Tap Dance Лікбез
Для каналу All That Swing
Начиталась законів і договорів, тепер все хочеться писати по пунктам і називати перший розділ «Загальні поняття». Йой, най буде.
Загальні поняття
По-перше, Теп — одна з форм перкусійного танцю. У ірландських танцях і фламенко теж головна фішка — звук від взуття. Але це ІНШІ танці, а ідея відбивати звук ногами не ексклюзивна. Теп, як і інші перкусійні танці — це і танець, і музика, відповідно, його виконавці — танцівники і музиканти водночас.
По-друге, теп — це джазовий танець. Ми ж не будемо сперечатись, що джаз — американська музика, яка виникла саме в США через змішування культур? Тому теп — американський танець. І коріння його теж у змішуванні: в африканській любові до перкусії і ірландській любові грітися, високо піднімаючи ноги (кстаті, те, що ірландське, американці якраз називають степ). Взболтать і смєшивать. Те, що тепер він танцюється не тільки під джаз — це вже інша історія, так теж можна.
На відміну від джазу, про теп написано дуже мало, навіть англійською. Російською знайшла одну книжку. Українською і статей-то не знайшла (Настя каже, є дві монографії Сергія Остапенко, але гугл мені не поміг). Спробуємо це змінити.
Таймлайн
Я не великий спеціаліст, але здається, все американське мистецтво базується на змішуванні культур і має присмак гіркоти. Теп — це спадок бідних людей, ірландців і африканців, який виник в країні, куди вони приїхали не з власної волі, а з фізичнго чи економічного примусу. Кожен привіз свої ритми, один на одного подивились і створили дещо більше, ніж сума двох компонентів.
Музичні інструменти на плантаціях були заборонені, а життя святкувати все ж хотілося, тож раби вистукували все що треба ногами замість барабанів. У ірландців ще до міграції була своя джига — танець, де пряма спина, нерухомі руки, швидкість і точність ударів ногами.
На початку ХІХ ст суміш джиги і африканських ритмів стала окремим танцем — buck and wing (дослівно: долар і крило). З середини 1800-х його танцюють у шоу менестрелів вже у спеціальному взутті з дерев’яною підошвою і каблуком. Білі танцівники, здебільшого ірландці, вимазуються в блекфейс і імітують танці рабів. Чорні артисти теж вимазуються сажею, щоб імітувати танці білих, які імітують танці рабів (Крістофер Нолан якийсь).
Темношкірий Вільям Генрі Лейн ака Ма(й)стер Джуба, ака дідусь тепу, виступав в Нью Йорку в 1840-х. Деякі історики через це вважають, що теп зародився саме на Манхеттені, а точніше в досить стрьомному його районі Five Points. Критики і фанати, включно з Чарльзом Дікенсом називали Джубу найкрутішим танцюристом свого часу, бо він міг такі кренделі видавать ногами, що не встигаєш слідкувати. Він якраз і був тим чорним чуваком, який вимазувався в чорне. До речі, джуба — це назва африканського обрядового танцю.
Після Громадянської війни (1861–65) змішування культур в Америці стає ще більш інтенсивним, а разом з ним розвивається і танець. Рухи стають більш розкутими, синкопа — більш вираженою. Першу згадку слова “теп” приписують шоу Неда Уейборна Minstrel Misses в 1902-му. Там був номер, Tap and Step dance, який танцювали в шузах з роздільною дерев’яною підошвою. В сучасних теповках теж дві окремі металеві набойки, а не повністю “звукова” підошва. До речі, цей самий Нед Уейборн, кажуть, пізніше надихнув Фреда Астера забить на балет і спробувати теп.
В 1907-му Флоренс Зігфільд створив своє перше шоу Ziegfeld Follies на Бродвеї. І там був номер з 50 тепістами (або тепістаками). А це вже нефігова слава для танцю. Але далі було ще крутіше. В 1913 в театрі Лафайєт відкрилося шоу Darktown Follies — пародія на білий музчиний театр. Критики називали це “негритянським балетом”, хоча звісно, ніякий він був не балет, а прото-лінді-хоп, чарльстон, теп і все інше ритмічне.
Сухий закон почав діяти в 1920-му і тут же з’явилася необхідність в розвагах для закритих клубів. Для танцюристів, особливо чорних, це була просто золота жила і безкінечне джерело натхнення заодно. Чим більше була конкуренція між закладами, тим більше вони платили танцюристам, тим винахідливішими ставали амбітні тепісти. Наприклад, Джон Баблз (1902–86), якого називають одним із найкрутіших тепістів всіх часів (і також винахідником Rhythm Tap) любив заходить в Hoofer’s Club, з кам’яним обличчям спостерігати за молодими тепістами, тирить їх рухи, і перетанцьовувати їх краще. Крав як художник карочє. І в цьому суть багатьох імпровізаційних танців.
До речі про Hoofer’s Club. Хуфери — це жаргонна назва професійних танцівників, особливо тепістів, популярна в 30–50ті(hoof — копито). Зараз здається це один з видів тепу.
В 1921-му на Бродвеї виходить мюзикл “Shuffle Along” (афроамериканці і творці, і артисти) і це велика подія для тепа і для джазу загалом. Джаз же народився приблизно з того самого міксу всіх американських народностей, які привезли з дому свою музику. Джаз і теп були стоврені один для одного яскравістю і синкопою, домінуванням ритму. Так шо да, на початку 20-х теп був танцем чорних так само як джаз — музикою чорних. І те і інше було опозицією класичній білій культурі.
На афіші слово tap dance вперше зявилося аж в 1928-му завдяки мюзиклу Blackbirds. Його зіркою став Біл Робінсон (Bill ‘Bojangles’ Robinson).
На початку століття Робінсон подорожував Америкою з соло виставою (афроамериканці таке собі рідко дозволяли) і добрався до Голлівуду. Закони Джима Кроу забороняли йому бути на одній сцені з білими акторами за винятком дітей і то лише якщо він виконував роль слуги. Тому найвідоміші його кадри на екрані — танці із кучерявою малявкою Ширлі Тепл в 1930х. З одного боку, це трохи принизливо для танцюриста його масштабу. З іншого, книжка пише, Біл радів, що міг передавати білій дівчинці свою майстерність і любов до тепу, бо знав, що з неї хороший промоутер (вона потім виросла в круту дипломатку, до речі).
Десь до початку 20-х теп вважався чисто чоловічим заняттям, а потім попустило. Не в останню чергу завдяки Елеанор Пауел (Eleanor Powell). Вона взагалі-то балерина за “першою освітою”, танцювала в клубах ще підлітком (тоді в клубах були трохи не ті танці, що зараз), в 16 почала займатись тепом, в 17 вийшла на Бродвей, а там і Голлівуд незабарився. Казали, що у неї найшвидші в світі ноги. На ютубі шукати Born to Dance і Broadway Melody of 1938. Вам теж здається, що на цьому відео в пориві екстатичного задоволення вона збирається з’їсти камеру?
В 1930–40х мюзикли частково переходять на екрани кіно і теп разом з ними. Джаз, свінг і бігбенди до того часу теж стали цілком мейнстрімними. І звісно, на голубі екрани для нормальних ролей брали тільки білих танцівників. Чорні з’явилися хіба у спеціальних танцювальних сценах, не пов’язаних з сюжетом (або в спеціальних фільмах для чорних, де всі-всі були чорні, як Stormy Weather.). Ці сцени для деяких регіонів просто вирізали. Але добре що вони були, бо у білому мюзиклі з Гленом Міллером Sun Valley Serenade є абалдєнний номер з братами Ніколас і Дороті Дендрідж. А вони чудять таке, що й сучасним артистам не всім снилося.
На Бродвеї і в кіно-мюзиклах потрібні були так звані triple-threats. Актори, які однаково класно співають, танцюють і грають. Фред Астер, Джинджер Роджерс, Джин Келлі — мабуть свята трійця золотої ери Голлівуду. Їх номери поставлені класичними хореографами, з елементами бальних танців або навіть балету. Звук там записувався окремо, тож головне було гарно повернути голову, елегантно прогнутись, подивитись в камеру, вміти танцювати фокстрот. Цей теп був не стільки про звук, скільки про емоцію. Тому що саме емоція важлива широкій публіці.
Вищезгадану трійцю ви всі точно бачили. А я покажу вам чувака з того ж часу тільки сильно веселішого і дуже недооціненого — Дональда О’Коннора. Наприкла, його теп на роликах.
Під час 2-ї світової публіці хотілося чогось доброго і світлого, тож голівуд штампував ці мюзикли один за другим. Звичайні танці — занадто нудно для кіно, тож треба було всячєскі ізощряться, робити сальто і інші флешеві штуки. Брати Ніколас були в цьому справжні профі, але брати Беррі не поступались. Зацініть зачіски.
Біл Роббінсон помер в 1949-му (йому було 72). Кажуть, це був початок кінця. Рок-ен-рол потроху витісняв свінг, бігбенди стали збитковими і в кіно повернулись класичні танцювальні сцени. Клуби позакривались, їх замінив людям телевізор. Але навіть у телевізорі роботи для теперів було не багато, і то здебільшого для білих.
Танцівники перекваліфіковуються у водіїв, ліфтерів, барменів, поштарів (як Френкі Меннінг). Тут все те ж саме, що й з лінді хопом.
Швидка перемотка на 1970-ті. Компанія баришень із Нью-Йорка (найактивніші — Джейн Голдберг і Бренда Буфаліно) надивились старих відео, нових телепередач про теп і парочку мюзиклів кінця 60-х і вирішили, що нада шото дєлать. Вони знайшли тих самих ліфтерів і водіїв і організували фестиваль тепу з класами і виступами. Кажуть, деякі з цих олдскульних танцівників були на стільки олд, що пояснювали що робити зі крісел, а активістки показували це як манекени.
Але крім фестивалів і класів треба було ще дещо — велика зірка. І тут зявляється він — Грегорі Хайнс (Gregory Hines, 1946–2003). У 1978-му він отримав Тоні за Бродвейське шоу Eube і наступного ранку теп знову став популярним. Син джазового барабанщика, якийсь час він збирався бути гітаристом в рок-бенді і хіппі, але став зіркою мюзиклів та фільмів (“The Cotton Club”, “White Nights”,“Tap”). Він був на стільки крутим танцюристом, що батлився з самим Михайлом Баришніковим. Кажуть, до речі, афігєнне кіно для всіх, хто по танцях.
В часи слави Хайнса теп знову став видом мистецтва з купою шкіл і колективів, з міжнародними фестивалями і змаганнями. А у 89-му конгрес США навіть оголсив 25 травня, день народження Біла Робінсона, міжнародним днем тепа.
Найтехнічніший танцівник із нині живих — протеже Хайнса, Savion Glover. Дехто навіть називає його “внуком старих майстрів”. А він каже, тепіст — це те ж саме, що барабанщик і працює над ідеальною чіткістю звуків. Гловер отримав чотири нагороди Тоні за шоу Bring ‘da Noise, Bring in ‘da Funk (1996), виступав у Білому Домі і навіть поставив хореографію пінгвінам у Happy Feet (2006).
Зараз, здається, жодне шоу на Бродвеї не обходиться без тепу. Його танцюють, наприклад, божевільно синхронні Rockettes. Але теп є не тільки на Бродвеї. В 90-ті стався цілий бум міжнародних тепових шоу. Чого варте тільки Riverdance, яке стартувало в Дубліні і стало знаменитим завдяки Євробаченню 1994. Хоча вони потім стали Lord of the Dance (з повністю ірландською програмою і от прикольне відео про різницю між айрішем і тепом). Наробили шуму і австралійці Tap Dogs, які тепом передавали ритміку індустріального міста.
Сьогоднішні тепісти, звісно, не обмежуються джазом. І тим більше не обмежуються веселим настроєм, характерним для 30–40х. Согоднішній теп може мати будь-яку емоцію і танцюватись під будь-яку музику, тому що удари — це музика сама по собі. Сучасних тепістів можна подивитись в інтерв’ю Насті Старченко. Але туди я її попросила додати трьох, а коментуючи цю статтю вона сказала, що ми не можемо не згадати про Sarah Reich, Jason Samuel Smiths, українських чемпіонів світу 2014 Сергія Остапенко і Олександра Останіна і вічну суперечку/діалог між класичною і вуличною культурами, навіть в тепі.
Срач і розпач
Була в мене така рубрика ще в першій інкарнації Sing in Swing. Здається, пора її відродити. Я просто оставлю ето здєсь:
Из интервью с Петром Львовичем Гродницким, патриархом русской чечетки:
«…Где родилась чечетка? Это темное дело…Я начинал учить чечетку в 11 лет на Волге в Саратове у Лаврентьева. Это было мое первое увлечение танцем. Лаврентьев показал мне такой специальный ход, его можно делать вперед, назад, в сторону. Он назывался «сиротинушка». Сейчас, у американцев, это называется «флеп». А то, что сейчас называется «вингс», у нас всегда называлось «цыганской». Чей это танец? Утесов говорил, что чечетка, как и джаз, родилась в Одессе на Малой Арнаутской, а не в Америке… Конечно, негры виртуозы, но они много взяли у русских. Многое зависит от стиля. Одно и то же движение можно делать и по-русски, и по-американски…»
Нє, ну єслі Утьосов говорив, то танцюєм всі сіротінушку!
