Спогади про Порфирія Мартиновича
Опанас Сластьон
--
10. Проф. Веніг і генерал Ісєєв
В ті часи, які раніше, я жив власними нужденними заробітками хоч уже й умів дещо робити… Звичайно було скопіюєш щонебудь із картин «Кушелевської галерії» та подаси його в так звану «ученичеську касу», що ми її заснували в 1876 році, товариші оцінять І видадуть третю частину вартости вперед, а як річ продадуть, то й решту видадуть, розуміється, зоставивши певні відсотки на існування самої каси.
Раз кличе мене через когось із товаришів проф. Веніг, передає щоб я прийшов до нього завтра вранці в майстерню, рівно в 8 годин. Це мене дуже здивувало й зацікавило, бо я, як і вся наша компанія, далеко держався від усіх професорів і ставився до них скоріше вороже, ніж байдуже. Проте я, розуміється, пішов. Проф. Веніг зустрів мене дуже люб’язно й ласкаво, наче й справді знайомий, і зразу ж запитав мене:
— Ви знаєте учня Миколу Танкова?
— Знаю.
— Вам відомо, що він уже трохи не п’ять місяців, зранку до вечора, копіює для в. кн. Володимира велику картину голяндського художника «Кавалькада в лісі на березі річки»?
— Відомо.
— Вам відомо, що сю копію йому замовила академія за 800 карбованців і що я повинен був керувати його роботою?
— І це я чув…
— Ну, от і добре, тепер нехай буде лише вам одному відомо ще й те, що «совет» академії вчора, на моє подання, ухвалив відібрати від Танкова це замовлення і передати його вам або М. Самокиші [24], бо в. кн. уже не раз питав, коли ж буде готова та копія?.. І тому я оце й закликав вас, щоб з вами добре переговорити. Насамперед, чого я вибрав вас? А це через те, що я добре знаю, що ви з цією роботою цілком і найкраще справитесь, бо я добре знаю, шо всі ваші копії зроблені найкраще, я не кажу вже про великі, як «Словонець» Чермака, або «Стадо Тройона», це добре, але, кажу, це великі речі, а мені треба бути цілком упевненим, як вам удається мініятюра. Отже, добре роздивившись «Ранок» Шаплена та ще «Курця» Месоньє, я вважаю, що краще зробити ніхто з наших учнів не може.
Тут я запитав його:
— А як же, п. професоре, коли ви так знаєте й ціните мої роботи, то чому ж ви зразу не віддали мені цього замовлення, а віддали Танкову, що зовсім не вміє нічого робити?
— Так, так, я дуже радий, що ви підняли це питання… от нехай же вони, старі ідіоти, й знають, що за 800 рублів ніхто їм не може зробити копії, що має не менше як 2 ½ аршини завдовжки та півтора аршина завширшки, та в кавалькаді не менше як 200 душ на конях та безліч слуг, собак тощо, та кожна фігурка не більше як 3 вершки і все це зроблено так тонко, наче в лупу… Труд колосальний.
А я знов:
— Так і 800 же карбованців — яка сума?
— Ах, як вам не стидно! Ви себе ніяк не ціните. Так от: знайте, голубчику, я вас ціню. Не смійте брати менше як 2.500 карбованців, от і все!
Я просто перелякався свого щастя і, страшенно схвильований, щось дякував йому, доводячи, що це така страшна сума, що я ні за що не зважусь її брати, що з мене годі й 1.000 карбованців, що я за п’ять місяців щонайнапруженішої роботи неодмінно скінчу її — та це ж — подумайте! — вийде по 200 карбованців на місяць!
Проф. Веніг розсердився на мою «наївність», цілковите незнання життя й т. інше. Нарешті, я мусів якось винувато згодитись і особливо після резону, що такі гроші для в. кн. Володимира — це просто «пыль», ніщо, він їх кидає сотні тисяч і т. д.
— Я до вас, як до дійсного трудівника, дуже прихильний, і мені б хотілося вам справді, по-настоящому допомогти — пора, пора вже вам стати на ноги, власні ноги, а не поневірятись по різних редакціях та сидіти для «ученичеської каси».
У мене навіть сльози підступили, так я був перехвильований, що таки єсть же на світі такі святі люди, що отак і мною піклуються.
— Ну, тепер, — сказав Веніг, — ідіть зараз у канцелярію, вас там у 9 годин жде конференц-секретар; роздивитесь там саму картину і роздивляйтесь дуже уважно — це так треба, розумієте?.. Щоб не подумав Ісєєв, що ви так дуже зраділи цьому замовленню, і після розгляду об’явите йому ціну 2.500 карбованців, тільки знаєте що? — Дайте мені зараз слово, що ви мене не виявите перед Ісєєвим — він може спитати вас, чи не порадив вам хто-небудь назначити таку незвичайну для учня суму? Розумієте?..
— Розумію, розумію і даю вам слово, що ніяк вас не викажу.
— Отож-то, держіться ж кріпко цієї ціни, ні копійки менше.
І навіть коли генерал розсердиться і скаже, що вони найдуть другого майстра, і тоді стійте на своєму. Треба, голубчику, бути в житті стійким і однословним — тільки тоді до вас люди будуть ставитися з належною повагою. Пам’ятайте ж! Ісєєв людина дуже хитра і може вас піймати, як то кажуть, «врасплох», може навіть прямо назвати мою фамілію і сказати, що це я вас підмовив. Просто скажіть йому, що ви дуже уважно роздивились картину і бачите, що тут треба положити колосальний труд та ще робити під щоденним суворим наглядом такого строгого рисувальника, як проф. Веніг, то вже це одно абсолютно гарантує, що копія вийде бездоганно і в. кн. Володимир буде цілком задоволений.
Я знов і знов дякував великодушному професорові, що піклувався мною, як рідним сином… Бувають же такі чудові люди на світії..
— Ну, ідіть же, ідіть зараз до Ісєєва, уже якраз пора, і зараз же після того приходьте сюди і розкажете мені все точно, що там між вами говорилось…
В несказанно піднесенім настрої я вийшов із майстерні проф. Веніга і на самих дверях зіткнувся, як то кажуть, «ніс із носом» з таким же молодим учнем, як і я, баталістом М. С. Самокишею, що на добре здоров’я живе собі й тепер і що пояснив оце мені своїм листом дещо таке з цієї справи, чого я не знав. Чогось мені стало ніби й тривожно, але більше смішно, і я сказав собі:
— Е, хлопче, опізнився трохи! Уже ми з моїм шляхетним заступником покінчили… Він тебе тепер хіба про запас держатиме!..
Рядом довжелезних коридорів я просто прилетів до канцелярії, величезної кімнати, що здається трьома чи чотирма високими вікнами виходить на Нєву. Всі стіни цієї залі були завішані з верху аж до низу портретами старого, ще з часів Катерини, академічного начальства. Від дверей на лівій стіні, над великим довгим столом, завалений паперами, сидів сам генерал Петро Хведорович Ісєєв, конференц-секретар Академії мистецтв, жах і тремтіння всього, що було в стінах Академії. Я назвав себе і сказав, що мене прислав проф. Веніг роздивитись картину, ту, що він пропонує мені скопіювати.
«Генерал» махнув лівою рукою за спину і байдуже сказав:
— Роздивляйтесь.
Майже над ним я побачив ту картину — дійсно велику мініятюру, розкішну, празниково розряджену кавалькаду набундючених дам і кавалерів. Хоч увесь верх картини був дуже темний ліс, зате низ надзвичайно цвітистий — яскраво — кольоровий — вся та сила людей була одягнена в блискучі шовкові та бархатні сукні й різні строї — золото, струсьове пір’я, слуги, пси — словом, аж ув очах рябіє від цього кольорового калейдоскопу мод мабуть XVII віку.
Коли я трохи роздивився картину, то сказав Ісеєву, що не звертав на мене ніякої уваги:
— Я вже роздивився.
— Ну, і що ж?
— П’ять місяців напруженої, зранку до вечора, роботи і 2.500 карбованців.
Ісєєв ніби прокинувся:
— Скільки, скільки?
Я твердо повторив. Тоді він став мене роздивлятись.
— І це вам самому прийшла в голову ця сума, чи може вам її хто порадив?
Я почув, що надзвичайно почервонів і змішався, але згадав: «треба бути в житті стійким і однословним, і тільки тоді до вас люди будуть ставитися з належною повагою». А Ісєєв усе їв мене очима, як який передпотоповий ящур.
— Так скажіть, хто це вам підказав?
Я хоч і впавшим голосом, але промовив, що за меншу суму не можу робити. Настала тяжка мовчанка. Ісєєв усе смакував моє невимовне страждання, а далі промовив:
— Ну, що ж, сьогодні ввечері відбудеться «совет», я велю доповісти про ваші умови…
У мене ніби трохи відлягло од серця, і коли я, вклонившись, став виходити з канцелярії, то він ще раз мене зупинив:
— Так ви кажете, що вам самому прийшла в голову сума 2.500 карбованців? Так? Гм, гм.
Я нахилив голову…
— І ніхто вам, кажете, не совітував її? Гм, гм… Ну, що ж, тоді ми вас сповістимо — ідіть собі. Так кажете, ніхто? Гм, гм.
Він одвернувся, а я готовий був розплакатись від його знущання й призирства, шо він ним мене мучив.
Я ледве добрів до майстерні Веніга.
— Ну, що? — зустрів мене Веніг. — Та що ви, голубчику, на вас, як кажуть, лиця немає! Що з вами?
Я коротенько розказав йому сцену допиту.
— Чудово, — сказав Веніг, сміючись, — чудово, що ви вдержались на своєму; ну, так завтра у 8 ранку будете в мене, я вам усе розкажу, що буде на «совете»… Я ж там буду найдужче вас обстоювати, нехай собі Ісєев лютує, яке нам діло, правда? Ну, ідіть же тепер собі, куди вам треба, і будьте веселі — пора, пора вам на власні ноги стати…
Я майже знесилений пішов додому. Перехвилювався дуже, ну, та це якось пройде.
Ранком у 8 годин був знов у майстерні Веніга. Він стрів мене дуже радо і надзвичайно люб’язно.
— Ах, — казав він, — якби ви знали, що там було на «совете?» Всі старі ідіоти прямо лаяли вас і вашого конкурента за таку ціну. Крім того і мені добре досталось через вас — нащо я допустив таку вільність грошової претенсії, нащо зважився захищати вас! Ах, якби ви знали, що там було! Що там тільки було!
Я почав хвилюватись і щось подозрівати, але боявся й запитувати. Нарешті таки спитав:
— А скінчилось чим?
— А скінчилось тим, що всі вони, як один, накинулись на мене, щоб я сам написав ту кавалькаду, і це не зважаючи на те, що я найгарячіше відмовлявся, що в мої роки прийшлось би хіба в лупу робити ті мініатюрні сотні фігур, — бо я вже не бачу так, як колись бачив, — нічого не помогло! Зараз же в журнал записали… Та ви, голубчику, не хвилюйтесь! Все одно ця робота ваших рук не мине, даю вам слово: ніхто, крім вас, її не буде робити.
Я знов зрадів. І які ж я гроші зароблю! Поїду на Україну.
— Ви, ви і ніхто більше! Отут поставимо для вас мольберт, отут стоятиме сама картина. Сьогодні замовите полотно, а завтра можете й починати з богом… Тепер весна, дні великі, можете починати в 8 ранку й робити до 8 вечора, і я певний, що навіть за 4 місяці ви її скінчите, і, подумайте, які грошики за канікули заробите, що?
Я все радів.
— Треба, треба й пора вам на власні ноги стати. Костюмчик собі новенький справите, якийсь там модний гальстушок червоненький, тростинку, га? що? портабачок, одно слово, франтом діло й квит!
Він злегка поплескав мене по плечу, заглядаючи в лице.
— А я вам хороші гроші платитиму… Що? Та що тут довго розказувати, прямо кажу: для вас я й по 40 карбованців у місяць не пожалію! Що, га?
Наче який постріл пролунав над моєю головою. Я почув себе пригнобленим і ніби злякався цієї підлоти — почув, що я страшенно почервонів із стиду за його, проф. Веніга. У голові нестерпно зашуміло, сотні іскор ув очах і сотні уколів ножа в саме серце… Всьому якось не вірилось. Майнула думка: а може це він шуткуе? Він же такий добрий, благородний, невже ж таки після всієї тієї доброзичливости, після такого найщирішого співчуття до мене, він здатний таке зробити?.. Але ж, я бачу, він не шуткує, він жде відповіді, він настирливо дивиться на моє почервоніле лице і жде, жде. Його очі широко розкриті. Тут разом я відчув, що зо мною робиться щось таке нове, несподіване, що вимагає від мене якихсь важливих рішень, якихсь особливих урочистих слів і навіть поводження.
Настав найважливіший момент мого життя, на який я повинен мужньо із найбільшою самоповагою рішучо реагувати… Я вперше відчув себе рівноправним і теж уже дорослим мужчиною і через те, з можливою для мене стриманістю, відповів йому:
— О, пане професоре, нащо ж така виключна щедрість для мене? Це ж за чотири місяці цілих 160 карбованців буде! Як же таки їх не жаліти?!. Дякую вам дуже, дякую за науку, але я краще знову вернуся до своїх редакцій та «ученичеської» каси самодопомоги. Добре ви мені сказали: «Треба бути в житті стійким і однословним, і тільки тоді будуть люди ставитись до вас із правдивою повагою». Отже я й Іду за вашою наукою.
Злегка вклонившись, я вийшов, зоставивши його все в тій же позі з витріщеними очима, з червоними від пива плямами на обличчі, поганого, плюгавенького.
Вийшовши на вулицю, я, ніби після тяжкої отрути, жадібно вдихав сире весняне нездорове повітря Петербургу. Доплентавшись додому, знесилено впав я на своє ліжко і, роздумуючи про свою смертельну зневагу, пригадав ходячу істину: «Сльози полегшують душевні страждання»… Еге, це добре, треба зараз заплакати. Зараз же, зараз… Але нічого з моїх зусиль не виходило, хоч я й зробив кілька найжалібніших гримас. Тоді, розізлившись на невдачу й тут, сказав: «Які ж, одначе, підлі так звані чесні та благородні люди!» І, зле вилаявшись, пішов знов бродити по вулицях до повної втоми. Я знав, що це поможе заснути.
Пройшло після цього багато часу. Я не знав, як із цієї поганої справи вийшов М. Самокиша, для якого проф. Веніг не пожалів і 40 карбованців на місяць, коли ще через кілька років погана справа цілком несподівано, але добре для мене, вияснилась, та ще ж і від кого? — Повірити трудно! — Від самого колишнього конференц-секретаря Академії мистецтв, П. Ф. Ісєєва. Щось ніби неймовірне! Але… тепер Ісєев був уже не грізний генерал, не «жах і тремтіння» всього, що жило в стінах Академії, а звичайнісінький сірий арештант, якого з наказу царя Олександра III «завтра вранці» мали висилати в Сибір і якому в цей вечір удалось (не знаю як) побувати для прощання в своєї меншої дочки Надії Петрівни Глоби, що в часи самого розгрому всієї родини вийшла заміж за мого тодішнього товариша і приятеля по Академії киянина М. В. Глобу, і це було щастя для бідної дівчини і велика саможертва М. В. Глоби.
Глоба сповістив мене, щоб я неодмінно прийшов до його на «Ніколаевскую», де на 5 поверсі величезного будинку була в нього маленька квартирка. Кликав мене він подивитись, «як то практично» він знарядив у далеку дорогу свого, тепер хворого, що в неласці, тестя, який іде покутувати великі чужі гріхи, тобто гріхи свого високого патрона, в. кн. Володимира, що видирав у його всі гроші, які йшли з цілої Росії на будування величезного і надзвичайно коштовного храму на місці вбивства царя Олександра II (800.000 карбованців).
Коли я прийшов до Глоби, Ісєєв був уже там. «Грізний генерал» на цей раз здався мені дуже змізернілим і багато меншим, ніж я привик його бачити. На столі стояв маленький самоварчик — сім’я пила чай; нас познайомили. У мене й досі залишилось підозріння, що Глоба запросив мене з намови свого гостя. Розмова йшла спокійно, діловито; дочка показувала батькові всі ті нужденні дріб’язкові речі, що були куплені для далекої тяжкої дороги, щоб ними до деякої міри зменшити трудність того скорбного шляху, але найбільше мене вразив дешевенький кошик, що в ньому між іншими дрібницями стирчав полискуючи невеличкий бляшаний чайничок заварювати чай, що коштував 15 копійок. Надія Петрівна сказала, що їм удалось найняти підводу, щоб батько не йшов пішки.
П’ючи чай, я мимохіть усе розглядав колись і для мене страшного генерала. Присадкуватий, невеличкий на зріст, головатий, увесь бритий, тільки брови, як дві стріхи над очима. Найбільш мене вразили пальці його рук: вони були короткі, плесковаті, і нігті на них не більші як на півсантиметра завдовжки — щось прямо неймовірне. Кажуть, це признака грубої, але енергійної натури. Це мабуть правда. Бо коли нас знайомив Глоба, то Ісеєв сказав:
— О, я добре пам’ятаю п. Сластьона. Це ще з тих часів, як прислав вас до мене проф. Веніг роздивлятись картину, що ви мали копіювати, не забули?
— Не забув і ще 50 років не забуду.
— Ну, так ви ж, очевидно, не все ще й знаете, а я вам тепер дещо поясню.
Спочатку йшла переривана розмова про різні, прямо неймовірні, мерзоти не тільки наших професорів, а й іншого академічного начальства; потім Ісеєв сказав:
— Ну, п. Сластьон, тепер діло минуле, признайтесь по правді, аджеж тоді, коли ви об’являли мені ціну дві з половиною тисячі за копію «Кавалькади», це ж її підказав вам проф. Веніг і очевидно взяв із вас слово, що ви мені про це не скажете — так?
— Так, вірно!..
— Для мене це й тоді цілком було ясно, через те я вас тоді трохи помучив, постидив… Ах, негідник! Ах, мерзотник! А знаєте, він тоді на «совіті» прямо громову промову сказав — про «развращенность современной нигилистической молодежи». Він так правдоподібно удавав свій гнів і ненависть до неї, тобто в першу чергу до вас, Самокиші і всіх інших, та обурювався, що ввесь «совіт» йому голосно співчував і підтакував. «Неможна зараз виповнити бажання нашого дорогого президента в. кн. Володимира, я не бачу ніякої можливости. Ці погані молокососи, ця нігілістична наволоч, так про себе високо думає, так несеться вгору, що я, кажу, не бачу ніякої можливости виконати волю «совіту». Претенденти очевидно змовились і через те обидва ту саму ціну правлять, 2.500 карбованців! Чи чувана це ціна для таких, що порядного слова не варті? Та я, — тут він почав навіть бити себе в груди, — та я, професор, що маю вже ім’я й неабияку репутацію відомого всій Росії художника, я, чуете, сам з радістю взявся б за таку ціну зробити для в. кн. цю роботу. Та як же б я її зробив, і як її зробили б оті нікчемності! Де, де, я вас питаю, гарантія і віра в те, що від подібних недоук не прийдеться знову відбирати копію, так же, як і від Танкова, і це, замітьте, для того, щоб знову віддати її таким же, а може й гіршим, нахабам, що вже, розуміється, вимагатимуть не 2.500, а може 3.500… Ні, ні, нехай «високий совіт» зніме з мене своє важке доручення керувати роботою таких нахаб, розпутників, я рішучо від цього відмовляюсь! — і він театрально замахав руками. «Совіт» був докраю схвильований і почав не тільки заспокоювати свого «достоуважаемого сочлена», а й упрохувати його дійсно взяти на себе це замовлення, що це буде велика послуга «совітові» і навіть великому кн. Володимирові. Веніг із різними вихилясами й застереженнями, нарешті, соромливо згодився. Тоді пішли загальні балачки на тему про те, «до чого ми дожили, що треба ввести найсуворіші заходи, треба взяти молодь у руки так, щоб вона знала, що в Академії така ж дисципліна, як і в військових учбових закладах. Треба без усякого жалю крутити їй шиї і без усякого жалю при найменшій зачіпці викидати її геть. Треба дезинфікувати кожну «треть» душ хоч по десять, іншого виходу нема…» Історія з проф. Венігом вам коштувала б багато більше, ніж ви думаєте. Перед нею ви одержали дві срібні медалі разом, і «на совіті» була розмова, що от талановитий хлопчина, ухопив дві медалі разом, що це рідко буває і т.д., а після історії з Венігом він на другому ж «совіті» уже скаржився на вас, що ви зневажили його — «он мне надерзил за то, что я буду писать эту копию», — а через те інспекторові Черкасову зараз же було доручено неодмінно найти якусь причіпку і вас дезинфікувати. Той порився в різних паперах і сказав: «Нормальних причин для дезинфекції нема ніяких — науковий курс він скінчив уже давно і все гаразд, але, розуміється, раз це треба, то можна зробити, напр., „за долгое пребывание в Академии“ або що». Так на цьому й порішили. Ще добре, що вас просто не вигнали, а мирно посовітували, а то й таке могло бути, о могло, могло і бувало…
Тоді я розказав Ісєєву всю історію з самого мого запрошення, далі, як він сердився, що я не хотів таких грошей брати, далі про науку «бути стійким та однословним» і нарешті, що він давав мені по 40 карбованців у місяць, але щоб я зробив ту копію за 4 місяці замість п’яти.
— Ну, от бачите, — сказав Ісєєв — що ви ж тільки з одним із них мали діло, та й то чого це вам коштувало! А я ж мав справи з усіма ними разом, то можете собі уявити, чого це й мені коштувало. Кожен із них брехав, інтригував і доносив на другого. І кожен із них плазував перед моїми ногами і кінець-кінцем сливе кожен із них написав на мене майже цілі копиці всякої мерзоти, що я від неї і виправдуватись не хотів. Я така ж жертва інтриг, як і ви. Певно ж М. Б. Глоба розказував вам, за що мене висилають? Я хитнув головою.
— Не може бути найменшого підозріння на рідного дядька царя Олександра III, а раз «не може бути», то треба, значить, найти «козла отлущенія» або, вірніше, принести умилостивительну жертву російському правосуддю. Так якби ж «правосуддю», а, то, побачивши, що до правосуддя звертатись ніяк не можна, бо не тільки підозріння, а й сама чиста правда, як олива з-під води неодмінно наверх випливе, тому мене й висилають, не «по правосуддю», а «по адміністросуддю»… Я вже примирився з своїм засланням — мав добрий час на роздумування. Але все ж таки Володимир, Володимир! Теж, я вам скажу, вартий проф. Веніга. А втім, ні, — Веніг вищої марки. Подивіться! Щоб добути якісь 2.500 карбованців, він повів свою підлу справу заздалегідь і через те умисно передав замовлення іменно Танкову, наперед розрахувавши, що з того вийде. Далі, йому захотілось узяти за ту роботу більш ніж утроє. І от, щоб назвати цю цифру, потребувався другий майстер. На ваше нещастя, найшов вас, відповідно обробив, і ви потрібну йому цифру назвали. От уже він двох повалив і, розуміється, найшов третього нещасного, який можливо й зробив йому ту копію за якунебудь сотню карбованців, а за те, що ви осмілилися нагадати про його науку, він вас пустив у «дезинфекцію». Який довгий непереривний ланцюг найпідліших комбінацій, що кінчаються найпідлішою з них помстою!..
Ми всі якийсь час мовчали, далі Ісєєв сказав:
— Це добре, що ви сказали, що й через 50 літ не забудете цієї історії, і неодмінно розкажіть її своїм товаришам і всім, кому хочете. Напишіть про неї колись свої спомини. Я, розуміється, старий, немічний — думаю не тільки роки, а може й тижні мої перелічені, не доживу до того, — також знатиму, що є люди, яким теж відомо, в якій я атмосфері жив і чим скінчилось моє життя. Після цього для мене пам’ятного побачення, життя знов пішло своїм одвічним шляхом. Насунулись нові інтереси і нові люди, все те минуле забулось, притуманилось, уже більше ніж 30 років, як я покинув Петербург. А оце… несподівано, «неждано, негадано» трапилось дивне діло. Із «Всесвіту» я довідався, що десь ще існує на світі старий мій співучасник у справі з проф. Венігом, проф. М. С. Самокиша. З часів того замовлення я й досі його не бачив і навіть не знав, як же він без ніякого ушкодження вийшов із тії ганебної справи. Через «Харківський музей українського мистецтва» мені вдалося добути його адресу. Написав йому лист із цілим рядом запитань і оце одержав відповідь. Проф. Самокиша пише, що якраз у той час, коли проф. Веніг пропонував йому скопіювати «Кавалькаду», він був переобтяжений роботою теж для інших професорів, що любили чужими руками жар загрібати. Приміром професорові В. П. Верещаґіну в його картині «Как перевелись богатыри на Руси» він малював коней та проф. Валер’янові Якобі [25] в його картині «Привал арестантов» — те саме і через те він, розказавши проф. Венігу про ці роботи, від його пропозиції відмовився. Оце так йому й минулось. Та треба ж і своєї обіцянки перед небіжчиком Ісєєвим додержатись, бо недовго й до 50 років зосталось, а и таки науку проф. Веніга про те, що треба в житті бути «стійким та однословним» і досі не забуваю, тим то оце й поклав зараз же зліквідувати з своєї переобтяженої пам’яті ту погану справу, що все гнітила мій мозок і що, між іншим, коштувала моєму молодому серцеві найгостріших страждань душі і навіть на все життя звернула мене з мистецької дороги. Так ось як у ті часи можна було потрапити в ту інквізиційну «дезинфекцію».
[24] Самокиша М. С. — український маляр-баталіст (нар. 1860 р. в Ніжені), відомий своїми батальними картинами. Намалював цілий ряд картин із війни, а також із історії України. Академик, деякий час був учителем батального клясу в Академії мистецтв. Працює й досі, і останніми роками дав він кілька картин з історії боротьби Червоної армії («Червона артилерія», «Взяття Перекопу червоним військом» і інші). Відомий теж як ілюстратор книжок. Тепер живе він у Симферополі в Криму, працюючи над великою картиною «Жовті води».
[25] Якобій В. І. — художник, професор Академії, відомий своїми картинами з історії Росії. (1836–1902). У нього деякий час учився М. Самокиша.
