Прохолодний джаз
Історія про Cool для All That Swing
За однією з версій, кул джаз став ліричною відповіддю на шаленство і агресивність бібопу. Він емоційно стриманий, гармонічний, романтичний, повільніший, із експериментальним додаванням класичної (академічної) музики. Наприклад, у кулі використовують цілотонну гаму і інструменти з симфонічних оркестрів.
Але за іншою версією, опозицією тут і не пахне. Хоча б тому що Майлз Девіс числиться серед засновників і бібопу, і кулу (і ще кількох новіших жанрів). Але вони кардинально різні не тільки “енергетично”, скільки ритмічно. Бібоп ближчий до свінгу синкопованим ритмом і розміром 4/4, структурною імпровізацією, коли кожне нове соло — це нова історія. На концертах бібопу легко погойдуватись і притопувать ножкой. Композитори кулу сильно відійшли від стандартних ритмів і підійшли до композиційного мислення, де кожна нова імпровізація — продовження попередньої. Джазмени в стилі кул не намагаються впихнути всі ноти в 10 секунд.
Якщо кул чомусь і протиставляється, то це “гарячому” джазу. Кул він про стриманість, навіть строгість. Щоб без босяцьких різких переходів в гучності чи темпі. Є, до речі, версія, що грати “холодно” придумав ще Лестер Янг. Але “офіційно” цей стиль отримав назву на честь альбома Майлза Девіса “Birth of the Cool”, записаного в 49- 50-му, але випущеному в аж 1957-му. Як на мене, кул Девіса дуже “боперський”, хоча вже значно скупіший на ноти. Про Девіса ми поговоримо якось окремо. Занадто багато сучасних стилів не обійшлись без нього.
Нарешті до енциклопедичних даних, які ви могли б почитати в вікіпедії. Більшість музикантів в стилі кул тусувались десь в Каліфорнії і записувались на Pacific Jazz Records з самого кінця 40-х, всі 50-ті і трошки далі. Іноді кул також називають West Coast Jazz, хоча багато хто стверджує, що вест кост — окремий стиль.
От вам пізнішого Майлза Девіса. Відчутно більш меланхолійного.
Альбом Birth of Cool записували нонетом, так називається гурт з дев’яти музикантів. Це максимум для кула, частіше тут, як в бібопі, від чотирьох до шести інструментів. Правда, серед них може бути гобой або фагот, або навіть арфа чи валторна. Або вібрафон, як у Modern Jazz Quartet Джона Льюіса. Це, до речі, джазбенд-довгожитель, 22 роки у незмінному складі. При чому досить оригінальному склади: клавіші, бас, вібрафон і барабани (чи швидше тарілки).
Кажуть, Джон Льюіс фанатів від Чарлі Паркера, але дуже злився, що той загубив свою кар’єру наркотиками. Тому сам Льюіс і його квартет був підкреслено аристократичним. Вони виходили на сцену в смокінгах, не дозволяли собі загравати з публікою і всіма силами намагались розвінчати стереотип джазмена-наркомана.
Тут я починаю ридать. В цьому записі Чет Бейкер навіть не грає, а я вже в соплі. Це квартет Джері Маллігена, музиканта, який зробив досить габаритний баритон-саксофон джазовим інструментом і характерним звуком кулу. На фото йому 26 років і він вже зірка.
Про Бейкера теж окремо не буду, можна почитати тут. Він грав з Маллігеном в квартеті 52-го року (баритон саксофон, контрабас, ударні і труба — досить незвично, як на той момент, зібратись без піаніно.
А тепер до веселішого. Цю мелодію ви точно чули.
Піаніст Дейв Брубек — другий джазмен після Армстронга, який потрапив на обкладинку Тайм. Хоча сам він вважав, що там мав би красуватись Дюк Еллінгтон (і це таки станеться пізніше). Квартет Брубека — найвідоміший бенд західного узбережжя. Їх альбом Time Out 1959-го року розійшовся тиражем більше мільйона примірників.
Але хоча більшість слави діставалась Брубеку, Take Five написв альт-саксофоніст Пол Дезмонд. Вони грали разом 17 років і багато хто каже, що саме Дезмонд був рушійною силою бенду. Не знаю, кому з них належить ця ідея, але багато композицій Брубека-Дезмонта дуже дивних розмірів. Та ж Take Five має розмір 5/4 (буквальний переклад “візьми п”ять” — і взяв же. Якщо стане зрозуміліше, це означає п”ять четвертих нот в такті. Стандарт в свінгу і бібопу — чотири). Я хз як це почути, просто повірте на слово.
Якщо говорити про творчість цього квартету, жарти про 19/42х (нереальний розмір) стають жартами тільки наполовину. Тобто в них реально були пісні написані в 11/4 або 9/8. До цього непарні розміри ніхто в джазі собі не дозволяв. Останній, до речі, — традиційний розмір турецької пісні. Є історія як на гастролях в Туреччині Брубек почув вуличний оркестр, який імпровізував в такому складному ритмі. І вирішив, що в джазі так теж можна. А щоб було веселіше, переписав “Турецьке рондо” Моцарта для джазового квартету і з таким розміром.
Фан факт, у Брубека було шестеро дітей, принаймні четверо з них музиканти. В 70х вони навіть сформували сімейний квартет New Brubeck Quartet: батько і три сини-мультиінстументалісти. Крім піаніста Брубека, там були тромбон і бас-гітара одного сина, кларнет і електро-клавіші другого і ударні третього. А четвертий грав на віолончелі, кажуть, в іншому батьківському квартеті.
