Ну що, дорогі мої українці? Заспокоїлись? Відновили зрадо-переможний баланс? Налагодили базову житєву рутину? Молодці! Тепер можемо йти на наступний рівень: читання новин та фактчекінг. Тому що це можна робити лише з холодною головою і відчуттям твердої землі під ногами. Вона ще може хитатись, але на ній принаймні можна балансувати.

Ну не можемо ми не читати новини , бо актуальна картина світу — це наша базова потреба. Особливо якщо вона постійно і непередбачувано змінюється, що і відбувається під час війни. Купа людей в тилу передбачувано занурились чи то в думскролінг, чи то в хоупскролінг, коротше, гортають новини в пошуках чи то зради, чи то надії, навантажуючи при цьому критичне мислення.

Тож ловіть коротеньку пам’ятку про те, як у нас зараз подаються новини, і які коригування в них варто вносити хоча б на рівні своєї свідомості.

Особливості подачі новин у воєнний час

Формально в нас військову цензуру не введено, але деякі явні й неявні правила подачі інформації все ж діють. При чому за порушення деяких із них можна познайомитись із СБУ, і знайомство приємним не буде.

Головне: Ворог також читає наші новини

Ми потрапили в халепу: між нами та ворогом практично не існує мовного бар’єру. Ми їхні публікації просто читаємо (бо знаємо російську мову), вони наші — максимум з невеличкими труднощами, якщо публікація українською, ще й гугл-транслейт полегшує їхні страждання. А методи збору даних, штучного інтелекту та мінімального синтаксичного аналізу ще й дозволяють дуже швидко обробляти. Повірте, спеціалісти, здатні написати такий скрипт, у ворога є.

Тож будь-яка інформація, що може бути використана проти наших: військових, або цивільних, — в пресу або соцмережі потрапляти не має! Ніяк. Переміщення військ, місця базування чи ремонту нашої техніки, склади з товарами (бо руйнування української економіки, провокування голоду — хай навіть світового, та поглиблення обов’язкової економічної кризи — одна з цілей рашиського вторгнення), волонтерські центри — нічого з цього не повинно потрапляти на загал. Я знаю, що це правило регулярно порушується (хто сказав “Геращенко”?), але це — проблема, а не правило.

Оперативна інформація — на рівні Капітана Очевидність

Знову ж таки, інформація, подана на загал, не має нести ворогові жодних новин, і не повинна дозволяти йому добудовувати загальну картинку там, де в нього є якісь прогалини. Найяскравіше це проявляється по відеозйомках руйнувань у містах: надто багато інформації для коригування вогню вони надають. Спасибі що ця пошесть з відосиками “просто тут просто зараз” вже пішла на спад.

Глобальна картина приходить з затримкою

Як мінімум, на пару днів. Про успіхи армії намагаються повідомляти, коли вони вже стали певною мірою незворотніми. Про елементи зруйнованої інфраструктури — за пару днів, коли артилерія, що по них лупила, вже переїхала в інше місце, або навіть була розбита. Пересування тут і зараз не повідомляються взагалі. Це — війна, і новини приходять тільки тоді, коли вони вже не потрібні ворожій розвідці.

Дещо ми дізнаємся вже після втрати ним актуальності

Так, ми дізнаємось що маршрут евакуації існував лише після того, як його розкрив і повідомив про це ворог. Будь-яка інформація про нього, подана зарано, поставила б цей маршрут під загрозу. Ми дізнаємось, що відчайдушне звернення було частиною сценарію тільки після того, як цей сценарій дограється до кінця, чим дозволить нашим воїнам успішно перегрупуватись. Ми дізнаємось, де воював наш улюблений спікер ЗСУ тільки після того, як він вже поїде у інший сектор. Просто тому, що так потрібно. І будь-які додаткові деталі ставлять під загрозу життя всіх: і людей, і армії, і держави.

Негатив дається завуальовано, або пом’якшеними формулюваннями

Наприклад, фразу “В такому-то напрямі противник не мав успіху в просуванні” можна витлумачити так: ворог атакував, намагався просунутись, йому вломили, відбувся бій, і ворога відігнали назад. Тобто, всі повідомлення зі словами “намагався просунутись/атакувати/тощо” треба читати як “тут був бій”. Чому це не пишуть прямим текстом? Щоб не розганяти відчуття “всюди стріляють, нам всім кінець”, але при цьому подавати інформацію.

Але не завжди все так погано

В нас не ввели цензуру, але подача інформації все ж таки змінилась. Дезінформація ворога — це цілком собі метод ведення війни, тож деякі речі подаються суттєво гірше, ніж вони є насправді. Нам вигідніше, щоб ворог вважав нас слабшими, ніж ми є: тоді він припускається помилок, іноді навіть фатальних. Поки я виявила лише парочку таких ознак, тож просто їх запам’ятайте:

1. Якщо в якесь підприємство поцілила ракета, або прилетів снаряд — підприємство зруйноване. Все. Дощенту. До фундаменту. Нічого там не залишилось. І так, навіть якщо ви з вікна бачите, як там кипить робота, просто запам’ятайте: підприємства більше немає.
2. І взагалі у нас ніякої індустрії немає. Особливо важкої. Особливо оборонної. І ремонтної. Ми — слабка нещасна держава, що не може навіть полагодити трофейний танк.Принаймні (див п. 1) хай саме таке читає ворог.

Негатив

Зараз буде боляче. Бо це — розділ про негативну інформацію, і як з нею працювати. Тому що…

Якщо можеш допомогти дією — дій. Якщо не можеш — не зациклюйся

Припустимо, ти прочитав про село недалечко від тебе, що залишилось без припасів, і люди там страждають від голоду. Що ти можеш зробити? Та купу всього:

• Зібрати друзів, закупити для них припаси та відвезти до селян особисто
• Знайти волонтерську групу, що опікується гуманітаркою, та допомогти їм із закупівлею та грошима
• Поділитись бабусиними консервами, і так далі.

Коротше, коли ти об’єктивно можеш щось зробити — роби. І людям допоможеш, і свій стан покращиш.

Куди гірше, коли ти об’єктивно нічого вдіяти не можеш. Таке теж буває. Бо кожен з нас — не бог і не супермен. На жаль, такою є об’єктивна реальність. Що робити тут?

• Ставиш ситуацію на умовну паузу й чекаєш, коли ти зможеш бодай якось допомогти. Бачиш таке вікно можливостей — дій. А до того…
• … Не зациклюйся. Тому що від твоєї депресії та апатії (які легко заробити зацикленням на безнадійних проблемах) нікому легше не стане. Їжа на деревах не виросте, гроші в гаманці не з’являться, уламки з вулиць не зникнуть, патронів в патронташах наших вояків не додасться. Тому вчимося не зациклюватись на нерозв’язуваних нами проблемах, аби направляти сили на проблеми вирішувані, а не губити їх просто так.

Війна — це не завжди перемоги

Особливо в умовах боротьби з настільки більш нарваним, аморальним та (що вже брехати) здоровенним ворогом. Що-що, а закидувати суперників м’ясом він вміє — він тільки так і вміє воювати, і люди для нього ніколи не становили цінність. Тож в зіткненнях лоб-у-лоб у нашої армії шансів дуже мало, вона вдається до більш хитрих тактик. Наприклад, пропустити бойову техніку в глибину території, і там різати постачання. При такому веденні бойових дій перехід сел та містечок туди-сюди практично неоминучий. Тому погані новини приходитимуть. Кацапи заходитимуть в нові міста, відновлюватимуть там пам’ятники нерозкладаному трупові (блін, просто уявіть собі дно їхніх пріоритетів), грабуватимуть, крастимуть, ламатимуть, тому що нічого іншого вони тупо не вміють. І нам усім доведеться навчитись сприймати і такі новини також.

Додам сюди посилання на хороший текст за цією темою від оцього от дядька. Як на мене, він дуже добре й по поличках все розписав, додати нема чого.

І, напевно, найтяжче.

На війні не завжди приймають популярні рішення

Ця війна ведеться рашкою з однією-єдиною метою: знищення України і української державності в принципі. Відповідно, найголовніша, найфундаментальніша мета нашої армії та нашого військового командування — це зберегти державу, незалежність і сили, що дозволять і надалі відстоювати волю України. В умовах нерівних сил та обмежених ресурсів іноді доводиться робити вибір між поганим і дуже поганим. Або поганим тактично проти поганого стратегічно. Нікому не бажаю таких виборів. Але військове командування саме їх щодня і робить. Тож просто зрозумійте та запам’ятайте:

Якщо якась операція ставить під загрозу саме існування армії, на неї не підуть. Якою б бажаною та омріяною ця операція не була б. Особливо — після вкрай болючого досвіду Іловайська.

Звучить дещо жорстоко, але нагадаю: це війна. Програш у ній означатиме втрату держави, що вся Україна перетвориться на Бучу та Херсон, але без перспективи, що колись щось зміниться. І це — не та ставка, на яку готове грати наше командування. На превелике щастя.

Фух, з негативом розібрались. Тепер на завершення

Фактчекінг — наше все

Особливо у воєнний час. Особливо тому, що війна проти нас йде ще й психологічна. Тут навіть маленький фейк може мати руйнівні наслідки.

Перевіряй інформацію за першоджерелами

Більшість інформації доволі легко перевірити, особливо якщо знаєш англійську. Тож її треба перевіряти, навіть приємну. Доволі невинний приклад: мені було дуже приємно читати, що гітарист Річі Блекмор перегнав до кордонів України дві “швидкі”, набиті медикаментами, але я все ж вбила в гугл ‘Blackmore ambulance Ukraine’. І не дарма: “швидкі” були, а от Блекмор виявився інший. Добре, що я не кинулась розносити радісну звістку по всіх усюдах.

Якщо першоджерело не знаходиться — новина фейкова

Буває, що в статті є якесь посилання на солідне першоджерело (особливо іноземні газети та видання), з нього нібито передрукована конкретна новина… А ти клацаєш на це посилання — і замість статті потрапляєш на головну сторінку. Або гірше: на Error 404. Тобто, або сторінку видалили, або її взагалі ніколи не існувало. Мінімальну до-перевірку треба все ж зробити (наприклад, буває, що веб-адреса містить явну одруківку, і спрацьовує редірект), але в такому випадку обов’язково знайдуться альтернативні повідомлення — передруківки інших видань, повідомлення за іншою адресою.

Якщо новина була лише в одному місці — вона сумнівна

Або просто фейк. Навіть якщо новина з капсованим “ЕКСКЛЮЗИВ!!!” зустрічається в кількох місцях, але формулювання співпадають з точністю до слова — це смердить організованим вкидом. Додатково перевіряйте будь-яке подібне повідомлення. Не можете знайти підтвердження — маркуйте новину як “сумнівну” та не дуже їй довіряйте. Принаймні, поки не отримаєте залізобетонних підтверджень.

Вичищайте свої стрічки, залишаючи лише фактчекерів

Якщо інформатор кілька разів ловився на новинах, які потім спростовували — видаляйте його зі стрічки геть. Якщо інформатор в чомусь дублює російські наративи та агітацію — видаляйте і його. Хтось постить про “не все так однозначно, подивіться на війну з іншого боку” — нахрін, бо ніщо не робить світ таким чорно-білим, як війна, а ми з вами на боці добра. Не дозволяйте нікому засумніватись у цьому простому факті.

Сумнівні дані перевіряйте додатково

Буває, що якась звістка виглядає начебто правдоподібно, а начебто — ні. Ось в якусь частину віриш, а якась змушує сумніватись. Тут теж все просто. Якщо відчуваєш підвох, прослідкуй яким саме даним ти перестав довіряти, і перевір їх додатково, за альтернативними джерелами. Врешті, ніхто не скасовував маніпулятивної технології, за якою до правди домішується дрібка брехні.

Обережно ставтесь до аналітики (від Макса Олійника)

Обережно (не негативно, а саме обережно) ставтесь до будь-якої аналітики, як позитивної так і негативної. За можливості — читайте формулювання лише цілком і бажано мовою оригіналу. CNN, BBC полюбляють соковиті заголовки на кшталт “в Україні закінчуються боєприпаси” або “Київ може потрапити в оточення вже за два дні”, які приховують за собою припущення аналітика, що базується на певних даних що в нього є.

Додам від себе: 1) Деяким з них дуже важко відмовитись від віри у неймовірну військову могутність екс-СРСР, тому багато з них виходять з того, що от-от кацапи почнуть “воювати по-справжньому”. 2) Дехто вельми щиро нам співчуває. І тому, пишучи на свою, закордонну аудиторію, спеціально загущують барви, аби сприяти посиленню тиску на свої уряди в плані допомоги Україні. 3) А дехто просто на зарплаті в рашки. Так, закордонні аналітики також не святі.

Не читайте російські новини

Вони — їхня зброя проти нас. Крапка.

***

Десь так, друзі. Попереду в нас усіх дуже непрості дні. Ворог намагатиметься досягти бодай якогось успіху, кожен свій крок він обставлятиме як вирішальний, тиск на психіку буде шалений. Наша з вами тилова задача ж залишається незмінною: тримати психіку здоровою, допомогу армії високою, працездатність робочою, мотивацію на добрі вчинки та взаємодопомогу — нездоланною. І нехай ніякі, навіть відверто погані новини не підривають ваш бойовий дух.

Пару днів тому в нашому маленькому ко-лівінгу спалахнула велика дискусія про те, як саме читати й сприймати новини, аби не впасти в депресію, не перегоріти від надмірного оптимізму, ще й не втратити при цьому зв’язок з реальністю. За її результатами з невеличкою домішкою моїх роздумів і виникла оця стаття.

Тривога і пропаганда

Сьогодні вся Україна охоплена полум’ям війни. Вона почалась не вчора, не місяць тому, вона тягнеться вже довгі 8 років, але 40 днів тому вона увірвалась у життя кожного з нас. І всі ці дні ми варимось в суцільній тривозі за сьогодні, за завтра, за долю свою, рідних, друзів, батьківщини в решті решт. А тривога — це таке почуття, яке само собою нікуди не зникає, її треба активно вгамовувати. Як активними діями: волонтеркою, грошовими пожертвами, допомогою нужденним, — так і суто інформаційно: зведеннями генштабу, відосами Карася чи Гудименка, бріфами Арестовича, врешті — телемарафоном. І все це значить, що ми з вами є споживачами пропаганди.

І це нормально. Більше того: для нас пропаганда — це нагальна, життєво важлива необхідність. Наша армія веде боротьбу проти армії російської: нахабного, охрінілого з безкарності, накачаного роками ненависті величезного супротивника, якого боїться тупо весь світ, що передрікав нам падіння максимум за два дні. Ніхріна собі вихідні дані, правда? Зі старту — хоч вішайся, хоч топися. Але наша армія стоїть, а ми віримо в перемогу. Не останню роль у цьому відіграла пропаганда. Просто пригадайте, в який шок та аут вас звалила сама новина про ракетні удари по містах і навалу рашазергів геть звідусіль, і що саме вас звідти витягло. Мене — ефіри радіо НВ та загальнонаціонального телемарафону, які ми перші кілька днів тупо не вимикали, перераховуючи при цьому гроші захисникам, закуповуючи ліки по аптеках та роблячи різноманітні корисні дрібнички в інеті. Непоганий ефект, правда ж?

Втім, як і будь-який сильнодіючий засіб, пропаганда вимагає вдумливого споживання, аби не зашкодити. Особливо — коли війна схожа на марафон, частину якого довелось бігти як спринт. Тож давайте розберемось, як же нам до пропаганди ставитись, аби вона пішла кожному з нас на користь.

Почнемо з визначення. Вікіпедія нам каже:

Пропаганда — форма комунікації, спрямована на поширення в суспільстві — світогляду, теорії, твердження, фактів, аргументів, чуток та інших відомостей для впливу на суспільну думку на користь певної спільної справи чи громадської позиції.

Тож давайте розберемось, яку мету для себе ставить українська пропаганда, і як вона її досягає.

Пропаганда рашиська. Коротко

Для початку розберемось з пропагандою ворожою. Все ж супротивника треба знати в обличчя та мати про нього певне уявлення. Якщо відкинути (хоч це і важко, але давайте спробуємо) емоційне ставлення до ворога та проаналізувати його наміри, вийде десь такий перелік:

• Провести агресивну війну проти України. Програма максимум — поглинути Україну та розчинити її в собі; програма мінімум — зробити життя в Україні нестерпним, і відхопити собі бодай щось із території.
• Залишитись при цьому респектабельним членом світового товариства, аби продовжувати там експансію економічними методами.
• Зберегти державотворчий міф про “переможців фашизму” й експлуатувати його надалі.

Враховуючи, що ані спровокувати Україну на вогонь, ані вчинити власний Гляйвіцький інцидент у рашки не вийшло, вона відкрито виступила агресором. Це рубануло під корінь намір другий (тому що відкрита війна, ще й у Європі — це моветон, тут навіть найкорумпованіші російські симпатики не можуть знайти виправдання), і загрожує наміру третьому (бо важлива складова цього міфу — образ невинної жертви, який несумісний з відкритою агресією). Зараз ці факапи з усіх сил намагаються заліпити, тож перелік цілей рашиської пропаганди вимальовується такий:

• Втримати віру в військову могутність росії
• Підтримувати віру свого населення, що вони на боці “добра”.
• Посіяти мілітарну істерію, чим мобілізувати населення на війну. Якість мобілізованих тут глибоко вторинна, головне — масовість.
• Змусити світову спільноту відмовити Україні в підтримці, переконавши, що “вони всі фашисти”. Чи хоча б підірвати до неї довіру.
• Підірвати бажання України опиратись.

Зазначте: три цілі тупо внутрішні, а для четвертої, зовнішньої, достатньо простих сумнівів. Саме тому рашиській пропаганді факти байдужі настільки, що вона навіть не намагається бути цілісною, змінюючи генеральну лінію по кілька разів на день. Можна сказати, що вона намагається стерти й розчинити саме поняття правди, щоб на кожне фото трупа з Бучі поставала тисяча зомбаків з воланнями: “Це все фейк! Постановка! А він рукою ворушить! Його привезли! Це не наші! Хай труп розкаже, хто його вбив! Нічого не зрозуміло!”, — щиро при цьому вірячи кожному своєму слову. Тому що якщо правди не існує, байдуже, в що вірити.

По п’ятій цілі я просто нагадаю: не читайте русняву пропаганду. Нізащо. Це — ще одна зброя, спрямована проти нас. Тилу, який має забезпечувати й підтримувати армію. Що більше ви її читаєте (навіть коли стібетесь з її тупості та неоковирності), тим вразливішими ви стаєте. Ну просто так працює бомбардування істерією — воно розхитує механізми, які вашій свідомості не під силу. Навіть найкращий захисний костюм під шаленим навантаженнями псується. Не експериментуйте так над психікою —вона у вас одна .

Українська пропаганда: Місія можлива

Україна ж знаходиться зовсім в іншому положенні за всіма параметрами. По-перше, вона дуже залежна від цілісності та масовості підтримки її західними партнерами: сила й мілітарізованість ворога грає проти нас. По-друге, Україна зараз виступає таким собі Давидом проти рашиського голіафа: маленьким воїном світла, що повинен завалити агресивного гіганта тому, що на його боці правда. Тож Україна дуже сильно прив’язана до правди: одного серйозного факапу, чи викриття фейку, розтиражованого саме українськими офіційними медіа, буде достатньо, аби життєво важлива підтримка посипалась, бо в Європі все ще достатньо російських лобістів, яким муляють спорожнілі кишені.

Тому як мінімум фактологічно українська пропаганда має бути вкрай точною. Вона може не про все говорити, але говорити може тільки правду. Якщо наші воїни знищили в бою десять танків — вони їх знищили. І це нам на користь: вірити набагато легше, ніж сумніватись.

З цілями, які стоять перед українською пропагандою, все ще складніше. Ось лише короткий перелік того, на що вона працює:

1. Заспокоїти населення. Тому що тривожна людина — хріновий працівник, що дає малий приріст ВВП. А ВВП та зароблені гроші для України зараз вкрай важливі. Війна, знаєте — це дуже дорого. Тут працює саме той, центральний меседж: “Русні пизда, вірте в ЗСУ”.
2. Тримати населення в тонусі, аби воно ні на мить не забувало, що навколо війна, й тримало підвищений рівень внутрішньої мобілізованості, допомагало армії й не нило, що воно втомилось. Тут вже працює “Це — не кінець, а лише початок”.
3. Дати уявлення, що ворог цілком переможуваний. Тому що ніщо не демотивує більше, аніж битва, в якій ти приречений. Тут працює наратив “тупих ваньок”, а постійно підкреслювані факапи російської армії (окопи в Рудому лісі, Чорнобаївка, кулсторі про 4 танки й два прапори) йому в поміч.
4. Підкреслити реальну складність задачі, аби громадяни не розчарувались, що “чому ми ще не перемогли?” Тут є такі прекрасні твердження, як: “Російська армія не могутня, вона просто довга”, або “Це як грати в шахи з дурнем, але в нього 150 фігур”.
5. Підтримати й підбадьорити армію. Так, вони теж читають новини й перевіряють улюблені сайти. Тут все просто: “Вірте в ЗСУ!” та всі його похідні.
6. Послабити шалений страх Європи перед рашкою. Тут робота дещо тонша, але всі ці відоси з допитами зачморених полонених — вони про це. З підтекстом: “Ви що, злякались бухих ваньок на іржавих тарантасах? Ай-яй-яй!”
7. Нагадати тій же Європі, що ворог все ще сильний і нарваний, аби вони посилили надання нам зброї. Бо знаєте, патрони закінчуються, техніка ламається, машини підбиваються ворогом…
8. Налякати умовну Європу тим, що ця орда може припертись до них та розваляти нахрін їхні затишні кабінети з ергономічними кріслами та еко-кавою в кружці. А вона таки може.

І так далі.

Вам не здається, що цілі м’яко кажучи взаємовиключні? Все правильно: вам не здається. Українській пропаганді доводиться звертатись до широченної аудиторії з діаметрально протилежними інтересами. Як це робити? Ну, наприклад, в денному етері розповідати про 40-кілометрову колону, що пнеться до Києва (цілі номер 4 та 7), а увечері випускати Арестовича відробляти по першій та третій.

Тому не дивуйтесь, коли вам здається, що вам кажуть протилежні речі. Вам не здається. І це нормально. Тут реально немає іншого шляху. Залишилось лише розібратись, як це все споживати.

“Діючі речовини” та реакції

Люди — істоти унікальні. Кожен. Від їжі й до психіки. Те, що одному смачний десерт, іншому — страшний алерген та ризик життю. Так само з психікою. Реакції кожної людини індивідуальні. Хтось нормально переносить апокаліптичні прогнози, але впадає в паніку від хороших новин, бо вбачає в них підвох. Інший же впадає в депресію від самої думки про труднощі, але на самих лише райдужних перспективах здатен перевернути гори. А комусь потрібно й те, й те: знати проблеми сьогодення, і щогодини слухати, що русні пизда. Кожна людина в цьому плані індивідуальна.

Окремо варто сказати про волонтерів. Ці люди слугують справжнім мостом між світами передової та тилу. Деякі в буквальному сенсі ганяють з перестрілок до тиші по кілька разів на день. У них купа друзів в армії, які отримують поранення, а то й, не дай Боже, гинуть. Вони в курсі усіх їхніх потреб та діагнозів, вони знають, скільки грошей на це потрібно, вони розуміють, як їх потенційно важко буде зібрати, коротше, їхнє життя — це суцільне вирішення проблем на межі людських можливостей. Просто уявіть собі, як їх може вкурвлювати чийсь перебільшений оптимізм — для них це загроза зборам, а значить, їх хлопцям. Тож вони іноді виступають як така собі контр-пропаганда, вивалюючи всі проблеми так, як вони є. І знаєте, вони праві.

То що ж мені робити?

Все, що пишу надалі я, стосується людей в тилу, в яких задоволені базові потреби у житлі, їжі, теплі та мінімальній безпеці, але все одно мозок википає й не дозволяє налагодити тимчасове нормальне життя прямо зараз.

Універсального рецепту не існує. Але! Кожен може розробити свій власний, який працюватиме саме для себе. Як це можна зробити?

Давайте згадаємо медицину. З вами ж бувало, що вам прописували ліки в дозуванні, припустимо, 200, а в аптеці продавались лише по 100. І що, ви відмовлялись від лікування? Ні. Просто приймали дві таблетки замість одної. А якщо в аптеці було тільки гігантське дозування, припустимо, 800, то навпаки — пиляли вдома таблеточки по частинах і дисципліновано ковтали чвертинку.

Нині телевізор, новинні портали, тематичний ютуб — це такі собі гелікоптери, що розпилюють на наші міста пропагандиські ліки в шалених дозах. Ну тому що вони не можуть обрати єдино правильне дозування: ім потрібно щось таке, що точно подіє навіть на сталевого циніка та панікера. А от дозувати під себе вже потрібно вам. Ваша головна мета: нормально функціонувати, нормально працювати, заробляти гроші, з яких платити податки, втримати своє психічне здоров’я та фізичний стан, і за можливістю — вкладатись у спільну справу там, де ви це вмієте, і де бачите в цьому потребу. Тому робимо так:

1. Відписуємось від усіх крикунів, що “знають те, чого не розкажуть більше ніде”. В гіршому разі вони проводять ІПСО, а в кращому — просто торгують панікою за ваш рахунок. Залиште лише кілька каналів перевіреної інформації.

2. Визначаємо час, коли будемо дивитись новини. Припустимо, після пробудження, в обід, після робочого дня, і перед сном. Все! В інший час новини просто не відкриваємо — ніякої додаткової інформації вам це не надасть, а сили відбере.

3. Коли настає час соцмереж: визначаємо, де саме ваш поточний стан відхиляється від вашої особистої норми, та коригуємо його протилежною інформацією. Гаряче охолоджуємо, холодне гріємо, панічне заспокоюємо, пасивне розштовхуємо. Наприклад:

• Відчуваєте зневіру — дивіться оптимістів.
• Не розумієте, що коїться — читайте предметну військову аналітику, вона збавить градус невизначеності.
• Відчуваєте підвох що “все надто добре, щось тут не так” — читайте матеріали алармістів чи волонтерів (вони просто дуже добре “заземлюють” та підказують, де ви можете допомогти).
• Підставте свій варіант.

3. Споживаємо пропаганду максимально вдумливо. Як тільки розумієте, що вам вже досить, ви в балансі — негайно припиніть. Ніякого передозу!

4. Після того, як досягли балансу: подумайте, що б ви хотіли зробити після перемоги, і знайдіть, що саме для цього ви можете зробити просто зараз. І робіть. Закладайте прямо зараз фундамент вашого майбутнього — і ви будете готові до його настання.

5. Якщо відчуваєте, що робите недостатньо — киньте гроші на нагальні потреби ЗСУ, пошукайте поблизу волонтерські групи, центри допомоги переселенцям, центри переливання крові, точки плетіння маскувальних сіток, чи будь-яку іншу спільносправу (прибирання, готування їжі для малозабезпечених, догляд за хворими, в’язання шкарпеток чи бафів, ремонт дрібної техніки — тисячі їх), де саме ваші навички будуть безцінними, та робіть це у вільний час. Провину як рукою зніме, а ви докладетесь до нормалізації життя чи перемоги.

Бонус: Ось вам шматок хорошого стріма, де справжній військовий психолог (а не я :)) дає поради, як знайти свою нову норму і жити з нею. Послухайте, він і корисний, і веселий.

На жаль, ця війна — не швидко, не легко і не передбачувано. Неможливо на її час “поставити життя на паузу” — вона вже стала частиною нашого життя. І наше головне завдання зараз: жити це життя так добре і так ефективно, як тільки ми зараз можемо. Тож давайте споживати пропаганду так, щоб бути максимально ефективними кожного дня.

Сьогодні 31ше серпня, і моя стрічка в соцмережах потроху заповнюється стогонами на зразок: “Ось і ще одне профукане літо!” Звісно, фрази вживаються більш жорсткі, але суті це не змінює. Не ФБ, а якийсь цвинтар втрачених можливостей та померлих надій. Жоден інший останній день місяця не викликає такої хандри та дистильованого відчаю, як 31ше серпня.

І чорт із ним, якщо журяться школярі та студенти, яким завтра знову на заняття. Але ні, основні генератори журби — дорослі люди, для яких завтра особливо не відрізнятиметься від сьогодні. Все та ж робоча рутина, завдання, дедлайни, щоденні обов’язки, ті ж обличчя навколо — та все ж тема “втраченого літа” не полишає радари.

Тож я, оговтавшись пілся занурення в прохолодне озеро під своїм домом та поглинаючи свіжу ожину, яка саме зараз на піку сезону, вирішила внести трохи оптимізму в загальну меланхолію. І детально розібратись, а що ж воно за літо таке, чому його так боляче “профукати”, і чи можливо це взагалі? Отже, почнемо з того, що…

1. …Нічого ще не профукане!

Саме так: літо ще не закінчилось. З астрономічної точки зору. Фактично, в нас ще 3 тижня літа попереду. Тому що астрономічне літо завершується в день осіннього рівнодення — 22 вересня. Отоді вже настає осінь.

Пригадую, як ми з друзями якось першого березня обмінювались привітаннями з “першим днем весни” в спільному чаті. Дійшло до пари, що саме нещодавно переїхала до Швеції. І ось хлопець з неї пише: “Я тут своїм колегам про перший день весни сказав, так вони на мене, як на божевільного подивились”. Виявилось, що шведи відраховують весну від рівноденства, тобто, аж з 22 березня, а перше березня для них — просто ще один зимовий день. Пізньозимовий, якщо точно.

Так, виховання та культурні особливості прямо-таки втовбичили нам ідею жорсткої відповідності між місяцями та порами року. І що першого вересня настає осінь, а зима розпочинається рівнесенько 1 грудня. Можливо, це було спричинене примусовим “освітненням” масової освіти (вибачайте за тавтологію) з метою віддалити населення від релігійного світогляду, в якому більшість дат прив’язано до астрономічних пор року. Наприклад, відомий за однойменним фільмом Мідсоммар — це саме початок астрономічного літа в Швеції. А у нас його прямий відповідник — Івана Купала, яке через різницю в Юліанському та Григоріанському календарях “з’їхало” аж на 6 липня.

Тож ті, хто вже надумав сумувати за літом, не поспішайте — маєте ще цілих 3 тижні попереду. Тримайте пісню про справжній початок осені (‘Do you remember 21st night of September’), і рушаймо далі.

2. А що такого з цим вашим літом?

От дійсно, що? Що його так сильно відрізняє від інших пір року? Принаймні, для дорослих людей із постійним робочим місцем, пов’язаною із ним рутиною, необхідністю годувати себе, або навіть сім’ю, тощо? Фактично — нічого. Окрім такого собі суто психологічного Культу літа як чогось особливого.

Цей культ супроводжує нас протягом півтора десятка років життя, коли ми вчимося в школі та інституті.

В школі літо — це така пора, коли тобі не потрібно щодня ходити до школи, вчити якісь уроки, сидіти тихо по кілька годин на день, нудьгуючи, за партою, коротше, робити все те, що ми так “любимо”.

Першого червня всі ці жахіття магічним чином зникають, і ти нарешті керуєш своїм життям. Може, не повністю, може, батьки ще вимагають чистити картоплю, мити посуд і рівно о восьмій бути вдома, але рівень свободи все одно небачений. Хочеш — пішов надвір ганяти в футбол. Хочеш — звалив до друга на весь день. Хочеш —з ранку до ночі гамаєш, і ніхто тобі й слова кривого не скаже. Та й життя влітку було охоче на приємні сюрпризи. Когось могли відправити за місто до бабусі-дідуся, когось батьки везли на море, хтось відправлявся у літній табір та повертався звідти з купою нових контактів у телефоні… І перше вересня з його незмінним “Як я провів літо” не лише викликало гнів та депресію в менш щасливих однокласників, а й обухом по голові нагадувало: все! Закінчилось! “Давайте не розкачуватись, діставайте подвійні листочки”…

І хоч старша школа та універ відбирали від щасливої літньої вольниці майже місяць, на який припадали підсумкові екзамени, але до сонцестояння всі звільнялись. Та в дорослому житті ця анархічна свобода зникає повністю. Влітку ти маєш таку ж саме роботу, як і решту року. Обов’язків за нею менше не стає, навіть доводиться підстраховувати колег. Волю можна здобути, але тільки ціною відпустки, або, не дай Боже, звільнення. І все це відбувається у жахливу, дахосносну спеку, яка сама собою відбирає останні сили.

ОК, можливо, намальована мною картинка реальності виявилась занадто похмурою. Визнаю: загустила фарби. Насправді все це не так погано, світлих плям вистачає, самий вже довгий день, який дарує аж кілька годин життя після роботи, чого вартий. Але сама робота нікуди не дівається, і, як і будь-якої іншої пори року, вимагає від 8 і більше годин щодня. А всі інші активності залишаються ніби то “на здачу”. І, до речі, стосовно них.

3. Літо: Сподівання vs Реальність

Коли вам стане зовсім сумно, вбийте в гугл цей запит, і порадійте його результатам.

Які перші асоціації викликає у вас слово “Літо”? Дайте вгадаю: ніжно-блакитне море, пальми, білосніжний піщаний пляж, топ-моделі в бікіні з коктейлем засмагають під полуденним сонцем… Така собі реклама батончиків Bounty, чи взагалі — горезвісного фестиваля Fyre.

Але давайте перевіримо цю картинку на реалізм. Отже, топ-моделі в бікіні… Давайте по чесному: скільки жінок на середньостатистичному пляжі, незалежно від країни та частини світу, відповідають цим рекламним образам? Відсотків 10, може, 20. Підемо далі: засмагають під полуденним сонцем? Серйозно? Враховуючи не тільки поради онкологів, але й банальний здоровий глузд, вони це можуть робити тільки обмазавши себе сонцезахистим кремом SP на 50, а то й всі 100. Інакше ніжно-малиновий колір шкіри їм забезпечено вже за пару годин, на собі перевіряла (ааааай, досі боляче згадати). Після кожного купання цей крем треба поновлювати, а години десь із 12ї просто треба евакуюватись до готелю під кондиціонер. І це я зараз не про тропіки кажу, а про широту Одеси. Що в цей час коїться на Анатолійському узбережжі Туреччини, чи, не дай хтось, Червоному морі в Єгипті, я й уявити боюсь.

Як не крути, літо — найбільш міфологізована рекламою та комерцією пора року. Навіть зима з її Різдвяними святами тут відстає, бо там хоча б фактор холоду не ігнорується. А от про те, що влітку спекотно, наче ніхто й не пам’ятає. Красиві модні молоді люди, що фліртують одне з одним в пляжних шезлонгах якщо й впрівають, то тільки для того, аби краплинки поту еротично підкреслили їхні сідниці, або кубики на пресі. Те, що жива людина в таких умовах перебуває в якомусь хріновому напівсні-напівбезпам’ятті, згадуєш лише опинившись під прямим сонцем.

І так майже з усім. Спортивні красунчики з пляжних фантазій виявляються пухленькими неголеними чоловічками, що приїхали “клеїти” симпатичних дівчат. Легкий прохолодний коктейль обертається термоядерною смерть-рідиною, температура якої від “крижаної” миттєво стає “теплою”. Тиха усамітнена лагуна більше схожа на щось середнє між ринком та шкільним коридором (бо коли ж ще возити дітей покупатись, як не на канікулах). “Прохолодне” море на контрасті з повітрям більше нагадує зимову ополонку. І це вже не кажучи про натовпи туристів, що будуть із вами всюди.

Коротко кажучи, сумуючи за “втраченим” літом, ми більше оплакуємо свої ідеалізовані рожеві фантазії, аніж реальну картину літнього відпочинку. Або літньої погоди. І я навіть зараз не про спеку кажу. Ще 12 років тому я помітила, що червень видався якимось дуже мокрим: дощі йшли ледь не щодня, іноді по кілька годин, через що зірвався музичний фестиваль, на який я збиралась: орги не змогли поставити сцену в заданому місці. Після цього з року в рік я спостерігала за погодою, і переконалась, що принаймні в Україні початок календарного літа дуже дощовий. І заріклася планувати на цю пору пляжний відпочинок, бо ну його нафіг.

До речі, про евакуацію та Туреччину. Моя подруга цього року поїхала в класичну тижневу пляжну відпустку. В липні. В Туреччину. На Анатолійське узбережжя. Нізащо не вгадаєте, в який день вона засмагла найбільше. Це був день евакуації готелю, до якого підступали скажежні лісові пожежі. Літо профукане? Нізащо! Чи сподобалось їй? Навряд чи.

Замість висновка: То чи профукали ми літо?

Дивлячись, що ви вкладаєте у слово “профукали”. Якщо ви гнались за тією волею, яку пам’ятаєте з дитинства, то, на жаль, ця мрія просто недосяжна. Ви вже доросла людина, що має свої обов’язки та обмежження реального світу. Якщо вам треба терміново здати проект в кінці серпня, то літньою відпусткою доведеться пожертувати, таке вже воно життя.

Аби вас заспокоїти, можу нагадати, що більшість “літніх” локацій дуже навіть придатні до вересневого чи жовтневого відпочинку, коли сонце вже не скаженіє, а ціни “несезонно” падають. А в африканські курорти, наприклад, червономорське узбережжя Єгипту, багато хто взагалі їздить взимку, бо витримати тамтешній клімат влітку нереально.

Якщо ж ви планували якусь пригоду, а вона зірвалася, дуже вам співчуваю. Це насправді дуже боляче. Завдяки вакцинації та світовому послабленню карантинних обмежень, цей рік виглядає дещо оптимістичніше, ніж попередній, але колишня легкість мандрів поки що нездійсненна. Тож ви в своєму горі не одні: багато в кого досі зриваються плани та мрії. Але світ потроху вчиться жити далі.

Панове, літо — це всього лиш іще один календарний період. Не треба висувати до нього аж занадто екстремальні вимоги. Якщо цей період наблизив вас бодай до якоїсь вашої мети, він вже минув недарма. Скинув пару кіло й наблизився до свого “ідеального тіла”? Молодець! Підзаробила трохи грошей на додаткових проектах? Красуня! Відвезли дітей у парк розваг, де цілий день веселилися? Та це взагалі неймовірно!

До того ж, багато хто, якщо озирнеться на попередні три місяці, виявить, що вони були повні крутих моментів, про які йому за рік нагадають Гугл-фото. Будь це нічні посиденьки у відкритому барі (бо ж “зелена зона” карантину), чи смачне барбекю в друга на дачі, чи захід сонця в гірському поході, чи музичний етно-фестиваль, чи навіть просто сидіння в прохолоді під деревами в заміському будиночку. Хіба можна пору року, повну таких моментів вважати профуканою? Як на мене — ні.

Нещодавно я перечитувала книгу “Рождество и Новый год в Старом Киеве” нині вже покійного києвознавця Анатолія Макарова (до речі, дуже її рекомендую). Насамкінець глави “История елки” мені трапилось таке:

“В 1903 г. в журнале “Огонек” появилось простенькое и ни на что не претендующее стихотворение “В лесу родилась елочка” Раисы Кудашовой. Через два года его положил на музыку немец-агроном Леонид Бекман, после чего произошло настоящее чудо. Скромный труд двух никому не известных авторов стал рождественским гимном всего православного мира!

До сих пор без него не обходился у нас ни один рождественский и новогодний праздник. Дети пели его чуть ли не с колыбели.

Но, увы, теперь иные времена!

Теперь поют другую, — иностранную, — песенку “Колокольчики” [‘Jingle Bells’, написанную Джеймсом Лордом Пьерпонтом в 1858 г. — прим. ред.], и к тому же на английском языке… В общий настрой празднества вкрался диссонанс, нечто посторонеее, чуждое нашей старине.

Остается надеяться, что эта иностранная мода скоро пройдет и старая песенка вернется. Народные традиции следует чтить и оберегать от посторонних влияний”.

Анатолій Макаров помер у 2015 році. Книгу він, відповідно, писав дещо раніше — думаю, десь близько 2010–2013 року (принаймні, саме цими роками датовані деякі новорічні замітки Макарова до газет). Тож зараз, за 10 років можна впевнено сказати: ‘Jingle Bells‘ не просто розгромили ‘Ёлочку’, а й самі вже встигли відійти на задній план, поступившись цілому пластові західних зимових та різдвяних пісень, типу ‘Let it Snow’, чи ‘Deck the Halls’. Саме вони стали саундтреком грудня, перетворивши пісні про ‘Ёлочку’ хіба що на матеріал для техно-реміксів. Втім, ‘Jingle bells’ таки була першою.

Тож, залишивши в стороні ностальгічний сум автора, спробуємо розібратись, чому так сталось? Чому західні пісні так легко витіснили ‘Ёлочку’ з масової свідомості?

Бліц-вправа: розкажіть, що саме вам уявляється на фразі “В лесу родилась ёлочка”? Наприклад, “утренник”, на якому актори, одягнені Снігуркою чи Зайчиком (бо Діда Мороза діти часто бояться) намагаються зібрати малечу в подобу хороводу? Або мультик, де цю пісеньку співають дитинчата тваринок? Або, стоячи на стільчику, цей мотив виводитиме якась дитина (можливо, навіть ви)? Що саме спільного в усіх цих сценах? Правильно: обов’язкова наявність там дітей.

Так, саме в цьому й справа: ця пісенька — дитяча. Як тільки людина виростає з віку хороводів, вона швидко втрачає сентиментальний зв’язок із цією піснею. А в підлітків вона навіть викликає відразу — вони ж вже не діти, аби їм таке подобалось! Те ж саме можна сказати про її найближчу родичку — ще більш дитячу “Маленькой елочке холодно зимой”, яку написали у 1935 році Зінаїда Алєксандрова та Міхаїл Красєв. Обидві вони повністю відповідають духові радянського Нового року — часу суто дитячих галасливих веселощів.

Куди більш давня пісенька ‘Jingle Bells’ насправді зовсім не є дитячою. Вона — молодіжна. По-перше, дітям самим кататись на кінних санчатах небезпечно — вони не впораються з конями. Лише у супроводі дорослих. По-друге, гляньте у текст другого куплету: пару днів тому я вирішив прокотитись, і ось міс Фанні Брайт сидить поруч зі мною, а зараз конячка переверне нас у сніг. Звичайна така романтична зимова пригода. Молодіжна.

Подивимось, про що співається у інших популярних святкових піснях:

• ‘Let it Snow’: пара, що сидить взимку біля вогню, прощається так довго, що вогонь встигає догоріти.
• ‘Walking on the Winter Wonderland’: пара гуляє зимовою вулицею, ліпить сніговика та уявляє, що він — типовий пастор Браун, що суворо питає їх, чи вони жонаті
• ‘Deck the Halls’: прикрашаємо дім, одягаємось святково, граємо та співаємо веселі гімни
• ‘Santa Baby’: милий Санта, я була страшенно хорошою дівчинкою, тож подаруй мені яхту, двоповерхову квартиру та прикраси від Тіффані
• ‘It’s the most Wonderful Time of the Year’: це — найщасливіша пора року, з друзями, вечірками, смаженими зефірками, дитячими пісеньками та страшними історіями про привидів. Тобто, дуже доросло притчею Чарльза Діккенса, що піднімає питання жадібності, хвороб, самотності та, врешті, смерті.

І так далі. За рідкісними винятками більшість популярних зимових пісень, що міцно оселились у різдвяних плейлістах, було написано саме для дорослих слухачів. На крайняк — для універсальної, “сімейної” аудиторії. Вузькотаргетованих “дитячих” пісень там практично немає.

Можна скільки завгодно називати Новий рік та Різдво дитячим святом. І ялинка для дітей, і подарунки для дітей… Але правда від цього не зміниться: свято належить іншим. Тим, хто може придбати ялинку, дістати з антресолей чи горищ прикраси, приготувати чи замовити смачну їжу, завісити будинок тисячами вогнів, купити усім подарунки… Саме так: зимові свята належать дорослим. Не вірите? Уявіть себе на місці десятирічної дитини, якій рідні кажуть: ми нічого робити не будемо, створюй нам Різдво самотужки. Тільки по-чесному уявіть, без оцього “скажу таткові купити ялинку, і він її принесе”: ялинку треба добувати самостійно. І як воно? Правда ж, хріново? Інша справа, коли всю важку та небезпечну роботу роблять батьки, а ти їм подаєш кульки. Але замучених буденністю дорослих на це ще треба надихнути. І саме тут вступає в гру музика.

Тематичні різдвяні альбоми почали з’являтись по одному-два на рік ще у 40-і роки. Вони ж містили перші суперхіти, такі як ‘White Christmas’ від Bing Crosby:

Але особисто мені здається, що лише у другій половині 1950х західна музична індустрія остаточно зрозуміла, що то не діти купують платівки, ходять по торгових центрах у пошуках подарунків, чи обирають радіостанції для родинного прикрашання ялинки, і увімкнула важку артилерію. Переламним став 1957й рік, коли тематичні різдвяні альбоми записують одразу двоє справжніх суперзірок: 22-річний Елвіс Преслі, та на 20 років за нього старший Френк Сінатра. І ці двоє чоловіків підкоряють всю дорослу платоспроможну аудиторію: молодь відходить Елвісові, а більш дорослих слухачів забирає собі Френкі. Відтоді середня кількість різдвяних альбомів та компіляцій на рік лише зростає, досягаючи шаленої цифри в 50+ найменувань на рік в 2000-і. Звичайно ж, це все — безжальна комерція. Але парадоксальним чином саме вона у своєму намаганні достукатись до кожного слухача, змушувала авторів писати все нові й нові зворушливі різдвяні пісні, багато з яких з часом стали класикою жанру. Дорослою класикою.

А тепер подивимось, що в той же час відбувалось у вотчині “Ёлочек” за “залізною завісою”. Всі роки існування СРСР Різдво, включно з колядками, перебувало у вигнанні. А до 1937 року там же був і Новий рік, який, перебравши на себе деякі ознаки не прощеного Різдва, повернувся як суто дитяче свято. Відповідно, життєрадісною та світлою була лише медіапродукція, створена для дітей і про дітей — мультики, дитячі пісеньки, казки, листівки. Дорослим же Новий рік подавався у більш меланхолійному, навіть депресивному світлі: достатньо пригадати настрій фільмів “Джентльменів удачі”, “Снігуроньку викликали?” чи тієї ж “Іронії долі”. Особисто я можу пригадати рівно 2 по-справжньому світлих новорічних радянських фільми: це “Карнавальна ніч” та набагато пізніші “Чародії”.

З піснями було ще гірше: радянський маскульт за свої роки породив лише одну новорічну пісню, що апелює до дорослих. “Пять минут” з “Карнавальної ночі”. Та й вона датується аж 1956м роком. Знавці можуть докинути ще пісню про сніжинку з фільму “Чародії” (до речі, ви б її згадали без моєї підказки?), плюс ще одна, початково дитяча, пісня раптом перекочувала до “дорослого” табору. “Расскажи, Снегурочка” з новорічного спецвипуску “Ну, постривай!”, якій кросс-статева зміна ролей та зізнання “лучший мой подарочек — это ты” надали несподівано грайливого підтексту. З натяжкою сюди можна зарахувати ще дві “позасезонні” пісні з новорічного кіно — “Улыбка” з тої ж “Карнавальної ночі”, та “Если у вас нету дома” з “Іронії долі”. І все!

Тож мене геть не дивує та легкість, з якою світлі, веселі та сповнені надії західні різдвяні пісні захопили начебто недружній їм простір. Навіть мовний бар’єр тут не завадив: фрази типу “Let it snow” чи “All I want for Christmas is you!” виявились зрозумілі всім. А тут ще й тріумфально повернувся “Щедрик” Леонтовича, тягнучи за собою підкорений за століття західний світ (до речі, отут саме зараз рятують рідну хатину композитора).

До чого я це все написала? По-перше, тому що можу! А по-друге, тому що я дуже люблю Різдво та Новий рік. І я щиро, прямо як дитина, радію появі нових святкових пісень. І цей мій пост — це сподівання, що вже цього року хтось напише нову різдвяну пісню, що достукається до дорослих сердець, а в грудні 2020 року завоює своє місце у різдвяних плейлістах.

Врешті, не може ж весь світ постійно слухати самого лише Френка Сінатру :)

Що більше я беру участь у різноманітних літературних конкурсах, то сильніше пересвідчуюсь, що конкурсне оповідання — це окремий жанр короткої прози. Тобто як: ніхто не забороняє подавати будь-які оповідання, будь-якого формату та будь-якого жанру, головне — влізати у обмеження за знаками/словами, та загальну тематику. Проте, якщо хочеш не просто взяти участь, а перемогти (чи, принаймні, зайняти високе місце), твоє оповідання має бути саме “конкурсним”. Особливо — якщо конкурс судиться самими учасниками, і вони мають серед всього розмаїття оповідань “колективним розумом” обрати най-найкращого.

Все що далі буде — суто мої спостереження, здобуті на мережевих конкурсах фантастики та фентезі, що проводились в Україні, з відкритим коментуванням творів, де за журі виступали самі учасники конкурсів. Якщо конкретно — конкурси формату “Зоряної фортеці” та “РБЖ Азмут”-у. Поради складено на основі коментарів, написаних до творів як до моїх, так і інших письменників.

Отже, чим має характеризуватись хороше (і потенційно успішне) конкурсне оповідання?

1. Воно повинне мати міцний сюжет
2. Воно має бути “кінематографічним” та насиченим подіями
3. У фантастичному допущенні воно повинно мати “новизну”, або подавати вже відомі речі та ідеї під новим, нестандартним кутом
4. Воно має органічно зачіпати 2–3 глобальні філософські проблеми
5. Кожен його персонаж, якщо їх кілька, повинен мати свій, яскраво виражений, аж до гіперболізованості характер
6. Його події мають відбуватись у живому, непротирічному сетінгу та яскраво вираженій атмосфері
7. Воно має бути написане хорошою літературною мовою
8. І насамперед — його має бути цікаво, легко та приємно читати

Детальніше по кожному з пунктів

1. Міцний сюжет

Хоч цей пункт чи не найпростіший у виконанні, практично всі автори-початківці мають із ним проблеми. Гадаю, через особливості викладання літератури в школі: замість головного (який тут конфлікт інтересів, хто що для просування своїх інтересів зробив, і до чого це призвело), і підручники, і вчителі концентруються на речах вторинних. Образи героїв, повчальні підтексти, алегорії, прототипи з реальної історії, описи природи (серед них моє улюблене “порівняння дуба з князем Болконським”), — все що завгодно, крім законів розвитку сюжету. Можливо, це пов’язано з перенасиченням програми (купа романів по 400–600 сторінок, які учні фізично не встигають прочитати від початку до кінця), можливо — з успадкованним від радянських часів бажанням вдобвати в голову “правильне розуміння тексту”, але результат однаковий: більшість письменників-початківців мають дуже приблизне уявлення, що таке “сюжет”.

Сюжет — це коли герої змінюють світ власними діями.

Тобто, сюжет завжди виражається через дії. Якщо герої у творі лише розмовляють — сюжету немає, які б проблеми вони не підіймали. Якщо герой лише спостерігає події, що відбуваються навколо нього — сюжету немає, якими б глобальними події не були. Якщо світ твору на кінець розповіді не змінився порівняно з початком — сюжету немає.

На своєму першому літературному конкурсі я теж дисципліновано потопталася по “безсюжетних граблях”. Моє “оповідання” було довжелезною дискусією між двома людьми на тему моральності прогресорства, що закінчилось нічим — кожен залишився при своєму. На щастя, мені дуже швидко вказали, що герої повинні діяти (“наприклад, один має спробувати вбити іншого”), і я це запам’ятала на все життя. До речі, те саме оповідання легко можна було б “врятувати”, дописавши до нього пару абзаців. Але, на жаль, я це зрозуміла запізно, і тому навіть не пройшла до фіналу.

2. Насиченість подіями та “кінематографічність”

Динаміка оповідання може бути різна. Історія може розвиватись повільно, а може на кожному кроці розвертатись на 180 градусів (але тут обережно — таким теж можна втомити); може концентруватись на одному оповідачеві, а може скакати від персонажа до персонажа. Багато чого може. Головний принцип залишається незмінним: читачеві ніде не має бути нудно. На кожному абзаці він повинен хотіти взнати, що сталося далі. Сповільнення дозволяються, “провисони” — ні.

Тепер щодо кінематографічності. Не казатиму за всіх — не телепат, але дуже багато людей під час читання книги “дивляться внутрішній фільм”. Тобто, за авторськими словами уявляють кадри з кінокартини, які й переглядають, просуваючись книгою вперед. І чим цікавішим, насиченішим та яскравішим буде цей “внутрішній фільм”, тим більше задоволення читач отримає від вашого оповідання.

Якщо вже говорити про кіно, то є кілька дуже хороших, базових для кінематографу, принципів, що аж просяться до короткої прози. Ось вони:

• Не розказуй — показуй. Не говори, що людина зла — покажи, як вона ображає когось беззахисного. Не кажи, що холодно — змусь героїв сховати носи в шарфах та рукавицях. І так далі. Уільям Странк та Елвін Брукс Уайлд (а за ними й Стівен Кінг) ще й радять уникати прислівників (це ті слова, що “швидко”, “голосно”, “розлючено”, “сумно”). Мовляв, кожна сцена має говорити сама за себе, і якщо вам доводиться пояснювати, як саме герой щось зробив, значить, ви погано прописали події.
• Кожен епізод має або розкривати героя, або просувати оповідь вперед. Якщо він не робить ані одного, ані другого — цей епізод зайвий. Цей принцип особливо важливий у короткій прозі: роман все ж залишає більше простору для авторського свавілля, та більше часу для “зрощення” з героями. В оповіданні ми проводимо замало часу разом з героями, аби відволікатись ще на щось. Тому тут кожен абзац повинен працювати на читача.

3. “Новизна” фандопущення

Аудиторія літературних конкурсів — фанати жанру: дуже важко знайти щось таке, про що вони ще не читали. Їм не подобається перечитувати вже відомі ідеї вдруге, втретє, вдесяте, тож читацьке журі дратується, коли знаходить сюжет оповідання давно знайомим. Вихід дуже простий — окрім самого жанру постійно читати новини зі світу техніки та науки, і науково-популярні книжки: саме там можна надибати нові, свіжі ідеї для фантастики.

Проте, я б не стала зациклюватись саме на абсолютній новизні, і ось чому:

По-перше, знайти абсолютно оригінальний сюжет практично неможливо. Навіть класифікатори народних казок усіх країн та народів світу вклали ще в середині XX століття, і там менше 3000 номерів.

По-друге, вгадати, хто саме з читачів прочитав з обраної вами теми абсолютно все (тож, нічим його вже не здивуєш) просто неможливо. Тож, якщо вас “пре” якась конкретна тема — пишіть на неї, і не бійтесь. Тому що…

Навіть знайомі сюжети (і це по-третє) завжди можна розкрити по-новому. Поєднати щось раніше непоєднуване, переповісти історію з нового ракурсу, пофантазувати, “а що ж було далі?”, чи “як ми дійшли до життя такого?” — ось лише декілька прийомів. Та господи, помістіть умовну “кривеньку качечку” у сетінг постапокаліпсису, і вже маєте цілий віз нових читань старої історії.

Проте все ж є дві речі, яких варто уникати з усіх сил:

• Відветра банальність. На прикладі тої ж Кривенької Качечки: не переписуйте казку “в нуль” просто в інших декораціях. Внесіть у її сюжет свої власні зміни.
• Не менш відвертий плагіат небанальних речей. Не копіюйте маловідому історію вашого улюбленого немейнстрімного автора — обов’язково знайдеться хтось, хто її також читав. Будьте певні — першоджерело він впізнає.

4. Органічно підняті філософські проблеми

З часів тієї ж самої школи ми звикли, що “справжня” література спрямована вглиб, і там можна завжди нарити друге-третє дно. Нас до цього десять років привчали, в решті решт. І коли ми не знаходимо у оповіданні якогось глобального, важкого питання, над яким можна думати ще кілька днів після прочитання, ми почуваємось обманутими. Мовляв, і на цю “пустишку”, що не дала мені нічого, я витратив свій дорогоцінний час?

Але в той же час читачеві не сподобається, якщо якийсь із героїв посеред оповідання завмре і прочитає довжелезну лекцію про несправедливість цього світу. Тут знову ж таки можна застосувати принципи кінематографу: покажіть складну проблему з точки зору кількох конфліктуючих сторін, аби не можна було однозначно визначити, що хтось тут правий, а хтось — ні. Або ж дайте глянути, якою катастрофою обертається те, що на перший погляд здавалось найбільшим благом. Знову ж таки: через дії та розвиток сюжету, а не через довгі нудні пояснення героїв. Пригадайте той же “Парк Юрського періоду”, в якому суто через події подана вся небезпека ідеї відтворення динозаврів. У ключі: “так, ми любимо великих ящурів, але чи зможемо ми щось зробити, якщо тиранозавр занесе над нами свої пазурі?”

5. Яскраво виражені персонажі

Оповідання — твір короткий. Читач має дуже мало часу, аби не просто познайомитись з його героями, а й знати, на що чекати від кожного. Оскільки ми не маємо місця для екскурсів в дитинство, персонажів доводиться розкривати миттєво, широченними мазками, щоб над ними ледь не неонові вивіски горіли: “Скептик”, “Дурень”, “Розумака”… Риси характеру героїв треба підкреслювати діями ледь не на кожному кроці. І не бійтесь скотитись в крайноші: хай краще герой буде карикатурним, ніж ніяким. Потрібен деспот — дайте йому риси садиста. Потрібна милаха — зробіть її “мі-мі-мі”. Потрібен дивак — хай чудить на кожному кроці. Все одно багато начудити не встигне — твір раніше скінчиться. Повірте: для читача заплутатись у персонажах — справжні тортури. Особливо така утрованість допомагає в діалогах: у різних героїв навіть фрази та лексика будуть абсолютно різними, і вам не доведеться на кожну репліку писати, хто саме це сказав. І місце економить, і розповідь пожвавлює.

Іноді яскраві герої приносять з собою сюрпризи. Для одного зі своїх оповідань я ввела епізодичного персонажа — привітного алкаша, що за пляшку готовий весь вечір декламувати Бодлера. Він з’явився буквально на три чи чотири абзаци, і потім ніде не згадувався, але читачі не просто його запам’ятали — він став їх улюбленим персонажем. Під час розбору на майстер-класі одна жінка зізналась, що він її зачепив за живе: вона ще довго думала, ким ця людина була, ким могла стати, і що з її життям пішло не так. Таким чином я випадково смикнула “позапланову” філософську проблему, що знайшла відгук у читачеві. Було ну дуже приємно :)

6. Сетінг та атмосфера

Жива, відчутна атмосфера дуже збагачує читання оповідання. Повертаючись до метафори “внутрішнього фільму”, чим краще відчувається атмосфера, тим яскравішим та своєріднішим буде читачевий “фільм”, і тим більше задоволення він отримає від його перегляду. До того ж, в атмосфери/сетінгу є ще одне, менш очевидне призначення.

Ми живемо у світі, який дуже добре знаємо. Ми знаємо, як їздять автомобілі по дорозі, коли діти йдуть в школу, які емоції викликає похмура стара бабця з чорним котом у закинутому будинку, як пахне зіпсута їжа, і так далі, і ще тисячі дрібниць. Всіх їх можна назвати “неписаними правилами” нашого світу. І вони неявно нам розповідають дуже багато несказанного через асоціації та спогади. Достатньо заувавжити, що напружений кіт дивиться у одну точку, і читач зрозуміє — там сидить хтось, непомітний героям-людям. Розкажіть про трухляві дошки на підлозі — і читач сам напружуватиметься на кожному кроці вашого героя, бо зрозуміє, що він може впасти.

Знайомий, впізнаваний сетінг дуже допомагає “оживити” історію та створити їй другий-третій план, не відволікаючи на нього увагу читача. Чим більше планів можна в історії розкопати, тим крутішою вона може вийти.

7. Хороша літературна мова

Згадуючи останній сезон “Гри престолів”: а навіщо ще ви пройшли цей шлях? Тобто, якщо ваше оповідання погано написано, містить помилки, русизми, неорганічні діалектизми, криві словесні конструкції, або навіть (смертний гріх українських конкурсів) невичитаний переклад від гугла — як ви збираєтесь доводити, що воно найкраще? Повірте, навіть крихітні одруківки ріжуть очі — що вже казати про більш серйозні граматичні та стилістичні помилки? Ні, звичайно, за надкрутий сюжет вам можуть пробачити невеличку неграмотність, але лише до певної межі. І так, на перемогу в такому випадку точно не розраховуйте. Максимум — на місце у п’ятірці.

8. Легкість читання

Тут все просто: кожному учасникові читацького журі потрібно прочитати 15–20 оповідань (а то і всі 30) протягом тижня-двох. Повірте, це — дуже багато. Чотири-п’ять абсолютно різних оповідань на день сильно втомлюють мозок. Якщо перші оповідання читаються з ентузіазмом, то під кінець “суддівського марафону” голова несамовито опирається будь-якому новому текстові. Тож, якщо ваш текст буде важко чи нудно читати, ви ризикуєте тим, що його недооцінять, або навіть не дочитають. Або, дочитавши, вирішать: “Сюжет нормальний, ідея кльова, але боже, яка ж це нудятина!” І знизять оцінку просто тому, що “не вставило”. Мають повне право: фантастика — література розважальна, і вона повинна приносити задоволення, а не закипання мозку.

Навіть більше скажу: чим складніші та комплексні проблеми ви хочете зачепити у своєму оповіданні, тим легшою мовою він має бути написаний. Вже тому, що, якщо читач витрачатиме час та ментальні зусилля на те, щоб продиратись через громіздкі та мудровані словесні конструкції, на філософські проблеми його просто не вистачить. Він може їх просто не помітити, зайнятий проблемою “що тут взагалі відбувається?!”.

Є дуже простий спосіб перевірити, чи легко читати ваше оповідання. Треба зачитати його вголос. Якщо посередині речення ви втратили думку, з якої воно почалось — речення треба переписувати. “Пиляти” на два, виносити вставні конструкції, вирізати однорідні члени речення — все залежить від того, на чому власне ви запнулись.

Невже все так суворо?

Ні, ні в якому разі. І на те є аж три причини.

Перша: всі ці поради стосуються вас лише тоді, коли ви хочете перемогти на літературному конкурсі. Що не завжди так. Я не кажу про “головне — не перемога, головне — участь”. Мета участі у конкурсі може бути різна. Наприклад, письменник захотів спробувати себе у новому жанрі, випробувати новий для себе стиль чи формат, і він хоче побачити, чи це в нього вдалось. В такому випадку конкурси з читацьким журі — це просто золота жила. Ви в одному місці маєте пару десятків абсолютно різних людей з різними літературними смаками, що дуже зацікавлені у в’їдливій оцінці вашого тексту. Фідбек, який ви отримаєте в результаті, буде просто неоціненним. Хочете спробувати формат “лише дії, і нічого більше”? Будь ласка! Хочете повправлятись в атмосфері? Ласкаво просимо! Хочете перевірити, як реагуватиме читач на конкретного персонажа? Пишіть про нього історію та кидайте на конкурс. Єдине що — благаю, будьте обережні с шок-контентом. Все ж ця штука — ну дуже на любителя, тож купа хейту замість фідбека вам просто гарантована.

Друга: не обов’язково збирати повний “флеш-рояль” у одному місці: і сюжет, і атмосферу, і колоритних унікальних персонажів, і глибоку філософію… Вам пробачать відсутність чогось, якщо все інше буде на висоті. Проте грамотність та легкість читання — це просто must have. Їхня відсутність здатна вбити найкрутіші оповідання.

І насамкінець третя: ніхто не забороняє правила порушити. І вправно порушене правило — це теж художній прийом. Наприклад, про сюжет: улюблений багатьма “Понеділок починається в суботу” — роман, що складається з однієї суцільної експозиції, і сюжету як такого там нема. Або ж щодо простоти: відкрийте Фаулза та оцініть його складнопідрядні речення на дві-три сторінки, які, тим не менш, дуже легко та зрозуміло читаються. Єдине що: для того, щоб ефектно порушити правило, треба добре знати, навіщо воно слугує, і чому саме тут, саме зараз вам не підходить.

І остання, найголовніша порада, незалежно від “конкурсності”. Не пишіть “у стіл”. Дописуйте оповідання, і мершій показуйте їх якомога більшій кількості людей. Це — єдиний шлях, аби дізнатись, як ваші творіння сприймаються сторонніми людьми, які з ваших задумів працюють, а які — не дуже, і де ще треба попрацювати над собою.

І, звичайно ж, лише так ви знайдете тих, кому ваші твори подобаються. Інакше, “навіщо ще ми пройшли цей шлях”?

Справа в тому, що з Тріс Мерігольд я познайомилась у першоджерелі — циклові книг “Відьмак” польського письменника Анжея Сапковського. І той персонаж, якого ми там бачимо, дуже сильно відрізняється від того, якого ми побачили у серії комп’ютерних ігор від студії CD Project Red, яка і принесла героям книги світову популярність та статус культурних ікон. В іграх, попри те, що світ Сапковського було збережено дуже акуратно, всі персонажі (крім Любистка) зазнали деяких змін. Найрадикальніші дістались саме — сюрприз! — Тріс Мерігольд, які перетворили доволі несимпатичного персонажа другого плану на головну героїню, що авансом отримала віз фанатської любові. В той же час, канонічна головна героїня, одна з трьох центральних героїв циклу Йеннефер стараннями розробників гри для половини фен-комьюніті перетворилась на антигероїню та “опудало для фанатів”.

Отже, як так вийшло?

1 Дві причини: ліва і права

Перш за все, CD Project Red дуже сексуалізували Трісс, викинувши при цьому центральну деталь її образу. В романах вона отримала страшні рани у битві на Соддені, які навіть чародійки не змогли загоїти повністю, тож усюди, де описувалась зовнішність Трісс, вона була у сукнях, наглухо закритих аж під горло. У третій книзі вона говорила, що ніколи більше в житті не одягне декольте, тобто, в неї навіть не було надії на те, щоб приховати шрами. Саме тому Тріс сконцентрувалась на своїй тонкій талії, розмір якої став для неї справжньою манією — навіть розшукуючи пропалу (і, можливо, вже мертву, про що Тріс чудово знає) Йеннефер, Тріс порівнює біцепси рибачок зі своєю талією (звичайно, не на користь перших). Ну і так, руде волосся (точніше, волосся кольору молодого каштану, що дещо ближче до шатена). Але: ніяких декольте в неї не було, і бути не могло.

Що ж ми бачимо у іграх? У найпершій же частині, з доволі примітивною графікою (але — класним та по-справжньому “відьмаковським” сюжетом) перше, що кидається нам у очі при зустрічі з Тріс — це не талія, а декольте до пупка. І ні, я не перебільшую.

До честі розробників, у другій грі її образ — найближчий до канонічного. “Душа” вже не “нарозпах”, більшу частину гри вона бігає у глухому костюмі, зав’язаному до самої шиї. Та гра починається зі сцени з голою Тріс, та й в усіх еротичних сценах із нею гравець чудово бачить: ніяких шрамів у неї немає, з її бюсту можна писати картини.

Більше того: саме в той момент Тріс з’являється на обкладинці польського “Плейбоя”. І знову — в неї ідеальна, прямо картинно-модельна фігура, без натяку на бойові рани.

У третій грі “Відьмак” розробники знову забили на канонічний одяг, і, в цілому дотримуючись стилю другої гри, доліпили Тріс чергове декольте, хоч і дещо скромніше, ніж у першій частині.

Втім, зіркою косплею став інший, альтернативний образ Тріс Мерігольд. З головною ознакою образу з першої гри — тільки тепер у відповідній часу якості рендера.

Сексуальність цього образу вже доведена до абсурду. Такого, що косплеєрки роблять відеогайди, як змусити цю сукню триматись на тілі (пруф: https://www.instagram.com/p/B14iMt1BaKj/?igshid=9c0yow32rlpf). Питання, як людина у такому одязі може бігати, чаклувати, воювати, втікати з міста, і так далі, не заголюючи бюст на кожному кроці, залишається на розсуд гравця.

Просто для порівняння, погляньте на “канонічний” та “альтернативний” образи Йеннефер з третьої гри (у перших двох її взагалі немає, до чого ми ще повернемось). Яке таке декольте? Шию показали — і досить! В альтернативному луку їй ще “щедро” відкрили плечі та відвалили ажурні панчохи.

Звичайно, можна послатись, що ці дві жінки дуже різні, і виглядають вони теж по-різному. Проте те, наскільки ігровий образ Тріс апелює до гормонального аспекту, і наскільки від нього ізольована Йеннефер, аж кидається в очі.

Я не те щоб проти сексуальних жінок у іграх, ні в якому разі. Але я проти того, коли заради сексуальності абсолютно перепахують весь образ. Поспілкуйтесь із дівчиною з якоюсь особливістю зовнішності, яку вона вважає дефектом, і подивіться, як сильно ця особливість впливає на її характер. Найпростіший варіант: дівчина вважає себе товстою. А тут — шрами не просто на видному, а на дуже інтимному і привабливому місці. Скільки комплексів, страхів, неврозів і реакцій на них таке провокує? Це — найсправжнісінький скелет образу. “Книжкова” Тріс через них постійно згадує битву при Соддені, через них вона дуже боїться будь-яких бойових дій — це її персональні “в’єтнамські флешбеки”. Але розробники гри одним махом весь цей скелет викинули, просто заради того, щоб зробити образ сексуальним.

2 “Хто такий Козлевич? Я не знаю ніякого Козлевича!”

У книгах Тріс Мерігольд — персонаж третього плану. У перших двох книгах вона взагалі відсутня, потім час від часу виникає на сторінках, але після вступу в Ложу Чародійок вона практично не діє як незалежний персонаж, виступаючи в-основному слухняним знаряддям Ложі. І лише іноді слабко протестує, коли протест може наблизити її до Геральта. Навіть долю Йеннефер вона з’ясовує саме за дорученням Ложі.

Натомість у серії ігор вона діє від прологу першої, і до останніх кадрів (або навіть епілогу, залежно від вибору гравця) гри третьої. Без неї не проходить жодного головного квеста, вона витягає Геральта з пари халеп, і її Геральт шукає у грі другій. Саме вона виглядає абсолютно незамінною, і без неї пригоди відьмака нібито мали б закінчитися на старті. Хоча за книгами Геральт і не з таких пригод вилізав самостійно, хоч і дещо пошматований.

Йеннефер же є одним з трьох центральних персонажів книжкової саги. Навіть коли вона спеціально випадає з читацького ока (і ми не знаємо, що з нею відбувається і чи вижила вона взагалі), про неї постійно згадують чи то Геральт, чи то Цирі, чи то Ложа Чародійок. Йеннефер є одним з основних ПОВів саги (тобто, виступає своєрідною “камерою”, крізь яку читач бачить суттєву частину подій). Вона виникає на першій же сторінці першої книги (знову ж таки, як згадка Геральта), і гине на останніх сторінках останньої. Всі події книжкової саги читач так чи інакше проводить із Йеннефер.

Натомість Йеннефер у першій грі просто немає, а у другій вона виникає винятково у вигляді частково анімованих “флешбеків”. Хіба що про неї іноді, дуже опосередковано розмовляють герої, проте так, що незнайомий з літературною першоосновою гравець легко може прийняти її історію на рахунок Тріс. Цирі (другий за важливістю персонаж циклу) теж практично не згадується, хіба що знову — як персонаж казки чи переказу. Всі особисті почуття відьмака (а з ним і гравця) так чи інакше замкнені на Тріс Мерігольд, наче нікого іншого в нього ніколи й не було. У третій грі Йеннефер нарешті з’являється, але теж не в тому об’ємі як планувалось. Розробники в останній момент викидають повністю згенеровану кат-сцену, у якій Йеннефер спостерігає, як Геральт тренує Цирі, і вони всі троє — чорт забирай! — виглядають як справжня сім’я. Яку Тріс, до речі, розбиває. Враховуючи, що це був один з небагатьох моментів у грі, коли Йеннефер представлена у абсолютно позитивному світлі, втрата стає ще більш відчутною.

3 Шлях до серця відьмака лежить через…

Основна задача, яку ставить собі “книжкова” Тріс, звучить так: будь-якою ціною повернути собі Геральта. І їй це не вдається. Серйозно: протягом всіх 7ми (чи 5ти від першої появи Тріс) книг циклу немає жодної інтимної сцени з Геральтом попри всі її старання. Геральт просто ставиться до неї як до… еее… друга? Вона його взагалі не заводить, попри те, що він, як і у грі, жодної спідниці не пропускає, включаючи знайому за грою Шані. Він завжди повертається до Йеннефер. Втім, серйозна конкурентка в неї таки була. І звали її — па-бам! — Фрінгілья Віго, у грі — епізодичний персонаж з Ложі Чародійок. Та й то: на момент роману із нею Геральт впевнений, що Йеннефер його зрадила, та все одно постійно називає її іменем Фрінгілью, чим дуже її розчаровує. Тріс? Роман із нею згадується, як дуже давнє діло, що — знову! — прийшлося на розлад із Йеннефер, і заради якого Тріс довелось застосувати магію. Проте надовго її все одно не вистачило.

А тепер порівняємо з тим, що нам пропонує серія ігор. У першій грі за сюжетом доступні дві інтимні сцени з Тріс, перша з яких приходиться на пролог. Втім, тут їх можна скіпнути, хоча гра аж штовхає погодитись. Ну самі посудіть: замок, ти тільки що розшукував інгридієнти ліків для Тріс, вона, лежачи в ліжку, каже, що їй вже набагато краще, і просить “залишитись”. Друга сцена взагалі недоступна, якщо гравець обирає роман з Шані. Тобто, тут маємо плюс-мінус баланс.

Найбільш форсовано роман із Тріс просувається у другій грі: “Відьмак: Вбивці королів”. По-перше, сама гра починається з ранку у компанії Тріс, навіть якщо у попередній грі романом із нею і не пахло. Цього разу їх переривають, але ситуація доноситься однозначно: вони — коханці. По-друге, Тріс — єдина опція для “серйозних стосунків” у цій грі. Перша нам пропонує Шані, третя — Йеннефер, а от у другій грі Геральт або з Тріс, або… з нею ж, тільки не так активно. По-третє, місцями роман із Тріс прямо прошито в геймплеї. Частина основного квеста присвячена троянді спогадів. Через свою антипатію до Тріс я пробувала пройти цей квест без неї (така опція доступна). Моє враження: квест на таке проходження не розрахований. Мало того, що він в три рази коротший за парний варіант і викликає враження створенного “на відвали”, так ще й внутрішньоігрові підказки, що ведуть гравця при проходженні “парному”, не спрацьовують. Спроба завершилась тим, що посеред квеста гра в мене заглючила (я не могла вибратись із підземелля, оскільки вихід мені не відкрився), і я плюнула та відкотилась на попередній сейв-поінт, де вже взяла Тріс із собою. До чого я веду? До того, що гра з усіх сил нав’язує гравцеві цей роман, хай навіть у цнотливому (без любовної кат-сцени) варіанті.

У третій грі в нас по-перше, з’являється Йеннефер, на яку ну дуже давно чекали “книжники”, по-друге, баланс еротичних сцен таки зміщується на її користь (дві проти однієї з Тріс). Але і тут гра поводиться з гравцем доволі хитро: роман із Тріс та бажання залишитись із нею введені до початку романтичної лінії з Йеннефер. Тобто, гравцеві, не знайомому з книжним каноном, протиставляють персонажа, відомого за трьома грами, абсолютному “котові в мішку”, перша зустріч з яким, до того ж, є не дуже приємною. Крім того, романтичні квести також кардинально розрізняються. Для Тріс нам пропнують нагадати про все, що ми разом із нею пережили, а для Йеннефер… розірвати те, що нас пов’язує всі книги циклу, аби перевірити, чи це — справжні почуття? Ви серйозно? Один мій приятель на цей квест зреагував так: “Після такого я б просто втопив її у мішку!” І хоч навіть ця історія на лор з величезним тріском, ледь-ледь, але все ж натягується (жінка, що віддала життя у спробі не дати Геральтові померти, припускає, що між ними не справжні почуття, а магія? нуууууууу…), то гравцям, незнайомим з Йеннефер до того, він представляє персонажа у зовсім неприємному світлі. На відміну від ідеальної з усіх боків Тріс.

4 “Здохни, подружко!”

Пам’ятаєте, я почала з того, що не люблю Тріс? Ось нарешті я й дійшла до того, чому саме. І чому для мене вона втілює найгірші прояви стереотипної “жіночої дружби”. Отже, почнемо.

Власне, ставлення Тріс до Йеннефер у книгах можна описати фразою: “Ти-то мені подруга, але твій відьмак такий кльоооовииий…” Принаймні, так вона постійно поводиться. Починаючи з історії того, як вона Геральта звабила. Нагдаю: Тріс заздрила стосункам Геральта та Йеннефер (втім, розуміла, що заздрити взагалі-то нічому — надто вони штормові та динамічні були) і, дочекавшись чергового розриву між ними, тупо звабила Геральта. Застосувавши при цьому магію. Тобто, ніякої там фатальної любові, ніяких страждань… Просто: з’явилась можливість — скористалась. І плювати на свою типу “подругу” (а її це дуже зачепило— вона Тріс про це у кожній книзі нагадуватиме). Така собі подруга, чесно кажучи. Але найбільш огидну витівку Тріс ми спостерігаємо у книзі п’ятій.

Ситуація така: пару книг тому відбувся бунт на Танеді. Йеннефер хотіла просто забрати Цирі з острова і сховатись у безпечному місці, але Тісайя де Врійе її запевнила, що бунт можна зупинити. Вони прорахувались, і замість того, щоб зупинити бунт, їх дії призвели до м’ясорубки. Йеннефер під час бунту зникла в невідомому напрямку (її зачаклувала компресійним закляттям лояльна злодію Вільгефорцу чародійка Франциска Фіндабар і потай вивезла у вигляді статуетки), тож ані слова на свій захист вона сказати не могла. Це призвело до того, що Геральт почав підозрювати, що вона його зрадила. Після того, як її розчаклували, Йеннефер усвідомила, в центрі яких інтриг опинилась Цирі, і яка небезпека їй загрожує і, плюнувши на Ложу Чародійок, кинулась Цирі шукати своїми методами. Ці методи заводили її в пастку. Розуміючи, що вона може загинути під час цих пошуків, Йеннефер наостанок зв’язується з Тріс, яку все ще вважає своєю подругою, аби залишити їй “останнє слово”.

По-перше, Тріс виявляється не одна — з нею сидить більш досвідчена та більш винахідлива в інтригах чародійка Філіппа. Саме вона, без жодного опору з боку Тріс, починає з Йеннефер розмову. Тріс при цьому сидить мовчки, жодного слова проти Філіппи не говорячи.

По-друге, сама розмова виглядає приблизно отак:

Йеннефер: Я знайшла дуже важливу інформацію. І я можу загинути. Якщо я не повернусь, допоможіть мені в обмін на цю інформацію.

Філіппа: Ні. Ти пішла проти нашого плану, ми тебе не рятуватимемо.

Тріс мовчить.

Йеннефер: Гаразд. Тоді хоча б скажіть Геральтові, що я ніколи його не зраджувала.

Філіппа: Ні. Він може нам заважати. До того ж, він все одно скоро загине.

Тріс мовчить.

Йеннефер: Врятуйте його. За інформацію.

Філіппа: Ні. Без нього легше буде маніпулювати Цирі.

Тріс знову жодного слова проти не говорить.

Йеннефер: Тріс, тобі хіба наплювати, що Геральт може загинути?

Філіппа: Залиш Тріс у спокої.

Нарешті Тріс вирішує щось промовити:

Тріс: Пробач мене.

Йеннефер: Ніколи.

Після цього Йеннефер жодного разу не назвала Тріс подругою.

Чому ця сцена настільки огидна?

Тому що просто своєю пасивною згодою з Філіппою (і бажанням їй вислужитись) Трісс виконує потрійну зраду. Вона зраджує Йеннефер, кидаючи її на смерть; зраджує Цирі, погоджуючись позбавити її двох найближчих людей заради більшої “зручності” маніпуляцій; і зраджує самого Геральта, погоджуючись на його швидку загибель.

Після цього моменту вона для мене вмерла. І не лише для мене.

Тріс при цьому чудово розуміє, яку підлість чинить. В останній книзі вона відчайдушно шукає зустрічі з Геральтом, аби виправдатись і заглушити сумління. З Йеннефер вона навіть не намагається поговорити — розуміє, що її ніколи не пробачать. Поговорити з Геральтом Тріс не вдається: разом з Йеннефер, яка відчайдушно намагалась врятувати йому життя та витратила останні сили, він вмирає на очах у Тріс, яка навіть не намагається якось їм допомогти.

Чи сказано бодай щось про ці події протягом аж трьох ігор серії? Ні. Ані слова.

Втім, у грі теж знайшлося місце огидним вчинкам від Тріс. Найбільш кричущий з них — це мовчанка і про Йеннефер, і навіть про Цирі. Протягом двох ігор жодного слова про них не лунає від Тріс з її власної ініціативи. Ще раз: вона не розповідає чоловікові, якого вона любить про те, що в нього були жінка і донька. І якщо мовчання про Йеннефер ще можна пояснити конкуренцією, мовчання про Цирі виглядає просто підло.

Але знову ж таки, ця мовчанка опиняється на другому плані. У першій грі вона відтінена фразами Тріс про те, що вона боїться, що Геральтові зашкодить швидко і невчасно дізнатись про себе все; у другій грі вона постійно повторює, що хоче допомогти. Та й Йеннефер постійно каже, що Тріс — її подруга, попри те, що за книгами це вже давно не так.

Нащо вони так зробили?

Дійсно: нащо CD Project Red зробили стільки для того, щоб вибілити одну-єдину героїню?

Думаю, на те є кілька причин:

• Компанія хотіла закрутити по-справжньому крутий та неоднозначний любовний трикутник. І зробити це у популярному фентезійному світі, що вже мав як купу фанатів, так і відомого творця, чий важкий характер ні для кого не є секретом. Треба було зробити одну з вже наявних героїнь всесвіту яскравою настільки, щоб вона в принципі могла конкурувати з суперхаризматичною Йеннефер. І саме Тріс з її відвертою схибленістю на відьмакові підходила сюди якнайкраще. Дійсно, якби вони спробували так висунути нільфгаадку Фрінгілью Віго, це виглядало б вже надто фальшиво.
• Якби розробники залишили Тріс Мерігольд канонічні шрами, для більшості гравців просто не виникло б дилеми між жінками. Ставлення до персонажів комп’ютерних ігор є доволі споживацьким, тож купа гравців просто відкинуло б Тріс, тому що “бєєє, в неї цицьки стрьомні”.
• Йеннефер і справді — жінка з дуже складним характером (але не настільки, як зобразили у грі). І через це не всім подобається, навіть найвідданіші її фанати її не одразу полюбили. Тож розробники закономірно вирішили, що треба ввести альтернативу їй.
• Амнезія Геральта — сюжетотворча тема гри. “Книжковий” Геральт достатньо добре орієнтувався у політиці, аби дотримуватись нейтралітету і лавіювати між ворожими силами, тож у більшу частину виборів, що треба зробити в ході гри він би просто не вв’язувався. Аналогічно з жінками та Цирі: якби він зустрів Йеннефер одразу, він би по-перше, тримався її, а по-друге, миттєво згадав би про Цирі й кинувся її шукати. А сюжет “батьки шукають дитину” набагато простіший і менш придатний для гри, ніж сюжет “самотній герой шукає, хто він є”. Тож Геральт не міг зустріти Йеннефер на старті першої гри, тут був потрібен інший жіночий персонаж.
• І, скоріше за все, тут не обійшлось без особистих симпатій — Тріс теж мала свій табір фанатів. Хоча б через руду шевелюру.

Тепер нащо я це все розписала? Не лише для того, аби висловити свою особисту антипатію до Тріс (хоча і для цього теж), але й для того, щоб відповісти на два питання:

• Яким чином можна трансформувати/сформувати нове ставлення до персонажа комп’ютерної гри, що має достатньо відому літературну першооснову?
• Для чого це було потрібно розробникам гри? Враховуючи те, що Геральт вже мав канонічну пару.

Я не можу сказти, що CD Project Red “все правильно зробили”, оскільки мене особисто дратує результуюча популярність Тріс. Але, враховуючи те, яку гарячу дискусію на тему “Тріс чи Йеннефер” вони спровокували у середовищі геймерів (бо до появи ігор таке питання навіть не ставилось), як мінімум їх план мав успіх. І зробив свій внесок у популяризацію третьої, вже легендарної гри.

Мережею рознеслась новина, що у новому фільмі про Джеймса Бонда його місце як агента 007 посяде чорношкіра жінка (приклад: https://www.theguardian.com/film/2019/jul/15/lashana-lynch-new-007-james-bond-daniel-craig). І звичайно ж, за новиною понеслась хвиля відторгнення: 007, жінка, ще й чорна? Голівуд вже зовсім зі своєю толерантністю довбанувся? Он, Русалоньку в live-action ремейку мультика теж чорною зробили, куди цей світ котиться?

Не погоджуючись із запереченням в цілому (врешті, я не бачу нічого поганого у “чорній” шпигунській історії в сучасній Британії), я все ж вважаю таке відторгнення справедливим. Просто не в тому світлі, у якому це подають і одні (всі, хто проти — расисти), і інші (але ж це Джеймс, мати рідна, Бонд!).

Глобальна проблема полягає в тому, що так би мовити WASP-наратив (тобто, наратив, у якому головну роль відіграє white-anglo-saxon-protestant-male) виник не у вакуумі. Він виник у білому світі Європи та Америки, в якому провідні ролі протягом довгого часу відігравали чоловіки. Фактично — аж до середини XX сторіччя. Конфлікти цього світу вимальовувались відповідно до проблем, які ці самі чоловіки вирішували: кар’єра, війни, сім’я… І все — відповідно до тієї епохи, у якій проживав герой. Разом з білим протагоністом створювався і жив своїм життям цілий світ, що його оточував. І я ніяк не можу зрозуміти, чому замість того, щоб розвивати інші, конкуруючі наративи — “чорний”, “жіночий”, “мусульманский”, “товстий”,— за рідкісними винятками сценаристи тупо замінюють WASP-а на чорного/жінку/мусульманина тощо?

Візьму для прикладу Marvel Cinematic Universe. Фільм “Чорна Пантера” — це добре, оскільки він вводить абсолютно органічного чорного героя, правителя свого мікросвіту, який веде свій народ уперед. При цьому технологічна просунутість Ваканди — абсолютно нормальна умовність як для коміксової реальності: не гірше за суперсилу Халка, чи абсолютну невразливість конкуруючого Супермена. Тут навіть реверсний расизм, який ще й як існує у реальному світі, і абсолютно закономірний в такому наративі, доцільний.

А от передача щита Капітана Америки в фіналі фільму “Месники: Завершення” іншому персонажеві — просто дуже погана ідея. Вона одним махом “персонажа-наступника” перекреслює: все, на що ми витратили усі попередні фільми — фігня, метою цього персонажа було отримати щит Капітана. А між іншим, мінімальними змінами у фінальній сцені можна було б передати “power shift” меседж: старий Кеп сидить на лаві, задумливо дивиться на свій щит і з усмішкою передає його хоч тій же Пантері. Пантера його зупиняє, може навіть розгортає супертехнологічний щит своєї гвардії, і каже: “Залиш його собі, я потурбують про планету”.

Ще раз: Запустити франшизу, де жінка-шпигунка вирішує долі світу — це круто.

Віддати жінці роль та обов’язки Бонда, “поки він у відпустці” — відстойно. Бо вона — не цілісний живий персонаж у повному праві на свою роль. Вона — тимчасова заміна “справжньому герою”.

Дивно, чому мейнстрімні сценаристи раптом перстали це розуміти?

Пригадаю телехіти мого дитинства. Серіал “Геркулес: Героїчні пригоди” був першим, і саме в ньому ввели таку іконічну особу, як Ксена. Персонаж виявився настільки колоритним, що отримав свій власний серіал-спін-офф. Дуже скоро “Ксена — принцеса-воїн” не просто обійшла попередника за популярністю, а й переманила до себе найкращих його сценаристів, бо їм там було де розгорнутись. Тому що войовнича колишня розбійниця, що шукає спокути за свої гріхи, виявилась цікавішою за з-усіх-боків-позитивного сина бога, і витягнула крутішу історію. Врешті, Геракл не міг повбивати богів — він герой, він без півтонів, він сам наполовину бог. Чому так вийшло? Тому що Ксена від самого початку жила у своєму світі та завойовувала у ньому своє місце. Воно не впало їй на голову нізвідки.

Зробіть так із Бондом — ніхто не сперечатиметься, хіба що безнадійні впертюхи. Нещодавний комедійний фільм “Шпигунка” з Мелісою Маккарті зробив у рази більше і для жінок, і для боді-позитиву, аніж тупе “перефарбовування” героя. І пародійність фільму тут ні до чого — Бонд сам є пародією на “серйозні” шпигунські романи. Суть у наративі “Міс Манніпені виходить із тіні”. Тільки вона повненька, незграбна, із вульгарним почуттям гумору, але капець яка професійна.

Не знімайте чорношкіру жінку у ролі білого чоловіка. Створіть нову франшизу про чорношкіру жінка-шпигунку.

Складніше? Звичайно! Але круті штуки не бувають простими.

Думаю, кожен письменник, а особливо — фентезист чи автор історичних романів, пізно чи рано має познайомити читача зі світом твору. Особливо, якщо він великий, комплексний, з довжелезною передісторією, і сама його будова створює підгрунтя до половини, якщо не більше, конфліктів твору.

Тож як подати читачеві інформацію про світ? Ще й при цьому не “вибити” читача з тексту і не зруйнувати враження від твору (інакше, для чого ми все це пишемо?) Аналізуючи прочитані на сьогодні твори, я помітила 3 найпоширеніших способи (і один рідкісний):

1. “Голос бога”
Уся фундаментальна інформація подається авторським текстом, від імені автора, у обрамленні до сюжетних подій.
Яскравим послідовником такого підходу можна назвати російського “дідуся фантастики” Івана Єфремова. Гадаю, ніхто з читачів його “Леза бритви” чи “Таїс Афінської”, не здатен забути тої лавини історичних, технологічних, філософських та інших гуманітарних знань, які за ходом дій вивалює Єфремов. Також цим не гребували посмодерніст Фаулз у своїй “Жінці французького лейтенанта”, чи романтик Віктор Гюго (колись я пролиснула цілий розділ “Собору Паризької богоматері”, бо не змогла в опис міста, якого не бачила).
Переваги підходу:
Не потрібно жорстко моніторити авторську лексику — достатньо бути хорошим публіцистом.
Інформацію можна добре систематизувати.
Можна явно висловити своє ставлення до того, про що говориш.
Недоліки:
Будь-який авторський монолог зупиняє сюжет, а при невмілому виконанні — ще й жорстко викидає з оповіді.
Між читачем та сюжетом виникає посередник-автор, тож якщо образ героя та ставлення автора до нього контрастують (як у мене було з бідолашною Фаулзівською Еренстіною), виникає роздратування та зникає довіра до автора.
Поради при втіленні:
Потрібно явно окреслювати авторський текст.
Попри нечувану свободу, краще не використовувати занадто анхаронічну лексику, уникати кліше з підручників чи освітніх програм (а це дуже непросто, стереотипи — потвори живучі).
І головне: прості слова для складних речей. Люди читають ваш текст, аби розважитись, а не для того, щоб здати за ним екзамен.

2. “А поговорити?”
Знання про світ та його хвороби читач отримує з монологів ключових чи другорядних персонажів. У цій формі подано утопію Томаззо Кампанелли “Місто сонця” чи Платонові діалоги. З класиків такий метод обожнював Жуль Верн, у якого в кожному романі є спеціальний дивак, що знає про все на світі та постійно подає важливу інформацію. Умберто Еко в “Імені троянди” накинув сюди ще один прийом: стосунки “вчитель (Вільгельм) — учень (Адсон)”, що дозволило Вільгельмові балакати ледь не без зупину.
Переваги:
Інформація стає частиною пригод (бо герой дізнається її разом із читачем).
Почуте з перших вуст сприймається достовірніше.
В автора виникає простір для маневру — герої можуть брехати, помилялись чи перекривляти реальність.
Недоліки:
Часті лекції здатні перетворити персонажа на зануду.
Потрібно явно чи наявно вказувати, як персонаж сам про все дізнався, та відстежувати адекватність знань його становищу.
Розділяючи інформацію між героями, можна скотитись до псевдодіалогу, де герої тупо один одному піддакують.
Дуже високі вимоги до лексики.
Поради:
Ні на мить не забувати, хто зараз говорить (і чому його слухають), які слова він може знати, а які — ні, і з яким настроєм він це робить.
Проробляйте характер балакучого персонажа, аби сформувати відповідне ставлення до нього. Саме так читач зрозуміє, як сприймати його слова: як істину, як гірку правду, чи як огидний пасквіль на реальність?
Давайте “слухачам” висловитись.
Пам’ятайте, що суперечка краща за “хоровий монолог”, навіть якщо завершується нічим.

3. “Я — герой, я так бачу”
Світ подається безпосередньо через сприйняття якогось з героїв, який просто живе у цьому світі. Вчиться, споглядає, інтригує, роздумує над собою… При цьому він може за весь роман не сказати ані слова. Цей підхід обожнюють Мартін (уся “Пісня льоду й полум’я”), Ніл Стівенссон (“Ртуть”), Колін Маккалоу (цикл “Володарі Риму”), Робін Хобб (увесь Всесвіт Елдерлінгів) і ще безліч людей.
Плюси:
Усі плюси попереднього підходу, з додатковою динамікою.
Герой може рости у своєму розумінні світу, і разом із ним зростатиме читач.
Максимальне вживання у світ.
Мінуси:
Вимоги високі не лише до лексики, а й до понятійного апарату (особливо у процесі навчання).
Складність подачі (та, відповідно, розуміння) повністю визначається інтелектом та знаннями персонажа.
Поради:
Постійно тримайте в голові, на що персонаж зараз дивиться, і що при цьому бачить (це різні речі — римський легіонер бачитиме не телевізор, а велику дзеркальну скриню)
Додавайте відчуття героя: що йому подобається, що дратує, чого саме він чекає від поточних подій.
Надавайте героєві думок, властивих типовій людині його походження, яким би “не таким” він не був. Врешті, це — теж інформація
Давайте герою діяти, а не лише споглядати реальність.

4. (бонусний) RTFM, або Книга — джерело знань
Базовий підхід для комп’ютерних ігор (які я вважаю інтерактивною версією кінофільму та книги одночасно), але дуже нетиповий для літератури. Нашвидкуруч пригадую тільки Оруелла та його “1984”, п’яту частину якого становлять цитати із вигаданної книги Вайнштейна, або “Дванадцять стільців” Ільфа та Петрова, у які автори просто копіпастили свої ранні фейлетони (у “Золотому теляті” такої копіпасти вже майже немає). Подача тут дуже топорна: герой знаходить книгу, у якій написано Велику Істину, і тупо її читає разом з читачем.
Переваги:
Не треба нічого вигадувати, достатньо “переписати” своє філософське есе на вигаданого персонажа.
В есе можна охопити все, що завгодно, і навіть більше.
Есе сприйматиметься як істина, і практично не піддаватиметься критиці з боку читача(вигадану книгу Вайнштейна розібрано на цитати, якими дуже люблять ілюструвати наш світ)
Не треба заморочуватись із сюжетом, аби підштовхнути героїв до нової інформації.
Недоліки:
Сюжет зупиняється. Надовго
Зникає органічність пізнання світу, бо істина подається “на тарілочці”
Наявність цієї самої істини дуже збіднює емоційний досвід від твору
Поради:
Не робіть так. Хіба якщо пишете політичну антиутопію, де через наджорстку цензуру та лицемірство правда виживає тільки в заборонених книгах.

І головне: нізащо і ніколи не хизуйтесь своїми пізнаннями. Навіть під личиною героя, хіба що він — кінчений мерзотник.