Спогади про Порфирія Мартиновича
Опанас Сластьон
--
19. Перша нервова хвороба Мартиновича
Цілу ніч я чув над своєю головою щось незвичайне, якусь ніби боротьбу, якісь глухі придушені звуки. То не була його звичайна хода схвильованої людини, що я чув її щоночі перед тим звечора майже до ранку. Не можна було зрозуміти, що там коїться… Перед світом прибіг до мене коридорний 5-го поверху і швидко кликав до Мартиновича, кажучи, що з ним щось недобре робиться і що треба, щоб ми, товариші його, дали йому яку раду, бо всі сусіди перелякані і вимагають спокою… Я, а також і дехто з товаришів, побігли нагору.
В кімнаті Мартиновича на підлозі все було перемішане і уявляло з себе правдивий хаос. Нещасний Мартинович лежав і ніби вертівся серед того хаосу. Він енергійними поривами, дуже швидко зміняв свої, неможливі для здорової людини, пози. Ми всяко намагались заспокоїти його і чимнебудь допомогти. З наших розпитів виявилось, що він усе те робить свідомо, щоб якось урятуватись від страшних мук, «бо розірвані нерви якнайдужче шукають свого попереднього місця сполучення, і треба тільки найти таке становище тіла і особливо голови, яке неодмінно й допоможе тому сполученню, тоді він буде зразу ж здоровий». Через якийсь час ми його запитали, чи не хоче він їсти. «Хочу, хочу, хочу», благаючи, відповів він. Хтось із товаришів збігав у лавочку, купив хліба і цілий хунт так званого «чухонського масла». Хворий прожогом кинувся до масла і не встигли ми огледітись, щоб якось упорядкувати ту їжу, як він, на наших очах, в одну хвилиночку з’їв масло. Ми прямо жахнулись і вже хліба не дали йому зовсім, боячись пошкодити його здоров’ю. Цілий день ми промучились із ним, а вночі натягали в його кімнату матраців і, положивши його всередину, сами чергувались, лежачи по обидва боки та придержуючи його руками. То була страшна ніч!.. Перед світом він почав задихатись, так у його билось серце. Він кричав, щоб принесли цебро кусків льоду, щоб прикладати той лід до серця і тим гамувати те бідне серце. Принесли льоду. Мартинович прикладав його ввесь час, боячись навіть на хвилиночку одняти його.
Нарешті ми побачили, що вже сами нічого не вдіємо; тоді я послав телеграму його матері, щоб вона негайно приїздила, а сам побіг до Ів. М. Крамського [49], мого колишнього вчителя по школі «Общества поощрения художеств». Він мене знав і іноді навідувався до нас у так званій «общей комнате»… Я добре знав, що Крамський любив Мартиновича, цінив його, як талановитого художника і допомагав йому матеріально, то позичаючи грошей, то іншими способами. Мартинович навіть малював його портрет, а вже Крамський не став би сидіти для якогось собі звичайного рисувальника. Я був певний, що плян мій вірний і, не зважаючи на дуже ранній час, побіг до Крамського. Він страшенно схвилювався; годин у 8 ранку ми з ним хутко прийшли в «Лихачовку» і коли зійшли на 5-й поверх і ввійшли в кімнату Мартиновича, то побачили таку картину, яку, як казав мені Крамський, ніколи в житті не можна забути. Серед неописаного хаосу та мокротечі, декілька душ товаришів держали майже напівголого Мартиновича перед широко розчиненою кватиркою, в яку цілими хмарами валив лютий мороз. Мартинович повними грудьми жадібно дихав, а руки з кусками льоду все тулив до серця, ні на хвилиночку не віднімаючи льоду, і був певний, що як тільки відняти той лід, то серце зараз же й розірветься… На скорій нараді, тут же, ми вирішили, що неодмінно треба хворого зараз же відвезти в лікарню для душевно хворих…
І. М. Крамський брав на себе клопоти, щоб помістити і навіть оплачувати лікування його півроку або й рік. Я збігав по карету. Лишалось одягти хворого товариша; та він усяко не давався, бо йому здавалось, що тільки він прийме від серця кригу, так воно й розірветься… Довелося то проханням, то грізьбою майже силоміць відірвати від його грудей ту кригу. Коли її нарешті пощастило зняти, страшно було дивитись на тіло над серцем. Велика синя пляма була з долоню завбільшки, а всередині її йшла з півсантиметра завширшки і не менше як 10 сантиметрів завдовжки тріщина. Тіло було подібне до темної губки. Сяк-так добули ми якусь одежину, одягли хворого і вивели до карети.
Через годину І. М. Крамський, М. Комаровський і я приїхали з Мартиновичем у лікарню св. Миколая. Крамський, як усій відома, поважна особа, все влаштував дуже швидко; навіть цілковита відсутність будь-яких документів цьому не пошкодила.
Він заплатив щось за два місяці, і ми поїхали собі назад, змовляючись по дорозі, коли і в які приймальні дні навідувати нашого бідного товариша.
Прийшла від матері відповідь телеграмою — вона рішучо відмовлялась їхати в Петербург по сина, а прохала, щоб я його привіз у Костянтиноград. Доречі, вона добре знала, що я бідую трохи не так, як і її син. Ми всі постановили, що Мартиновича везти туди не слід; це значило б поховати його там живцем… Крамський був тієї самої думки, знов запевняючи нас, що платитиме за лікування Мартиновича, доки треба буде. Він тут був під добрим лікарським доглядом, мав свою окрему кімнату і всякі вигоди. Ми частенько одвідували його в приймальні дні. Один раз застав я в його в кімнаті якусь бліду на виду невеличку сіру постать із широко відкритими очима. Та фігурка зразу ж, як побачила мене, з жахом ув очах зникла і, як мені здалося, зробила якийсь таємничий знак Мартиновичеві. Я, розуміється, спитав, хто це й чого так таємничо ця постать тримається. Мартинович жалівся мені, що цей хорий пацієнт невідступно його переслідує і найщиріше з благанням і побожністю умовляє його, не боячись і під страшним секретом, відкрити йому свою тайну — очевидно страшну тайну — і назвати себе справжнім своїм іменням; бо він же є не хто інший, як сам великий письменник Микола Васильович Гоголь… Він завжди звертався до Мартиновича: «А, здравствуйте, Н. В. Ну, как же вы поживаете? Нас никто теперь не слышит… я понимаю вас, я просто узнал вас по вашему носу. Вас посадили к нам в живую могилу». Мартинович спершу все доводив йому, що він не Гоголь, але ніякі доводи не могли похитнути певности того нещасного шановника великого письменника.
Коли Мартиновичеві так покращало, що він уже міг спокійно говорити про свою хворобу, то одного разу розповів він мені, як у перші дні захорування йому ввижалось сила-силенна різних страховищ, що на його очах то пожирали одно одного, то тут же родились або гинули; це був якийсь вихор, ураган летючих гидких потвор. «Я, — казав він, — цілком тепер розумію, що воно було таке; нема в тому нічого дивного або незвичайного. Всі мої почуття були надміру напружені, прибільшені, а значить і чутливість мого зору, очей так само. Отже, всі ті мільйони малесеньких мікроскопічних створінь, як різні оті бацилі всіх відомих і невідомих ще хвороб, що наповнюють наше хатнє повітря, при надзвичайно прибільшеній вражливості чи перебільшеному сприйманні моїх очей, ясно стали мені видні, от і все»… Одужування Мартиновича йшло дуже поволі, і лише к весні йому так покращало, що він уже міг виїхати на Україну. З матір’ю його я листувався, хоча й добре знав, що практичного наслідку з того не буде. Вона буде рада тому, що найшлись добрі люди, які піклуються за її сином, які його лічать, тратять на це трудові гроші, навіть радіють тому, що мають якусь змогу допомагати нещасному талановитому артистові. А цей юнак через її феноменальну скупість тяжко голодував, поневірявся і тепер, надломлений, гинув. Вона добре знала й те, що її син за часи свого гіркого життя мав між товаришами, такими ж бідаками, як і він сам, деякі борги. Проте вона не віддала нікому й копієчки навіть тоді, коли бідахи зверталися за цією копійкою в найскрутніші моменти свого життя, благаючи її віддати щонебудь, запевнюючи, що вони вважатимуть це за особливу милість і навіть за допомогу. Нічого не помогло! Не така це була людина, щоб відчувати моральні обов’язки хоч би й перед тим, хто допомагав її бідолашному синові, якого вона сама довела до такого кінця… Нічого не помогло, кажу. Десь ті листи мабуть переховуються в Мартиновича, і тепер, уже мало не через 20 літ пізніше, коли було заслано матір до Олонеччини, повернув він декому ті старі борги.
Після того, як Мартинович захворів, через кілька днів після телеграми його матері, я одержав дуже цікавого листа від її молодшого сина Василя, очевидно писаного під диктування старої. В ньому ті самі фрази, шо й у телеграмі: «Ехать в Петербург ей ни под каким видом нельзя — уж потому, что самое главное, что ехать не с чем! Да притом — куда ехать в такую даль зимой — того и гляди, что голод и холод вступят в свои права. Я советовал бы Вам привезти его сюда!!»
Виходить, що його матері їхати в Петербург, та ще й зимою — це далеко, а мені з Петербурга до них ближче… У неї ні з чим їхати, а в мене, значить, є з чим. О, чудова школа і достойний син!.. Стара писала приблизно те саме з додатком, що як вони одержали від мене телеграму, то трохи не повбивали одно одного!..
При всіх своїх провінціяльних, часто дуже навіть комічних рисах і зверхній простоті та нічогонезнанню, вона ховала під отією зовнішньою оболонкою неабиякий практичний життьовий розум. Це — вірно, та вірно й те, що найбільший розум, коли він без міцного морального підмурку, — постійне джерело постійного більшого або меншого зла.
< 18. Чорний кольорит живописі Мартиновича
19. Перша нервова хвороба Мартиновича
[49] Крамський І. М. — художник, центральна особа в гурті передвижників, голова «Художньої артілі» і «Товариства передвижників» (1837–1887). Родом з Вороніжчини, деякий час учився у Харкові. Спершу ретушер ув одного харківського фотографа, переїхав потім у Петербург, де й вступив до Академії. Не можучи погодитись із академічною схолястикою і псевдокласицизмом, організує вихід цілої групи художників із Академії 1863 р. Увесь час мав він великий вплив на розвиток творчости передвижників. Немалий вплив мав він і на формування художніх поглядів П. Мартиновича на початку його перебування в Академії. Залишив по собі кількасот портретів, між іншими портрет П. Мартиновича в українськім вбранні.
