Спогади про Порфирія Мартиновича
Опанас Сластьон
--
18. Чорний кольорит живописі Мартиновича
Олійними фарбами Мартинович почав писати пізно, вже після того, як одержав обидві срібні медалі за рисунки з натурників. Як ми вже згадували, з технікою малювання Мартиновича трохи ознайомив Чумаков, та цього було замало для робіт ув етюдній клясі; мало він був знайомий із самими назвами олійних фарб, а про сполучення їх та про закони гармонії не мав певного уявлення, чи, вірніше, ніколи цим не цікавився. Він сміло змішував різні фарби, не передчуваючи, що воно з того, навіть не в довгому часі, вийде. Ми, товариші його, часто попереджали, що намальовані таким чином його етюди незабаром почорніють, і його праця буде змарнована. Так воно й сталося, так і назавжди зосталось…
Кольорит — це була найуразливіша рана його душі, бо він надавав йому великого, навіть перебільшеного значення. Мартинович був певний, що, не подолавши кольориту, не можна виходити на шлях щорічних художніх виставок, що це грозило не тільки нападом художньої критики, але й незадоволенням професорів.
Справжнє горе було для Мартиновича купувати собі якісь фарби. Коли він приходив у художній магазин італійця Даціяро, що якраз був проти Академії мистецтв, то зараз же починались веселі пустотливі розмови італійців-прикажчиків, бо там його вже добре знали:
— А, драсті, господіні Мартіновіті, сто вам тіперічі нузно, сто ві хатіті — фарба руза, фарба біянка?
— Та ні, — відповідає Мартинович, — дайте мені отієї… чорт її знає, як вона там у вас зветься… ота «Маєвського лісіруюча». Потроху, під спільний сміх, вияснялось, що та «лісіруюча» була собі простий бітюм, що ним наш талановитий товариш М. Маєвський любив лісірувати свої пейзажі.
Добувши собі «Маєвського лісіруючу», Мартинович, задоволений, ішов додому і мішав ту лісіруючу з білилом (неможлива річ!) і сміло мазав тією мішаниною, де тільки йому хотілось. Розуміється, наслідки були сумні. А проте, розпитатись про спецтаемниці живописі було ні в кого; професори здебільшого не надавали кольоритові ніякого значення — вони мали свої обмежені палітри фарб і ніяк не визнавали ні нових англійських та французьких фарб, ні нових плоских, найкращих, пензлів.
Отже і горів Мартинович у невпинному болючому процесі шуканій отого сонця, отого світу, отих яскравих живих кольорів природи — всього складного й ніби таємничого процесу, спільних дружніх зусиль зору, настирливих спостережень, підпертих добрим знанням певних законів сполучення фарб, гармонії їх, законів діяння, контрастів, законів повітряної перспективи кольорів, одно слово, — багатьох важливих діющих факторів, що в своєму спільному загальному хорі кінець — кінцем і дають ту дивну чарівну симфонію, що в малярстві зветься кольоритом.
У великій тривозі душі, через такі, як здавалось Мартиновичеві, незадовільні і навіть зовсім невдалі шукання того невловимого кольориту, розгортався глибокий моральний біль, постійний сум, якась тиха покора, правдива безпорадність. В щирих самотніх стражданнях він нарікав на відсутність того, що, на нашу думку, зовсім не було заложене в самій його істоті. Розуміється, не міг він, як художник, що любив при всякій слушній нагоді поговорити про укохане мистецтво, не міг, кажу, не знати того звичайного явища, що починаючи від древніх і кінчаючи сучасними тодішніми художниками, багато з них не були кольористами, а проте були «великими» — взяти хоч би таких як Матейко [45] або й наші Брюлов та Іванов. З другого боку багато великих кольористів, як Макарт [46], Семірадський [47] або й К. Маковський [48], не були великими художниками. Розуміється, Мартинович добре знав, що форма всякої речі — це все, а розфарблювання її, розмальовування фарбами, то вже другорядне явище і навіть не обов’язкове. Формою він уже майже оволодів; значить, зоставалось, урівноважившись, працювати далі й давати нові добрі цінності Але Мартиновнчеві отой чорний кольорит без кінця завдавав страждань і вів його до недуги.
У 1880 році наважився Мартинович на велику жертву: він не поїхав літом на Україну, а лишився в Петербурзі. Згодом, перебравшись у Парголово, в якійсь пустці прожив ціле літо, пишучи зранку до вечора етюди з натури. Він цілком змінив маніру письма — все було написане великими, широкими, жирними мазками, сміло і впевнено, але ж від властивої йому чорноти він не відступив ні кроку! Всі ми, з’їхавшись восени, з правдивим жалем і співчуттям констатували, що літо в Мартиновича пропало.
Перед написанням цих спогадів я уважно студіював численні до мене листи Мартиновича. Там скрізь порозсипані гіркі скаргина те, що от він не довчився і що йому треба знов поступати в Академію в етюдну клясу і таки добитись того жадібно бажаного недосяжного для нього кольориту.
Літом йому треба було якось годуватись у тому Парголовім; ото він наїздив до міста, привозив до видавництва «М. О. Вольфа» на продаж свої рисунки на українські теми для «Живописной России», а також і в «Живописное обозрение». До міста Мартинович вернувся вже зовсім пізно восени й оселився в славнозвісній «Лихачовці», на п’ятому поверсі, якраз над моєю кімнатою. Петербурзька «Лихачовка» — щось подібне до московської «Ляпінки» тих самих часів, — містилася на розі Середнього проспекту і 6-ої лінії. Славилась вона тим, що там жила майже виключно молодь: сотні студентів, художників і іншого одинокого люду. Приваблювало всіх сюди вільне, незалежне від квартирних хазяйок життя, кожен жив зовсім вільно. Була там загальна велика кухня, де зранку до пізньої ночі можна було мати окріп і, що собі хочеш, варити або жарити.
В той час нужда знову захопила Мартиновича в свої страшні пазурі і довела його до неможливо тяжкого стану. У його кімнаті не було не тільки стола або стільця, але й ліжка; просто на брудній, ніколи не митій підлозі, мішма валялись альбоми, теки, малюнки, етюди; на всьому тому він і спав; до стіни була приставлена стара поганенька поляпана вапном драбинка, що її тут забули вапнярі. Оце була вся обстава його кімнати. Коли хотілось посидіти, треба було обережно присісти на перший щабель тії драбинки. Надворі вже стояла рання, але сувора зима, і в хаті було нестерпно холодно. Щоб хоч трохи нагрітись, Мартинович мусів вилазити на найвищий щабель драбини, майже під саму стелю, — там було тепліше ніж на брудній підлозі і все ж таки можна було посидіти. Ніякої роботи не було.
«У той час, — пише він мені в одному з листів, — увірвались мені всі заробітки; от так поживши місяців з півтора, я й заболів… тоді я все про кольорит думав і тяжко журився»…
Наші настирливі поради походити по редакціях та пошукати роботи стали його нервувати й дратувати; він почав нас сторонитись і цуратись, зустрічаючись, обходити. В той час він уже переживав томливий стан якогось сподівання; він ждав чогось жахливого, що неодмінно прийде й зробить край усьому. Те жахливе, неминуче вже було близько; подібне до страшного змія боа, воно вже гіпнотизувало його своїм скляним зором, уже відняло всю його волю над собою і, роззявивши страшну пащу, нетерпляче ждало, щоб нещасна жертва сама кинулась у неї, аби тільки позбавитись муки чекання… Він уже нічого не їв тоді і, щоб не почувати жахливої дійсности, всіма силами примушував себе перебувати в різних мріях та фантазіях. Найчастіше линув він думками до давно пережитого, минулого — прекрасне, світле дитинство, мов райська музика, вабило і тягло його до себе ясними любими картинами поетичної природи і теплої, щирої любови й піклування родичів: він напружував усю свою волю, щоб не відпускати тих чудових картин, і скоро дійшов до того, що вже наяву з відкритими очима, серед дня бачив їх, а також і багато чого іншого. Почались галюцинації… Страшенний змій боа вже почав над ним свій жахливий танець голоду…
Одного вечора, серед тиші й темряви своєї кімнати — світити було нічим — Мартинович лежав на підлозі на своїх етюдах і ввесь цілком поринав у спогади про рідне село. Він бачив у садку білу хатку свого улюбленого дідуся, всю осяяну сонцем, і самого дідуся, що через відчинене вікно дивився на свого любого онука і милував його. Артист в екстазі ввесь тремтів від радости, а високо напружені нерви його дрижали, як надміру натягнені струни. В цю мить один із наших товаришів по Академії, Дітріхс, несподівано сильно штовхнув двері кімнати і голосно крикнув: «Мартинович, ви тут?». Через міру натягнені струни — нерви не видержали такого різкого раптового удару й увірвались! Страшний боа схопив свою жертву!..
< 17. Нужда й душевні страждання Мартиновича
18. Чорний кольорит живописі Мартиновича
[45] Матейко Ян — один із найзнаменитіших польських малярів XIX століття нар. 1838 р.), відомий своїми картинами з історії Польщі.
[46] Макарт Ганс — німецький маляр, кольорист, писав картини здебільшого на античні й історичні теми (1840–1890).
[47] Семірадський Генрик — польський маляр, нар. на Україні (Харківщина). Картини його взяті переважно з античного життя, писані театральною манірою, без глибшої студії соціяльного тла епохи. Великий майстер фарб, картини його багаті сонцем і воздухом (1843–1902).
[48] Маковський К. О. — російський художник, що продовжував традиції академізму в мистецтві вже після перемоги передвижників (1839–1915). Відомий своїми картинами з історії. Визначний кольорист.
