Цукровий джаз
Білі музиканти і комерційна музика (20–40-і)
Перш ніж ми доберемось до самого цікавого — Савойських бігбендів і макро-структури музики, я хочу поговорити про sweet jazz. Це той, під який пізніше Фред Астер танцюватиме із Джинджер Роджерс, а ти на вечірці плюватимешся. Коли розбираю бібліотеку і мені щось подібне трапляється, називаю його movish і скидаю в плейліст too sweet to dance. І от зараз нарешті задумалась, а чого ж так солодко і не качає? При чому це може бути хороша музика на послухати і пританцьовувати, але не для тих танців.
У багатьох в голові думка, що джаз — це повністю афроамериканська форма мистецтва. Але насправді, він — породження стику культур. Білі, особливо іммігранти (хоча хто в Америці не іммігрант), хоч і не придумали свінг, але позичили його і розвивали в свою сторону. Часто в сторону комерційної музики. Комерційна = популярна = більше людей про неї знає. Профіт.
В 20-х, поки афроамериканці імпровізували, білі робили рівно навпаки: перетворювали імпровізацію на композицію. Те, що хтось записав на платівку імпровізуючи, запам’ятовували, іноді модифікували і розучували як фіксовану композицію. Писали партії для всіх музикантів і грали по писаному. Вони знали, як правильно, знали теорію музики і принципи гармонії, бо з самого дитинства слухали Баха і Моцарта, перш ніж почати на ничку слухати Армстронга.
В 20-ті у великих містах, Чикаго і Нью-Йорку зокрема, кількість “солодких” танцювальних джазових оркестрів росте як на дрожжах. У Бенні Поллака (Ben Pollack), Жана Голдкета (Jean Goldkette) і Пола Вайтмен (Paul Whiteman) грали професійні, звісно, тільки білі музиканти. Причому деякі з них абсолютно прекрасні, Байдербек, наприклад. Але в більшості, це були люди з класичним досвідом, а не джазовим.
Спочатку білим було непросто. Мама з татом не доганяли цієї нової бунтарської і огоспаді чорної музики, а афроамериканці дивились на них як на чужаків. Але з ростом популярності джазу, особливо солодкого і симфоджазу, з мамою можна було подружитись, Хоча чорні часто і далі недолюблювали: білим платили більше, давали кращу роботу і… не давали грати джаз, який вони хотіли.
Книжка недвозначно розділяє сцену на два стилі: sweet і hot. Про гарячі ми поговоримо пізніше. Зараз достатньо знати, що це музика емоційна, енергійна і навіть вибухова. А солодку ви чули вище. Розслабон, де мало що міняється, в ній немає розмови, є сентиментальність. Мені ще здається, тут сильно тихіша ритм секція, особливо в 30-х, одні дудки. Вайтмен називав це “симфонічним джазом”. Він думав, що облагородив музику, відкрив їй майбутнє. Цифри це підтверджували, у Вайтмена був колосальний комерційний успіх, за ним пішли і інші солоденькі бенди, а за грішми пішли і хороші музиканти, бо їсти всім треба.
В епоху біг бендів солодкі оркестри стали свінгувати більше, але залишились солодкими. Спокійними і з акцентом на духові, а не на ритм. Тут ми кажемо привіт Глену Міллеру і Арті Шоу. Могли б ще сказати Гудмену, ранньому, але ми йому пізніше скажемо дякую за змішані оркестри.
Заради справедливості, не всі білі грали нудно. Оркестр Глена Грея (пізніше Casa Loma Orchestra) норм лабав, особливо в 40-і. Але там так само грали дисципліновані музиканти строго за аранжуваннями. І у Міллера, і у Шоу, і у Гудмена були записи шикарного свінгу, під який ми зараз танцюємо. Але мало. Навіть якщо вони хотіли так грати, найбільше роботи було в готелях і ресторанах, де люди хочуть розслабитись, поїсти і ненапряжно потанцювати, а не отето вот всьо.
