Спогади про Порфирія Мартиновича
Опанас Сластьон
--
22. Від’їзд Мартиновича з Петербургу назавжди
Зимою 1883 року, здається в лютому, ще був ранній ранок, навіть не зовсім ще й зоріло як слід. Я солодко спав, коли це раптом почув під дверима якийсь гупіт, шарудіння, і враз надзвичайно дзвінким, різким голосом щось заголосило, приказуючи так, як по мертвому. Я перелякався, не мігши зрозуміти, що воно там робиться. Накинувши щось нашвидку, одчинив двері й побачив несподіване, незвичайне: під моїми дверима сиділа ніколи невидана мною жінка з чоловічим обличчям; вона була одягнена в кумедний червоний квітчастий кожух, з «обойної» матерії, голова в неї закутушкана величезною товстою шаллю, з-під якої видно було лише самий ніс. По тому носові я зразу догадався, що це мати Мартиновича. По всьому довжезному коридору хутко почали розчинятись двері, з яких виглядали перелякані фізіономії пожильців; одні з них уже лаялись, другі кричали, кличучи коридорного «прекратить безобразие». Жінка сиділа на брудних мішках та клунках і голосила собі далі та приказувала: «Що малії діти, то й горе мале, а великі діти, то й горе велике… що малії діти спати не дають, а великі діти, то на світі й жити не дають» і т. д., і т. п. Насилу я впросив її в хату, щоб перервати «скандал»; але вона голосила далі, навіть увійшовши до мене в хату. Мені здалось, що це робиться для «годиться», щоб украй розжалобити всіх навкруги. Сяк-так заспокоївши стару, я почав швидко одягатись, щоб зараз же вести її в лікарню до бідолахи Мартиновича.
Ведучи несподівану гостю, я дорогою набрався з нею немало лиха: кожний візник — а їх же там сила-силенна — звичайно закликав їхати з ним; він одкривав запону на санках, перехилявся й запобігливо запрохував: «Пажалте-с, куда прикажите-с?» Мати Мартиновича з радістю становилась, спускала свої клунки додолу і починала з ним розмову: «Нєт, голубчичок, — де вже там єхать, я так витратилась, так витратилась, що вєритє, нєт за душой ні копейки. От ето я приехала — син родной у меня тут заболєл, то отєто йдемо його проведать — та не знаю, як воно там і будить — може й не пустять! Што ви сібє думаєте?..»
Я прискорював, умовляв її, що не можна тут так поводитись, що інако ми й до вечора не дійдемо. Візники час від часу виявляли їй своє співчуття…
— А, иш ты!.. а то свезем-с за милую душу…
Нарешті якось таки дійшли ми за Миколаївський міст. Коло Благовіщенської церкви починалась «конка», що мала нас привезти до лікарні, де лежав Мартинович. Вагон був повний і через великий мороз зачинений, але ми якось туди влізли і сіли; зразу ж уся публіка почала здивовано розглядати невидану жінку в червоному квітчастому кожусі… Мороз стояв такий лютий, що все скрипіло й тріщало, як хто входив. Раптом почулось, як двоє або й троє людей полізло на верх конки, і їх лункі кроки голосно лунали якраз над нашими головами. Моя супутниця страшенно перелякалась і, як то кажуть, «благим матом» закричала:
— Ох, боже мой, що це воно таке?
Публіка весело сміялась; я мусів швиденько пояснити їй, що це там угорі сідають ті, що платять не 5 копійок, як ми, а 3 копійки, але її це не заспокоїло; вона на ввесь голос крикнула:
— А як воно провалиться, то ще й пропадемо тут!
Піднявся довгий безугавний регіт усього вагону. Я, зніяковілий, прохав її говорити тихо, як і всі, а то ж он бачите, як із нас усі сміються. Та це дарма, вона тим же дзвінким голосом почала поясняти присутнім, що вона вперше оце їде в такому вагоні і що вона «отето приехала до свого сина», що «отето удруге заболів беднинькой», та «так витратилась, так витратилася, що верите, нет ні копейки, не знаю чи й доїду додому…»
Якось таки добрались ми до тієї лікарні. На наше прохання служник вивів Мартиновича і, зоставивши його, десь дуже надовго пішов собі. Розуміється, сцена голосіння повторилась і тут, але ж значно коротша. На всі запитання Мартинович нічого не відповідав і навіть не дивився на нас; як стара не заходжувалась його розбалакати, нічого не вийшло. Навіть після того, коли вона, розстебнувши на собі цілий ряд одежин, десь глибоко з пазухи вийняла йому поганеньке брудне яблучко, він не очутився. У нього був правець!.. Стара побачила, що везти сина в такому стані неможна і через те зараз же згодилась зо мною, щоб до весни він зостався тут, бо однаково в неї ж грошей нема, бо вона «так витратилась, так витратилась, що, вірите… а тут же ще й дві дочки живуть, учаться, треба ж і їм що зоставить…» Так ми й поїхали з тієї лікарні, навіть нікого з лікарів не побачивши, не розпитавшись. Стара, видимо, не хотіла того; очевидно вона боялась, що може ще прийдеться платити за утримання сина. Але їй дуже хотілось побачити Крамського, та я боявся, що вона буде просити в нього грошей і через те відмовився вести її туди.
— А хто ще з вищих людей добре розположений до Порфирія? Я розказав їй про Г. С. Вашкевича, як він, знаючи нужду Мартиновича, зібрав йому на шевченківських роковинах 50 карбованців грошей на подорож у Вереміївку.
— Ну тоді ходімте до Вашкевича.
— Та чого ж ми підемо? Тут усі люди дуже дорожать кожною вільною годиночкою і для побачення з своїми знайомими призначають якийнебудь один вечір на тиждень. Усі ж тут служать, їх дома не буває… Чого ж нам ходить?
Стару ці резони ніяк не проймали; вона мені сказала:
— Та таки пішли б, та хоч разом поплакали б.
Але після цього резону я рішучо відмовився ходити «разом плакати». Можливо, що вона й була в Крамського, куди її могла повести котра з дочок; крім того, Крамський писав їй листи після першої хвороби Порфирія, і вона очевидно добре знала його адресу. Вона навіть показувала мені четвертину старого жовтого сала, що вона привезла йому в дарунок. Це ж копійок з 10 коштувало тоді! Я, розуміється, розповідав їй, як тут бідував Мартинович через те, що вона не хотіла висилати йому грошей. Розказав і те, що Крамський позичив йому 250 карбованців, на які він і прожив у Вереміївці аж 9 місяців, і що, крім того, він має борги між товаришами, до яких він, бідуючи, звертався по допомогу. Я думав — може вона захоче розплатитись із ними. Та ні, вона всяко звертала мову на щонебудь інше і зовсім не хотіла про це слухати.
Через кілька днів Мартиновичка виїхала до свого «богоспасаемого» Костянтинограду. По її від’їзді через дев’ять місяців лікування Мартинович теж вернувся додому і літом ще встиг побувати у любій йому Вереміївці.
З того часу Мартинович постійно перебуває в Костянтинограді. Як йому тут жилося? Про це найкраще сказати словами листів Мартиновича. Ось уривок із листа Мартиновича з 22 жовтня 1901 року:
«3 тих пір, як мене з Миколаївської больниці привезли сюди, я нічого ні з річей тих, ні з річей моїх, ні з робіт моїх тих юношеських, за котрими мучився тут год десять, я не бачив. Мав ще тоді думку я, що поїду кінчать Академію… Рисунки у сестри моєї… Я просив її оддать всі мої рисунки, які єсть. Вона сказала, пошукаю, подивлюсь… Та й нічого з того не вийшло; бо ті всі папки свої, в котрих находились рисунки й мої деякі, сестра моя взяла в Олонєцьку губернію, куди мати моя взяла її з собою» [53].
З того ж листа Мартиновича:
«Я об многих їх (товаришів) думав довго-довго і рвався до їх мислями перші годи, як мене лихо моє вкинуло сюди, і не міг я тоді бачить, якії тяжкії непоправнії результати вийшли з цього 18-тилітнього сидіння взаперті, безвиїздно і даже безвихідно до людей до добрих… Що пропало, то пропало!., як пропали літа молодії і сила молодая. Тепер живу — інший день, то рад би і вмерти, боячись того, щоб у будучому не позорить світа і не смішить людей собою… Бо вже й сміються тут люди з мене… І треба терпіть… Як заробив, так і одвічать треба… Без всяких средств до життя! Впереді що ж мене тепер ожидае, якщо жив буду, — Старчецтво, мабуть, і більш нічого. Заробить не способен, рисування забув і в живописі недоучивсь; бо тоді й їсти нічого було й красок нізащо було купить. Тепер куди мені дітись. За 18 літ у мене й копійки в буквальнім і самім точнім смислі цього слова (підкреслено) не було. Моє життя тут страшне було… Страшно здумать мені і споминать… Мати моя як поїхала в ссилку, то вона мені грошей не оставила ніяких”.
З листа 1904 р. 5 грудня:
«Жаль мені дуже, як пропадуть мої два етюди і шість рисунків у Мурашка [54]. Чи не знаєш ти, як його упросить, щоб він оддав? Я йому гроші висилав, та не бере і не оддає мені їх. Много б де чого важнішого хотілося сказати, та не вмію й ніяк його ні в письмі й ні в які слова не вложу тому, що я ослаб розсудком докраю. Як його дальше жити, не знаю. Як поїхала моя мати в ссилку, мені не сказала вона, куди вона їде і як суд був над нею, то я був у напівсвідомості. Я за ці послідні 10 літ упав страшенно у всіх відношеннях, а перші літ вісім ще кой-як, кой-як кріпився після Петербурга. Погинула давно вже вся моя надія, і все те тепер чуже мені стало, що любив над ним трудитись і хотів луччого дійти… бо з тих пір, як став я жить дома, то сам не бачив, у які я тенета попав… Я тут погибав багато літ, поки вже дійшов до того, що ці десять в напівсвідомості більше прожив”.
Це листи Мартиновича з періоду, коли він до певної міри був майже вільний у своїх намірах, бо мати перебувала на засланні. Він міг і поїхати куди і послати рекомендованого листа. Навіть одягатися він почав у пристойнішу одежу, якої я на йому перше не бачив. Правда, все те було дуже просте, але таке добре, що не стидно було не тільки в Полтаву, а навіть і в Київ показатись. Проте душевний стан Мартиновича був дуже тяжкий. Про це саме говорять ті два десятки листів до мене від небіжчика В. П. Горленка [55], що не менше за мене цікавився долею нещасного Мартиновича. Ось дещо з тих листів цього періоду:
«Получил отчаянное письмо от Порфирия Денисовича, которое покажу, когда увидимся».
З другого листа:
«Из Полтавы я не мог пробраться в Константиноград, но сообщенное Вами о Мартыновиче крайне меня заинтересовало. Надеюсь я, что состояние его матери не тронуто по ссылке ее в Сибирь, но страшно, чтобы сам Порфирий в порыве великодушия не последовал за нею. Ведь как ни странно, но я знаю наверное, что он ее очень уважает. Главное же то, что ему лучше, если только верно о том сообщили Вам».
З третього листа:
«1901 г. 8 октября… „Не заезжали ли Вы из Полтавы к несчастному Порфирию? Я получил от него не так давно отчаянное письмо, на которое не соберусь с духом и ответить. Что сказать ему? Я говорил уже все, что возможно. Теперь надо действовать, а как и что я могу сделать, когда надо ни больше ни меньше, как 1) освободить мать из ссылки, 2) устроить его быт и 3) озаботиться его лечением, потому что он болен и может быть серьезно уже. Величайшее было бы благо, если бы умерла мать — это розвязало бы для всех руки, но она может еще жить и 20 лет! Брат его Василий в Глухове в земстве (по рекомендации моей к Уманцу), но к сожалению он недоволен Глуховом и просит в Петербург устроить его на „казенной службе“ — как это легко сказать!»
Шість років одсиділа в засланні мати Мартиновича. Після амнестії вернулась додому і зразу забрала Мартиновича в свої руки, знов посадивши його на хліб та воду ще на цілих десять років, тобто до самої своєї смерти. Наведу ще один лист Мартиновича. Він хоч краєчком, а теж пояснює дещо з його страшного життя. «Після дуже сумного життя мого тут, зачинало було поправлятись і зіходити на луччу нібито стежку. Таких, трохи луччих літ, тут у Костянтинограді, голів з п’ять-шість було… Після приїзду матері додому, постигло мене горе велике… Яке в сушності життя тут моє було і тепер є? Ні одно око, ні проїждже, ні тутешнє не бачило і мабуть не побачить. За ці три годи останніх не бачив я ні одного веселого дня, а горе рвало серце по шматкам… Тепер над моїми днями в житті моєму темні хмари зійшлися. Обида моя дуже велика тут і невиходима — людська уява такого положення, як тепер моє, представить собі не може… Все таки писать тобі про це — не можу духу зібрати…»
Так і не написав нічого! Очевидно мав він на увазі розділ майна. Мартинович нічого не одержав.
Я все своє життя дивувався одній цілком незрозумілій рисі Мартиновича. Це тому його ставленню до негативних рис своєї матері, що обурювали кожного, хто її знав, і за які, як ми бачили, нарешті вона була засуджена на заслання. Вона виявляла виключну незрозумілу скупість, черствість, несправедливість і навіть жорстокість до свого рідного сина, якого, як писав мені його брат Василь, «поважав увесь город» і поважали всі, хто тільки коли знав його. Чим пояснити таке ставлення? — Думаю, нею керував страх потратити якісь, хоч би й найменші, кошти на лікування сина. Не лікувала ж вона й нещасної дочки своєї Євлампії, що загинула в лікарні для душевно-хорих на «Удельной», куди з міських лікарень відпроваджували тих нещасних, що за них ніхто не платив. Там вони й гинули… Було б те саме і з Порфирієм, якби не оплачував його лікування небіжчик І. М. Крамський… Ну, а як же, знаючи все це й багато іншого, Мартинович ставився до неї? За все це він платив їй не тільки синівською любов’ю, а й незрозумілим, ніколи незмінним поважанням її. Не мене самого це дивувало. Ні разу, ні єдиного слова осуду! І так до глибокої старости! Непротивлення злу? — Так ні, бо злу він противився, коли воно йшло з інших боків.
Раз, тільки єдиний раз, у гірку хвилину злого голоду, ше молодим хлопцем, він розповів мені інтересну сцену, але й то ніяк не осуджуючи вчинку матері.
Як умер його батько, то відомо ж було в Костянтинограді, що він чоловік грошовитий, і через те треба було сподіватись, що місцева влада накладе на будинки й на гроші опіку, бо залишились діти-сироти, аж сім душ.
Щоб запобігти цьому лихові, Мартиновичка, голосячи над мертвим та приказуючи жалібні слова, швиденько набивала собі в пазуху цілі пуки грошей; пазуха була вже так набита ними, що здавалось більше нікуди, а ще треба було поховати всякі грошові папери.
Після того, як Мартинович остаточно виїхав до себе в Костянтиноград і як почали до мене частенько доходити чутки про дуже тяжкий стан, у якому опинився він, я дуже сумував за дорогим нещасливим товаришем і свій настрій, сум, жаль та заклик до нього вилив у листі-вірші: «На розвагу дорогому другові П. Мартиновичу», закликаючи його зусиллям волі знов вернутись до попередньої мети життя. Ось той вірш і відповідь на його Мартиновича:
На розвагу дорогому другові П. Мартиновичу
Поник тяжко головою,
Засмутився, друже мій, —
Нема серденьку спокою,
Нема щастя без надій!..
Чи не виніс, друже, муки,
По тернах життя йдучи,
Що не здіймеш дужі руки
Та сумуєш сидячи?
Чи не стало більше віри
В праве діло, що ти вів,
Чи жаль часу або сили,
Що на його положив?
Доля ж щедрими руками
Наділила тобі чар,
І світив ти поміж нами,
Як те сонце проміж хмар!
Де ж промови твої смілі,
Що так палко говорив,
Де шляхетнії заміри,
Що ти вірно їм служив?
Нема, нема того нічого,
В журбі орла не пізнаю,
Любий друже! Є ще змога
Побороть журбу свою:
Занедбавши щастя власне,
Ти згадай про рідний край,
І поки душа не згасне,
йому щастя ти шукай.
Годі ж, годі сидіть в тузі,
Бо за нею смерть іде;
Працювати треба, друже,
Бо час пливе, а не жде.
І не зчуєшся, як старість
Одинока прилетить.
Поки ж найдеш спокій, радість,
Утече багато літ…
Ще здодієш горе збути,
В тім порука — розум твій,
Добрий, ясний і блискучий,
Діямант мій дорогий.
О, розправ же орлі крила
І, як перше, полети,
Хвиля часу ще не скрила
Серцю любої мети.
Й знов одкриється для тебе
Чарівний, забутий мир,
Подивись навкруги себе —
Що за розкіш, яка шир!
Ех, була б тільки охота,
А то є де погулять —
Не почата ще робота
Від Азії до Карпат!..
На диво Мартинович доволі скоро відповів мені. Після довгих щирих похвал та порівнянь навіть із Квіткою, далі пише: «Читаю і плачу. Ти пишеш — „побори журбу свою“… Журбу може б і можна було побороти, а лиха, котре з’їло і витравило всю жизнь і оставило тільки один пустий футляр мій, котрий ще ходить кой-як на ногах на сміх людський, я побороть не міг; і воно мене з’їло і згубило навіки. Нічого вже не осталось, крім того, що інколи ще заплакать можу… Перше хоч дужче плакав, то дужче й відчував горе… Тепер уже й плачу не дуже, бо в Петербурзі ще виплакав усе, що тільки міг тоді понімать».
Незагоєні, незлічимі рани минулого ніби прокинулись у нього знов! Безупинна самотня хороблива печаль завжди дивиться в минуле, через те гнітить, убиває саму душу. У неї немає майбутнього; вона уперто роз’ятрює власні тяжкі образи та життьові невдачі і при найгарячішому бажанні, мабуть, нічого тут не вдієш. А заміри ж які були?!
«На все те, що довелось зробить мені, дививсь я так, як на слабий початок того, що треба було б зробити»… «Стихи твої дуже славні, не гірші од твоїх луччих етюдів, в Лохвицькому повіті писаних тобою, о котрих послідні три роки часто думав і часто-часто поминав їх. Тільки й того було, що не напишу письма, то хоч подумаю про твої найлуччі етюди, котрі ти при мені писав, і особливо ту хату з трьома вікнами, що ти в Бердянському писав дома з вікна. Я колись чув, що Рєпін дивився на твої етюди і находив їх «очень талантливыми». Я почуваю те, що Рєпін правду сказав. А тільки прошу тебе те, що не розкидайся дуже з тими речами, що писав коли, найлучче якби його можна було все зібрать… У мене все майже пропало по людях… Де воно є — не знаю… а хоч і знаю, де є, то не оддають люди, не дивлячись на мої просьби… Мене і в етнографічних записах тут спіткало лихо; періодами бувало, що по цілим годам був у якійсь півсвідомості і прозябанні, а не в розумному житті. В такі роки я понаписував такого, що як прийшов трохи у луччу пам’ять, то попалив».
Оцього ж ми й боялись! Розуміється, боялись ми не за слабі речі, що писав їх Мартинович, бувши хворим, а за речі цінні, за власноручні його малюнки. Вже згадував я, що частину висланих йому, приміром од мене, рисунків він «гарненько порвав». Хіба ж у Мартиновича могли бути такі погані рисунки, щоб їх годилось рвати? І це не один приклад.
Ось іще коротенький витяг із його листа 1917 року:
«…В припадках безрозсудства і безумія я порвав на дрібні часті і закинув або попалив, бо я дечого багато поганого наробив». Тут річ іде про знищення дорогоцінних гравюр Богдана Хмельницького роботи Гондіуса, Івана Мазепи роботи Бернігеро та гетьмана Петра Дорошенка з цінними підписами польською мовою, зробленими ще у XVIII віці, — рядків по 20 під кожним портретом.
Думки про Академію мистецтв Мартинович не залишав і років із шість чи й більше все рвався вернутись у Петербург, мріючи закінчити ту Академію. А для цього накупив різних підручників і став із них готуватись… Ось що пише він про це:
«Які автори були, — читав много і перекладав з них. Якби година цьому була добра, то й по язиках… Крім того, дістав переклади клясичних авторів Древньої Греції і повну історію Греції. Там уже достав тоді й римських авторів. Прочитавши все це, хотів усіх головних народів історію і літературу кожного народу хоч у головному знати»…
Та коли мати пішла на заслання, вона практично розсудила, що вигідніше Мартиновича зоставити в Костянтинограді дармовим сторожем її будинків, ніж сприяти його замірам їхати знов у Петербург доучуватись, і через те, од’їздивши в Олонєцьку губернію, вона не залишила йому ані копієчки, щоб він не рискнув у той Петербург і оком заглянути. Таким чином Мартинович мимоволі і вже назавжди мусів зостатись у Костянтинограді.
< 21. Поворот Мартиновича в Петербург
22. Від’їзд Мартиновича з Петербургу назавжди
[53] Матір П. Д. Мартиновича, Костянтиноградську міщанку, вислано в Олонецьку губерню за лихвярство і обдурювання місцевих селян, яких вона, позичаючи їм на відсотки гроші, немилосердно обдирала. Про це згадує не раз Мартинович у своїх листах до Сластьона.
[54] Мурашко Микола Іванович — український маляр, засновник художньої школи у Києві, в якій сам учив малювання. (Нар. 1844 р.).
[55] Горленко В. — художній критик, що перший звернув увагу на заслуги Т. Шевченка як маляра, написавши кілька праць-статтів про мистецьку творчість Шевченка. Перша стаття появилася в «Киевской старине» за 1888 р. під заг. «Иллюстрации Шевченка».
