Die hard по-нашому
Восени 19-го року українська справа мала скінчитися. Усе говорило про те, що наша нація втратила шанс — не лише втримати державу та армію, але й зберегти гідність. Смерть найкращих, зрада багатьох, нескінченні інтриги і параноїдальна жага влади, наступ зі сходу, байдужість із заходу, а між ними — смерть, втома, розгубленість, наївність і бажання просто якнайшвидше скінчити всю цю, здавалось би, судомну та неоковирну боротьбу — за будь-яку ціну. Листопадовий вітер ніс холод — морок і безчасся огортали Україну і вороги вже готувалися пирувати на спинах наших загиблих героїв. Але потім настав грудень і мертві встали, аби битися. Тому що останній бій завжди ведеться не за територію чи владу, його ведуть за честь. І цей бій українців виграли — взимку 19–20 років.
Перший зимовий похід — сто років слави
Тож, усе мало закінчитися до зими. Трикутник смерті — таким мав стати фінал Української революції. Затиснуті між польською армією та росіянами (білими та червоними) на Західному Поділлі, українці билися доки вистачало набоїв та сил тримати багнети. Надії на порятунок чи бодай допомогу ззовні бути не могло — поляки і росіяни прагнули знищення залишків армії, Антанта чинила торгівельну блокаду молодій республіці, яка захлиналася кров’ю своїх найкращих синів, а Червоний Хрест залишився глухим до прохань врятувати поранених та хворих — медикаментів не було зовсім, набоїв лишалося трохи більше ніж ліків.
Детальніше про подвиги страшної осіні 1919-го ми писали в короткому та драматичному життєписі одного зі справжніх героїв тих темних часів — відчайдушного лікаря, міністра народного здоров’я Дмитра Одрини.
Першими з Трикутника смерті пішли галичани — точніше, найбільша їхня частина. У листопаді Галицька армія уклала сепаратний мир з росіянами — денікінськими Збройними Силами Півдня Росії — та пішла з фронту. Втративши 10 тисяч галицьких багнетів та шабель і ще тисячі життів воїнів, загиблих від ворожих куль та тифу, політичне керівництво республіки прийняло рішення про фактичну капітуляцію. Директорія та Головний Отаман вирішили емігрувати, а залишкам армії запропонували здачу полякам з подальшим інтернуванням у табори. Планом скористалися не всі — крім політиків та окремих бійців на неї пристали лише січові стрільці полковника Коновальця. У ніч виїзду Петлюри в Польщу заколот підняв отаман Волох — комуніст, убивця Болбочана та серійний зрадник, показовість життєвого шляху якого заслуговує окремої розмови. Очолювана ним Гайдамацька бригада підняла червоні прапори, викрала скарбницю республіки і пішла воювати за більшовиків. Українське військо тануло на очах.
Але не всім українським воїнам припала до душі ідея скласти зброю, здати і здатися.
Ідею продовжувати безкомпромісну боротьбу приписують смертельно хворому командувачу Дієвою армії УНР генерал-хорунжому Василю Тютюннику. Цей відчайдух і за життя був схильний до ризику, а наближення смерті та тлі тифу та хворого серця змусили його підняти ставки ще вище.
Страшніший символізм годі й вигадати — напівмертвий головнокомандувач віддає останній наказ і відправляє напівживих воїнів у бій. Але не на смерть — у безсмертя.
В армії походників лише третина воїнів — близько 2 тисяч — були боєздатними, інші — хворі та поранені, які відмовилися залишати свої підрозділи. Навіть без сил тримати рушницю, вони не бажали ані здаватися у принизливий полон, ані слухняно помирати у тифозних наметах шпиталів. Українці зчинили прорив — ривок у вороже запілля. І Бог, судячи з результатів, був на нашому боці.
Рушивши у зимову ніч проти 7 грудня під проводом нового головнокомандувача, орденоносного героя Великої війни та гетьманського генерала Михайла Омеляновича-Павленка, українці взяли своє. Походникам бракувало одягу — амуніцію було захоплено у денікінців у перших боях, не було набоїв та гармат — козаки врукопашну відбили їх у більшовиків під Вознесенськом. Бракувало бажання померти самим — і вони несли смерть усім ворогам Батьківщини. Усе, як було на знаменах учасників походу — славетних чорних запорожців: Україна або смерть.
Die hard! Але те, що почалося як спосіб продати свої життя подорожче, виявилося чимось набагато більшим — довшим, кривавішим, славетнішим.
6 місяців, 2 500 кілометрів, півсотні боїв, десятки звільнених міст і містечок, закатовані комуністи, партизанські рейди по всьому Правобережжю і далі. Нескінченний рух — шлях, прокладений походниками кров’ю та залізом привів їх в історію.
За півроку походу карколомні обставини боротьби за Україну вкотре встигли змінитися: Петлюра придушив пропольську політичну змову і домовився з Пілсудським: про об’єднання військових сил і спільну війну проти більшовиків на землях України. Це сталося 22 квітня 1920 року, а вже за два тижні на підмогу змученій, але незламній армії походників прийшли частини відновленого війська республіки.
«Трагічно роз’єднані і одірвані одна від другої братні українські армії після півроку важкої розлуки й тяжких військових подій знов з’єднались в могутнім братнім пориві і знову будуть звільняти необхідні простори рідного краю від жорстокого ворога. В сей день в усіх частинах дорученої мені дивізії панує нечувана в світі радість — радість воскресінню з мертвих українського народу», — написав у рапорті Олександр Удовиченко, командувач 3-ї Залізної дивізії українсько-польського війська після зустрічі з авангардом походників — чорними запорожцями.
Зимовий похід закінчився в останній місяць весни — понад 4 тисячі козаків Омеляновича-Павленка вийшли на з’єднання з українсько-польськими частинами 6 травня 1920 року. А вже 7 травня союзниками від більшовиків було звільнено Київ.
З часів Першого Зимового походу минуло сто років — століття, вщент сповненого в нашій історії кров’ю і вогнем, героїзмом і жертвами, бездонним відчаєм і п’янким піднесенням, перемогами і поразками. І, будемо відвертими: останніх було значно більше. Та Перший Зимовий похід став тією висотою відчайдушності та беззастережної мужності, сама лише згадка про який давала силу та надію йти крізь столітнє пекло.
Ту війну сторічної давнини українці програли, але битву, що розтягнулася від грудня 1919 по травень 1920-го — виграли і виграли її славетно.
За неоковирним валом новин, дрібних і відносно значних подій сучасного, нам усім слід не забувати про героїчні приклади минулого. Подвиги такого масштабу, що навіть крізь століття вони здатні осіяювати наше життя світлом надії та гордості за предків.
Be Ukrainian — die hard.
Олег Вишняков, «Наступна республіка»
Обговорити з авторами та читачами у Республіканському чаті
Підписуйтеся на Telegram-канал та Facebook-сторінку «Наступної республіки»
