Спогади про Порфирія Мартиновича
Опанас Сластьон
--
Від редактора
Дослідження історії мистецтва, вивчення її, критична аналіза та належна оцінка шляхів, якими йшло воно, та напрямків, у які виливалося воно у своєму розвиткові на різних ступенях суспільної боротьби, — це завдання важне і потрібне. Належна оцінка шляхів розвитку мистецтва на фоні відповідної доби розвитку суспільства і класових взаємовідносин є завдання сучасної марксистської мистецької критики. Така оцінка і вивчення цих шляхів дає нам можливість оцінити досягнення мистецтва, зрозуміти сучасні його форми. Напрямку, у якому розвивається мистецтво сьогодні, не можна розглядати відірвано, не проаналізувавши пройдених ним етапів. А для такого вивчення цих пройдених етапів, для належної аналізи та критичної оцінки їх треба зібрати і вивчити відповідний історичний матеріял, згрупувати його, усистематизувати та дати йому відповідне висвітлення. Історія розвитку українського мистецтва, а особливо образотворчого мистецтва, мало відома. В цій галузі маємо ми ще лиш перші спроби, незначні своїми розмірами студії. Українське мистецтвознавство перебуває ще в стадії збирання і систематизування матеріялів, і, треба визнати, початки ці незвичайно важкі. До Жовтневої революції в цьому напрямку не було майже ніякої роботи, та й політичні умовини зовсім не сприяли розгорненню її. Жовтнева революція, розкривши широкі можливості культурного будівництва на всіх ділянках, дала і тут можливість розгорнути роботу. Широка мережа музеїв, що повстали останніми роками після революції, дає можливість збирати, систематизувати і вивчати матеріял, так потрібний для вивчення і критичної аналізи історії мистецтва взагалі, в тому числі й образотворчого. Використання матеріялів, недоступних досі або мало відомих, організація численних постійних та пересувних виставок і т. ін. дає широкі можливості розгорненню праці і мистецтвознавству. Поволі заповнюється і ця прогалина нашого культурного будівництва.
Для наукової оцінки і критичної аналізи творчости того чи іншого майстра, того чи іншого напрямку в мистецтві, має велике значення всякий матеріял, що стосується до біографії та творчости того майстра, до висвітлення соціяльного коріння його творчости. Велике значення мають тут також спогади й свідчення самовидців, що сами брали участь у процесі творчости того майстра, в процесі ідеологічного оформлення того чи іншого мистецького напрямку чи групи.
В цій книжці зібрані спогади Оланаса Юровича Сластьона про художника Порфирія Денисовича Мартиновича.
О. Сластьон, сам художник, друг і товариш П. Мартиновича по Академії. З П. Мартиновичем зв’язаний він дружбою і в пізніших роках, тоді, коли Мартинович, бувши хворий, майже зовсім порвав усякі зносини з колишніми своїми товаришами. Йому розповідав Мартинович про свої заміри, про мотиви своєї творчости, йому писав і про трагедію свого життя, що довела його до хвороби і до того, що він, в найкращих роках своєї мистецької творчости, так би мовити, напівдороги свого мистецького шляху, кинув його назавжди. Цих кілька десятків листів, що їх написав П. Мартинович до О. Сластьона, що про них згадує О. Сластьон у своїх спогадах, є незвичайно цінний матеріял для біографії Мартиновича, для критичної оцінки мистецького шляху його.
А з другого боку, О. Сластьон — однодумець Мартиновича, що разом з ним обертався в одному оточенні, що жив тими самими ідеалами, тими самими змаганнями. І тому спогади О. Сластьона про П. Мартиновича мають для нас ще й той інтерес, що вустами однодумця кидають світло на творчість цієї оригінальної і інтересної постаті в історії українського мистецтва, кидають світло на думки і змагання того гурту, до якого належали вони обидва.
Спогади ці заслуговують на серйозну увагу ще й з того погляду, що говорить у них Сластьон і про петербурзьку Академію того часу, дуже цікаво і влучно характеризує її схоластичну обмеженість, занепад її, подає цікаву характеристику академічних порядків, ставлення професорів до мистецтва взагалі і до тих нових напрямків, що з боєм виборювали собі право на існування. Автор сам каже, що спогади про Мартиновича мимоволі перемінились у нього на спогади загального характеру, і пояснює причину цього: «…в мене неминуче вийде щось інше. Дорогі для мене спогади, в яких різними вибагливими візерунками наскрізь переплуталось наше спільне життя. Дуже трудно мені розрізнити і повикидати геть те, що стосується до мене або до інших наших спільних знайомих». Та це ніяк не зменшує ваги спогадів Сластьонових, а навпаки, додає їм більшого інтересу, як документові в вустах «семидесятника» про тодішнє мистецьке життя, про один із шляхів тодішнього українського мистецтва зокрема.
Але з оцінкою та висвітленням, яке дає О. Сластьон творчості Мартиновича, з характеристикою поодиноких подій і фактів не все можна погодитися. Сластьон сам своїм світоглядом належить до старшого покоління українських художників і громадських діячів 70–80 років минулого століття, і спогади його відбивають погляди цього покоління. Це особливо помітно там, де Сластьон говорить про генезу українського малярства та шлях, яким воно йшло в своєму розвиткові. Він не відбиває ні соціального тла творчости українських художників взагалі, ні Мартиновича зокрема. Національні ідеали домінують у його підході до всіх подій і явищ, що про них пише він у своїх спогадах, національні ідеали українського інтелігента 70-тих років є вихідна точка його спогадів в цілому. Політичною програмою його, як і цілого гурту його знайомих, його однодумців, була програма «Правди», органу українських народовців, що виходив у Львові в 70-тих роках. «Український народ», що про його так часто говорить він у своїх спогадах — це не конкретне поняття українського робітника, малоземельного селянина, наймита, не поняття клясової боротьби, а це поняття дрібнобуржуазної української інтелігенції, що зводилось до національної романтики і поглядів про єдиний національний фронт. Національна романтика, що поклала відбиток на його власну мистецьку діяльність, ця націоналньа романтика промовляє і зі сторінок цих спогадів, з тої оцінки, яку дає він творчості Мартиновича. А вже яскраво виходить вона наверх, коли Сіастьон торкається подій і фактів, що мають політичне значення, як хоч би відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві у серпні 1903 року, обмежуючись тільки заявою, що «свято це було святом української інтелігенції», і ні словечком не згадує про великі селянські рухи, що відбувалися в той час по цілій Україні, в тому числі і в тій таки Полтаві літом 1902 року. Цього Сластьон не бачить, як не бачить він за своїм національним романтизмом і справжнього обличчя отієї «української інтелігенції», що, відслонюючи пам’ятник Котляревському, рівночасно розгромлювала прояви клясової свідомости українського селянства підчас полтавських подій 1902 року і вустами своїх побратимів, галицьких «національних демократів», запевнювала царський уряд про свої «добрі заміри».
Ці хиби спогадів Сластьонових, що випливають із самого способу мислення його, типового українського народовця 70–80 років, слід підкреслити й мати на увазі, читаючи цю книжку. Спогади О. Сластьона треба розглядати як матеріял, що має допомогти вивченню процесів творення українського мистецтва останніх десятиліть минулого століття, а з другого боку спричиняться вони до висвітлення та критичної аналізи творчосги П. Мартиновича, про яку ми знаємо дуже мало. Спогади О. Сластьона про Мартиновича — це чи не єдиний матеріял про цього художника, забутого дослідниками, майже невідомого ширшим громадським колам, мимо того, що являє він собою дуже цікаву постать в історії українського мистецтва, що творчість його заслуговує на більшу увагу. З цього погляду спогади О. Сластьона цінні і актуальні, і видання їх матиме, безперечно, велике значення. Завданням спеціяльної монографії про Мартиновича буде, використавши ввесь зібраний матеріял, в тому числі і ці спогади, дати критичну аналізу і марксистську оцінку творчості Мартиновича та його місця в українському мистецтві.
На закінчення кілька слів про уклад цієї книжки.
О. Сластьон писав свої спогади частинами, при чому черговість написання окремих частин не така, як це уложено в цій книжці. Окремі розділи написані в різний час, до деяких із них автор поробив уже по закінченню їх значні доповнення, а деякі частини написані взагалі окремо, поза пляном спогадів, який накреслив собі був автор. Цим і пояснюється деяка неповя’заність поодиноких фактів, що про них пише автор, нерівномірність величини окремих частин та присвяченої автором уваги поодиноким фактам, як приміром розділ про Академію і професорів її або розділ про натурників і натурниць. Цей останній написав автор найпізніше. Ми старалися згладити цю нерівність, укладаючи ввесь матеріал більш-менш в хронологічному порядкові, як це тільки було можна.
Щодо мови і стилю листів Мартиновича до Сластьона, які Сластьон наводить у цих своїх спогадах, то ми вважали за доцільне не робити в них ніяких мовних чи стилістичних поправок, вважаючи ці листи своєрідними документами доби. Листи ці подані так, як подає їх О. Сластьон, — за оригіналом.
Щоб ці спогади-матеріял зробити повнішими, а через те дати читачеві можливість краще обізнатися з творчістю Мартиновича, ми подаємо тут вибраний ілюстративний матеріял із праць самого Мартиновича, для чого скористувались ми з виставки робіт П. Мартиновича, що була відкрита в Харкові, в Музеї українського мистецтва на початку 1930 року з участю самого Мартиновича. Більшість цих робіт репродукується тут уперше.
В кінці книжки подано список ілюстрацій-репродукцій із зазначенням, коли вони повстали, тощо. Подано також список ілюстрацій що про них згадується в тексті.
А. Березинський
