Всесвіт Міло Рау
Що таке “театр політичного вбивства”? До чого тут Бойс та Брейвік, Тарантіно та Кобейн? Як працювати з травмами і пам’яттю? Чому особисте — це політичне?
Театр швейцарського режисера Міло Рау здається універсальним інструментом деміфологізації сучасної історії. Він урівнює за важливістю події та людей. Для нього не існує тем та емоційно забарвлених подій, про які не можна говорити. Все, що зазвичай виноситься за дужки, може стати дискусійною темою театру політичного вбивства (International Institute of Political Murder — вигаданий Рау бренд, під яким він випускає вистави).
У 2011 році він відмовився від визначення політичний або документальний по відношенню до своїх проектів: кожна нова вистава режисера пропонує не просто новий спосіб взаємодії з реальністю, але й пориває з усіма конвенціями, які закріпилися за цим видом театру.
У 2012 році Рау презентував акцію “Промова Брейвіка” — реконструкцію судового виступу неофашиста та вбивці 77 людей. Дякуючи висвітленню цього процесу, у європейців з’явилась можливість побачити страшного героя часу, чия мова не стільки радикальна, скільки буденна та звична — бо складена з реальних ідей та тез європейських політичних партій та організацій. У суді Брейвік представив себе героєм, чиє насилля — лише вимушений самозахист:
“Ми живемо у системі, в якій право на все мають лише жертви: жертви насилля, жертви влади — і чим більшою жертвою ти є, тим більше можеш отримати від держави”.
Міло Рау у цій акції досліджує феномен сучасної ультраправої спектакулярності, створюючи із промови-маніфеста театральне дійство, і цим викриває її драматичні механізми впливу: театральна енергія перемагає політичний порядок. Текст про боротьбу з ісламізацією читає турецька акторка Саша Зойтан: її вибір на цю роль допомагає дистанціюватися від будь-якого натяку на фізичну присутність Брейвіка. Акторка виглядає як жертва: чорнява турчанка з копицею темних кучерів, у синтетичній олімпійці та з жувальною гумкою в роті. Але саме вона виконує сповідальний текст останньої промови злочинця. Зойтан тут і акторка в ролі впізнаваного персонажу, і професійна виконавиця тексту.
Акція “Промова Брейвіка” виявилась для німецьких глядачів тривожним та дуже особистим досвідом — були моменти, коли вони підключалися до тексту та знаходили логічні аргументи, які сьогодні розділяє значний процент німецького населення. Це хворобливе розуміння, яке наздоганяло кожного інтелектуального глядача у залі, узгоджується з тезою німецького художника Йозефа Бойса:
“Показати свої рани — значить отримати можливість їх вилікувати”.
Бойс — культова фігура постмодернізму, до якої постійно апелює Рау. У назві його театрального проекту International Institute of political murder перефразується теза Бойса:
“Держава — це монстр, з яким треба боротися. Я вважаю своєю місією руйнування цього монстру”.
Крім того, Міло Рау займається тим же social plastic, що і Бойс, який сформулював цей феномен як соціальне перетворення, якого можна досягти творчим процесом. Художник — це людина, яка змінює світ, діючи на соціальному полі. У бойсовому вимірі художник повинен працювати з глядачем як скульптор з матеріалом, ліпити нові соціальні зв’язки та нову модель суспільних відносин. Соціальна скульптура — цей термін Бойса скоріше ідеологічний, у ньому сформульована активна соціально-політична позиція:
“Сучасні художні практики можуть принести плоди, лише якщо кожна жива істота стане митцем, скульптором або архітектором суспільного організму”.
Ідеї та їх художнє втілення у Бойса та Рау також перетинаються у кодовій точці демократія: утопічною надією Бойса була думка про створення суспільства прямої демократії, де всі рішення прийматимуться шляхом референдуму і у кожного з’явиться можливість висловити власну думку.
Бойсівською за духом стала акція Рау по створенню альтернативної всесвітньої урядової ради, яку він провів у листопаді 2017 року в берлінському Schaubühne — “General assembly”. У склад уряду увійшли близько 70 делегатів з 20 країн світу, щоб розробити “Статут ХХІ сторіччя”. Міло Рау:
“Ми хочемо, щоб не лише німці могли приймати участь у політиці німецького Бундестагу. Всі, на кого вона впливає, також повинні мати можливість визначати, що там відбувається. Такі дебати, я впевнений, мають відбуватися і з сепаратистами, і з неонаціоналістами, деякі з яких також представлені у нашому парламенті”.
Про себе Міло Рау говорить, що він захоплений підліток, який у 90-ті подивився фільми Квентіна Тарантіно. Тарантіно, на думку Рау, прищепив втомленому від інтелектуалізму молодому та цинічному поколінню європейців розуміння контрінтелектуалізму — “того, що протистояло інтелектуалізму, але все ще залишалося інтелектуальним”. Він зібрав та опрацював величезний масив популярних жанрів, зрівняв їх у правах — популярну музику, конвеєрні фільми категорії В, “низькі” жанри, які, як виявилось, значно більше визначають молоде покоління, ніж класичне мистецтво.
Популярне не означає низьке — цю тезу Рау виніс із 90-х. Своєю тріадою африканських вистав — “Співчуття. Історія кулемета”, “Конго-трибунал” та “Радіо ненависті” — він діє подібно до Тарантіно з його “чорними” вестернами: дає мета-коментар сьогоденню на прикладі приватної історії, створюючи привід для гострої дискусії.
Рау не раз говорив у інтерв’ю, що для нього найстрашніша катастрофа новітньої історії — чисельні “холокости” у Африці, які світ не помітив. У виставі “Співчуття…” проговорюється цілком тарантинівська логіка історичної еволюції: той, у кого в руках кулемет, визначає хід історії, яка сама по собі — неперервна послідовність актів помсти. Багато чого у цій виставі — данина кінематографу Тарантіно, де пригнічені “чорні” беруть до рук поводи, азартно лінчують садистів з Півдня та скачуть назустріч свободі, перетворюючись із вічної жертви на сильного та небезпечного супротивника.
У виставі струнка “арійка” Урсина Ларді грає місіонерку у державах третього світу. Вона впевнено стоїть посеред гори сміття на високих підборах та розповідає свою історію так, ніби робить доповідь. Друга акторка, темношкіра Консолат Сиперіус, після розповіді невеликої історії про геноцид, який пережила у дитинстві, скромно та майже беззвучно сидить біля задника сцени за слабо освітленим письмовим столом. І якщо на початку вистави африканка розповідає, як втратила всю сім’ю у 1994 році та переїхала до Європи, то у фіналі більше не апелює до власної травми та виходить на авансцену з автоматом в руках. Її зображення транслюється на величезний екран над сценою. Вона нагадує непохитну тарантинівську месницю зі стальним голосом та палаючими очима:
“Я хочу, як Шошана у “Безславних виродках”, дивитися з екрану у замкнену залу, де живцем палають ті, хто винен. Всі, кому конче потрібні золото та колумбіт Африки”.
Міло Рау точно вгадує хворобливі зони живої пам’яті та не цурається доволі спекулятивних соціальних тем. Але не зважаючи на глобальність тем та сюжетів, від громадянської війни у Югославії до геноциду в Руанді, головним героєм вистав Рау залишається толерантна та співчуваюча усьому світу центральна Європа. Точніше, толерантний та співчуваючий європеєць. Яка його власна причетність до лиха та трагедії, що розколює зовнішній світ на войовничі табори?
Про це в 2014-2016 рр. Рау створив вистави, об’єднані у трилогію: “Громадянська війна”, “Темні часи” та “Імперія”. Ці три назви-маркера охопили різні події європейської історії та виявили неочевидні історичні римування. Міло Рау пише:
“Художники повинні знову стати мандрівниками: дистанціюватися від своєї держави, свого континенту. У минуле, у майбутнє та на інші континенти, щоб встановити близькість на відстані”.
Саме такі стрибки у часі та просторі Рау здійснює у цих виставах. Він прагне створити портрет нашого часу у контексті глобалізації. Міло Рау народився у 1977 році, а значить встиг увійти в умовне покоління Х. Це підлітки, які виросли без інтернету, які проголосили своїм кумиром не лише Тарантіно, а й пронизливого неврастеника Курта Кобейна. Підлітки, які вже не мріяли про революцію. Рау пише про них і, відповідно, про себе:
“Це покоління, яке не чіплялося за старий менталітет, не мислило післявоєнними термінами, для нього не почалася нова епоха ні після 9 листопада 1989 року, ні з 11 вересня 2001-го ”.
Байдужі до політики, вони стали спостерігачами багатьох подій, що визначили історію: закінчилась холодна війна, впав Берлінський мур, а до кінця сторіччя прискорено демонтувалася соціалістична система — і світ знову став дробитися, змінюючи долі тисяч людей, які залишилися непоміченими у цих тектонічних зсувах.
Ця тема власного свідчення часу виявляється для Рау ключовою. Режисера не дуже турбують старі привиди німецької історії, бо у живих залишилося мало її свідків. Він намагається відновити картину дитячих вражень про світ та пережити ці події вже свідомо: які новинні передачі транслювалися тоді на увесь світ, які фотокартки друкували всі газети? Актори вистави “Темні часи” з різних кінців колишньої радянської Європи розмовляють на різних, але схожих між собою мовах про ті ж самі речі: як коротко стригли та яскраво фарбували волосся, слухали та співали пісні Nirvana і Laibach, писали на свята листи до генерального секретаря, вчили пісні про партизан та в один момент залишилися без Батьківщини. Виникає спільний для всіх мотив несвідомості: щось відбувалося у світі, що ми не в змозі були зрозуміти чи прийняти, і лише зараз намагаємось розібратися, як це відбилося на державі і на нас самих.
У виставах Міло Рау герої розповідають про такий досвід в контексті власних історій, не намагаючись його інтерпретувати. Вони отримують можливість проговорити дуже незручні, але природні питання, за допомогою прийомів театру повернутися у минулі історичні реалії та свідомо пережити їх. Та обставина, що це— вистава, допомагає учасникам відкинути цинізм та прийняти важливу частину власної історії та особистості.
Автори:
Анастасія Тарханова — театрознавиця та художниця. У 2018 році отримала диплом театрознавця за наукову працю про міждисциплінарний театр Міло Рау. З 2018 року художниця PostPlayТеатру в Києві. З 2017 року вивчає міждисциплінарний театр у Вільній школі мистецтв у Гамбурзі (Freie Kunstschule Hamburg FIU).
З 2018 року займається театральними проектами в кризових регіонах України та Німеччини в якості театрального та відео-художника з німецьким режисером Георгом Жено. Художниця вистав “Справедливість для Саксонії” (2018), “Країна, якої я не знаю” (2019), “Місто з собою” (2019–2020).
Переклад українською — Ден Гуменний.
Підтримайте нас на Patreon
Новини та контекст у Telegram
Підписуйтесь на сторінку у Facebook
#крапказкомою
#квантовемедіа
