Спогади про Порфирія Мартиновича
Опанас Сластьон
--
8. Роботи Мартиновича в Академії
На другий день після нашого знайомства я переїхав у кімнату, що була поруч кімнати Мартиновичевої. Проживши деякий час поруч із ним, незабаром став я спостерігати цілком своєрідний спосіб, за допомогою якого Мартинович підготовляв себе до самого творчого процесу. Рисував тоді він ілюстрації до «Енеїди», але при тому не користувався з натурників для окремих фігур та для різних повертань їх. Ніколи також не просив він ні мене, ні інших товаришів позувати для нього. Я пригадую, що робилось це для того, щоб перевірити себе таким способом. Мартинович допомагає своїй безпосередній творчості іншим способом: користатися з натурників не хотів свідомо, щоб не зв’язувати себе як артиста й не загубити своєї індивідуальної окремішности. Робив він інакше. Вибравши собі якусь сцену, він перечитував її кілька разів якнайвиразніше, міняючи голоси дійових осіб. Після того удавав із себе кожну дійову особу по черзі, робив усякі рухи, ставав у різні пози і з відповідним виразом проказував те, що мала казати дійова особа. Таким чином, на моїх очах була намальована вся серія малюнків до «Енеїди», «Хома та Ярема», «Дворянська жона», «Ой, пущу я кониченька в саду», рисунки до думи «Про трьох братів Азовських»; рисунки на дві останні сцени були зроблені для світлових картин, що їх показувалось на влаштованих М. В. Лисенком «Слов’янських етнографічних концертах», на яких співав думи славнозвісний кобзар Остап Вересай.
Після смерти батька Мартинович усе частіше став терпіти нужду, через те примушений бував, іноді навіть на довгий час, переривати своє навчання в Академії. До того ж він не міг виносити ніяких рямців і пут, що перешкоджали йому цілковито віддаватись улюбленій роботі. Не зважаючи на «строжайшія» вимоги, він ніколи не подавав ескізів, що загадувано їх робити щомісяця. Клясичні та біблійні теми були йому осоружні, через прирожденний його нахил до реалізму. Він ладен був перетерпіти всяку неприємність, аби тільки не працювати на загадані теми. Одного разу йому загрожувало позбавлення великої срібної медалі, він таки переміг себе і намалював загаданий ескіз «Даниїл боронить Сусанну». Вийшло так, що Мартинович навіть захопився цим ескізом, бо трактував його зовсім не зважаючи на академічні правила і навіть ідучи супроти виробленого для цього канону. Для того, щоб черговий професор не зруйнував його задуму, він до самого екзамену не показував ескізу. Ця обережність була цілком слушна, бо всі фігури сцени трактовано так реально, виразно і експресивно (з легким гумором), що вони аж ніяк не нагадували тих надутих, кручених, у «багатих убраннях» манекенів, що їх вимагала Академія. Всі ми, бачачи той мистецький твір, були захоплені ним і в той же час передбачали, що він зробить велику сенсацію на екзамені.
Але вибух був сильніший за наші сподівання. Ескіз той відограв ролю бомби, кинутої в коло дрімотних менторів академічного мистецтва. На екзамені професори перегризлись між собою. Здебільшого це були старі люди, міцно зв’язані між собою поглядами й інтересами. Вони намагалися прищепити нам думку, що .«святе мистецтво» гине, і тільки вони, «чисті клясики», підтримують його.
Розуміється, вони обстоювали погляд, що «розпутство» треба приборкати, а то й зовсім знищити. Зважаючи на те, що твір Мартиновичів деяким, більш прогресивним, професорам дуже сподобався, авторові «вліпили» другу категорію, а це значило, що його ескізу зовсім не брали до уваги, тимчасом як багато ескізів значно слабших помічено першою категорією.
Чимало завинив сам Мартинович, хоч і без жодного наміру, в тім, що відносини його з академічним Олімпом попсувались. Був він удачі незалежної, досить упертої, мав також сильно розвинене самолюбство; проти встановленого звичаю, не вибрав нікого з професорів собі в керівники, ні перед ким не запобігаючи і ні в кого з них не шукаючи поради.
Та таки й важко було до них удаватися. Вчили вони мляво, апатично, до кляс з’являлись рідко, а якщо й приходили, то здебільшого балакали сами собі в маленькій кімнатці та пили там пиво. Ми добре бачили таку «дбайливість» і просто несила було звертатись до цих людей. І ми і вони дивились одні на одних, як на неминуче зло. Через те ото вони й не дарували нам і найдрібнішої формальности, помщаючись навіть на таких видатних учнях, як Мартинович. Звісно, коли б він був «заурядностью», ніхто з професорів і не подумав би вважати на нього; але він був гордий, самостійний, а головне — дуже талановитий; це їх дратувало і підбурювало проти нього. Особливо сильний був Мартинович у своїх рисунках натурної кляси. Він там ішов першим учнем. Один із чудесних його рисунків, не зважаючи на неприхильність до автора багатьох професорів, таки довелося взяти до «оригіналів» і вивісити в натурній клясі. Це, як на той час, велика, незвичайна честь. Для Мартиновича ця нагорода була гіркою образою, бо йому в той же час не дали великої срібної медалі зате, що «не подав ескізу», а дали ті медалі тим номерам, що йшли далеко позаду Мартиновича.
Проте, навіть така образлива репресія не могла приборкати сміливого новатора і примусити його йти битим шляхом академічної одубілости. Він із зневагою відкидав той шлях з усіма його лаврами і вигадками. Відносини дуже загострювалися через різні і дріб’язкові причіпки. Мартинович все більше й більше віддалявся від Академії — кинув складати іспити і з дійсних студентів перейшов на вільні слухачі, — значить, академічну кар’єру скінчено. Потім дійшло до того, що він, не можучи платити за право навчання, заходив до Академії тільки за тим, щоб побачитися з ким-небудь із нас, товаришів, що жили по т. зв. «казенках».
Тут буде доречі хоч коротенько схарактеризувати нашу академічну професуру.
< 7. П. Мартинович як знавець українського побуту
8. Роботи Мартиновича а Академії
