Спогади про Порфирія Мартиновича
Опанас Сластьон
--
9. Наші професори
В Академії їх було багато, але оці нас найбільш обслуговували. Петро Михайлович Шамшин [14], високий, худий, стрункий дід, причесаний ще по моді Миколи І, з начосами на висках, — один із непримиренних, навіть бойових клясиків. Він так учив нас малювати в етюдній клясі:
— Пишите, изволите ли видеть, посуше, посуше, так чтобы натуру-то прочесть можно было, чтобы мускулы и мощалыги ясно были нарисованы, чтобы все на лице — на чистоту, а главное — пишите такими красками: капут-мортум, да Олонецкой землей, изволите ли видеть, да всех вохр не забывайте, вот и все! А новых-то этих красок заграничных избегайте — все это глупости пошли, все эти французские да английские, они только на вид хороши, а на самом-то деле — кто их там знает?! Я, изволите ли видеть, их не признаю — это чушь!.. Желаете иметь идеальную палитру, так вот она: шефервайс, изволите ли видеть, вохра светлая, да вохра темная, да вохра красная, тер-де-сесня жженая, умбра, капут-мортум, кармин, синька, сурик, сажа, Олонецкая земля; лучше этой палитры, изволите ли видеть, ничего не может быть… В сей час він бере з рук учня пензлики й червоніє від правдивого обурення…
— Ах, боже мой! Вы плоские кисти употребляете!?. Вот что я вам скажу, — если желаете серьезно выучиться, сейчас же выбросьте их вон! Мы никогда ими не писали, а писали-то как есть. Раз, изволите ли видеть, зашел ко мне в мастерскую Карл Павлыч Брюлло [15], посмотрел мои работы и говорит: «Эка ты, брат, Петр Михайлыч, как плечико-то натушевал!.. покажи-ка мне, брат, твои кисти!» Посмотрел Карл Павлыч Брюлло мои кисти и назвал мои кисти «кистями-ростопырками», да-с, изволите ли видеть! Уж-то этими плоскими кистями так-то плечика не натушуешь, а растопыркой-то натушуешь, де-с!..
Щоб швидше звести розмову на щось інше, ми часто питали старого в голубому фраці антика про різних його сучасників.
— Скажите, Петр Михайлович, вот вы одновременно с Ивановым [16] в Риме были, наверное хорошо с ним знакомы, — расскажите нам про него, как художника…
— Ах, изволите ли видеть! Что же Иванов, да, Иванов!.. Желаете знать, что такое Иванов? Да Иванов, изволите ли видеть, просто был свинья! Ни больше, ни меньше, изволите ли видеть, как свинья! Иванов всю свою жизнь проходил в кожаной куртке и жрал гречневую кашу!.. Вот вам, изволите ли видеть, и весь Иванов, и больше о нем ничего не могу сказать, да-с!.. А вот когда мы были в Риме, так я это вообще в те поры щеголем был… Один раз пришлось мне там новый фрак сшить, а в те поры их носили самых разнообразных цветов, и вот, изволите ли видеть, никак я не мог решить, какого цвета сукна взять! И то хорошо, и это кажется еще лучше; одно тонко, другое толсто, но главное цвет не подберу… Обращаюсь к Карлу Павлычу Брюлло и к другим художникам и знакомым, ничего не выходит!.. Да уж Николай Васильевич Гоголь, спасибо ему, порешил… Встретил его в кафе «Дельгреко». Ну, думаю, этот сам-то щеголь какой, этот непременно порешит. Так и так мол, Николай Васильевич!.. Этакой был убедительный человек!.. «Смело, говорит, Петр Михайлыч, шей ты фрак табачного с огненной искрой цвета, да голубой-то бархатный воротник к нему — увидишь, как он тебе подойдет, в Петербурге меня вспоминать будешь». И что же вы думаете, господа? Сразу убедил меня! И уж так тот фрак был мне к лицу, так к лицу, что все итальянки взволновались!.. И уж такие-то мне, изволите ли видеть, куры строили — просто ума помрачение! Но я себя строго соблюдал, ни-ни!.. Все они на нашего брата зарятся… Вон Вениг-то вскочил… Правду говорил Н. В. Гоголь. Даже и то правда, что я его часто в С.-Петербурге вспоминал. Просто, изволите ли видеть, как бы предсказатель был… Как возвратился я, изволите ли видеть, в С.-Петербург да бывало или в воскресенье, или ко всенощной, как надену свой фрак да как пойду, изволите ли видеть, в Андреевский собор, да как стану ни левом клиросе, да как сложу руки-то вот так, так верите ли, купчихи-то на меня смотреть, бывало, с Выборгской стороны ездили, а зимой даже кареты нанимали. Вот каков я был тогда, изволите ли видеть! Истинную правду мне в Риме говорил Николай Васильевич!..
І коли старий розбалакається, то вже трудно було йому спинитись, і він до одного пришивав друге, третє…
— А когда я, изволите ли видеть, приехал в Париж да зашел в Академию Жульена да и потребовал себе лист ватманской бумаги, да как взял в руки-то большой кусок мокрого итальянского карандаша, да вот этак-то для фокуса, думаю, посмотрите-ка, шельмы-французишки, как у нас в С.-Петербургской-то императорской Академии художеств рисуют! Да этак нарочно, чтобы заметили, да снизу-то листа, с большого-то пальца левой ноги да одним взмахом-то, не отрывая руки, весь контур-то натурщика и обвел, да так и оставил, ни штриха больше! Повесил на стенку, нате мол, посмотрите-ка!.. Так вся Академия и весь Париж ахнул. «Ну, говорят, Петр Михайлыч, далеко нам до тебя, далеко, что и говорить!.. Да-с, так вот как мы в те поры рисовали, изволите ли видеть, а теперь-то, ась?..»
А в цей час він дивиться, обходить і через плече зауважує:
— А что это, госпожа Козлова, у нас с вами под носом-то черно?
Козлова зовсім ніяковіє і швиденько тре собі під носом хусточкою, вся червона, як рак…
— Да нет, нет, не то! У вас-то под носом, можно сказать сама чистота! А вот на вашем-то этюде, вы под носом перечернили. Ми всі, в тім числі й М. Ів. Козлова, сміємось. Далі Козлова, як із нею це дуже часто бувало, надзвичайно голосно чхає, а проф. Шамшин з переляку підскакує. Тоді вже ми не можемо здавити в собі веселого, здорового сміху… А проф. Шамшин тільки нахмурюється, а проте балачки веде далі. Та всіх їх не перекажеш!
Б. П. Вілевальд [17], як і Шамшин, завжди ходив у голубому фраці з великою кучерявою шевелюрою на голові, у золотих окулярах і завжди від нього несло якимись нестерпно міцними пахощами. Всі ми його поважали за його надзвичайну доброту і щедрість, хоч вигляд у нього був дуже суворий; багатьом учням своєї батальної кляси (на «Литейном» дворі), він давав із своїх коштів стипендії та різні допомоги, не кажучи вже про фарби, полотно, пензлі тощо. Він завжди піклувався про своїх учнів батальної кляси, хоч, як побачимо далі, піклувався і про учнів загальних кляс і навіть мав великі прикрості через несправедливе ставлення академічного олімпу до П. Д. Мартиновича, якого гаряче обороняв.
Коли Вілевальд приходив у класу і чемно прохав якого учня встати з свого місця, щоб сісти самому перевірити рисунок із натури, він брав той рисунок, довго на його дивився і, тихенько водячи пальцем над зовнішнім контуром його, часто повторяв:
— Очень хорошо! Очень хорошо!
Учень:
– А вот здесь что-то…
— О, нет, нет, очень хорошо, очень хорошо!
І знов кілька хвилин водив у повітрі пальцем і знов удесяте повторяв свое «очень хорошо». Учень починав хвилюватись:
— Мне кажется, что вот тут надо исправить, да я не решаюсь, — і в цей час давав йому вугіллину.
— Ах, нет, нет, не трогайте, это у вас очень, очень хорошо.
— Да как же, г. профессор? Прошлый раз вы тоже говорили: «очень хорошо, да очень хорошо», а я 109 номер получил, самый последний! И мне стыдно перед товарищами…
— Ах, что вы, что вы! Я помню, у вас было очень, очень хорошо, но у других еще лучше, вот и все!.. Нет, хорошо, очень хорошо! Продолжайте, продолжайте.
І він переходив до другого учня й починав його так само вихваляти, як і попереднього. По суті це було обурливе явище, бо ми ясно помічали, що він однаково ставився і до найкращих рисунків і до найгірших, приділяючи кожному з них якраз стільки ж часу, але це робив він так для того, щоб не засмутити якого плохенького учня або початківця.
Ми іноді заходили до нього в т. зв. «батальну клясу».Там завжди було дуже інтересно побувати. На натурі найчастіше стояли коні, і учні малювали їх. Кляса була велика, ясна і завжди повна. Іноді приходили сюди якісь гусари, кавалергарди, різні аматори коней; вони замовляли учням портрети своїх коней і навіть добре платили за них. Нас дуже дивувало, як деякі коні стежать за ходом роботи, як, розуміючи своє завдання, стоять цілу годину спокійно, не тупцюючись, аж доки не почне дзвонити годинник. Коли настає десятихвилинна перерва-відпочинок і всі встають із своїх місць, то й вони зараз же починають пустувати. Тоді служник починає підводити коня до роботи, щоб він подивився. Коли йому робота подобається, — він простягає до неї губи і дружелюбиво тихенько гогоче.
А найцікавіше, коли всі роботи скінчені і їх виставляють усі вряд до екзамена; тоді учні просять привести коня — натурника, щоб із його ставлення до робіт угадати, хто може одержати нагороду, медаль. Кінь-натурник завжди звертає увагу на великі добре закінчені етюди й прямо по-дружньому до них ставиться; трошки піднімаючи хвіст та витягаючи шию, він майже до самого полотна підносить губи і тихенько, люб’язно щось гогоче до свого портрета. На слабі ж рисунки не звертає ніякої уваги, хоч йому й підносять їх. За цілий місяць стояння кінь звичайно цілком призвичаюється до своїх обов’язків і добре поводиться. На перервах він любить подивитися на себе в велике дзеркало, що висить у клясі, і теж любовно до його гогоче, любить поласувати й кусниками сахарцю, що щодня йому приносять учні. Часто так і бувало, що улюблений його етюд одержує медаль, і тоді вже ми шуткуємо, що медаль присудив сам кінь, раніше ніж ареопаг професорів; що кінь своєю догадливою мистецькою компетенцією допоміг професорам розв’язати надсильне для них завдання і т. інше…
Коли ми прохали Вілевальда показати нам свої картини або етюди, то він відмовлявся тим, що він не такий багатий, щоб мати в себе роботи професора Вілевальда. «Я работаю только для моего императора». Коли впала Академія, то він не міг пережити цього і виїхав із Росії назавжди, кинувши й «свого імператора».
Професор Т. А. Нефф [18]. Іноді в етюдну клясу заходив дуже старий проф. Т. А. Нефф і радив так малювати фарбами:
— Абер только свет — поль фунт краска!.. Смотрити хорошо натура, там есть много свет, свет катаица-валяица, катаица-валяица… Ах, смотри хорошо натура и пишите с адин масла, с адин масла»…
Професор К. Б. Веніг [19]. Коли була черга проф. Веніга, він часто похмуро казав у ніс:
— Да что там много разговаривать, натура — тело — это есть сочное мясо, да, сочное мясо. Что? Ну, вот и пишите его так, чтобы оно у вас сочилось бы, да, да, сочилось бы, понимаете, сочилось, что!? Если не выходит — бутылку пива!.. И опять пишите, чтобы оно у вас сочилось бы. Не выходит — повторите. И так поступайте до тех пор, пока выйдет. Что?..
Професор В. П. Верещагін [20] чи, як ми всі його звали, «Василий Темный». Він ніколи нікому нічого не казав. Завжди похмурий, насуплений приходив у клясу, сідав з краю якогонебудь ослона біля учня, дивився на рисунок хвилину або й дві і сопів, сопів. Потім переходив до другого, далі так само до третього. Правда, іноді брав із рук вугіллину або тушовий олівець і ним щось ніби черкав… ото й усе. Лице в цієї людини було цілком кам’яне, як у скіфської кам’яної баби… Як і кого він міг учити — це зовсім незрозуміло.
Професор П. Ф. Плешанов [21]. Величезний і товстелезний сивий та бородатий чоловік, ніби на 12 пудів ваги. Як він міг сходити по сходах на другий поверх, де починалися кляси, — трудно уявити, бо він після того наче задихався. З огляду на те, що по амфітеатру з ослонів, на яких сиділи учні, Плешанову не можна було лазити, то йому доручено було лише консультацію до щомісячних ескізів на завдавані теми. Він іноді приходив на ту консультацію й докладно поясняв нам тему, а далі докладно радив, що й як треба було робити. Це щодо костюмів і взагалі всяких матеріялів. Не любив ніяких суперечок і вимагає у кожному ескізі найретельнішого виконання канону псевдокласичної композиції: щоб центр ескізу займала найвидатніша центральна фігура сцени чи сюжету; щоб лінія обрію проходила на висоті очей; щоб точка сходу ліній, що йдуть від глядача, обов’язково містилася між очима головної фігури; щоб головна фігура була найвища в центральній групі; щоб другорядні групи також кожна мала свою найвидатнішу центральну фігуру і т. д. і т. д. Ми всі боялись навіть ходити до професора Плешанова і через те найчастіше подавали свої ескізи без санкції професора композиції. Розуміється, на наших ескізах не було й признаки тієї академічної мудрости, і бідному професорові добре попадало на екзаменах за відсутність його впливу на розбещених реалізмом і через те неслухняних учнів. Плешанов сердився, кричав, грозив нам, шо буде відкидати такі самовільні ескізи… Так ото й було з П. Мартиновичем, що йому навіть великої срібної медалі за неподання ескізу не дали…
У мене яскраво стоїть перед очима одна сцена на тій консультації, коли професор Плешанов так розхвилювався й розкричався, що ми думали, що він от-от упаде від розриву серця. Цей інцидент довго ми пам’ятали і звався він у нас: «Вон обезьяну! Подайте мне Марию!..»
Був у нас дуже талановитий товариш пейзажист Лодиженський, потім професор Одеської рисувальної школи, що жив із нами в «літєйнодворській казьонці» і спав на холодній брудній підлозі; з ним спала для теплоти його собака «Діянка». В Академії було тоді дурне загальне правило, що всякий учень, не зважаючи на те, чи він історик, чи жанрист, чи пейзажист, чи навіть баталіст повинен був одержати дві перших категорій за ескіз — без того міг не одержати він медалі. Лодиженський майже кінчав навчання і йому неодмінно треба було мати ту «першу категорію». Отже, хочеш не хочеш, а добувай її або кидай Академію. Професор Плешанов задав ескіз «Христос у Марії й Марфи у Віфанії». Отже, виходить, що пейзажистові чистої води довелося сісти за виконання цього ескізу. Щоб притягти більше уваги, зробив він свій величенький, з аршин завбільшки, ескіз олійними фарбами та ще й з ефектним соняшним освітленням і трактував його, розуміється, по-пейзажному — сцена відбувалася в якійсь східній альтанці, що вся була заплетена виноградом, через який подекуди пробивалося сонце. Серед альтанки на землі сиділа бавлячись одна мавпа, а друга була десь угорі. На третьому пляні картини відбувалася сама сцена розмови Марії з Христом, ледве помітна!
Коли проф. Плешанов побачив цей ескіз, він перелякався й, зовсім задихаючись, громовим голосом закричав:
— А где же Мария? Подайте мне Марию! Вон обезьян! Подайте мне Марию. Я вам говорю подайте мне Марию!
І він так страшенно стукнув кулаком по столу, що ми, що сиділи разом у величезній рисувальній клясі, позскакували з свого високого амфітеатру й кинулися до дверей, щоб побачити, що там робиться. Зніяковілий, страшенно заїкуватий Лодиженський, показуючи пальцем на якусь плямочку, казав: .«Ма, ма, ма, ма, ма, Марія», але Плешанов знов почав кричати:
— Что вы мне ме, ме, ме, да ма, ма, ма! Подайте мне Марию!.. Тоді ті учні, що зрозуміли, в чому річ, стали здаля вигукувати:
— Господин Лодыженский, да дайте же наконец профессору Плешанову Марию, иначе мы заниматься не можем!
А другі голоси кричали:
— Господин Лодыженский, не давайте ему Марии, пусть обезьяной утешится!..
Невідомо, чим би ця сцена скінчилась, якби на галас не прибіг інспектор Черкасов [22], «Дишло» теж, який зараз же навів порядок — велів усім нам іти в клясу і двері туди зачинив. Історія комічна, але бідолашному Лодиженському вона коштувала дорого: пригадую, він мусів кинути Академію і подався до Одеси на заклик тамошнього директора, свого приятеля Попова.
Ректор Ф. І. Йордан [23] — дуже стара людина, така стара, що навіть рот у нього не закривався. Звали ми його «Попка». Він майже вистарів уже розум і кожному доречі й недоречі казав: «Старайтесь, батенька, старайтесь!..»
Цікаве було видовище, коли він обходив — задля годиться — або залі Академії, або навіть кляси та майстерні конкурентів. Процесія йшла так: попереду ледве дибав дурний «Попка», за ним, гордовито задравши догори голову, йшло «Дишло» — інспектор Черкасов, за ним, не менш гордовитий, старший унтер, — такий же високий, як і Черкасов, далі — два-три служителі; більшого почесного кортежу «Дишло» не могло зібрати для «Попки». Коли ця кумедна компанія входила, наприклад, ув етюдну клясу, то «Попка» підходив до кожного з нас зокрема і не дивлячись, та навряд чи й бачачи, хто й що робить, він починає своє «старайтесь, батенька, старайтесь». Від одного потім переходив до другого, третього й механічно продовжував «старайтесь, батенька, старайтесь!»
У ті часи натурниці ніколи не стояли в загальних клясах. Це вже після реформи Академії перший увів цю новину Рєпін та й то тільки в етюдній клясі і ради кольориту жіночого тіла. Так що за часів Шевченка, як ото показано в кінофільмі про нього, нічого подібного не було й не могло бути. У фільмі сцена присуду медалі за рисунок Шевченкові відбувається в клясі (якийсь величезний манеж). Отже справді робилося не так — не в клясі, а на великій виставці рисунків, етюдів, ескізів, скульптури, гравюри, декорацій, медальерного мистецтва, архітектурних проектів та ще сили рисунків із гіпсових кляс, далі рисунків і етюдів батальної, пейзажної та костюмної кляси і т. д. Одним словом, на виставці, де фігурувало не менше як тисяча речей. Ця виставка завжди імпонувала своєю кількістю, бо це ж виставлялись роботи за 3 місяці («треть»). От на цю от готову виставку бундючно входив теж численний «совет» професорів з усіх галузів, — усі в мундирах та орденах (екзамен — свято). Черговий професор із кожної галузі давав інформації за свою клясу, пропонував перевірити його пропозиції — отаких і таких учнів нагородити відзнаками, медалями тощо, а таким і таким виставити отакі послідовні номери їх робіт, що він ставив їх у своїх помітках начорно, або перевести їх у вищі кляси. Тоді «совет» брався до перевірки, і тут тяглася битва з ранку аж до вечора, бо кожен хотів відзначити свою клясу, а інші дискредитувати, щоб самому визначитись; тут мстилися на кожному учні. У фільмі ж присуд робиться в клясі, де на чомусь високому стоїть гола жінка, і, очевидно, щоб її дужче помітили, вона тихо сходить із свого місця.
Так от наш ректор Йордан чи, як Його звали, «Попка» з своїм комічним бундючним кортежем заходив також і в майстерні конкурентів, що, за правилами, не могли замикатись на замки, бо там стояли і натурниці. Ввійшовши в майстерню, «Попка», як розказувала нам відома в ті часи натурниця Ольга Іванівна, підходив до неї, коли вона позувала гола, й радо тихенько плескав її по сиднях, примовляючи своє «старайтесь, батенька, старайтесь!».. У конкурентів стояли, розуміється, й натурники, але їх він так ніколи не заохочував старатися. Конкуренти знали вже раніш, що «Попка» в Академії, і поки він обійде другий поверх та зійде на третій, то вже де в кого з них стоять натурниці, яких, іноді ще заздалегідь, Дишло сам командирує на натуру, — треба було потішити велике начальство — «Попку»! Через те Йордан завжди мав приємність заохочувати натурниць до роботи…
Я колись надумав розпитати «Попку» про Т. Г. Шевченка — він же колись учив його ґравюри, — але «Попка» був такий глухий, що я нічого не міг від нього добитись. Щоб закінчити розмову, він сказав мені своє «старайтесь, батенька, старайтесь» і подибав геть.
Далі описувати не варто, бо хоч і були між нашими професорами навіть путящі люди, як от пр. Чистяков та інші, та це вже була новіша формація, і вони стояли далі від нас, а через те ми їх менше й знали.
[14] Шамшін П. М. — довгий час учив в Академії, деякий час був ректором. Сам художник, малював головним чином ікони. Деякі його картини писані теж в іконописному стилі (1811–1895).
[15] Брюлов К. П. — знаменитий російський маляр (1799–1852), так як і Бруні представник академізму в російському мистецтві 30–40 років минулого століття. Найкраща його картина, що принесла йому світову славу, це «Останні дні Помпеїв». Крім цього відомі його портрети. Приятель Шевченка, сприяв визволенню його з кріпацтва, змалювавши портрета з Жуковського. Ціною того портрета викуплено Т. Шевченка із кріпацтва.
[16] Іванов А. А. — російський маляр (1806–1858), що почасти порвав з академічним псевдокласицизмом, створюючи нові типи в російському мистецтві тих часів. Найбільша його картина, що заразом є й найкращою працею того художника, це «Поява Христа народові», праця майже цілого життя Іванова. Крім цього відомий він як пейзажист. Близький друг М. Гоголя.
[17] Вілевальд Б. П. — (1818–1903), з німецького роду, відомий маляр-баталіст, професор Академії мистецтв з 1848 р. Його учнем в Академії був М. О. Мікешин (1836–1896), автор ілюстрацій до Кобзаря Т. Шевченка (видання 1896), а також пам’ятника Б. Хмельницькому в Києві.
[18] Нефф Т. А. — (1805–1876), естляндець з роду, маляр італійської школи, розмалював кілька церков, відомий також як портретист. Довгий час був професором Академії мистецтв.
[19] Веніг К. Б. — (1830–1908), маляр, учень худ. Бруні, писав картини в стилі італійських майстрів епохи Відродження. Довгий час був учителем Академії мистецтв.
[20] Верещагін В. П. — (1835–1909), маляр. Довгий час був учителем в Академії. Намалював цілий ряд здебільшого релігійного змісту картин, його роботи також розпис Печерської Лаври в Києві.
[21] Плешанов П. Ф. — маляр, професор Академії (1829–1882).
[22] Черкасов П. А. — (1834–1900) російський маляр, закінчив Академію мистецтв у Петербурзі і працював відтак у ній на різних посадах; 1869–1875 був клясним інспектором, відтак надзирателем, устроював виставки Академій, тощо.
[23] Йордан Ф. І. — відомий гравер на міді, професор живописі і скульптури, відомий з численних гравірованих портретів (1800–1883). З 1855 року вчить ув Академії, де й стає потім ректором. У нього вчився гравюри деякий час і Т. Шевченко (1858 р).
