Спогади про Порфирія Мартиновича
Опанас Сластьон
--
13. Натурниця-балерина італійка Вінтурі
Переглядаючи свої старі шпаргали часів юнацтва, часів ще навчання в Академії мистецтв, я натрапив на клаптики старого жовтенького паперу, що провалявся в мене так багато років. На папірцях було не більше як три десятки зрозумілих лише мені самому конспективних речень. Починалось так: «Не забути про дивну статурну італійку Вінтурі; довідатись про неї все, що можна, й описати її сеанс у майстерні конкурента М. В. Глоби в присутності В. О. Беклемішева, мене та Б. Ф. Ш-а». Далі ще окремі помітки, окремі слова і незакінчені вірші та й годі. Небагато, що й казати, але як же його в дійсності було багато — незнаного, несподіваного, невиданого, що навіки закріпилось у моїй молодій пам’яті! Це було ще чи не за 23 р. до появи відомої прославленої англійки, танцівниці клясичних танців Айседори Дункан, так трагічно загиблої.
В ті часи пішла між нами чутка, що на петербурзькому художньому обрії з’явилась якась нова блискуча зірка: цікава, красива, молода, інтелігентна італійка-натурниця, разом мімо-балерина, якась фанатична аматорка свого діла і вона — справжня артистка в душі, вона з повною самовідданістю, безкорисно служить мистецтву, вона пропагує його, у неї «місія», так, так у неї «місія», вона дає справжнім художникам незчисленні теми античного світу, світу релігійного, навіть казково-фантастичного — усе це, каже вона, зв’язане між собою більше й щільніше, ніж ми думаємо й знаємо. Нехай дивляться художники, нехай ловлять моментальні образи, пози, теми, нехай закріплюють їх у своїй художній пам’яті. Але вони дуже помиляються, коли думають, що кожен образ, що їх захоплює, можна якось списати з найманої натурниці, що не розуміє не тільки самої теми, але і вимог, які їй ставить художник, бо завжди вона одного побоюється: як би та поза, в яку її поставлять, була найменш болісна і аби скоріше позбутись того страждання, яке неминучо настає вже за 5–10 хвилин після початку сеансу. Що ж можна списувати з ненадхненної, змученої жінки, яка, в час захоплення роботою художника, ненавидить свого мучителя, як ворога, як інквізитора, що помічає й найменшу зміну пози і зараз же без ніякого жалю знов велить позу руки чи ноги, чи якогось нахилу стану виправити?
Нерідко буває, що не тільки натурниці, але й м’язисті здорові натурники непритомніють і падають. Коли дехто з художників не може обійтися без зовнішньої допомоги, як сліпий без ціпка, і замість того, щоб творити вільні синтетичні образи своїх спостережень, вражень, споминів, навіть снів, усе це хоче обійти «казенною» натурницею, — діло пропаще! Він зараз же ганебно спотикається і виходять його феї та Псіхеї з грацією старих моржів або тюленів.
Чуток про Вінтурі було безліч і найпротилежніших. Казали навіть, що вона не італійка, що вдає з себе й артистку й італійку, що просто цим лише бавиться, що вона приїхала оце з Москви, що вона там жила цілий рік, що з Петербургу вона поїде в Скандінавські городи, що вона багата людина, дивовижно статурна брюнетка і дуже хороша на виду. Коли буває в художників, то любить, щоб тут було молоде веселе товариство, але виключно художників, і будь хоч один чоловік із іншого кола — це їй зіпсує настрій, і вона нізащо (принципово) не роздягнеться й танцювати або мімірувати не буде. Крім того, коли її запрохують, то треба мати в майстерні добрий запас різних клясичних строїв, драпування та інших атрибутів античного культу. Коли всього цього вдосталь, тоді вона буде позувати й танцювати цілі години; все це вона виробляє під легкий ритмічний спів свого спеціяльного репертуару. Вона так віддана своєму артизмові, що одверто каже, коли вона творить, то почуває таке піднесення, такий душевний захват, такі хвилі щастя, що не можна цього словами й передати і що тільки голою вона почуває себе довершеною; тоді приходить до неї правдивий екстаз генія, і вона на його крилах досягає самих вершин мистецтва — це їй удесятеряє сили, і ніщо, ніщо не може зрівнятися з цим вулканічним вибухом схованих у ній підсвідомих сил. І вона сама собі дивується, навіть більше ніж ті, хто її спостерігає. Щодня нас, молодих художників, хвилювали чутки — де й у кого була Вінтурі, як пройшов вечір, що вона там робила, казала, як поводилась? Одно слово, ми шукали щасливого випадку, щоб побачити ту дивну жінку.
Нарешті такий випадок, через різні складні заходи, таки трапився. Мене сповістив мій тодішній товариш по Академії, М. В. Глоба, що в той час мав свою велику майстерню на 5-й лінії, якраз проти Академії мистецтв. Майстерня його, колишнє фотографічне ательє, йшла над усім 3-м поверхом будинку. Мало нас там зібратися всього четверо — господар майстерні, наш загальний приятель скульптор В. О. Беклемішев (харківець), який у нас прозивався «Рюрик», за його історичну фізіономію, що комусь нагадувала іменно того Рюрика, і який скоро став ректором тодішньої Академії, та ще мій учень Б. Ф. Ш. (киянин), що ставав іноді в пригоді Глобі. В художніх справах він іще був мало вправний, і ми боялись, як би він не виявив себе перед Вінтурі. Ради цього аматора-художника і запрохували Вінтурі. У Глоби вона вже раз була, так що і Беклемішев і він були з нею добре знайомі.
Ш. приїхав надвечір із усякими пересторогами, щоб не взнала про це його сім’я… Було це зимою в половині лютого. Ми приїхали заздалегідь. Величезна майстерня була добре натоплена, добре прибрана. Зразу видно було, що тут неабияк готувались. Ми нервово чекали, приїде чи не приїде Вінтурі, бо вона ж дама з немалими примхами, а може їй здасться холодно абощо. Одначе рівно в вісім годин пролунав голосний дзвінок, і ми всі швидко вискочили назустріч, радісно вигукуючи: «.Прийшла, прийшла Вінтурі! Браво, браво!»
Вона ще за дверима почула наші привітні вигуки, сміючись увійшла і, наче давно знайома, весело привітно здоровкалась.
Перше ж враження було вже надзвичайно приємне.
— Ах, як я люблю бувати в художників! Вони мені найближчі й найрідніші, — говорила вона з дуже сильним італійським акцентом, але слова рідко підшукувала, а невідомі просто заміняла, своїми італійськими. Правда, дуже часто повторяла: «Ета, ета ета». Якщо ми дещо й не розуміли, то з чемности не перепитували, вірячи, що далі воно виясниться.
Увійшовши в величезну майстерню, вона сказала:
— О, як тут добре, як гарно, тепло.
Побачивши, що окремо стояв невкритий стіл, із киплячим на ньому самоваром, вона оживилася ще більше й зараз же сіла наливати нам чай:
— Це допомагає розмовам, і кожен себе почуває вільніше…
Я дуже уважно роздивлявся цю інтересну жінку. На вигляд їй було років 20–22, середнього росту, чорна, смуглява, з чудовими очима, довгастим, ніби античним, обличчям, рівним носом і червоними невеличкими губами; рухи жваві, голос дзвінкий і якийсь суто мелодійний; одягнена вся в чорному вбранні. Од морозу вона розчервонілась і була дуже гарна.
— Так от, — сказала Вінтурі, — чому я люблю бувати в художників. У нас єсть єдність ідей, єдність інтересів, ми, як близькі товариші, розуміємо одне одного, у нас цілий світ для розмов, нас ріднить мистецтво. Навік невичерпна тема! Це раз. А друге те, що в вашому оточенні я почуваю себе зовсім вільно, спокійно, під самим гарячим безкорисним захистом моєї жіночої гідности. Спільність ідей, переконань, спільність поглядів і інтересів ріднить людські душі міцніше від крови: можна мати рідного брата чи сестру і ставитись до них цілком байдуже або навіть вороже, і можна за чужу людину, свого щирого спільника, віддати навіть своє життя. Отак я ставлюсь до художників, моїх найщиріших спільників і друзів. Я думаю, що довершеність моїх форм і їх щасливі пропорції так захоплюють художників-глядачів, що теж перечать проявам їхніх інстинктів самців, вони обеззброюються впливом краси, вона їх усмиряє, як аркан диких коней. Ми всі засміялись, додавши, що це вірне спостереження.
— Через це вони й дивуються й люблять мої форми, так само як і я сама; от і виходить, що художники — мої найінтимніші друзі, ті, що в хвилини спостереження й роздивляння моєї мімоплястики, ладні молитись на мене, і я це добре розумію і теж відповідно ціню. Даю вам слово, якби оце тепер нас тут було не 5 душ, а 500 або й 1000, я з радістю продемонструвала б їм усі відомі мені античні жіночі нагі статуї. І — слухайте, слухайте — ні за які гроші, ні за які муки не розляглась би перед мужчинами іншого кола, тобто мужчинами — «самцями», яким невідома й незрозуміла краса ідеальних форм, зокрема і взагалі повна гармонія їх.
«Усі знавці мистецтв, усі художники світу охоче підтвердять те, що всі найрозкішніші й найдорогоцінніші одяги цариць і королів усього світу не тільки не можуть затемнити, а навіть найменше наблизитись до довершеної краси форм молодого статурного жіночого тіла. Як би не одягали коня, оленя, орла, собаку або павича чи голуба, всі вони будуть лише жалюгідні опудала, і те вбрання тільки скарикатурить властиву їм природню дивовижну довершену красу. Чого ж людина мусить бути вийнятком із цього закону? Через те вона завжди й незадоволена з свого одягу — відціля моди — те, що ще вчора було й красиве й бажане, уже сьогодні старе і смішне. Чергування мод є не що інше, як оте підсвідоме непереможне бажання найти щось таке прийнятне, щоб на ньому хоч тимчасово заспокоїтись, поки буде вигадане ще щось інше, як себе далі роздягати, щоб оті природні форми все більше і більше підкреслювати, відзначати…»
«Вірте, що колись таки дійдеться до того, що всі майбутні люди направлятимуться на те, щоб почати нарешті повільно скидати з себе різне дороге бундючне вбрання — лахміття, яке перед тим довго без пуття на себе натягали. Вважали: що більше, то краще тепер піде — що менше, то краще. Справді, зараз варто уваги, що жінки починають себе роздягати одночасово з двох протилежних кінців; приміром, балерини роздягаються з ніг приблизно до пояса, а дами, що з лож дивляться на них, роздягнені навпаки — зверху і теж приблизно мало не до пояса. Зостається якась невеличка просторінь, яку вже ніяк не одважаться відкрити ні ті, ні другі, а через те хіба зостається звернутися до жінок дикунів, які розв’язали цю пекучу проблему сучасних мод дуже і дуже завидним для багатьох модниць способом: вони просто надівають на себе тонкий прозорий пояс із висячих трав, і коли немає вітру або ті жінки стоять нерухомо, то іноді здається й справді, що ті пояси дещо таки закривають».
«Цілком природньо, розуміється, що жінка намагається показати свою красу, наготу свого тіла; те ж саме виробляють і всі тварини, й птахи, і навіть комахи. Це підсвідома мета, щоб здаватися кращими, привабливішими одне одному — відомий, одвічний закон».
«Ах, краса, краса! Яка це страшна сила і як багато від неї залежить… Шкода, що ми, італійки, трохи низькуваті, але от німкені, особливо віденки, о, там, треба правду казати, там є чудові фігури і які дивні лиця, яка краса! Але ж і на німецькому сонці не без плям. Німкені якісь омертвілі в своїх прекрасних формах. Пам’ятаєте відому картину Ганса Макарта „Полювання Діяни на оленів“? Там і сама Діяна і її німфи — типові віденські жінки-красуні, прекрасні німецькі фантоші, але от уже французькі, еспанські, італійські жінки — о, тут уже діло інше, тут можна найти темперамент. Я від когось чула, а може десь читала, що в ескімосів нормальний пульс — 60, ув європейців — 74, а наприклад у в еспанців — більше як 85. Така шкала, якщо вона хоч приблизно вірна, все пояснює. Що більше тепла, то більше вогню, темпераменту, творчої мистецької фантазії, то буйніше квітне й проявляється мистецтво».
«І отут у мене загадка; я ще не вияснила її. Чому наша країна, джерело всіх мистецтв, країна великої давньої культури, одвічних мистецьких традицій і т. д., чому вона не дала й досі жінок-художниць, тимчасом, як вони е всюди і навіть у вас, росіян?
На це відповів Беклемішев:
— Заспокойтесь. Ми бачимо вірну й добру признаку в тому, що в вашій країні є вже жінки, які найкраще розуміють мистецтво, люблять його, служать йому й несуть у художній світ ще незнану й невидану ним красу. Це запорука, що будучина розкриє для вас найширші обрії.
— Дякую, щиро дякую і через те виголошую тост за майбутніх італійських художниць!
Беклемішев добавив:
— Вношу поправку, редакція тосту така: за сучасну італійську художницю Вінтурі і майбутніх її багатьох наступниць!
Всі ми, сміючись, весело перемовляючись, з охотою випили той тост. Нарешті, коли все, здавалось, сприяло підвищеному настроєві, вона веселенько подивилась на всіх нас, усміхнулась і сказала:
— Хочу танцювати!
Всі ми енергійно вітали її, скочили з місць, бажаючи чимнебудь допомогти і тихенько плещучи в долоні.
Вінтурі стрімко встала і сказала:
— А тільки тут при вас я роздягатись не хочу — це неприємно для мене, та й неестетично! Це кухня. На красиву страву приємно дивитись, але вже на столі, а не тоді, коли вона готується. Я піду туди за драпування.
Через майстерню було протягнуте аж до другої стіни велике цинамонове драпування; воно відділяло собою наче другу кімнату, де було розвішано багато різних драпувань, костюмів, стояли мольберти з полотнами й намальованими на них різними етюдами. Посередині стіл для фарб та різного художнього приладдя, на ньому дзеркало, дві свічки по обидва боки і різні туалетні дрібниці; видно було, що Беклемішев знав, як догодити своїй гості. Він швиденько пояснив Вінтурі, де й що лежить або висить. Багато дечого він набрав із величезної академічної костюмної кляси; як конкурент, він мав на це право. Драпування закрили, і за ним зосталась сама Вінтурі. Почулось жваве шарудіння й шелест її роздягання, якісь окремі італійські слова й нарешті тихеньке підспівування.
Перебирання ніби загаялось; ми неспокійно знизували плечима; нарешті вона веліла драпування розкрити. Ось Беклемішев і Глоба швидко розкрили те драпування на обидва боки, і перед нашими здивованими очима на підвищенні, що йшло через увесь вузький бік майстерні і теж було покрите килимами, стояла нерухома дивної статурности молода нага жінка. Вона стояла цілком спокійна, сувора й не звертала на нас ніякої уваги — дивилась десь у просторінь і ніби нічого не бачила… Настала така тиша, що було чути лише стуки серця. Ми, німі, зачаровані, ніби вбирали в себе якесь безмежне, чисте, тихе сяйво невиданої довершеної краси. Потроху вона почала ніби замислюватись, далі наче щось згадувати, легенько всміхаючись… Ось вона починає тихенько співати якоїсь італійської пісеньки. Спів стає все ясніший та виразніший, і нарешті вона робить окремі повільні рухи, що скоро переходять у ритмічний, мабуть народній італійський танок.
На м’яких килимах вона робить не більше кола і зручно, майже непомітно підхоплює з столу тамбурин і, вже піднявши його над заквітчаною головою (пастушки), все дужче й дужче оживає прискорює ритм і несеться з захопленням. Стрімко зупиняється щось повагом питає і знов поволі, тихо пливе в своїй нескінченній пісні. Ах, якби розуміти слова!.. Мабуть вона оце ревнує свого коханого, вона благає, грозить, знов благає, і нарешті шалена пристрасть ревнощів охопила її — лице фурії… Тамбурин і квітки летять геть убік, вона стоїть бліда й погрозлива, її дихання переривається, швидко, схвильовано піднімаються молоді перси — вона зовсім знесилена…
Мені пригадалась наша улюблена балерина й танцівниця характерних танців Петіна, та де ж їй до такого танцю Вінтурі!
Цей танець із таким палким темпераментом, розуміється, відібрав ув артистки багато сили. Ми тихенько плещемо їй, але це їй не подобається. Вона хмуриться і швидко з надзвичайною зручністю драпується в білу тогу, сідає коло свого столу й каже нам:
— Завтра йде балет «Есмеральда», сама чудова, незрівняна Цуккі, моя компаньйонка, веде головну ролю. Підіть подивіться її — ви такого дива в житті більш не побачите. Наприклад, у сцені де вона приходить із своєю кізочкою і танцює на весіллі у Фебаї свого коханого, увесь партер і ложі плачуть. Ви побачите десятки хусточок біля очей, — чулій душі надсилу здержатись. Танець викликає сльози! Трудно цьому повірити не бачивши. От всемогутність мистецтва!.. Але що ж їй, бідній Віржінії, це коштує? От трудовниця! Шкода тільки, що вона така мала, ще менша за мене.
Вінтурі знову пішла передягтись, і після довгенького перериву ми побачили її в легенькій прозорій клясичній туніці, зверх яко на голову накинена довга сіра тога, що з голови спускалась до самих штучно плетених сандалій. Очевидно вона нею з обережности закривалась. Із-під тоги виглядав клясичний «тирс» — знак, що з ним ходив Бакх і що з ним бакханки танцювали свій радісний танець доброму богові Бакхові-Діонісові (Бахусові), що оживає після смерти. Отже, вона неспокійна, вона обережно й уважно оглядається на всі боки і тільки упевнившись, що всюди тихо і їй ніщо не загрожує, скинула свою тогу. На голові в неї чудова грецька куафюра, а зверху ріденький вінок із виноградного листя і невеличких грон.
Ось вона почала легенько підспівувати, а далі, все більше й більше захоплюючись і красиво вимахуючи тирсом, перев’язаним різнокольоровими стрічками, перемінила його на тамбурин і під легенькі удари й музичне тихе дзеленчання, поволі перейшла в журний екзальтований, гостро пристрасний танок «несамовитої Менади».
Вхопивши фіял вина, вона жадібно випила його більш як половину і з посоловілими очима продовжувала свій професійний солодко пристрасний навіжений танок. Але яка ж стрімкість, вирази лиця, де в неї такі сили взялися? Хвилинами становилось страшно за неї: ось-ось вона впаде… Тут я вперше помітив, що вона тепер вільно дивиться на нас, але очевидно як на спільників танку, що оточують її. Вона радісно всміхається й простягає свій фіял, щоб із нього пили. Ті посоловілі очі майже закриваються, і дійсно потім через якусь хвилину вона падає на м’який килим, зриваючи перед тим усе, що на ній є, зостаючись у найбагатшому і найрозкішнішому з усіх можливих одягів, у своїй природній довершеній божественній наготі.
Але що це? Несподівано вона стрімко підводиться на одно коліно і, тривожно прислухаючись, вдивляється. Ось вона ще й бачить свого смертельного ворога і з найвідважнішою рішучістю сама наступає на нього, прикриваючись тільки тогою. Зразу стрімко кидає свій короткий грецький спис і очевидно влучає ворога. Крик переможця! І мімо-пози і шалений «танець помсти». Вона топче ногами труп свого ворога, одвертається од нього і знов починає знущатись над ним. Як вона повинна перетомитись! Скільки сили коштує цій дивній жінці цей танець! Справді природа щедро наділила цю дійсну бакханку силою різних блискучих естетичних елементів; вона любить їх, кохає й, уміло користуючись, пишається ними. Але її власні почуття як жінки видимо холодні й рівні до всіх. Це фанатичка, мармурова мітологічна богиня, що не має справжньої ніжної, теплої жіночої душі. Цю правдиву артистку очевидно заполонила виключна, безмежна самозакоханість. Вона й справді щось невидане в своїх досягненнях, мімо-драматичних і кляснчних танцях.
Але ось сцена скінчилась, ми їй найщиріше дякуємо; ось коротенький відпочинок, і Вінтурі знов щось хоче говорити…
— О, я дуже і дуже шкодую, що маю лише одно життя для служіння моєму божеству… Можливо, що це якась природжена пристрасть, атавізм, що я одібрала в спадщину від моїх античних предків, але пристрасть ця солодка і вона безмежно скрашає моє життя. Я лише тому щаслива, що дійшла до переконання, що на мене хтось поклав певну місію, і я бадьоро й радісно несу її.
«Але користуватись із голої жіночої натури для картини, тобто виконувати творче завдання — це вже діло інше — тут треба ставитись із виключною, надзвичайною обережністю і з таким суворим вибором, щоб ні найменше не пошкодити власній вимріяній темі, що, як певний образ, в уяві завжди бездоганна, і якби трапилось таке чудо, що ваша натурниця була не гірша від вимріяного вами образу, тоді, з можливим для вас захопленням, пішить її і дякуйте долі, що послала вам таке щастя. Але ми добре знаємо, що таких чудес не буває. Мрія і дійсність — щось цілком протилежне. Мрія поетизує дійсність, а не спускається до неї, ідеалізм і натуралізм непримиренні і хоч повстали в мистецтві одночасно, а проте мають свої і позитивні і негативні боки, тобто доповнюють один одного, інакше вони не були б мистецтвом».
«Я хочу сказати, що вибір моделю для картини — це такий величезний фактор у творчій остаточній роботі художника, на який рідко хто з них зважає з належною увагою. От один — два приклади: слава наших днів, сам Бугро [34], уже ж здається досвідчений, виключно шляхетний французький майстер, а от у його картині «Сатір і Німфи», що тягнуть його в воду, а він опинається, через те що художник, очевидно ж випадково, дістав якусь уже пристаркувату, підтоптану натурницю, що на їй тіло висить, як на вішалці, написав із неї всіх своїх німф, та ще ж як із одного фотографічного відбитка, і просто дивитись на них не можна!.. Це не німфи, а просто старі французькі кокотеси третього розбору. Самий Сатір написаний чудово, експресивно, але ж через отой баб’ячий киселик і він пропадає…»
«Візьмемо когонебудь навіть із старих великих майстрів, напр. Рубенса [35]. У нього часто теми античної мітології. Отже, через його жирних натурниць, вони просто профанують той дивний світ античної фантазії. І найбільше такі його картини годяться для прикрас якихнебудь домів розпусти, ніж для громадських музеїв. Правда, в Рубенса його святі жінки такі самі, як і німфи. Виходить, тут ще й індивідуальний смак відограє не малу ролю… А чого ж наші італійські художники ніколи, ні в давню старовину, ні в часи Відродження, ні після його не шукають такої гидкої натури. Назвіть хоч одного з них. Я про це думала і прийшла до висновку, що це через те, що у нас в Італії ще й досі не забули нашого клясичного культу тіла, а в других землях він, той культ, ще й не починався… Через це італійці й дали перші всесвітні зразки довершеної краси жіночого тіла. Хто може дорівнятись Тіціянові [36] в його Венерах та Данаях, Рафаелеві в його Сівілах, Джіорджіоне [37], Пальма Векіо [38] й багатьом іншим?»
«Випадково добута натурниця часто може бути з органічними дефектами, з незграбними або й попсованими вже формами, недосконалими пропорціями, а голова, лице — хіба це деталь? І от мимоволі, не зважаючи на всяку обережність, все ж хоч почасти, та до якоїсь міри ті дефекти відіб’ються на картині, як ото в Бугро або й сотень інших. Ах, яка у вас слаба школа, яка слаба! Тим то й зрозуміло, що її майстри завжди потребують допомоги, та чиєї ж? А допомоги нещасного бездушного манекена, професіоналки — натурниці».
«Пам’ятайте, коли ви будете малювати „по натурі“ те, що ви бачите на сеансі моєї мімо- плястики або й танців, то неминучо будете все те найдужче профанувати, бо ті образи бездоганні й захватні з багатьох причин ще й через те, що вони лише моменти, хвилинки, лише натяки ідеальної краси, правди, що як блискавиці у вашому оці майнуть, з тим, щоб уже ніколи не повторитись удруге. Подібні окремі естетичні іскри високого артизму не можуть бути „провірені“ спокійно, холодно, на манекені натурниці, що навіть при всьому щирому бажанні не може вам дати того, чого ви в своїй наївній вірі сподіваєтесь від неї, і тому немає гірше й тяжче спостерігати, коли художник, маючи вже якийсь свій вимріяний, виплеканий жіночий образ, починає встановляти натурницю в потрібну позу, щоб його вже реалізувати. Сеанс починається дуже жваво, чемно, але дедалі захоплення все зменшується, художні вимоги — так само, він гірко впевнюється, що не може задовольнитись цією натурою; починається обопільне роздратовання, що грозить закінчитись справжніми неприємностями, коли полотно летить в один бік, а перелякана натурниця в другий».
Було вже пізнувато і через те, що одному з нас, а іменно Б. Ф. Ш., неодмінно треба було їхати додому і він почав тихенько прощатись, щоб непомітно вийти в передпокій, Беклемішев його упрохав зостатись іще лише на декілька хвилин, обіцяючи продемонструвати разом із Вінтурі один надзвичайно цікавий номер із її програми, а це — як вона виконує різні летючі в повітрі фігури… Той зостався. Беклемішев сказав за драпування кілька слів, і відтіля почулось: «Добре, добре, охоче, зараз, зараз».
Швиденько вона вискочила з-за драпування і, підспівуючи собі якийсь танечний мотив, пронеслась у плястичному танку повних два кола і коли почала третє, то несподівано високий і відповідно до цього дужий м’язистий Беклемішев швидко скинув із себе сурдут, ускочив у середину того кола, став на одне коліно, підняв обидві руки нарівні з своєю головою, а в цю мить Вінтурі, зробивши не більше півкола, дуже зручно й ніби непомітно впала йому на руки. Права рука Беклемішева припала трошки нижче грудей артистки, а лівою він, встаючи, підтримував її ноги. На диво він цілком вільно встав на ввесь свій зріст, а вона опинилася вгорі на одній випростаній його руці над його головою. Тоді лівою рукою він узявся в бік і так дуже повільно пройшов із нею теж два кола. Це був справжній тур-де-форс і покажчик зручности самого Беклемішева.
Але ж у цей час Вінтурі виробляла вгорі такі дивовижно граціозні пози летючих жіночих фігур, що не можна було не любуватись, до того ж вона між співом ще й називає сюжети своїх поз. Приміром, коли вона каже «Фльора», то в ту мить виймає з заквітчаної голови кілька квіток, що спершу ніби милує й нюхає тощо, а далі по одній спускає додолу, при чому теж міняє свої повороти голови і т. ін. Далі йде «Ніч Торвальдсена». Голова її зовсім спускається, очі теж, і вона в найспокійнішій позі, перевита найлегшим фльором, що трохи спускається й на саме лице. «Тріюмф Галатаї» з античного стінопису в Римі, «Вакханка» з стінопису в Помпеї, «Діяна на крилах ночі» і т. п. — цілий калейдоскоп невиданої блискучої краси. Увесь час над цими летючими жінками в повітрі чудово переплітається, то над ними, то під ними, якийсь етерний легесенький, як павутинка, серпанок, і його літ надзвичайно допомагає ілюзії невиданої легкости й етерности самої Вінтурі.
Скінчивши коло, Беклемішев на тому самому місці, де починав знову став на одно коліно, і Вінтурі легенько стрибнула з його руки і з тим самим танком і приспівуванням сховалась за драпування. Ми попрощались із нею і пішли.
Після того вечора я більше не бачив Вінтурі, не знаю навіть, де вона ділась і що з нею і як скінчилась її художня місія… Якось ми тоді всі скоро розлізлись на всі боки. М. В. Глоба переїхав у Москву і довго там директорував у «Строгановському училищі»; кажуть, що й тепер він нібито в Москві доживає віку. В. О. Беклемішев скоро тоді став ректором Академії мистецтв і в 1920 році вмер.
13. Натурниця-балерина італійка Вінтурі
[34] Бугро (Bouguereau) — французький маляр XIX століття, писав свої картини (здебільшого на мітологічні теми) манірою старої французької школи, під великим впливом художника Буше.
[35] Рубенс Петро-Павло — видатний флямандський маляр, голова т. зв. брабанської малярської школи, визначається свіжістю барв і повнотою життя та руху в композиції. Залишив біля 1500 картин. (1812–1867).
[36] Тіціян — італійський маляр, найвизначніший представник т. зв. венеціанської школи малярів (1488–1576). Визначний кольорист. У його картинах повно життя і руху та краси нагого тіла.
[37] Джіорджіоне — (1478–1511) сучасник Тіціяна, що мав на нього великий вплив. Разом із Андреа Мантенья (1431–1506) — основоположник веніціянської школи малярів.
[38] Пальма Веккіо — італійський маляр, що продовжував напрямок Джіорджіоне (1480–1528). Картини його здебільшого ідилічно настроєні.
