав кулаком в обличчя зухвальцю.
— Він зламав мені ніс, ви бачили, він зламав мені ніс! — верещав той.
Молодики не забарилися і разом кинулися на Бабу. Від несподіваного удару він не втримав рівновагу і впав горілиць. Його били ногами в живіт, часом цілили в голову. Бабу скрутився калачиком і намагався прикритися руками. Але це не дуже вдавалося. Таня вчепилася в одного з грабіжників і кликала на допомогу. Він лише грубо штовхнув її в бік і вона покотилася в калюжу. Все тривало, доки Бабу не втратив свідомість.
— Валимо звідси, — вигукнув бородань, потираючи закривавлений ніс.
Наостанок один із них підскочив до наляканої Тані і з м’ясом зірвав із вух золоті сережки. Тоді вони поспіхом сіли в дев’ятку, що чатувала поруч, і газонули геть. Таня заплакала, з її мочок крапала кров. Ніби в тумані, вона намацала в калюжі аккумулятор і вставила в телефон. На диво — ввімкнувся. Викликала швидку й поліцію. Через ходу вони чергували десь поруч, тому приїхали швидко.
Якщо шрами — це прикраси, то їхні обличчя — справжня ювелірна крамниця
Тані обробили рани, наклали шви і відпустили додому. Бабу поклали в реанімацію. Вона хотіла лишитися, але до нього все одно не пускали, то ж викликала таксі і поїхала ночувати до кума.
Вранці їй подзвонив слідчий і запросив на впізнання. Виявилося, грабіжників піймали того ж вечора за гарячими слідами.
Таня стояла коло маленького віконечка і дивилася у світлу кімнату. Просто перед собою вона бачила шкалу зросту. Ось завели трьох чоловіків. Серед них вона впізнала вчорашнього нападника.
— Це він! — збуджено вказала вона.
— Ви впевнені? — Запитав слідчий, поправляючи окуляри.
— Абсолютно!
Тоді перша трійка вийшла і зайшла нова. Таня знову вказала лише на одного. Так тривало, доки не упізнала кожного кривдника.
— Ви добре попрацювали. Розпишіться ось тут. Ага. Правильно. А тепер ходімо в мій кабінет. Маю для вас дещо цікаве, — шаркаючи черевиками, слідчий повів її за собою вузьким коридором з побитими плафонами.
Зупинився біля металевих дверей з поламаною пластиліновою пломбою.
— Санич, це я! Відкривай!
Із-за дверей визирнув вусатий дідок із набитим ротом. У руках він тримав канапку з вареною ковбасою.
— Це громадянка Нагода.
— А, так, зараз. Я щойно заніс до каталогу, але ще не поклав до контейнера, — він щось позначив у журналі, а тоді дістав із шухляди прозорий пакунок.
— Це ваше? — запитав у Тані дільничий.
— Сережки мої. А ця коробочка… — Таня розгубилася.
— Власне через неї я вас і покликав. Сережки поки не можу віддати — речдоки до суду. А от коробочка, гадаю, вам знадобиться. На ній відбитки вашого гостя. За правилами її може забрати лише він. Але ж я розумію…– слідчий зам’явся.
— І скільки хочете? — прямо запитала Таня.
— Ні–ні! Що ви?! — запротестував слідчий. А тоді нашкрябав на клаптику паперу: п’ятсот.
Таня відкрила коробочку і побачила золоту каблучку з діамантом. На внутрішньому боці вигравіруване арабське плетиво. Все прочитати вона не змогла, але впізнала власне ім’я — تانيا. Тоді вийняла з кишені потрібну купюру і поклала на стіл. Слідчий одразу закрив її особовою справою якогось убивці.
— Дякую, — Таня зробила вигляд, ніби так і треба.
— Та немає за шо, миру і злагоди вам, — дільничий широко посміхався, — сімейного, як то кажуть, благополуччя, кхе.
Із дільниці Таня одразу попрямувала в лікарню. Дорогою купила свіжу газету “Сєґодня”. На першій шпальті — страхітлива фотографія людей зі смолоскипами, що нагадували часи Ку-Клукс-Клан. В підвалі кидався в очі жирний підзаголовок: “На факельном шествии в Киеве неонацисты избили гражданина Египта”. Таня дістала з кишені потрощений телефон і помітила з десяток пропущених викликів і стільки ж непрочитаних повідомлень. Всі від Плахи-Натахи. “Не дізналася, так домислила”, — розізлилася Таня.
Бабу все ще лежав в реанімації, але при тямі. Тому Таню до нього таки пустили.
— У вашого друга зламані ребра і сильний струс мозку. Тому прошу: п’ять хвилин і не довше. Щоб не довелось лаятися, — попередив лікар.
Таня одягла білий халат і зайшла до палати. В ніс одразу вдарив затхлий запах немитого тіла і ковбаси. Бабу лежав коло вікна і дивився у стелю. Голова була обмотана бинтом із кривавими цятками, крізь смагляву шкіру пробивалася блідість. Ліве око припухло так, що не міг бачити. Проте правим таки спромігся помітити Таню. На його обличчі одразу з’явилася викривлена гематомами усмішка.
— Танья, — промовив він стишено.
— Ти мій герой! — кинула напівжартома. — Але шоб більше такого не бачила! Телефон того не вартує! — вона схилилася до нього і поцілувала в розпухлі потріскані губи. Бабу від того аж засвітився.
— Шакіра-мозза! — вигукнув він ослаблим, але бадьорим голосом.
— Проходили вже. На вібрлюда я схожа. Знаю. Наступного разу перед візитом до тебе вип’ю більше води. Може хоч тоді твої компліменти стануть вишуканішими, — вона пирснула сміхом.
А тоді раптом стала перед ліжком на ліве коліно, прямісінько біля нічного судна, дістала з кишені коробочку і відкрила її.
— Бабу, ти вийдеш за мене?
Київ, 20 листопада 2015 року
Якщо вам сподобалося оповідання, можете пригостити мене кавою для натхнення
#Карти ПриватБанк:
5168 7573 9303 4329
Одаренко Сергій Олександрович
Читати далі мелодраму “Продавець книг”
К І Н Е Ц Ь
На цьому або будь-якому іншому місці може бути ваша реклама
