Спогади про Порфирія Мартиновича
Опанас Сластьон
--
5. Наші розваги
Недалеко від нашої квартири було тоді так зване «Київське подвір’я». Було воно на 9-й лінії біля Малого проспекту поряд із церквою Благовіщення. Тут нам особливо приємно було бувати через те, що всі «ченці і крутопопи», а також і великий хор півчих — усе це були земляки. Більшість із них були наші знайомі; вони часто й радо закликали нас до себе в двір на різні гри та забавки: гойдання, гру в м’яча, скраклі і т. ін., а також у спільну їдальню, де частенько ми підкріплялися різними українськими стравами або й вечірнім чаєм чи «буквицею», як тут його називали. Тут же за тим спільним гостинним столом ми познайомилися з приятелем Шевченковим Грицем Честаховським [10]. Іноді й інші петербурзькі українці сюди заглядали. Митрополичий хор тоді був чудовий, і співи (старовинні лаврські напіви) приваблювали сюди сотні всяких аматорів співу. У митрополичі хори найкращі голоси завжди набирали з України. Старші півчі, що завжди приятелювали з «царською капелею», яка переважно складалася теж із українців, усе готовилися в оперові артисти. Нерідко це їм і вдавалось. Досить згадати відомого тоді баса Середу та ще відомішого оперового артиста Майбороду і інших, щоб побачити, що капеля та «Київське подвір’я» постачали не тільки хористів до оперових та інших петербурзьких хорів, а також і оперових артистів. Можливість послухати українських пісень завжди нас вабила до киян. Коли на цьому подвір’ї служили вечірню або обідню, то попи, а особливо один із них, усі слова вимовляли на український манір і ніяких «ятів» не вживали. Нам це дуже подобалось. Петербурзькі міщани, що приходили також послухати співу, казали: «Уж вот и хорош батюшка, да жаль косноязычный»…
На 1875 рік припадало сторіччя зруйнування Запорозької січі, і через те наш гурток вирішив відзначити цей ювілей. Увечері 5-го серпня (день указу) цілою компанією ми пішли на ріг Кадетської лінії і Середнього проспекту в славнозвісний тоді на ввесь острів трактир «Лондон» і там згадували про цю подію, як вона передається запорозькими піснями: «Ой ішли наші славні запорожці та понад Бугом-рікою»… і особливо чуло натискували на слова: «Дурна була Катерина — силу занапастила — славне Військо Запорозьке до турка пустила»…
Інших розваг було небагато. Трохи згодом почали ми ходити до французького театру — буфф. Він тоді стояв поруч Олександрійського театру. На його місці згодом розведений був великий сад, що його потім прирізано до Анічковського палацу і обгороджено було високою стіною, що стоїть і досі. Перед тим тут був величезний порожній майдан, бо ще пам’ятника Катерині Другій не було і того скверика, що оточував той пам’ятник з усіх боків.
В загальному дерев’яному театрі в ті часи грала оперетка. В складі трупи були дуже талановиті паризькі артистки, як Жюдік, Еме, Тео або артисти Ру, Жюто і інші. Ціни були дуже приступні, і кожен із нас, заплативши якогонебудь злотого, мав велику приємність досхочу перекричати собі горло на честь якоїсь прем’єри і набити собі долоні до повного опуху. Ходили ми, розуміється, і в оперу, куди попасти вже було трудніше; але надзвичайно трудно було попасти в італійську оперу, шо тоді містилася проти «Маріїнського оперового театру», в т. зв. «Большом театре», що згодом був перероблений на консерваторію. Найлегше було попасти в «Александровку» на російську драму або й комедію. Цей театр, не зважаючи на добрі драматичні сили, що там грали (артистки Стрепетова, Савіна й московські гастролерші — Єрмолова, Федотова та артисти Давидов, Варламов, Сазонов, Ленський), все ж таки часто бував наполовину порожній, особливо партер і ложі. Петербурзький бомонд його не визнавав і одвідування його вважав за нижче від своєї гідности, особливо коли йшли п’єси Островського.
У бомонду був свій театр — Михайлівський, — де йшла французька комедія, а іноді й драма. Нечасто й ми бували в російській драмі, — не подобався нам Островський: чуже було для нас оте купецьке життя з його дикими норовами, а зате, коли приїздила яка європейська знаменитість в італійську оперу, то вже, хоч там що, ми добивалися її побачити, і часто цілі ночі простоювали в чергах по квитки. З-поміж них згадуються А. Патті, Марч. Зембріх, Де-Войод, Анд. Жело, Мазіні, старий Тамюерліх та інші. Реклями заздалегідь розпалювали інтереси й пристрасті, і хто міг із нас, одкладав усяку зайву копійчину, аби таки якось доскочити того щастя.
Особливо було важко дістати квитки, коли приїздив Мазіні, улюбленець петербурзьких психопаток — «мазіністок». Вони становились тоді прямо небезпечні, так що бідний співець нікуди не міг показатись без доброї охорони, а на виході з театру до карети його охороняв спеціальний наряд поліції. Не зважаючи на це, мазіністки іноді проривали живий ланцюг охорони, кидалися до співця, цілували йому ноги, руки, одежу, тикали йому букети з записками і т. інше. Газети сповіщали, що він щодня одержував сотні листів і записок від закоханих мазіністок. Крім того, цілий день приносили йому посланці різні напарфумовані записочки від усяких знатних дам і панянок, що благали його дати їм що на спомин або свій автограф; призначали йому побачення, пропонували себе і т. ін. Після одного свого бенефісу, за газетними відомостями, Мазіні одержав більш як 300 дарунків, не враховуючи дорогоцінних; між ними було 35 канапних подушок, 60 «наживітників» (набрюшників), багато всяких вишитих хусток, капців і іншого; усе те з різними вензелями, девізами, пробитими стрілою амура серцями і т. д. На другий день Мазіні всі ті подарунки одіслав якомусь благодійному товариству, щоб воно зараз же все те продало з авкціону. Проте, така образа нічого не навчила мазіністок: вони і в наступні роки робили те саме.
В ті часи (77 рік) приїздив до Петербургу прославлений італійський трагік Ернесто Россі, що виступав не тільки в Шекспірових трагедіях, а навіть і в російських драмах, як «Смерть Івана Грозного», «Кам’яний господар» Пушкіна, в сценах із «Скупого лицаря». Ми, художники, якось зібралися великою компанією, взяли в бель-етажі дві великі льожі вряд і в одному з антрактів попрохали дозволу познайомитися з Е. Россі. Приятель Мартиновичів — Микола Бруні, онук Ф. Бруні [11], італієць родом, якось зліпив йому кілька італійських вітальних фраз. Величава фігура Ерн. Россі наблизилась до Мартиновича, обняла й поцілувала; далі, обернувшись до нас, вій сказав: «Цілуючи цього одного, я тим самим цілую вас усіх…» Ще кілька слів про мистецтво, він потис нам усім руки, і ми, щасливі, пішли швиденько в свої льожі.
[10] Честаховський Г. М. — приятель Т. Шевченка за останні роки його життя. Родом із військових поселенців на Херсонщині, нар. 1820 року. Був учнем Академії мистецтв у Петербурзі, потім працював у «Капітулі Орденів». Організатор похоронів Шевченка. Помер 1893 р.
[11] Бруні Ф. А. — російський маляр, далі ректор Академії мистецтв (1800–1875). Типічний академіст характером своєї творчости, змальовував мрячні, трагічні моменти. Найвидатніший представник «релігійного романтизму» в мистецтві. Відограв значну ролю в житті Академії дореформ. часів.
