Міло Рау: кордони реального
Театр швейцарського режисера Міло Рау здається універсальним інструментом деміфологізації сучасної історії. Він урівнює за важливістю події та людей. Для нього не існує тем та емоційно забарвлених подій, про які не можна говорити.
У виставі “Останні дні Чаушеску” Рау реконструює військовий суд 25 грудня 1989 року, який виніс диктаторському подружжю Чаушеску смертний вирок. Режисер розмовляв зі свідками тих подій, багатьох з них він запросив до участі в постановці годинного трибуналу. Важливою у виставі видається розмова з молодим актором, з яким режисер їде дорогами міста Тимишоара, де одного різдвяного дня стався державний переворот. Режисер з переднього сидіння фільмує похмурі пейзажі пострадянського міста та розгубленого героя-водія, який згадує, чим уявлялися революційні події. У монолозі відчувається жаль через власну непричетність: важливий для багатьох момент національної ідентифікації та революційний підйом пройшли повз. Він був фактично у самому центрі подій, але не може себе з ними ототожнити.
“Революцію я бачив у дев’ять років. У 1989 мене тільки-но прийняли до піонерів і мені було прикро, що все закінчилося. Це був перший раз, коли я усвідомив, що мої батьки проти режиму. Я дуже здивувався та засмутився через те, що раніше мій батько завжди говорив: Чаушеску хороший”.
Вистава “Останні дні Чаушеску” — реконструкція трибуналу, який транслювали телевізори всього світу. Це знаменита зйомка останнього публічного виступу Чаушеску: його промову переривають демонстранти, він забуває слова, просить зберігати спокій, не піддаватися провокаціям; та кадри з приміщення, де проходив військовий суд: сивий чоловік з кумедною шапкою — він розмахує нею, погрожує суддям розправою.
Вистава поєднує два часових прошарки у новому театральному часі. Міло Рау не закликає переглянути результати революційного бунту та розіграти суд над історією, а пропонує повернутися до точки відліку, щоб зрозуміти, який епізод виявився фінальним фрагментом останнього модерністського міфу, коли “діти режиму” збунтувалися та вирішили покінчити зі своїми недієздатними “батьками”.
Міло Рау зростав у західній частині Швейцарії у повному ідеологічному вакуумі: “ніхто у моєму оточенні не говорив про Маркса, ніхто не знав, що означає “ліві””. Полишивши камерне університетське життя, він почав досліджувати, як на сучасній Європі позначаються нещодавні потрясіння, які події (та в якому вигляді) залишаються під магмою колективної пам’яті та колективної уяви.
У кількох виставах Рау, як розпізнавальний механізм, спрацьовує згадка пісень гурту Nirvana. У виставі “Темні часи” акторка з Боснії та Герцеговини Вердрана Секзан говорить, що не пам’ятає, яку назву тоді мала її держава, але пам’ятає, що всі там співали “Come as you are”. Масштаб розповіді постійно змінюється: від сімейної історії до карти світу та навпаки.
Вистава “Темні часи” — друга у європейській трилогії — розмірковує про останнє десятиліття ХХ ст., яке змінило вигляд Європи. Разом з тим, режисер звертається до більш глибокого минулого: назва не лише характеризує непевні політичні перестановки кінця сторіччя, але й відсилає до конкретного історичного проміжку часу. Темні віки / Dark Ages — період європейської історії з VI по Х ст., коли Європа помітно відстала від розвинутих Візантії, Китаю та мусульманських держав. Ця іронія підкреслює важливу проблему історичної сліпоти: Європа, що височить — не природна даність, а результат історичних процесів.
Режисер ніби пропонує нам: давайте визначимо, у який момент була встановлена ця вищість над рештою світу та повернемося назад у часі, спробуємо пережити тут-і-зараз інше співвідношення сил. Щоб відкинути позицію звичної соціальної зверхності, Рау створює гротескну театральну ситуацію. Він записує до вистави окремий семихвилинний відеоролик “Europe Empire Speech” (“Імперська промова Європи”), у якому перевдягає героїв свідоцької та цілком реалістичної вистави у камзоли та парчові сукні. Похмуро й пошепки із позачасової театратральної напівтемряви (можливо із тих самих забутих Темних віків?) виноситься вирок сучасності:
“Європейці! Ви забули, які цінності проповідуєте на весь світ? Ви що, стали ворогами демократії? Африканці та азиати — це те ж саме, що і ми… Нова Європо, ось наш вирок: міжнаціональність це і є сутність нової Європи”.
Про щось подібне у своїх антиутопічних піснях співає похмурий співавтор вистави—гурт Laibach.
Фінальна вистава трилогії — “Імперія” зосереджена на історії та логіці розвитку південно-європейських країн. Рау працює тут з грецькою міфологією, яка народила європейську звичку мислити світовими архетипами та пояснювати ними будь-які історичні казуси та закономірності. Грецький кінорежисер Тео Ангелопулос, з яким тут відбувається заочний діалог, наприкінці ХХ ст. серед багатьох пророкував закат європейської цивілізації. Він повторював, що греки народжуються з мармуровою головою в руках і все життя намагаються зрозуміти, куди ту голову покласти, аби звільнити руки.
У його кінематографі “грецька зима” стає об’ємною метафорою: земля, виснажена великим минулим, вже не здатне народити щось нове. Співзвучна йому “Імперія” Рау — урочиста демонстрація недієздатності, що укорінена у свідомості мотивами-міфами. У одній зі сцен на екрані виникають кадри фільму Ангелопулоса “Погляд Улісса” (1995): Дунаєм повільно пливе баржа, на якій лежить оперезана канатами статуя Леніна. Люди виходять до берега, виводять у перші ряди дітей та проводжають її довгими поглядами, ніби “мертвий, переможений бог відпливає назавжди”. Вся вистава, що має урочисту та самоіронічну назву “Імперія”, здається такою величною баржею, яка забирає далеко старі міфи, що більше не працюють, а заразом і голосну звичку називати країни “імперіями”. Це тихе й зовсім не сумне прощання з “грецькою зимою”.
Європейська трилогія Рау ніби заперечує зовнішній час та фокусується на внутрішньому: про себе та події, які змінили світ за останні 30 років, розповідають не просто обрані свідки, а професійні актори. Для Рау важливий прямий зв’язок з культурними міфами Європи ХХ ст: він запрошує у виставу актора Йохана Лейзена — учасника студентської революції 1968 року, якого Жан-Люк Годар зняв у фільмі “Хвала тобі, Маріє”. А ще Ахіллеса Каразиса — пристарілого героя імпульсивної та інтелектуальної “нової хвилі”, актора епохи блакитних джинсів та чорних шкіряних курток із Fassbinder Deutschland (“Німеччина Фасбіндера”). Актриса Ольга Черепанова згадує репетиції Хайнера Мюллера з легендарним режисером Deutsches Theater Димитром Готчевим, а струнка Майя Моргенштерн сама ніби живий персонаж із нео-міфології Тео Ангелопулуса і разом з тим його актриса, яка зіграла Пенелопу.
У своїх соціологічних спостереженнях театральної практики Міло Рау переконується, що у театрі між фактом та вигадкою немає кордонів. Переконливим аргументом є приклад вистави Ніколая Єврєінова “Взятие Зимнего” (1921), де реконструюються події жовтня 1917 року з неймовірним артистичним розмахом. Чим це так захоплює Рау? Очевидно: подія театральна та святкова стала подією історичною, такою, що вписана у радянські та пострадянські підручники. На думку режисера, після вистави “Взятие Зимнего” не можна говорити про документальний театр та достовірну реконструкцію подій історії.
Таким чином, минуле, що відтворюється на сцені, не повинне тяжіти до автентичності, а має піклуватися про збереження внутрішньої правди та театральності. Пояснює це спостереження вистава Міло Рау “П’ять легких п’єс”, у основі якої простий, як навчальна дитяча п’єса з однойменного альбому Ігора Стравінського, прийом. Сім дітей-акторів грають на сцені різні ролі, які їм пропонує та репетирує разом з ними актор (виконавець ролі кастинг-директора та режисера). Виставу присвячено історії бельгійського маніяка-педофіла та вбивці Марка Дютру, який з початку 90-х став для Бельгії символом національного жаху. Режисер, ніби жартуючи, пропонує дітям ролі реальних персонажів тієї історії.
Дітям запропоновано гру: зобразити смішну незграбну ходу старої людини; чи глухий старечий кашель; або страх дорослого відповідального батька; або скупий чоловічий плач. Десятирічний Уіллем насилу придушує сміх та з дивовижною точністю грає вайлуватого поліцейського, змінюючи голос, ходу, навіть посадку голови. Розігруючи цю страшну казку, у яку були втягнуті їх ровесники двадцять років тому, діти проживають дорослі ролі з акторською серйозністю. Беручи до уваги природну нестачу життєвого досвіду, режисер дає їм підказку — невеликі кінофрагменти, і діти переймають поведінку дорослих, за допомогою цих підказок вчаться повторювати їх рухи, розвивають базові навички мімікрії, вживаються у персонажів, задають уточнюючі професійні питання, дають персонажам свої голоси, власне розуміння запропонованих обставин, емоції та чарівність.
Події, до яких Міло Рау повертається у виставах, широко відомі та розтиражовані, вони оселилися у глибинах колективної пам’яті. Рау вважає, що у виборі такої події важливим фактором є візуальна впізнаваність: як часто вона з’являлася у ЗМІ, як точно ця подія відтворена. Це нагадує досвід з помноженням факту у серії робіт Енді Уорхола Death and Disaster (“Смерть та катастрофа”), де митець розмірковує про можливість реального у мистецтві та про свою недовіру до нього.
Рау, подібно Уорхолу, раз за разом повторює найстрашніші, трагічні моменти історії, бо саме вони щось змінюють у звичному розумінні життя, драматичні картини залишаються в пам’яті, на довгі роки вводять у стан жаху та розгубленості: “лише у такі моменти люди можуть по-справжньому якісно змінитися”.
Про те, як Міло Рау працює з травмами та пам’яттю, читайте на “Крапці з комою”:
Автори:
Анастасія Тарханова — театрознавиця та художниця. З 2017 року вивчає міждисциплінарний театр у Вільній школі мистецтв у Гамбурзі (Freie Kunstschule Hamburg FIU). З 2018 року художниця PostPlayТеатру в Києві.
З 2018 року займається театральними проектами в кризових регіонах України та Німеччини в якості театрального та відео-художника з німецьким режисером Георгом Жено. Художниця вистав “Справедливість для Саксонії” (2018), “Країна, якої я не знаю” (2019), “Місто з собою” (2019–2020).
Переклад українською — Ден Гуменний.
Підтримайте нас на Patreon
Новини та контекст у Telegram
Підписуйтесь на сторінку у Facebook
#крапказкомою
#квантовемедіа
