“Наші душі вночі” Кент Гаруф
Мені хотілося романтичну книжку у фіолетовій обкладинці з таємничою назвою “Наші душі вночі” Кента Гаруфа. Але купувати її у видавництва, чия назва починається з хештегу — #книголав (трошки снобізму одразу в ліді), ще й таку тоненьку за 160 грн, здавалося ідеєю не надто в моєму стилі. Але романтика перемогла консервативне жлобство й не пошкодувала про це.
Сюжет
Цього блоку можна було б і не писати, бо він дуже точно зазначений у кожному описі і на самій обкладинці написаний максимально щиро: Едді Мур запрошує свого сусіда Луї Вотерса ночувати разом, аби було з ким поговорити й щоб не відчувати себе нестерпно самотнім. Я думала, весь роман до цього буде йти, але ні — це відбувається на першій же сторінці.
І хоча початок нетривіальний, сам сюжет книги буденний — що робити, коли ти самотній й колисаєш у собі минуле, бо ані майбутнього, ані теперішнього у тобе вже немає. Про щось таке я згадувала у огляді “Щоб не загубитися у місті”, але тут трохи інакший контекст — Едді бере життя у свої руки й вирішує, що вона має право пожити, має право на цікаві події, рідну душу й історії. Це не про “останню склянку води”, це про “я вже на пенсії, але я досі людина”. І ось у книзі буде трохи просто людського щастя: теплі ночі, здоровий сон, побачення на очах у заангажованих пенсіонерів, продуктовий шопінг, пікніки, онуки й крапля дьогтю у вигляді дітей, котрі не хочуть тебе розуміти.
Не сюжет
Щиро кажучи, це перший раз, коли мені сподобався опис книги в читацькому блозі, я пішла й купила її. У мене безліч таких списків, але зазвичай купую щось за порадами знайомих чи критиків, а списки блогерів залишаються скріншотами на мобільному. Більше того — я дізналася, що Кентр Гаруф знаний автор лише, коли прочитала усі ці добрі відгуки на зворотньому боці обкладинки. З української вікі з’ясовується, що в нього включно з цим чотири романи і тепер мені хочется почитати перші три. “Наші душі вночі” планують екранізувати й показати на Netflix у кінці 2017, головні ролі зіграють Джейн Фонда та Роберт Редфорд. Але менше з тим.
В юності мене страшенно дратувало те, що романи не зображують мою правду, а все лише якусь примарну. Мені хотілося прочитати книжку, максимально наближену до реальності, про нас, про наше нудне життя з його хатніми подіями всесвітнього масштабу й звичним розпорядком. Щоб в ній так і писали: прокинувся, ненавидів будильник, пішов пісять, подивився в дзеркало й махнув рукою на душ і так ля-ля-ля двісті сторінок. Нічого такого в підлітковій літературі не знайшлося і я написала щось своє про дітей, які жили в інтернаті для віп-підлітків і це був максимально деталізований текст. Але через кілька місяців з’явився Rebelde Way і я свою “книжку” спалила — переживала, що хтось буде думати, наче я тут плагіатом займаюся (тоді ще не було слова фанфік). І от нарешті. Не пройшло і 15 років як я отримала ту саму книжку, про яку мріяла в 5 класі. Щоправда, вже й забула про це.
Я часто так кажу останнім часом, але “Наші душі вночі” читаються в момент. Сама ж прочитала її в три заходи — 15 хвилин в метро, 40 хвилин у парку, 20 перед сном. Через особливості верстки тут 158 сторінок, а по факту і того менше, тому насправді її можно прочитати під ча обідньої перерви. Більшу частину часу я відволікалася, дивилася на обладинку, перечитувала опис і задвалася питанням — нащо я це взагалі читаю? Оповідь настільки споквола! У ній навіть є чотири сцени про похід в туалет з деталями!
В описі зазначалося, що це (образно) історія про нестерпність самотності й нерозтрачену ніжність або ж (по факту) про те, як одна жіночка-пенсіонерка запросила до себе на нічні теревені у ліжку сусіда-пенсіонера по вулиці. Я очікувала тремку ніжність з гумором, що переливається через край. А отримала настільки життєву реалістичну книгу, що ледве не викинула її з вікна. Бо життя — не солодка штука.
Неспішний темп оповіді це не баг, а фіча — історія ж про пенсіонерів, у них трохи інакший темп життя. Автор деталізовано описує все, бо це і є real life наших бабусь і дідусів. Не маєш що робити, або маєш справу, але не маєш фізичної можливості і от незчуваєшся як вже нудишся біля телевізору днями, бо ти зранку прокинувся, а що робити з отриманим часом — не знаєш.
Але головне в такому заколисуючому темпі розповіді, що ти не можеш її облишити — це як кинути бабусю посеред дороги, котру ти визвався їй допомогти перейти. І якщо більшу частину книги я читала з поваги і тому, що не кидаю друзів на переправах, то фінал дочитувався в сльозах й з щиро-відвертим “яка хороша книга”.
Тому що вона щира у своїй простоті. Я поки що не знаю жодної людини, яка б у такому поважному віці вела себе настільки прямо, але це не міняє факту — “Наші душі вночі” вишукано проста книга. Про те щастя, котре не помічаєш через його буденність. Про історії невдалих шлюбів, що спотворюють наші життя, травмують дітей, але котрі ми сприймаємо як даність. Про маленькі радощі й маленькі перемоги. Про великі сімейні поразки й жорстокість. Про невдачі, котрих можно було б уникнути, аби ми давали одне одному більше свободи й приймали одне одного як є. У той час, як Елізабет Страут знадобилася 400-сторінкова “Елізабет Кіттерідж” аби описати життя у віці після 50, Кент Гаруф намалював легкими акварелями історію про тих, кому за 70 і хто хотів би й далі самостійно керувати своїм життям.
Це не перша книга, котру я раджу прочитати на перспективу, бо усі ми будемо на пенсії й про це не слід забувати, але тут ще й додатковий раз нагадування — будучи чиєюсь дитиною чи онуком, поводься як нормальна людина. “Наші душі вночі” хочется подарувати як вишневу гілочку в цвіту старшим родичам, які не насмілюються зробити перший крок до життя, відвезти її в пансіонати для пенсіонерів й роздавати на вулицях. Бо доступно про важливе.
