Іран: про гостинність, фотофони і божевільний трафік
Іран роблять люди. Напевно, будь-яку країну роблять люди, але Іран особливий.
Каучсьорферів тут багато від слова дохріна, а якщо ви просто будете виглядати розгубленим на вулиці, до вас обов’язково хтось підійде. Якщо цей хтось не знає англійської, підійде ще один, а потім цілий натовп і вони точно розрулять вашу проблему, навіть якщо жодної проблеми не було, а заодно може запросять на чай, домашню вечірку чи весілля сусіда. Але про все по порядку.
Перше, на що я звернула увагу, вийшовши з зони паспортного контролю в аеропорту — люди витріщаються. Друге — люди красиві, і третє — багато людей з пластирем на носі, щойно після ринопластики. Але тоді я була надто втомлена, щоб вражатись.
Вражатись я почала вже наступного ранку, коли треба було перейти дорогу. Біля зупинки був перехід, але машини перед ним не зупинялись. Як з’ясувалося потім, вони не завжди зупиняються і перед червоним світлофором, якщо це не велике перехрестя. А люди переходять дорогу якпопало, навіть якщо це 12-смугова магістраль. Просто перебігають. Машини або пригальмовують, або об’їжджають пішоходів, іноді сигналять, але я не чула, щоб водії лаялись. Ми теж одного разу переходили дуже велику дорогу, разом з натовпом. Я думала, що або посивію, або впісяюсь.
Ми кілька разів питали у іранців, чи в них є якісь специфічні правила для мотоциклів. Кажуть, нема. Але мотоциклісти їздять якпопало: без шоломів, по троє, з дитиною біля керма, по тротуарах, зустрічних смугах і взагалі поводяться як пішоходи з колесами замість ніг. А ще кілька разів спостерігали картину: чоловік виходить на дорогу, піднімає руку, зупиняє першого ліпшого мотоцикліста і їде з ним далі. Мото-таксі, мабуть.
Самі ми мало їздили на таксі, більше пішки або на метро в Тегерані. В Ісфахані і Ширазі, якщо вірити гуглу теж є метро, але по факту ми його не бачили. Кажуть, будується тільки. Як і писали в путівниках, в метро є вагони (іноді “загончики”) тільки для жінок. Жінкам можна в чоловічий вагон в супроводі родича (теоретично), алe коли ти одна з трьох жінок серед 50 чоловіків, стає трохи не по собі.
В жіночому вагоні я проїхалась аж один раз і — ШОК! — туди зайшов чоловік. Він був похилого віку, зайшов чи-то з дочкою, чи-то з дружиною, і — ШОК!- йому поступилися місцем. Не почали істеричити, не дивились на нього вовком, спокійно розмовляли і навіть жартували. Виглядав він як іноземець і я подумала, він мабуть не в курсі. А коли ми вийшли з вагону на кінцевій, його супутниця запитала, чи не їдемо ми в Пардіс і запропонувала підвезти. Якраз туди ми й їхали. Вже в машині з’ясувалося, що дідусь цілком собі іранський, але PhD з математики отримав в Штатах. Я так і не наважилась запитати, чому він їхав у жіночому вагоні.
В жодній іншій країні я стільки не ходила по музеях. Мабуть тому, що в Ірані майже все музей, навіть деякі парки і сади. Ціни на вхід для іноземців майже в 10 разів вище, ніж для місцевих, 6–8 доларів. Але воно того варте. Тут фотофони на кожній стіні, так що любителі красивих фоточок в інстаграмі почуватимуться як в раю. Що це за місця вам скаже будь-який путівник, але ахтунг, все що платне закривається в 16:00.
Не про фотографію, але маст візіт в Тегерані — музей коштовностей. Він працює лише з 2 до 4 і то не кожен день, там довга черга на вхід із туристів і купа сeк’юріті процедур, але в мене навіть в голові не вкладається, скільки може коштувати вміст цієї невеликої кімнати. Найбільший в світі рожевий діамант, рубіни, смарагди, золото, срібло і платина, корони, кольє, пряжки на пояс божевільних дизайнів і підв’язки для порт’єрів із перлів! Всіх відвідувачів збирають у групи і приставляють до них екскурсовода. Нічого особливо цікавого він не розказує, тому можете сміливо від нього відставать і роздивлятись, тільки не притуляйтесь до скла.
Окремо також треба сказати про Персеполіс. Ми поїхали туди з таксистом-гідом (за це він взяв трохи більше звичайного таксі), він був досить милим, англійською говорив дуже посередньо і краще б я просто книжку почитала перед поїзкою. Або навіть після. Одним словом екскурсоводу в Персеполісі отказать. Чи то я просто така, що все краще сама все сама.
Я там десь писала про рай? Так от, “рай” закінчується за воротами музею. Все, що не пам’ятник ЮНЕСКО, далеко не таке красиве і вже точно геть не “прилизане”.
Вулиці більшості міст схожі на базар-вокзал, а деякі — і є базаром. Базари займають цілі квартали з пішохідними і возико-їздними вулицями, а дороги проходять в тунелях під ними. Заблукати тут — раз плюнуть. І неба не видно.
На базарі в Тегерані ми таки заблукали і я відчула, як накочується клаустрофобія. Люди їздили туди сюди з великими возиками, голосно кричали і пропонували купить “ковьйор”. В Ширазі теж пропонували, але за дві штуки баксів і розрахуватись можна було візою (що в принципі дивина, бо санкції). Тут базар був широким і схожим на стамбульський, явно орієнтований на туристів. А на ісфаханському базарі нам особливо нічого не пропонували, але кілька разів зупиняли і просили сфоткатись. Там же я спробувала якусь смачну на вид білу кульку — і плювалась далі чим бачила. Як підказав пізніше гугл, це був якийсь висушений підсолений йогурт. Питання “нахріна” залишилось без відповіді.
Саме на базарі ми вперше зіткнулись з тарофом: заблукали і давай тупить навпроти забігайлівки. І так активно тупили, що в забігайлівці нас помітили і запросили. Ми якраз були голодні і вирішили, що це знак, наїлись кебабів з рисом і кислою цвітною капустою і запитали, скільки з нас. На що офіціант чи, що більш ймовірно, власник, замахав головою, мовляв “ноу ноу”. Але про це ми вже читали і Андрій ще раз запитав скільки. І тільки на третій раз чувак видав “23”. Що 23? А шо прибори?
Їжа в Ірані схожа на конструктор. Є курка або м’ясо, майже завжди приносять помідори з грилю, цибулю і лайм. І все це ти можеш в різних пропорціях загортати в лаваш, бо без лаваша за стіл не сідають. Гарнір найчастіше рис, а на сніданок їдять знову лаваш із сиром, схожим на фету.
Досить часто, коли заходиш в кафе і бачиш назву всіх страв на фарсі, все, що можеш сказати — кебаб. Це вони розуміють. Із того, що ми ще пробували: ісфаханський берьяні (дивний фарш в лаваші), тахчін і фесенжан (це м’ясо або курка з рисом і купа спецій). Дуже хотіли спробувати дізі, який, кажуть, схожий на гуляш, але так і не пощастило.
У виборі ресторанів не довіряйте форскверу. Він знає тільки найбільш туристичні місця. Краще питати каучсьорферів і в них же допитуватись назви страв. Ми також знаходили кілька європейських кафе, де були чізкейки і кава. Під кінець подорожі цього хотілося найбільше, але не ведіться, це понти для багатих місцевих.
У районі Дарбант в Тегерані зі мною стався перший іранський стрітфуд — здоровенні боби. Самі боби цілком ок, і навіть приправи, якими їх посипають, теж ок, а от уксус чи ще якась кисла субстанція, якою це все полито — ну дуже дивна. Взагалі в цій кухні багато кислого і дивного. Наприклад, мізки. Жовті мізки, які і виглядають як мізки. Я не те щоб спробувати, навіть сфоткати їх не наважилась. І ще є кислий рідкий йогурт з зеленню, трохи схожий на айран. Ми так і не змогли допити один стакан на двох. Зате майже скрізь на вулиці можна купити смачнючі соки. Тут зі мною стався перший динний фреш. Він був дуже холодний і абослютно прекрасний.
Ще одне приємне здивування — те, що в одному туристичному кафе назвали “традиційними напоями”. Назви там були якісь дивні, але по факту це солодка вода з травами або спеціями і льодом. Наприклад, на основі розової води або кардамону. Але моя улюблена — м’ятна. Це був просто екстаз.
Складно не згадати про нутелу. Якщо вже вона десь є, то з неї роблять все: від млинців і морозива до чізкейку. І звісно, нутелла-лате! Правда, кава там або розчинна з сухим молоком або якийсь несквік. З кавою тут взагалі напряг, її, здається, п’ють тільки вірмени. У їхньому кварталі в Ісфахані ми нарешті знайшли пристойні зерна і еспрессо-машину. І навіть каву по-в’єтнамськи.
Зате іранці п’ють чай. А замісь цукру використовують карамельні палички. Я солодкий чай не люблю, тому палички замотувала в серветки і забирала з собою. Приходьте в гості пить чай =)
До речі про гості. Житло у всіх трьох містах ми знайшли через каучсьорфінг, але власне каучсьорфили тільки в Тегерані, в інших містах зупинялись за гроші, але в приватних будинках. І скізь спали на підлозі. Іранці взагалі багато сплять на підлозі. В деяких кімнатах в нас було ліжко, але односпальне, тому ми все одно влягались додолу.
В будинках завжди багато килимів. На підлозі, іноді й на стінах. Скрізь де ми були, був і великий телевізор. Можливо трохи стрьомне і іноді навіть хаотичне і брудне житло, але телевівізор хороший, із супутниковою антеною. У Ширазі, наприклад, ми жили у гігантській квартирі і англійською говорила тільки дочка-хост. Але вся родина ввечері дивилась якесь Late Night Show. Тут же ми вперше побичили гральні карти. Думаю, за це їх можна було б здати поліції.
Домашніх тварин не бачили ніде. Зате на вулиці часто є пташечки в клітках. Як з’ясувалося, собака — брудна тварина в ісламі, з кішками вони теж якось не дружать, а канарки і є домашні тварини.
З літака вся країна виглядає велетенською пустелею: дахи міст зливаються з кольором гір, видно лише рельєф. Тому тут страшенно сухо всюди. Так сухо, що навіть мости не через річки, а через… те, що колись було річками. І тому ж в багатих будинках завжди були басейни у дворі. Інакше просто не виживеш.
Коли іранці питали, що нас вразило найбільше, мені завжди було ніяково, бо правдива відповідь — “ви”.
Наприклад, у перській мові є мінімум чотири слова для дякую. Якщо вони дзвонять по ділу, то спочатку розпитають як справи і побажають доброго здоров’я.
Наприклад, ми приїжджаємо до хоста в третій ранку, після того, як таксист дзвонить йому стопіццот разів, бо не орієнтується в місцевості. Хост зустрічає нас радісно і без нервів, хоча йому вставати в 7. Він не став нас будити, пішов на роботу і залишив ключі.
Чоловік, який взагалі не говорить англійською, возиться з нами 20 хвилин, бо ми загубились в павутині ширазьких вулиць і переплутали одну цифру в номері телефону. Просто так.
Знімаєш кімнату на одну ніч зі сніданком — тусиш в сімейному гестхаусі день, ніч і ще один день, отримаєш два сніданки, чай, кальян й компанію європейських бекпекерів.
Охнув від здивування — хтось обернеться і запитає, чи все ок. “Are you hungry? What can I do for you?” допитувалась випадкова дівчинка. І замість прощання всі кажуть велкам ту Іран. Я, до речі, думала, що жінки тут зашугані і не говорять з незнайомцями, навіть не дивляться. Але це все агітація і пропаганда, нормальні вони жінки. Навіть більш відкриті до спілкування, ніж у нас.
Ми навіть зустріли журналістку з англомовного іранського радіо. думаю, цілком підпільного, і наговорили їй щось на диктофон. І ще знялись для реклами кафе в інстаграмі: одночасно говорили фразу на фарсі, щось типу “приходьте, кльове кафе”. Майже впевнена, що ми її запороли.
Звісно, не всі готові допомагати безкоштовно. Нам розповідали, що ісфаханці трохи жадіни і завжди намагаються вкусити побільше. Але з нами це сталося в Ширазі. Найдорожча вечеря, баришня хост, яка додавала по два долара до “рахунку” кожного разу, як підвозила нас два кілометри, гід-таксист, з якого такий гід, як з мене радіоведуча, але гроші він за це взяв. Але не може ж нам скрізь щастити.
Більше того, одного дня в Ширазі я опинилась на вулиці одна, не могла додзвонитись Андрію, кидалась із сторони в сторону і готова була розревітись. І — нічого. Це б навряд чи здивувало мене в Парижі, але тут я вже прикидала, чим мені зможе допомогти перший стрічний. Нічого особливо не придумала, але ніхто так і не підійшов. А потім в мене таки вийшло додзвонитись.
Іранці страшно люблять поговорити. Навіть якщо вони не знають англійської, вам скажуть хелоу, хау ар ю, вер ар ю фром, велкам ту Іран. А якщо вже знають — готуйтесь говорити про політику (на дивно, багато хто був в темі стосунків України з Росією), історію, літературу і, звісно, про те, як вам Іран. З одним таксистом ми навіть обговорювали потенційні напрямки для секс-туризму з Ірану і змішані спальні в європейський хостелах. Існуванням останнього він був шокований, але зізнався, що з радістю б туди потрапив.
-Це іранська співачка? — питаю я в хоста, який дивиться музичні кліпи невідомою мовою.
-Так.
-А чого вона без хустки?
-Ти шо про нас думаєш, ми нормальні люди! — він робить вигляд, що ображається.
“Звичайним” жінкам в Ірані навіть співати не можна, не те що в відкритій сукні танцювати з телеекрану і обніматись з чоловіком. Але ця живе за кордоном, їй можна. Іншим теж можна, але тихенько вдома. Так роблять більшість. Вдома можна ходити в шортах, щіпать один одного за попу і пити вино (головне не виходити з дому після цього, щоб не спалиться). Отаке подвійне життя. Хоча в цьому якраз нічого дивного.
Більше фото є тут.
