Книжка по-флотськи: чому Санченко позбавив Лисянського сексу

6 min readNov 8, 2020

Огляд повісті Антона Санченка “Круз та Лис. Напередодні”. Київ-2020, Видавництво “КОМОРА”, 272 сторінки.

Антон Санченко на презентації повісті “Круз та Лис. Напередодні” в Київському крейсерському яхт-клубі 24 жовтня 2020 року. Фото: Ната Коваль та зі сторінки видавництва.

«Напиши відгук, тільки про кабачки не пиши», — попросив мене автор. Я чоловік слова, обіцянку тримаю. До того ж у моїх оглядах ніколи немає спойлерів. Отож, підняти вітрила!

Хто в кого списав

Пам’ятник Юрію Лисянському в Ніжині. На місці викраденої чотирилапої кішки комунальники приварюють адміралтейський якір

Здавна Ніжин славився огірками. Після повісті Санченка перелік чеснот цього бравого міста суттєво поповниться. Не за горами той час, коли слідами Лисянського, про якого і йдеться в книжці, підуть сотні «паломників». «Навколосвітню» здолає далеко не кожен, а от побродити місцями дитинства та юности — це будь ласка. За орієнтир нехай вам слугує адміралтейський якір. А вже звідти мандруйте слідом за корабельними соснами.

Не здивуюся, якщо автору, зрештою, присвоять звання почесного ніжинця. Чому ні? Орден «за популяризацію морського мислення» він уже отримав. Це коли не надто переймаєшся наслідками, раптом що — віддати швартови — шукай вітра в морі. За цим принципом, схоже, і писав свою книжку Санченко. Не дарма вона зветься «вікі-повістю». Мовляв, викривати мене в плагіаті не треба, я це й без вас визнаю.

«Я написав вам усе це не для того, щоб заплутати іменами й датами перед ЗНО… Всі ерудити світу […] програли змагання Вікіпедії, і всі історичні романи й сюжети можна замінити послідовністю лінків […] Я ж даю навіть не лінки, а ключові слова для пошуку. Кому цікаво — наґуґліть решту», — звертається до читачів автор. Щоправда знавці кажуть, що в енциклопедії й близько немає того, про що написав Санченко. Ба більше — думаю, скоро сама Вікіпедія його цитуватиме. Одне слово — «ґуґли, ґуґли — ґуґліж тебе шліфує».

Оголення до останнього ґудзика

Упродовж усієї розповіді автор використовує прийом оголення. Для цього він навіть викликає героїв із геть іншої «опери» — Голмса і Ватсона. Між собою вони розмірковують: як же відбувалися незадокументовані події насправді? А тоді методом дедукції знаходять найбільш імовірне припущення. «А в іншому автор нехай викручується. Зрештою, чому ми повинні виконувати за нього роботу?»

З одного боку, так автор ніби знімає з себе відповідальність за можливі неточності й хиби (адже книга таки претендує на відповідність датам і біографічним фактам). На руку й те, що мариністів в Україні можна перелічити на пальцях однієї лапи лемура — пиши, що заманеться, огріхи все одно ніхто не помітить. З іншого — не забуваймо, що це таки художній роман із правом на домисли. Така собі реконструкція — коли ґудзик на однострої може бути з однієї локації, а, наприклад, дубові черевики — вже з іншої. Головне, щоб приблизно епохи збігалися.

Можливо, мариністика саме такою і має бути, коли автор безпосередньо спілкується зі своїм читачем. Старообрядно кличе його за собою — в пошуках пригод. Не дарма ця книга спочатку замислювалася для підлітків, а вже потім (цікаво на якому етапі) — автор вирішив писати її для дорослих. Особисто мене це найбільше напружувало — забагато автора, яким би дотепним він не здавався.

Чесний брехун

Деякі рецензії на цю книгу написані за першими розділами — настільки вони потужні й захопливі. А далі — біографічна рутина. Безперечно цікава, але одна ґава і вже втратив суть оповіді. Чи, може, то я такий роззявкуватий? Хай там як, раджу читати уважно і навіть подеколи, за порадою автора, заглядати до вікі-енциклопедії. Тоді пазл складеться. А ще можна піддивлятися в словничок морських термінів наприкінці повісті. Все роз’яснює простими словами. А найцікавіше — не вказує, коли саме туди зазирати. Проте, завжди вгадує кожне слово, яке читачу може бути незрозумілим.

:Польові дослідження письменницьких буднів. Огляд роману Марини Гримич “Клавка”

:Боротьба за адекватність і толерантність. Огляд роману “Saint Porno” Богдана Логвиненка. Історія про кіно і тіло

:“Гра в Шульца: у пошуках власного стилю”. Огляд Галицьких оповідань Анджея Стасюка

Я це до того, що мені забракло художности. Вичерпну біографію Лисянського я можу прочитати в його власних спогадах, які нещодавно теж видали книгою. Від Санченка хотілося більше інтерпретацій, припущень і відвертих вигадок. І щоб це було не переказом, а буквально наживо, щоб герої говорили за себе. Автор сам зізнається: «а що вже недочую, те збрешу». І таки бреше, але так чесно, що хутко в цьому зізнається. А я хочу вірити.

Чому Санченко боїться поганого сексу?

Пам’ятаєте, як Андрухович зробив із м’якого поета-хруща харизматичного мачо? Щось схоже можна було проробити й з Лисянським. А то написано, що він був жорстким капітаном — бо «матроса куди не цілуй — скрізь задниця», даси слабину — чекай бунту. Але за героєм цього не скажеш — його характер взагалі маловиразний. Трохи більше пощастило його напарнику Крузенштерну — стриманий інтелектуал-боксер із яскравим акцентом.

Добре хоч за порадою письменниці Оксани Забужко, автор додав до сюжету ліричний відступ — подорож диліжансом Лисянського разом із місіс Поллок-Мартою. Дочкою капітана, на хвилинку! «Попереджати треба, — насупився Юрій Федорович. І подумки відклав убік друшляк лапші, яку збирався вішати на вуха довірливій супутниці».

«Авторові краще вчасно зупинитися, щоб не отримати «Золотий хрін» від строгої критикиці Тані Трофименко, експертки з поганого сексу»

Санченко навіть згадує, що Лисянський ще той бабій. «Мені ніде не доводилося звідати таких ласк і привітності […] я став знайомий зі всіма дамами, шкода, що клімат їм заважає бути красунями», — цитує капітанський щоденник. Здавалося б — козирі в руках, бери і розписуй, клади в ліжко абощо. Але ж ні, Санченко скромно відмовчується — «авторові краще вчасно зупинитися, щоб не отримати «Золотий хрін» від строгої критикиці Тані Трофименко, експертки з поганого сексу».

Чому українські пароплави не ходять

Мариністика мариністикою, але книжка на диво вийшла вкрай сухопутньою. Плавання починається ледве не на екваторі повісті. Санченко навіть проводить такий собі водорозділ — «забудьте все, що ви читали в попередьому розділі. Тобто — згадайте. Але дайте протилежні відповіді». Так і хочеться сказати йому — more, море, more. Хоча це може бути зумовлене тим, що можливе продовження — «дасть Бог, ми колись подолаємо й друге коло його подорожі». Чим не анонс?

Крім згаданої «популяризації морського мислення», автор пропагує українську термінологію. На зло москворотому «на укрАінскам язикє нє плавают. Ета же смєшно, у вас нєт нєабхадімай тєрміналоґіі». При цьому морський статут їм написав могилянський ректор. Ви, напевно, звернули увагу на «плавання»? На відміну від російських «параходав», наші таки плавають. Взагалі невідомо, звідки оте ходіння взялося? Може по муках? Хай там що, наша термінологія базується на італійській мові, російська — на німецькій (привіт Крузенштерну, якому і без знання язика все було зрозуміло).

Переосмислення тієї епохи з української дзвіниці — чи не найцінніше в цій повісті. Так то про Лисянського вже писано-переписано. Але завжди він був на задвірках, висміяний за малоросійські замашки, бо писав «мовою старої баби» і що в тексті «неможливо розібратися на основі принципів, які існують в російській граматиці». Він був першим навколосвітнім мореплавцем Російської імперії, однак імперія не поспішала його таким визнавати. Що ж, тепер його визнає Україна.

А якщо серйозно, то я завжди мріяв написати рецензію, яка б закінчувалася словом кабачок.

8 листопада, 2020

Сергій Одаренко