Спогади про Порфирія Мартиновича
Опанас Сластьон
--
12. Натурниці
За наших часів, тобто за реформи старої Академії мистецтв (1891–2 р.), натурниці в загальних рисувальних, а також і етюдних клясах ніколи не стояли, — цю новину вперше ввів І. Рєпін, та й то розуміється лише в етюдній клясі, ради окремого кольориту жіночого тіла. Перші спроби були невдалі — натурниці були якісь старі, одворотні, з товстими жовтими пиками й одвислими животами та якимись ніби кривими, брудними, набряклими ногами; враження було таке гидке, що я добре пам’ятаю, як лаялась публіка, яка звичайно одвідувала дні виставок, т. зв. «третні виставки», тобто після кожних трьох місяців навчання. «Ось, — казали деякі обурені глядачі, — ось найкращий доказ того, куди веде реформа!» Багато з нас, а в тім числі й я, зовсім не розуміли цього чудного невдалого заходу і ні від кого з самих тих, що писали тих натурниць, не чули, чим вона спричинена.
В дореформній Академії натурниці стояли лише в майстернях конкурентів, де вже без цього ніяк не можна було обійтись, бо в програмних темах на золоті медалі, що їх виробляв «совіт» Академії, часто траплялись і жіночі фігури. Не стояли тоді натурниці і в скульптурній клясі. Єдине, де тоді стояли натурниці, так це в необов’язковій «костюмній клясі». Їх одягали в різні костюми то східніх клясичних націй, то в національні костюми європейських народів; вони звичайно чергувалися з натурниками теж у різних костюмах, та ще було так хитро придумано, що черговий професор композиції задавав якусь там тему, а в костюмній клясі другий ставив відповідні фігури в потрібних першому костюмах.
Костюмна кляса була дуже багата. Я думаю, що мала вона не менше як тисячу костюмів та різних музичних інструментів, зброю, драпування і т. ін. — було з чого вибирати. Одвідували її студенти дуже охоче, бо тут у цій необов’язковій клясі було цілком вільно робити, і кожен, навіть із молодших кляс, вибирав собі місце, яке йому подобалось, і робив чим хотів, чи олівцем, чи аквареллю, чи вугіллям, чи кольоровими олівцями — ніхто йому не перечив, аби тільки робив. Костюмні сеанси були лише одновечірні, по дві години. Там було весело, професори сюди майже не заглядали, а через те молодь поводилась вільно й зовсім чемно. Не знаю, через що, але натурниці тут ніколи не стояли, а стояли такі, що взагалі голими не бажали позувати, а таких завжди було багато, стояли навіть наші товаришки учениці для заробітку. Пригадую таку дуже поважну ученицю, нашу землячку, Катерину Кливейську, що таким чином добувала собі кусок хліба і тут же вчилась. Взагалі, кажу, охочих заробити було багато. Професори ставили іноді й цілі сцени, щоб зацікавити учнів; часто бували там «таємні зустрічі», і «прощання». У мене, наприклад, і досі переховується українська сцена «Отдых»: хлопець та дівчина на снопах. Правда, той парубок у сивій шапці, та на йому свита наопашки (це в жнива!), а дівчина розряджена в квітках та плахті, як це звичайно тоді показувалось на провінціяльних сценах різних Гаркунів-Задунайських. Та, проте, охочих малювати сцену було багато, і я пам’ятаю, що ця сцена згодом попала навіть як кольорова премія до ілюстрованого журналу «Нива». Звичайно, фаміліями натурниць не цікавились, просто ймення та по батькові, а то й саме лише ймення, як от «Доночка», що всім роздавала свої фотоетюди, та вона була недуже красива.
Мені хочеться згадати про Марію Василівну, хоч вона стояла спершу лише в костюмах. Це була дуже гарна, мовчазна, мов пригноблена якоюсь тяжкою тугою дівчина, з синіми глибокими очима, з прямими чорними бровами, рівним носиком і чорна, як циганка. Здається ніхто ніколи не бачив, щоб вона коли до кого всміхнулась. Завжди одягалась у все чорне і од усіх якось боязко сторонилась. Це був між нами якийсь загадковий синьоокий сфінкс. Що за сум, що за горе вона в собі носила? Раз ми попрохали інспектора Черкасова, щоб нам посадили Марію Василівну в костюмній клясі як натуру для портрету; сидить цілу годину, не ворухнеться. Хотілось передати отой загадковий сум очей, оту дівочу сирітську тугу… Я дуже охоче взявся за її портрет. Сиділа вона, здається, аж три сеанси, і я, як і всі інші, скінчив свій рисунок «чорним соусом». Вона в мене дуже похожа вийшла, але отого загадкового сумного виразу її очей ніяк не міг схопити. «Яка ж досада!» — кажу я собі й досі, коли подивлюсь на ту давню роботу — «сфінкса, сфінкса немає!»
Ще за мого життя в «Літєйно-дворській казьонці» я випадково був свідком однієї тяжкої прилюдної пригоди, в якій Марія Василівна тяжко потерпіла. На академічному «Літєйному» дворі було тоді дві казенні квартири для бідних учнів; ув одній із них, у самому підвалі, під квартирою академічного попа І. Денисова, було дві напівтемних кімнати, та в другій, що виходила двома брудними вікнами на четверту лінію та одним великим вікном у двір, якраз біля воріт, було три кімнати. У підвальній «казьонці», між іншими студентами, жив один бідняк, хоч уже й «конкурент» на золоту медаль, Кузьма Кудрявцев.
Він дуже щиро працював над своєю програмою і так поспішав, так надривався над нею, зранку й до вечора, що нарешті надломив своє здоров’я і замість того, щоб покинути на деякий час свою роботу та спочити, як йому настирливо радили лікарі, він, «зваживши обставини», поклав навпаки — напружити всі свої сили і якнайшвидше скінчити працю і тільки тоді вже поїхати десь на південь лікуватись. Але хвороба так швидко захопила його в свої злі пазурі, що скоро в нього почала горлом іти кров, і він цілком утратив голос, а далі й сили. Прийшлось усе кидати і ранньою петербурзькою весною їхати шукати того порятунку, та вже не на південь Росії, а в далеку Італію. Ми всі з «Літєйно-дворських казьонок» прийшли на вокзал проводити дорогого, та вже безнадійно надломленого товариша. Ніхто вже не вірив, що ми ще колинебудь із ним побачимось… Прийшло ще багато й других товаришів, і на пероні зібралась чимала купа художників-академістів; поміж юрбою я, на велике диво, побачив і Марію Василівну. Вона була, як то кажуть, сама не своя — зовсім бліда, з червоними заплаканими очима. Ледве йшла, ледве ворушилась.
Всі сумно прощалися з хворим і повели його під руки садити у вагон. Пройшла ще якась хвилинка, і у вікні показався хворий, ось він замахав білою хусточкою… Коли Марія Василівна побачила його, вона наче ожила і з неймовірною силою кинулась уперед, простигши свої руки до того вікна. В цей час поїзд тихенько рухався. Мені здалося, що вона щось кричала йому і все бігла за поїздом. Почулись крики задержати її, а вона вже добігала до кінця перону. Раптом роздався страшний жахливий крик юрби: чорна біжуча простоволоса жіноча постать нещасної, не помітивши кінця високого перону, упала туди. Скоро її, непритомну, окривавлену, відвезли в лікарню.
Після описаного тяжкого випадку, ми через якийсь час почули, що бідний наш хворий товариш Кудрявцев умер. Щодо Марії Василівни, то вона була дуже довго хвора і все лікувалась. Ми вже звикли думати, що її в нас більше не буде, як ось, мабуть чи не через рік, вона знов появилася в Академії, все така ж прекрасна і все в своїй вічній жалобі. Нужда очевидно примусила її вернутись на старе місце.
Натурниця Ольга Іванівна була типова свіжа дика квітка, що виросла в надзвичайно вільних умовах тихого рослинного життя. Висока, дебела, світло-русява, круглолиця, з великими сірими очима, з трошки ніби кирпатеньким носом і повними червоними губами. Брови дугою і ледве помітні. Сильний приємний грудний голос, жвава, весела говірка і сміх, сміх, сміх — самий здоровий і безугавний сміх! Ольга Іванівна розказувала, що вона родом із Петербургу. З рідними вона примушена була порвати всякі зв’язки через свої норови і занадто самостійне поводження з якимсь офіцером, який, добувшись свого, зараз же її й кинув. За ним, по її словам, вона й не думала побиватись, розсудивши, що діло можна полагодити іншим способом: не бувши зовсім релігійною, вона надумала звернутись до бога, щоб він допоміг їй. Для цього вона, лягаючи спати, разів із десять перехристилася, навіть щиро обіцяла в неділю за 20 коп. свічку поставити в церкві. А як бог не повірив їй і до неділі нічого не зробив для неї, то вона, як людина практична, розсудила і так собі сказала: «Раз ти мені нічого, то й я тобі нічого. Краще я собі за 20 коп. кримських яблучок куплю. Та мені, по правді кажучи, й так не зле»… Після цього вона пішла в Академію мистецтв. Попала вона якраз у добрий час, і її охоче, навіть із радістю, прийняли. Все, що треба було вимагати від хорошої натурниці, у неї було, а тому їй запропонували завтра ж ізранку явитися для виконання своїх службових обов’язків.
З її перебуванням в Академії натурницею зв’язані приємні спомини нас усіх, хто з нею був знайомий. Ольга Іванівна була привітна, товариська, любила, чим могла, допомогти студентам, і зжились ми з нею друзями.
Щоб краще змалювати її постать, треба згадати ще одну «Літєйно-дворську казьонку», в якій ми жили. Була вона в одноповерховому старому брудному будинку, що виходив на четверту лінію і який уже більше ніж 30 років як перебудований, — на ньому тепер надбудовано новий поверх, пробито парадний вхід на вулицю і якраз через нашу колишню кімнату, де ми колись жили. Була це велика висока кімната, за всіма ознаками — колишня скульптурна майстерня. Її перебили легенькими з шалівки перегородками ще на чотири кімнати, з яких одна правила за сіни з поганими дверима, що ні зимою, ні літом не зачинялись, де водилася сила крис, які ніяк нас не боялись, а швидше погрожували нам, — взагалі «Літєйний двір» був дійсним царством крис, і треба було з ними дуже обережно поводитись, такі вони були люті. Ці наші три кімнати були повні-повнісінькі. Удвох, що виходили на вулицю своїми, мабуть ще з часів Катерини немитими та забрудненими павутиною вікнами, жили в одній поляки: Йосип Геркевич, Сєнкевич та працьовитий литвин Борейше. У другій поруч росіяни: Кутузов, пейзажист Кондратенко та баталіст NN. Нарешті, у нашій, що однією стіною виходила під ворота, а другою у двір, з величезним, до самої стелі, і широким, майже на всю хату, вікном, жили: я, Васильківський, Зімін та Лодиженський. Як увійти у ворота й завернути наліво,то зараз же й починається те величезне вікно нашої кімнати. Під тим вікном водогінний кран на ввесь «Літєйний двір» з усіма його квартирами, майстернями і багатьма іншими помешканнями. Цей водогінний кран у великі морози часто замерзав, і тоді двірники вдосвіта якимсь гвіздком відчиняли наші благенькі двері і довго розпарювали чи відігрівали вогнем той кран, щоб пішла вода, а ми просто тряслись від лютого холоду під нашими поганенькими ковдрами, проклинали начальство за його неувагу до нашого холодного життя…
Одного разу, зимою, у великий мороз, що через нього я й Васильківський не пішли на лекції і сиділи дома, чуємо — хтось топчеться по наших сінях, сніг, що його туди навіяло, скрипить якнайдужче, а воно все топчеться й пирскає. Коли це згодом одчиняються наші двері, і на порозі з’явилась червона від морозу, свіжа, як польова квітка, і жвава й весела, як ясочка, Ольга Іванівна.
— А я прийшла подивитися, як ви тут живете, — сказала вона, — і коли ввійшла в сіни, то, даю слово, не хотілось відтіля й виходити. Та це ж ціла картинна галерія, там багато інтересніше, ніж у вас тут…
Дійсно там у наших сінях стіни були так розписані, так розмальовані різними рисунками, стільки там було всяких красунь, карикатур, віршів, голих жінок, коней, собак і всього, що колись і комусь на думку спадало… Були речі навіть дуже добре зроблені, розфарбовані, не можна було всього й роздивитись, стільки вміщали ті сіни…
— А оце вам на вхідини, — вона поставила великий пакунок гостинців, а далі, розпитавшись, де чиє ліжко і т. ін., вона поцікавилась подивитись наші роботи.
Перегортаючи альбоми, вона здивувалась, чому в нас зовсім немає женщин — от різні манекени, костюми та натурники, а женщин ні однієї.
— Що це значить?
Ми пояснили це тим, що погано їх знаємо, не приходилось студіювати жіночого тіла.
— Та не може ж бути, — зареготала Ольга Іванівна, — от так художники! Який сором! — І вона знов почала сміятись. — Ну, хлопчаки, а хотілось би побачити, признайтесь?
— Розуміється, це навіть потрібно нам, а тільки як і де побачиш?
— Ах ви, бідненькі! Ну, хочете, я зараз роздягнусь, а ви візьміть анатомічні альбоми, великі, і тим олівцем мене нашвидку нарисуйте, бо тут у вас пекельний холод. Іще одна умова — я зостанусь у хутряних ботах, бо справді тут у вас можна простудитись.
Ми почали дякувати Ользі Іванівні, а сами кинулись за альбомами, а вона ще добавила, уже роздягаючись:
— Так просто показатись вам голою я не хочу, а для діла, о, це інше, це з охотою!
Вона підійшла до того ліжка, що було найближче до печі, і вже там ізняла з себе все, сама вибрала собі позу, перекинувши одну ногу через другу і сплівши пальці рук, положила на верхнє коліно. Майже та ж сама поза, що її виліпив проф. Лаверецький [33] для свого «фонтана» у Феодосії. Мабуть вона звикла до цієї пози і тому так і сіла.
— Ну, от вам натура, рисуйте, та майте на увазі, що більше як півгодини я сидіти не можу, — змерзну, хоч ноги й у ботах. — сказала вона сміючись.
Тільки після всього, як Ольга Іванівна стала нерухома, я почав уважно її роздивлятись.
І перша думка, що прийшла мені в голову, була така: нащо то всі повторюють, ніби форми клясичних жіночих фігур, всі оті Венери та й ін., наче вони ідеально прекрасні і такі вже завершені їх форми, що ніхто й ніколи не може їм дорівнятись. Яка ж брехня! А старий Вольтер, мабуть, щоб підтримати цю брехню, перед своєю смертю велів себе принести в Лювр, щоб ще розглянути на Венеру Мілоську та тоді вже й умерти… Гм, нехай би оце подивився на Ольгу Іванівну, то певно б уже не захотів зараз дивитися на оту аж рябу, так подзьобану безруку каліку… Я поспішав, боячись, що не встигну скінчити свій рисунок. Але ж правда, які в неї чудові форми! Куди тим Венерам!
Ольга Іванівна вже раз і другий здригнулась, потім несподівано сказала: “Годі, кінець, більш не можу…” і враз почала одягатись. Одягшись, вона подивилась наші рисунки і дуже сміялась, тому, що гола жінка в теплих ботах і що ніяк непохожа, потім що в противагу до хутряних ботів, треба було б зостатись у своїй хутряній котиковій шапочці. Згадала за гостинці і почала нас ними наділяти.
— А ви знаєте, друзі мої, я до вас оце на «Літєйний двір» прийшла неспроста; я після вас піду ще бідненьку Грушу одвідати.
Ви, друзі, поставте самоварчик, бо я таки дуже змерзла, а я на хвилинку збігаю туди, а потім до вас прийду, а у вас чай, от добре, посидимо й чайку поп’ємо, а я ще щось принесу…
На «Літєйному» дворі велике лихо тоді скоїлось. Несподівано отруїлась молоденька дівчина Груша, дочка одного з двірників, що її звів з ума одесит І. Ф. Федоров. Жив він у «казьонці», що була під квартирою протоієрея Денисова. Це був довгий, чорний, з витягнутою шиєю пронира і справжній гешефтмахер. Учитись йому було ніколи, він купував, продавав, улаштовував якісь завжди таємні підозрілі справи і одночасно вів ще й дві любовних інтриги. Успів обдурити бідну молодесеньку дівчинку Грушу, і в той же час найшов якусь стару жінку, яку зумів запевнити, що йому для його кар’єри треба хоч один сезон виставок побувати в Парижі, що це дасть йому й авторитет і багато чого іншого… Коротше, ця жінка дала йому грошей, і він поїхав у Париж. Бідна Груша не перенесла цього удару, бо за стару вже не раз чула й раніш, а тут так це безумовно підтвердилось, і вона отруїлась… От туди й пішла Ольга Іванівна, понести розраду стурбованим батькам. Довго Ольги Іванівни не було, і ми потім через вікно побачили, що вона пройшла двором із хусточкою біля очей і навіть не глянула на наше вікно.
Пройшло декілька часу, і ми з Васильківським затіяли з цієї «казьонки», де ми жили, перебратись у другу, що була вже в головному будинку Академії, саме над канцелярією. Нам так обридло це царство крис і безперестанного холоду, що помилково ми, як це пізніше виявилось, думали, що там уже врятуємось від того й другого. Ольга Іванівна обіцяла прийти до нас на входини з гостинцями. Ми влаштувались і ждемо її…
Як ось одного дня ми почули неймовірну звістку, що оце зараз, у цей момент в академічній церкві одправляють похорон помершій від страшної надзвичайно заразливої хвороби Ользі Іванівні (чи сап, чи чорна віспа — щось таке). Як грім серед ясного неба, уразила й приголомшила нас ця звістка. Нам сказали, що зважаючи на небезпеку, труна небіжчиці забита наглухо і ніби начальство не радить ходити в церкву, бо з академічного довжелезного коридору, куди виходить цілий ряд церковних вікон, і так усе добре видно. Ми швиденько пішли хоч здалека попрощатись із нашою безмежно доброю і дорогою Ольгою Іванівною. Величезна академічна церква була порожня. Нас уразило те, що майже нікого навіть у коридорі не було. Де ж подівся отой густий рій «балбесів», що завжди, куди б вона не пішла, вився за нею? Ні професорів, ні інспектора, ні конкурентів, яким вона служила, ні навіть натурників або натурниць — не було ні душі!
Інколи, перебираючи свої старі рисунки, я натрапляю й на той, що на йому нарисована нага жінка у теплих хутряних ботах, або ще на дуже добру фотографію, що знята з виліпленої проф. Лаверецьким з Ольги Іванівни статуї для Феодосії, що її подарувала мені сама небіжчиця Ольга Іванівна, і я й тепер не можу без щирого хвилювання дивитись на неї, згадуючи ті дивні часи, від яких уже пролетіло більше ніж піввіку, а так от наче воно вчора було.
Пам’ять про Ольгу Іванівну, і то дійсно добра, вдячна пам’ять, довго держалась між художниками. Я пригадую, що після кількох років приїжджа натурниця мімо-балерина італійка Вінтурі казала нам:
— От усі ви тут іще й досі все вихваляєте оту Ольгу Іванівну, а от же її репутації дуже пошкодив проф. Лаверецький у своєму «Фонтані». Там вона в його просто могутня, ніби вже трохи опухла особа, правда чудово складена, але їй бракує лиця. Одного не розуміла Вінтурі, що в нашій уяві нерозривно зливались два образи небіжчиці в один образ. Що й зовнішні і внутрішні риси її врешті-решт давали нам прекрасний образ сестри-жалібниці, навіть ніби матері, що була щиро заклопотана тим, як би допомогти кожному і чим тільки можна: й помити голову, полагодити якусь драну білизну, нагодувати голодних, всяко розважаючи й роблячи все це просто, весело, сміючись, з різними примовками та шутками. На всіх п’яти «казьонках» нас жило не менше як 30 душ, і всюди вона поспівала — сьогодні мала вона очистити од віковічного бруду цілу «казьонку», завтра їй неодмінно треба стояти на натурі, бо її там просили хлопці, так просили, післязавтра треба цілий вечір лагодити білизну, а там он хтось заболів — простудився, треба йому доктора привести, в аптеку за ліками збігати, а він не відпускає її, чудне плете, просить посидіти біля його самотнього, а ось у неї всі гроші вийшли, і вона боїться — ні на що буде кримських яблучок купити для хворого, а яблучка можуть освіжити його, жар віднімуть і можливо, що й допоможуть йому… Ах, їй так ніколи, так ніколи, треба щодня стояти в майстернях конкурентів, і, стоячи там, у неї душа неспокійна, що тепер там на «казьонках» робиться. Вона ж знає, що її всі так люблять і всі раді їй і вона всіх любить і всім дуже-дуже рада, так усього ніяк не встигнеш. Та ще й обридають оті «балбеси», що все з своїм коханням та ревнощами лізуть, от дурні! Хіба не можна без того?!.
Ольга Іванівна радо приймала всяку вдячність, теплоту відносин, дружбу й лайку, а не турботне бурхливе кохання. В її кодексі ясно стояло: радість за радість, ласка за ласку, а найголовніше, що допомагало її прекрасним до нас відносинам, це те, що була ще вона не отуманена ні палкими пристрастями, ні коханням; це й давало їй завидний стан загальної прекрасної подруги, цілком вільної у своєму виборі. У великому лабіринті добровільно прийнятих на себе обов’язків вона не плуталась, а спокійно й методично розбиралась і давала всьому добрий лад і була вщерть повна приємністю згоди на те, щоб її завжди так любили всі, і через те почувала себе цілком щасливою. Раптом страшна смерть, і ми зостались без неї — все майнуло, як той сон золотий.
[33] Лаверецький М. А. — відомий російський скульптор (1837–1907), деякий час учив ув Академії мистецтв у Петербурзі в скульптурній клясі. Автор кількох пам’ятників, між іншим статуї Венери в Феодосії, про яку згадується у спогадах.
