Спогади про Порфирія Мартиновича
Опанас Сластьон
--
21. Поворот Мартиновича в Петербург
У 1882 році Мартинович, видужавши та поживши з рік дома, восени несподівано приїхав у Петербург, та ще й з обома своїми сестрами. Ми думали, що тепер мати, дізнавшись про страшну нужду, в якій поневірявся тут її син, через яку він надломив своє здоров’я, — тепер уже, вирядивши його сюди, та ще й з двома дочками, добре їх усіх трьох забезпечить, і вони спокійно собі тут учитимуться. Проте ми трохи помилились…
Поселився Мартинович у невеличкій квартирці по 13-ій лінії і, щоб трохи оговтати своїх сестер, намагався познайомити їх із землячками-курсистками; крім того, улаштовував у себе рисувальні вечори, на які сходились наші товариші: Геркевич, Доброхотов, Бруні, я й інші.
Старша сестра Евлампія згодом мала поступити до консерваторії, а менша Саша, чи, як ми тоді її жартома між собою прозвали в пандан «Евлампії» — «Евкеросінія», мала готовитись в Академію мистецтв. Таким чином, живши тут усі троє, вони все ж таки допомагали одно одному, і діло спільного життя мало налагодитись.
Евлампія була дівчина літ 20, височенька млява брюнетка, типова провінціяльна баришня тих років. Їй ще в Костянтинограді траплявся жених, — молодий семінарист, та вона одмовилась. — «Ах! Не могу, не могу, у него борода ростьоть, ах, борода, фу, стидно! Не могу»… Прожила вона тут кілька років і загинула, бідна, в будинку божевільних на т. званій станції «Удельной» або «на 9-той версте», куди відпроваджували нещасних на певну смерть — а саме тих, що ніхто за них не платив. Це окрема трагедія, що лягла на душу матері.
Саша була повна протилежність Евлампіі; вона була дебела русява дівчина, з сірими виразними, як і в її брата, очима, з селянським здоровим цвітом круглого лиця. Вона боготворила свого брата; потураючи йому, хотіла й собі стати художницею. Всі домашні роботи лежали на ній; упоравшись дома, вона майже щовечора приходила до нас у «Лихачовку» і старанно рисувала. Рисуючи, висловлювала іноді несподівані або й наївні запитання, напр.: «А що це таке акції — обліґації?»
Стара мати очевидно тішилась, що аж оце тепер усе піде на добре і вона таки дасть старшим дітям якийнебудь власний кусок хліба. Вона, розуміється, добре знала ту просту істину, що .«кожен коваль своєї долі». Та справа в тому, що здібний кує її швидко й доладно, нездібний — робить те невдало, навмання. Першому співчувають, допомагають і навіть поважають його, а з другого глузують, ганьблять і навіть перешкоджають йому. Перший купається в житті, як вареник у маслі, а другий сохне і чучверіє, як огірок на затоптаному огуді. Удача — радість, життя, а невдача — сум і смерть.
Бідний Мартинович недовго пожив тут напруженим трудовим життям, — кошти на прожиток трьох душ були малі і треба було темп життя підвищити так, щоб сестри не терпіли від ще невідомого їм петербурзького життя… Та «ліченим конем далеко не поїдеш». Це й інші причини привели до того, що він знов удруге захворів на розлад нервів, та, як писав він мені в листі через дев’ять років, — ще гірше, ще страшніше ніж тоді, у 1880 році. У лікарню св. Миколая вже не пощастило його помістити, і через те задовольнились лікарнею незрівняно гіршою, де не було за ним уже не тільки медичного догляду, а й догляду взагалі.
Ось іще кілька витягів із його листа про цей свій приїзд 1882 р. і другу свою хворобу. Коли вони втрьох їхали в Петербург, то по дорозі познайомились із панночками, що їхали сюди з України вчитись.
«…Це такі були панночки, що сестрам було б добре коло таких людей, а щодо мене, то й я дуже радий був бачитись частенько з ними… Іще дужче журився я мовчки, що некончену етюдну клясу оставив… Іще до того, щоб кольорит виробився у мене інший (підкреслено). Сестри після Костянтинограду були не приучені до життя в Петербурзі, і мені трудно було так, що й не міг їм сказати я, і не могли вони зрозуміти… А найбільша печаль, що так до десяти років дуже побивався коло мистецтва і остався од неокінченого мною діла в стороні… Уночі так було, що гірко стане дуже і мов дуже в очах позеленіє і страх великий…». «Один раз пішов я до Г. С. Вашкевича і розказав йому про це. Він сказав, що „це спазми у вас; спазми ці бувають од огорченія“. Неділь через півтори після того уже заболів я… то ви приходили, і ти, провідувать мене як був я в больниці біля Варшавського вокзалу, — і Жмудський був із тобою і другі. Мучився я дуже, як перша болізнь була, а як друга була, то ще дужче мучивсь… Дев’ять місяців був другий раз у больниці я. На канікули 1883 року поїхав додому я. Після того вже хоч і рвався душею поїхати в Петербург, щоб продовжувать начате і некончене діло коло мистецтва, та ні на що було…»
Причини, як видно, майже ті самі. Постійна безугавна тривога, розлад нервів, уже тяжко поранених попередньою хворобою, пригніченість і все той же тяжкий сум та журба через отой «темний невироблений кольорит».
Коли сестри звістили про хворобу сина матір, можна було сподіватись, що на цей раз вона приїде таки в Петербург, щоб забрати сина і влаштувати життя безпомічних дочок, що зосталися без керівництва.
21. Поворот Мартиновича в Петербург
