Спогади про Порфирія Мартиновича
Опанас Сластьон
--
6. Як ми знімали форму з голови Мартиновича
Один час ми захопилися практичною розвагою: зніманням гіпсових масок один із одного. Це — дуже марудна й неприємна процедура: добре заткнувши обидва вуха бавовною, вставляють у ніс два гусячих пера, щоб через них можна було дихати, пера ті обмотують тоненьким шаром бавовни, щоб краще держались; той, що з нього знімають маску, лягає головою на подушку; на його лице надягають аркуш із прорізаною в ньому овальною діркою, щоб у цю дірку влізло все лице з підборіддям і лобом; дірки біля шиї затикають папером, ганчірочками або й просто скульптурною глиною. Зовнішні краї картону трошки загинають угору, щоб рідкий гіпс, коли його будуть лити на лице, не виливався додолу чи на подушку. Після цього брови, вії та вуса, якщо вони є, намазують коров’ячим маслом, а все лице жирно намазується соняшниковою олією. Розводять добрий гіпс, до густого як рідка сметана, і тим розчином поволі заливають лице. Розуміється, підчас знімання маски не можна всміхатися, говорити і взагалі ворушитись. За першим шаром наливався другий, третій, і коли вже гіпс був товщиною в палець або півтора, форму обережно знімали і добре висушували. А потім уже з неї виливали справжню маску. Ми добре наломились; пригадую, наприклад, моя маска вийшла так добре, що навіть усі шпари в шкурі було видно.
Мартинович захотів і з себе зняти не тільки маску лиця, а форму з цілої голови. Як він і ми всі згодилися на таку операцію, і придумати не можу. Ніхто з нас не бачив, як знімається форма голови, але нам усім це здавалось так просто, що взялися ми до цієї роботи без усякого вагання. Правда, від форматорів ми чули, що треба посередині голови, од вуха до вуха (через тім’я), положити і примазати міцну нитку. Те саме треба зробити було й униз від вуха на шию. Тоді треба заливати поволі всю голову і, коли гіпс почне твердішати, треба з обох боків за кінці ниток обережно і не дуже швидко тягти. Нитка буде розрізувати гіпс, і таким чином уся голова буде розрізана на дві рівні частини; лице знімається наперед, а потилиця назад. Зостається вимитись у теплій воді з милом і край. Теоретично воно діло ніби й дуже просте, отже на практиці вийшло таке, що ми всі поперелякувались, боячись, що бідний Мартинович зовсім задихнеться, і буде нам таке лихо, що може й судитимуть нас…
Зробили ми все, здавалось нам, якнайкраще. На початку операції хтось сказав щось смішне; Мартинович не міг здержатися й усміхнувся, а гіпс, що поволі твердішав, так і закував на йому ту усмішку, і ввесь останній, доволі довгий, час процедури він мусів мимоволі усміхатись. Коли ми почали невеличкими порціями заливати голову, чомусь було надзвичайно незручно це робити — гіпс плив і розливався. Пройшло чимало часу, поки нам пощастило рівномірно залити всю голову; вона вкрилася товстою шкаралупою, і Мартинович здавався якимсь песиголовцем. Він уже показував нам якісь знаки і щось тривожно гудів через пера, що були встромлені в його ніс. Очевидно, гіпс дуже розігрівся й пік його. Ми взялись за кінці ниток, щоб швидше звільнити його. Але що ж це? Наші нитки не ріжуть гіпсу — очевидно він затвердішав більше, ніж для того треба, — одна, а далі і друга не видержали натиску і перервались. Можете собі уявити, як ми поперелякувались!? Що ж робити? Невже гіпс на голові живої людини треба розбивати молотком? Та в нас і молотка нема…
Нещасливий Мартинович очевидно почув, що ті нитки перервались, і злякався. Через гусячі пера вилітали якісь страшні звуки, він хапав себе обома руками за скам’янілу голову, тряс нею, мукав, ревів і не міг собі дати ніякої ради… Ми ж так поперелякувались, що просто остовпіли і не знали, як йому допомогти. А він уже, здавалось, почав задихатись. Аж ось раптом він обома руками починає рвати в себе з-під шиї куски гіпсу і кидає ними прямо на нас. Нарешті, страшенним зусиллям він зірвав передню частину форми, — значить урятувався від смерти! Далі йшло те, що й попереду: він усе рвав окремі шматки гіпсу і, вже бачачи і лаючи нас, шпурляв ними то на одного, то на другого. Після страху охопив нас гомеричний регіт, а куски все летіли та летіли.
Але рано ще було нам так сміятись, бо зараз же виявилось, що Мартинович глухий. Він і ми всі зовсім забули перед обливанням гіпсом його голови позатикати йому вуха, і вони тепер були заліплені гіпсомі Мартинович був глухий, як пень. Крім того, йому повиривало немало волосся з брів та вій… Попоморочились ми, поки таки якось пощастило повидовбувати з обох вух оті гіпсові затички. Але оставалось ще одно трудне діло — якось зняти задню частину шкарлупи, що якнайдужче приросла йому до голови. Скільки не рвав він укупі з волоссям тії товстої шкарлупи, проте не міг же він обірвати себе до цілковитої лисини; а гіпс, можна сказати, перемішався з усім волоссям на голові. Ми вже і підрізували, і підстригали його, проте дрібного гіпсу все ж таки була повна голова… А чищення, а миття, а прибирання хати! Усе це забрало в нас цілісінький день.
Передню частину форми голови я все ж зберіг і згодом вилив із неї й саму маску, на якій Мартинович усміхався. Одного разу І. Ю. Рєпін [12] побачив у мене ту маску, і так вона йому сподобалась за той усміх, що він випросив її в мене, як цілком придатну йому натуру для хлопця-бурсака в його картині «Запорожці пишуть відповідь турецькому султанові». Отож із лівого боку, біля вусатої фігури (маляр Цьонглінський), що лупить кулаком по спині напівголого запорожця, вміщено молоду, нахилену, стрижену в кружок голову хлопця-бурсака з усмішкою на вустах. Отож і є наш любий Порфирій. Маска ота так і зосталася в Рєпіна; десь мабуть і тепер вона в нього. Виходить — нема зла без добра! Хоч і попомучився Мартинович у наших руках, зате навіки зберіг його образ Рєпін у своїй картині та ще й поряд із любими йому запорожцями.
6. Як ми знімали форму з голови Мартиновича
[12] Рєпін І. Ю. — російський маляр, один із організаторів передвижництва, род. 1844 року, помер 1930 р. Учень провідника передвижників Крамського. Написав цілий ряд знаменитих картин, деякі з них на українські теми. Йому належить картина «Запорожці пишуть відповідь султанові» (1891). Одною із кращих його картин є «Іван Грозний» (1885), що зберігається в Третьяковській галерїї.
