Коли святі йдуть маршем
Пролонговане оповідання
Устелена падалицею та шприцами, роками на цьому місці пнеться трава. Протоптана стежка — короткий шлях до цегляної панельки часів соцреалізму. Місто, закарбоване на фотоплівку, набуває тьмяних обрисів. Прокидається після вікопомної сплячки. Ще чорно-біле. Аби дочасно не засвітити, місцеві крадуться вглиб двору під битими ліхтарями.
Життя продовжує обростати новими рубцями. Ніби коралові рифи, що дають прихисток у смерті. Намотує на свої пальці волосся, а тоді ним і душить. За тиждень до поштової скриньки кидають рекламу: «Купимо медалі, старі фотоапарати, коси — чим довше, тим дорожче». Ніяково уявляти, як витлумачать такі знахідки майбутні дослідники. Кепсько всім і одразу. Наша культурна скиба, наше середньовіччя, осердя доби.
Він першим з’явився на цій вулиці. Нічого надзвичайного — металева будка з піднятим дашком, який на ніч затуляє вітрину. Вдень слугує укриттям від дощу для відвідувачів. Школярі, що на перерві вибігли надвір покурити, першими його і помітили. Зачаровано прилипли до шкла, мов рибки в акваріумі. Такої кількости дурниць вони ще не бачили. Подих західного дракона.
Токсичні жуйки з кольоровими вкладками і просто для свіжости: Tipitip, Donald Duck, Wrigley’s Spearmint і Doublemint, Stimorol, Final, Love is… шоколадні батончики: Lion, Mars, Nuts, Snickers, Wispa, Bounty, Picnic… льодяники Tic Tac, німецькі фломастери, іграшкові ніндзі-черепашки, кіндер-сюрпризи, тетріси та ґеймбої, плеєри Panasound, аудіокасети: Maxx, Cappella, Masterboy, Fun Factory, Snap, E-rotic, Yaki-Da, E-Type, K2, Activate, Mr President, DJ Bobo, Fugees, Ace of Base, Culture Beat… незліченний асортимент сиґарет і пива…
Володіли кіоском брати Сашко Турбо і Валєра Бомбібом. Ще вчора — шкільні палисвіти. Після випуску зайнялися комерцією. Спочатку були на побігеньках у квартального діляги Капота. Скуповували в дворової шпани крадені автомобільні значки, ковпаки, магнітоли, інший непотріб. Набили руку, сколотили такий-сякий капітал, завели корисні знайомства з грузинами.
Одного екзистенційного ранку Турбо прокинувся з праскою на пузі. З ануса Бомбібома стирчав паяльник. Капот був ерудованою особистістю і мав неабиякий хист. Кидаючи на стіну силуети гнилиць упереміш з гіллям, за шибкою скочило сонце. Брати вирішили, що так далі тривати не може. Потрібен розвій. До того ж за тридцять у цій справі не здраствують. Наступного тижня купили кіоск.
Турбо мріяв про нього ще зі старшої школи. Він нагадував йому якесь задзеркалля. Портал в інший світ. Світ, з якого з’являються усі ці чарівні абищиці. Світ, в якому музика народжується просто у твоїх вухах — з маленьких піґулок. Світ, в якому є все, чого ти тільки міг захотіти. Саме в ньому виникають твої колоніальні бажання:
І «делай то, что тебе нравится», і «толстый-толстый слой шоколада», і «вечный проказник Бумер», і «просто добавь воды», і «вкус победы», і «истинная свежесть». І безліч-безліч інших гасел космополітичного дискурсу. Далеким вогником у степу лунає діалог українською:
— І мене передплатіть на Кієвскіє вєдамасті! — просить щука.
— Ого, треба передплатити! — здивовано каже старий рибалка.
Своєю поведінкою кіоски нагадують таких от рибалок-старовірів. З’явиться один. А тоді, якщо справа рушить, поруч виростають нові, з околиць переїжджають існуючі. Туляться один до одного, розростаються рясними галявинами. І стоять до останнього — доки вітром не пустить у далеку мандрівку або не зрівняють бульдозерами. Найстійкішим встановлюють пам’ятники. Їх використовують за призначенням. Тож вам нізвідки знати, що місце, в якому ви щойно купили презервативи — витвір мистецтва.
Брати́ настільки сподобали своє надбання, що часом лишалися в ньому ночувати. Дарма, що корисної площі кіт наклав. Удень тут заправляла їхня однокласниця Нінка, яку вони найняли продавати. В школі її називали Кульочок. Бо якось один із учнів прийшов на урок із целофановим пакетом в золотаво-чорні смужки — геть як Нінчина сукня.
Здавалося — достатньо однієї оказії, щоб прізвисько причепилося на все життя. Проте невдовзі історія отримала бурхливе продовження. Нінка похвалилася подружкам, що трахалася зі старшокласником. І щоб не залетіти, запевняла вона, наділа на його прутень кульочок. За мить про це гуділа вся школа. Годі й казати, що вступила дівчина до університету культури.
Брати потайки один від одного кохали її. Це відбувалося просто на розкладачці поміж блоками Camel та L&M. Тож коли якийсь школяр просив льодяника або жуйку, у віконечку кіоска меланхолійно похитувалася розпашіла Кульочок. Уже за кілька місяців Бомбібом розписався з нею. По зальоту.
Усі, хто жив у центрі, знали пані Терезочку. Місцева дивачка, що розмовляла з примарами. Вона ходила лише в панчохах — без зайвого одягу та спідньої білизни. Тоді саме почали відкриватися модні крамниці, куди містяни заходили тільки дивитися. Пізніше така ж доля спіткає секс-шопи. Щоб відбитися від нав’язливих ґав, вони навіть запровадять квитки. Якось Терезочка сперлася на вітрину крамниці швейцарських годинників і почала сцяти. «Гля’, завсідниця Tissot», — вигукнув хтось із натовпу. «Сніданок від Тіффані», — відповіли перехожі.
Турбо часто приходив до вітрини Tissot і задивлявся на моделі механічних годинників. Із компасом, висотоміром, місячним календарем чи пак місячних… безліч призначень, якими навряд чи хто користується. В самого на руці теліпається срібляста Montana: вісім тональних мелодій, будильник, підсвітка. На задній кришці вигравіруваний білоголовий орлан — такий самий, як на американській печатці. Схожі годинники продавалися в їхньому кіоску.
Якось Турбо не витримав і спокусився — замовив партію китайських підробок Tissot. На вигляд не відрізнити. Коли коробки прибули до крамниці, з-за рогу з’явився Капот. Одягнений в мексиканське пончо та шкіряний капелюх на зав’язці, почав вимагати відсоток — як подяку за те, що дав братам путівку в життя. «Кепське наєбалово», — все, що на це зауважить Сашко. Що сталося потім — мало хто знає. Все відбулося без свідків. Якщо не рахувати рудого кота, що заліг під роздовбаним мерседесом, та п’ятикласника Богдана-Ігора-Олега, який саме йшов за слухавками до свого Panasound.
Пізніше він розповість: «Коли я був у селі, поліз на горище. А там… усі ці тіктаки, снікерси, туборґи… тільки обгортки, все давно з’їдене… колись із плавання дядько привіз. Уявляєте! Те, що до нас дійшло тільки зараз, у них було задовго до мого народження. Як ніколи раніше відчув: вогняний віз часу несеться орбітою. Опустивши забороло, фірман огинає планету, осипає континенти дарунками. Рейкова залізниця. Наступна зупинка — міленіум.
Географію краще вивчати за всіма цими брендами, що майорять у вітринах кіосків. Учора біля «шайби» викинули турецькі кросівки. Білі з велетенськими язиками — наче верблюдячі. Рясно обліплені кольоровими написами. Батько довго вагався чи брати. Значна частина зарплати. Наважився. Проте вже за тиждень взуття вкрилося дрібними тріщинами, написи стерлися. В телепрограмі про американське життя пояснили, що на заході такі кросівки купують за безцінь. А вже за місяць здають на переробку — вкривають тенісні корти.
Простір та речі, зроблені на віки, замінюють одноденки. Разом з тим одноденними стають друзі, стосунки, життя… ми самі, зрештою. Ось і мої слухавки вийшли з ладу за пару днів. А я саме купив аудіозбірки Території А та Леся Подерв’янського. Кортить слухати. Після школи пішов по нові. Під кіоском натрапив на іржавий мерседес. Але значок зовсім новий. Виблискує наче брекети красуні на сонці. Я дістав із наплечника викрутку і почав підкрадатися.
Підколупнув, надавив і ось він у мене в руці. Яскравий, хромований. В кіоску почулася метушня. Я присів за капотом і зачаївся. А тоді пролунав постріл. За мить ще один. Розчахнулися двері. Завелася машина. Зі старту чкурнула вперед. Аж колеса поплавилися. Я ж лишився сидіти навшпиньки в непроглядній куряві й чорному димі. Коли автівка зникла з очей, я підвівся й закашлявся.
Зсередини стіни кіоску обклеєні карбованцями різного номіналу. Під прилавком — рясно заставлені ящиками полиці. З цього боку я ніколи не дивився у віконечко. Ніби розкадровка між пальцями: шмат дерева, надщерблені фасадні кахлі, край «шайби» і вентиляційна шахта метро. На розкладачці лежить чоловік. Розведені руки. На грудях дві цятки, що швидко зливаються в пляму Роршаха. Я бачу ропух, що відлітають до Ирію. Птахи залягають на дно озера. Риба стрибає, бавовна горить. На руці чоловіка грає Montana. Госпельна мелодія за мотивами Армстронґа — Коли святі йдуть маршем».
Оце й усе, що відомо. Подальші події знають усі. На похорон зійшлося півшколи — учні, вчителі, технічки. Осторонь натовпу припаркувалися грузини. Першою слово взяла класна керівничка небіжчика. «Чи був Сашко сумлінним учнем? Не був. Чи був Сашко хорошою людиною? Безперечно. Сам зголосився допомогти віднести з дому до школи колби для хімічних реакцій. Сердечний був хлопчина», — зронила сльозу над труною. Про те, що вдома причащала його солодким вином і як у нього під час цього здибився, вона змовчала. Змовчала і про те, що несміливо оповила прилад руками і вже за мить він забризкав їй стелю.
У приголів’ї стояв брат небіжчика. Очі ховав за сонячними окулярами. Його руку міцно стискала Нінка-Кульочок. Її голова була запнута чорною тюлевою хусткою. Раптом Бомбібом чітко відчув, що живе в минулому. Що його епо́сі давно відвели сторінку в шкільному підручнику. Що сам він — тільки надгробок на своїй могилі. Це було настільки очевидно, що він не міг повірити колишнім ілюзіям.
Йому вистачить клепки провести власне розслідування. Самотужки відшукає єдиного свідка таємничого вбивства брата і ретельно занотує всі свідчення. Щоправда правоохоронці скажуть, що Богдан-Ігор-Олег занадто малий, аби його слова брати на віру. Люди ж подейкуватимуть, що міліція в змові з бандитами. І що це була показова розправа, аби залякати інших підприємців.
Пізніше Бомбібом згадуватиме, як на роковини сидів біля Турбової могили і жлуктив горілку з паперової склянки. Виявляється, він давно спився. Бізнес закинув. Нінка вискочила заміж за якогось пристаркуватого американця. Продала шубу, аби шлюбне агентство підшукало їй гідну партію. Вже скоро переїхала до США. Разом із дитиною. Кілька років не було про неї ні слуху, ні духу. Аж поки Бомбібом не впізнав її в одному з порнофільмів. Губами, які можна кидати замість рятівного кола, виробляла таке, що сама Саша Ґрей позаздрить. Він мовчки взяв серветки і зробив свою справу.
У короткі часини просвітлення Бомбібом пише романи. Аби вам хто сказав, що цей змарнілий вантажник — письменник, ви б закидали його каменюками. Підписувався псевдонімом. Писав щось про кримінальні розборки, перерозподіл майна, прихватизацію. Але дуже лірично. Нетипово для цього жорстокого жанру. Він навіть укладе словничок для ув’язнених. Як перейти з блатняка на цивілку. Лексичні вигибаси прокрадуться й до інших книжок. В альтернативних літколах його за це називатимуть останнім романтиком дев’яностих.
Бомбібом дуже відповідально поставиться до такого звання. На його глибоке переконання, всі, хто нині живе, несуть тяжку місію — підбити підсумки століття. Саме вони, люди, чиє життя переполовинив і зіжмакав міленіум, мусять задати напрямок прийдешнім поколінням. Але без повчання. Лише інтерпретація та осмислення. Реквієм по двадцятому. А дев’яності… кумедний синопсис, неспинна фанаберія. Що про них ще можна сказати?
Любов до слова він перейняв від свого прадіда. Якось у сільській скрині знайшов його щоденник. Усі канікули просидів з ним на яблуні. Чомусь нікого крім нього це не цікавило. Він і сам не дуже любив читати. Але старий писав про такі речі, що сивочола сакральність враз зникла. Валерій побачив перед собою однолітка, який переймався тими ж проблемами. Це і дало йому розуміння, що люди, за великим рахунком, однакові. Декорації різні.
Загублений в часі, кіоск мандрує роками. Ніби літаючий будинок Робіка. Нічийний шугає над горами, впадає до моря, возноситься на небеса. З побитими вікнами і розграбований, дає прихисток жебраку і собаці. Чоловік по-господарськи закладає раму уламком фанери, опускає залізний дашок. Одразу стає тепло й безвітряно.
Кудлатий пес першим моститься на вицвілу розкладачку. Чоловік влягається поруч. Перед очима — полиці, що колись були рясно заставлені жуйками й сиґаретними блоками. Тепер тут порожні пляшки, від яких тхне бражкою. А ще якась пошарпана вицвіла книжка. Жебрак її не читав. Абетку не вивчив.
В обох на душі легітно і привітно. Куняючи слухають, як зовні тарабанить весняна злива. Підстав тішитися в них більш ніж достатньо. Найперше — пережили зиму. Чоловік досі згадує з жахом, як ледь не замерз у новорічну ніч. Його звичне кубло на теплоцентралі комунальники заварили. В пошуках нового він забрів до промзони. Тинявся, аж поки не впав від знемоги. Так би й заснув на морозі навіки, аби не власник книгарні. Знайшов, підібрав, обігрів. Врятував, одне слово.
Після цього випадку жебрак панічно кинувся шукати нове житло. Перебрав сотні варіантів. На два тижні навіть прибився до ромського табору. Випалював мідні дроти, збирав металобрухт, нишпорив звалищами. Але зрештою осів у цьому кіоску. Самісінький центр. Багато пляшок. Ще й приблудився собака — буде з ким побазікати. Чим не ідилія?
Той день був особливо врожайним. Продзьобилось сонце. Люди повилазили з барів надвір. Смітники переповнені. Лише на одній вуличці нагріб повну торбу. Гучно подзенькує на кравчучці. Слідом стрибає собака. Шаліє від щастя. Чоловік уважно поглянув на нього, а тоді втомлено зронив: «Вар’ят. Не інакше».
Найближчий пункт прийому склотари працював по вівторках. Тож торбину притягнув до кіоску. А тоді пішов прати одяг на Либідь. Це недалеко: від Печерської спуститися до палацу мистецтв. І на місці. Цього вечора він хотів бути чистим.
Якщо по всьому місту сніг зійшов ще кілька тижнів тому, то тут були кучугури. Всю зиму його сюди звозили комунальники. Вода була настільки холодною, що до рук зайшли зашпори. Похапцем розвісив мокре лахміття на гілляччя і заходився розпалювати багаття. Так і просиділи з псом до пізнього вечора.
Авжеж, плями на одязі не відіпралися, проте запах сечі зник. Тепер він пахнув, ніби копчений лосось. Принаймні йому так здавалося. І такі порівняння жебраку можна пробачити, адже він зроду-віку не їв тої риби. Щонайбільше — лящі та карасики, спіймані в цій самій канаві.
Близько півночі чоловік перебрався до Володимирського собору. На площі було велелюдно. Містяни сходилися на нічну службу. Святкувати Великдень. Повсюдно горіли свічки. Часом вогні задував пронизливий вітер, але люди вперто запалювали їх знову і знову. Жебрак всівся просто на брук. Перед собою поставив картонну коробку. «Віра — останній прихисток безнадії», — мовить наче сивочолий мудрець, обводячи поглядом натовп. Пес збуджено намотав навколо собору сім кіл і зрештою влігся під боком, жалісливо поглядаючи на перехожих.
Із благодатним намулом на денцях сердець поверталися до кіоску. Впевненими кроками міряли щільні вулиці, вітально оповиті сіро-вологою передсвітанковою млою
Це і стало запорукою успіху. Розчулені прочани щедро кидали в коробку кільця домашньої ковбаси, па́ски, крашені яйця, пляшки з вином і горілкою. Не обійшлося, звісно, без грошей. До ранку перед чоловіком лежала гора різних наїдків, а кишені були туго набиті готівкою. Ще й візочок попа вперше за ніч дістався його закапелку. Священик щедро занурив квача до пластикового баняка і рясно окропив бідаків крижаною водою.
Із благодатним намулом на денцях сердець поверталися до кіоску. Впевненими кроками міряли щільні вулиці, вітально оповиті сіро-вологою передсвітанковою млою. Чоловік на ходу наминав паску і запивав червоним вином. Воно стікало рудою бородою, одначе він на те не зважав. Йому подобалася терпкість, від якої зводило спазмом горлянку. Вар’ятові жбурнув щедрий кавалок копченої шинки. Пес спіймав його ще на льоту і враз проковтнув. «Жити просто», — позіхаючи промовив жебрак. Він уявив, як зараз завалиться на розкладачку і не вставатиме з неї цілий тиждень — аж доки не з’їсть усе до останньої крихти.
Ще здалеку помітив біля кіоску якусь метушню. Навкруги ходили чоловіки в робочих одностроях, щось міряли, сперечалися. З вантажі́вки зносили якісь матеріали, складали під дахом. Поодаль стояли особи представницького вигляду. Поли їхніх плащів шарпав нестримний вітер. Той, з ким усе узгоджували, тримав у руках м’яті папери. Всі по черзі тицяли в них тлустими пальцями, щось доводили. Жебрак уявив їх без одягу. Вся напускна пиха, яку вони на себе нап’ялили, миттю розвіялася.
— Командір, шо тут коїться? — бідак ставить коробку під ноги і запитально зиркає на людей із паперами.
— А це що за один? — глузливо всміхається чоловік у плащі нарозхрист.
Ковтаючи повітря, наче потопельники воду, юрбище хором регоче. Лише головний стоїть непорушно. Зосереджено розглядає новоприбульця.
— Ти хто? — зрештою піднімає руку, даючи своїм знак, щоб замовкли.
— Не чіпайте мій дім, — спокійно промовляє жебрак. — Я ваш не чіпаю, от і ви мій не чіпайте.
— Дім? — дивується головний. — Ти що, Діоген?
Юрбище знову регоче. Навкруги бігає собака, все обнюхує, знайомиться з новими запахами. А особливо поглядає на коробку.
— Пес зголоднів, — жебрак плескає його по загривку.
— Слухай, чоловіче. Я в цьому кіоску планую відкрити бакалію. Ходи працювати на мене. Зможеж і далі тут жити.
— Працювати? — новоприбулий дивиться на головного з презирством. — За духом я сковородист. Налигачем мене не припнеш!
Пес схоробрився настільки, що суне свій писок у коробку. З хвилину там нишпорить, а тоді боязко тягне кільце ковбаси. Чоловіку хоч би що — і собі запускає туди руку. Дзенькнула пляшка. І ось він дістає звідти крашанку. Крутить у руках, а тоді зненацька гепає нею головного по лобу.
— Ти переміг, — збайдужіло каже наостанок.
Ще раз задумливо дивиться на розбитий носик яйця, на людей із паперами, а тоді розвертається і швидким кроком йде кудись у бік «шайби». Слідом за ним дрепоче пес, міцно стискаючи зубами кільце.
Після того жебрака бачили далеко на півдні. Прибився до якоїсь археологічної експедиції. Разом з науковцями розкопував могили на відрозі кримської гори Казу-Кая поблизу Алушти. Коли визначив всі масні точки, об’єднався з кількома копачами-ентузіастами, аби шукати по-чорному. Подейкують, замовлення приходили від перших осіб держави. Крім черепків і стародавніх прикрас знаходили зброю часів світових воєн. Винайняли квартиру. Обладнали там лабораторію, де електрострумом та кислотою чистили знахідки від іржі.
Зусилля цілком окупилися: подеколи вартість знайденого предмета оцінювалася в десятки тисяч доларів. Тож жебрак уже давно не бідує. Кажуть, спочатку вирушив у навколосвітню подорож вітрильником. Про це писали в газетах. Навіть надрукували його фотокартку з собакою. А тоді осів десь на Мартиніці. Живе просто в каюті, яка нагадує йому про українські часи з розкладачкою. На берег сходить у крайньому разі, коли треба запастися провізією.
Авторські світильниці Lampbook IdeaLight. На цьому або будь-якому іншому місці може бути ваша реклама ;-)
Головний мав такий вигляд, ніби в нього є серце, яке ледве вміщається до грудини. Цмулив солоне пиво в генделі неподалік дому. Прикидався, що дихає. Радився з постмодерном, як жити далі. Постмодерн сидів поруч і розкурював люльку. Вираз його обличчя вказував на те, що йому на все глибоко чхати. Проте з увічливості кивав бунькою і пускав димзавісу.
«Ти ж розумієш, що мені довіряти не варто? — питав постмодерн. — Життя — мішанка, рецепт якої можна визначити тільки на смак. Топтанка, в якій ми лиш розрізнені складники. Каша, яку не зіпсуєш маслом. Пусти розгалужене кореневище, десь та проросте стебельце».
Сердечний відсьорбнув пива і довго полоскав ним ротову порожнину. Вдома на нього чекала істерична дружина та четверо зголоднілих дітей. Кілька місяців тому його турнули з заводу, де він гарував токарем. Як і багатьох інших. Такі вже часи. Буремними їх ще називають. Заощадження танули, наче айсберг у тропіках. Старші ходили до школи в дранті. Жінка щодня заводила сварку. Він поглянув на порожній стілець і скрушно зітхнув. Сплюнув пиво в тарілку. За вікном прокотився трамвай. На макітрі сердечного пташка звила гніздо і тепер висиджувала в ньому яєчко.
Прислу́хався до внутрішнього постмодерну. Кинув на шинквас пожмакані купюри і вийшов надвір. Далі все відбувалося за якимось патетичним сценарієм. Його хода сповнилася піднесеної рішучості. Ніби він точно знав, куди і для чого прямує. Хоча насправді чіткого плану не мав. Просто валандався.
Перейшов дорогу і сховався від набридливої мжички на залізній зупинці. Поруч якийсь дідуган на поїдених шашелем милицях затягнувся ядучою самокруткою. Аж самому захотілося пихнути. Підійшов до будки з талончиками і поки обирав сиґарети, вгледів за шклом лотерейні квитки. Універсальні часи, коли від ковбаси до кросівок — один крок.
— Так низько віконечко. Навіть не привітаєшся, — поштиво зітхнув сердечний в поклоні.
Тепер важко згадати, що то була за лотерея. Але увечері під час телерозіграшу в нього ледве серце не стало. Стрибав, як дитина. Від щастя. Не мільйон доларів, а втім серйозна сума. На заводі за таке гнуть спину не один рік. Відсвяткували з дружиною сексом. Мабуть, уперше з часу останньої получки. «Я закреслив дату народження первістка», — збрехав, аби помиритися. Насправді ж обрав номер домашнього телефону.
Найперше — купили новий одяг та взувку. Дітей потішили іграшками: автівки на радіокеруванні, конструктори, різні настільниці. Зробили ремонт — пофарбували стіни в біле, замінили палас. Далі рутина: харчі, проїзд, побутові витрати. Часом розваги.
Хоч і поволі, в грошві утворилась проталина. Сердечний задумався, куди би їх вкласти, аби зберегти або навіть примножити. Прикладів навколо чимало. Комерсантів розвелося, що жаб на болоті. Проте жоден із них не викликав довіри.
На кіоск його наштовхнула ворожка з газети. Її рекламу він вичитав, коли сидів у публічній вбиральні. Авжеж, серйозно таке не сприймав. Та вирішив, раз усе почалося з випадку, чому й решту не віддати йому на поталу? До того ж просять недорого.
Сталося все до банального просто — покачала яйцем по довбешці, прочитала молитву. А тоді задерла голову до обклеєної квітчастими шпалерами стелі, закотила очі й мовила голосом машиніста приміської електрички:
— Куди йдуть — звідти вертаються…
— Але що це означає? — здивувався сердечний.
— Де востаннє перед виграшем витратив, туди й вкладай, — пояснила ворожка.
Довго думав, про що ця баба торочить. «Що витратив? Куди вкладати?» І лише коли вийшов за двері, пазл склався: «Ну звісно, будка з талонами!» І одразу перед очима засяяв занедбаний кіоск біля дому. А далі відомо: найняв роботяг, покликав на допомогу шуряка, кума, брата. Побив тарілки з якимось надокучливим жебраком. Одне слово — закрутилася справа.
Тоді слово рейдер було не в ходу. Панував принцип — хто перший взяв, тому й належить. У центрі з крамницями стало скрутно. Гастрономи, продтовари, овочеві — всі перетворили на казино, наливайки або ж модні бутіки з західним крамом. Народ ходив туди тільки облизуватися.
Лише везунчикам вдавалося побачити, як до центрального входу під’їздить іномарка, з неї вилазить бритоголовий молодчик у золотих ланцюгах. У супроводі хутряної пані піднімається сходами, наче до якогось РАГСу. «Комерсант», — кине хтось заздрісно. «Голівудська мавпа», — відкажуть зневажливо.
Хай там як, бакалія сердечного миттєво набула слави. Продукти під домом? Де таке бачено?! Вже за півроку чоловік відбив вкладені кошти і навіть купив машину. Стареньку, але іномарку. Тоді ж почалися проблеми.
Продавець захворів, власникові довелося самому ставати за прилавок. Покупців небагато. Сидів собі в куточку й гортав книжку. Знайшов на полиці, коли проводив ремонт. Валерій Бомбібом — «Янголи носять абібас». Роман. На обкладинці — подвійна суцільна, що плавно перетікає в лампаси спортівок якогось районного гопніка:
«…вони розправили м’яті крила з білими плямами-хрестами. абібасівські костюми розійшлися по швах. першим злетів ватажок. слідом за ним сполохано здійнялася його свита. я задер голову в небо — вони поволі розчинялися в темряві. лише неонові смужки на клаптях спортивних костюмів відбивали світло ліхтарів. наостанок янголи зробили почесне коло навколо пабу, набрали висоту і зникли за висотками…»
При вході лякливо озвалися китайські дзвіночки. Сердечний помітив відвідувача і хапко нап’ялив ділову посмішку:
— Ковба́си, молоко, сир, хліб. Будь ласка, все свіже.
— Ти новенький, ге? — питає відвідувач.
— Ви про що?
— Новенький… Тоді слухай. Я на цьому ринку давно. Це моя точка. Тут різне трапляється. А я, значить, на захисті. Зі мною краще дружити. Поняв?
— Що?
— Ти тупий чи шо? Ось моя візитка. Коли збереш гроші — подзвониш. Але не затягуй. Кажу ж — різне трапляється.
Відвідувач ще раз обвів поглядом бакалію, провів рукою по металевій стіні і навіть намацав у ній невеликий отвір. Той самий. Коли він нарешті пішов, сердечний схопив візитівку. Зачитав уголос: Охоронна фірма «Янголи». На ринку з 1993. Моб. тел: +380634641569. Директор Сергій Капот. Довір свою безпеку нам!
«А щоб тебе хрущі з’їли», — все, що на це зауважить сердечний.
Перед сном, аби хоч трохи відволіктися від кепських думок, він знову взявся за книгу. Наркопритони, мафіозні розборки, викрадення людей, катування, розчленування… Стало ще гірше. Вже зібрався відкласти на потім, аж раптом помітив, що після кожного розділу автор подає короткі настанови. Геть як ото у відривному календарі або газеті «Порадниця».
«Друже-підприємцю! Побратиме! Будь пильним! На кожному кроці тебе підстерігає пиздець. Він усюди. Класові вороги ніколи не сплять. Хочуть ошукати капіталіста-трударя. Живеш-бо в буремні часи. Прошу абсолютного спокою та уваги до найменших дрібниць. Якщо в тебе є іномарка, раджу її прокачати. Під нагальні потреби, так би мовити. А саме — встав у сидіння сталеву пластину, а підголовник вилий зі свинцю. Під сидіння поклади цвяходер. Не забудь — це важливо! Не дай лівакам пошити себе в дурні! З любов’ю, твій янгол охоронець Валерій Бомбібом».
Сердечний кладе книгу під подушку. З чітким наміром дотриматися всіх порад, засинає. Вночі йому маряться дивні сни. Ніби крізь вікно дереться Капот з цвяходером. Починає виривати один за одним його зуби. Нажаханий, сердечний стрибає з вікна. Тілесна оболонка не витримує зустрічі з асфальтом і розсипається в порох. За мить возноситься через ринву на небо. Там апостол Петро вибачається, каже, що за правилами мусить відправити його до пекла. Сердечний пропонує домовитися. Петро мнеться, однак зрештою пише на папірці необхідну суму. Новопреставлений рефлекторно суне руки в кишені і тільки тоді помічає, що стоїть голий. Апостол дає йому на роздуми тиждень.
У розпачі сердечний гасає чистилищем. Одначе ні грошей, ні чогось вартісного не знаходить. Місцеві вказують на пункт прийому металобрухту. Вигідний курс. Єдине, що він бачив тут металевого — це брама Петра. Вичікує, доки апостола викличе бог. А тоді прокрадається на його пост і починає пиляти. Прокидається від того, що падає з ліжка. Вранці, щойно продер очі, поїхав до кума на автобазу. Там з нього трохи поглузували, та зрештою зробили все, що замовив. І підголівника прокачали, і вшили пластину, і навіть заникали ломика.
Минув місяць, другий. Нічого страшного не сталося. Йому вже здалося, що всі перестороги виявилися марними. Він так само їздив на закупи. Розвивав бізнес. Збільшив територію кіоска-бакалії ледве не вдвічі. Навіть планував відкрити ще одну точку. Цього разу справжню — на першому поверсі свого під’їзду.
Якось попрямував до Польщі за партією особливо смачних сирів та ковбас. Таких в Україні на той час не водилося. А якщо і були, то за шаленими цінами. Контакти він мав, тож швидко скупився і вже повертався додому.
Вечір. Узбіччя. Стоять молоді хлопець і дівчина. Ловлять попутку. Сердечний вирішив їх підкинути. Подумав, разом не так буде нудно, а то самого хилить на сон. Хвилин п’ять їхали мовчки. Він уже збирався заговорити першим. Аж ось несподівано ламаною російською до нього озвався хлопчина: «Оштанові шє!» Сердечний, ніби нічого не сталося, протер шкло і навіть трохи пришвидшився. Удав, що не розуміє. Раптом чує — за спиною пацан перезаряджає пістолет. За звуком наче ТТ.
— Шибко! — кричить.
— Цікаво, — спокійно міркує сердечний, — витримає пластина, чи ні?
Хлопець знову кричить: «Пєрдолі! Стач тутай!» І стріляє. Доля секунди. У вухах свистить. Сердечний хапає з-під сидіння залізяку і без попередження цілить у голову. На мить навіть втрачає керування. Зрештою зупиняється. Викидає закривавленого хлопця і налякану дівчину з машини в траву. Виймає магазин і відкидає пістолет у калюжу.
На обрії, бачить, за ним вже женеться зграя поляків. Нога на газ — так і домчав аж до межі. Врятувало, що прикордонники швидко пропустили. Вже на заправці перед Львовом помітив на підголівнику глибоку вм’ятину. На задньому сидінні знайшов барсетку: двісті баксів, ключі, мобіла. Здавалося — проблеми позаду. Аж раптом телефоном нагадав про себе Капот.
Час, замерзлий наче березовий сік, тане. Крапа зі стріхи. Розтікається струменями, водоспадами, річками. Рве дамбу. Кіоск, закарбований на фотоплівку, завмирає. Навколо миготять кадри. Руйнуються і возносяться будинки. Переоблаштовуються крамниці. Розростається до небувалих розмірів генпрокуратура. Дороги змінюють напрямки.
Ті, що живуть на долішніх поверхах, першими від’їжджають на лівобережжя, до спальних районів. Наче птахи. Там у них справжні чотирикімнатні гнізда. В їхніх старих квартирах відкриваються банки, ресторани, перукарні, салони краси, офіси. Дерево біля кіоску витягнулося аж до неба. Проте нещадні комунальники вже скоро ампутують його розкішне верховіття.
Люди знімають колючі светри. Штанці закочують до кісточок. Відрощують бороди. Тільки на плівці все відбувається швидко, миттєво. Це зветься монтаж. Насправді відслідкувати ці зсуви — все одно що намагатися побачити рух годинної стрілки.
Що аби вивергнувся який-небудь Е́йяф’ятлайокютль і поховав під собою кіоск? Що відкопали б за сотні років археологи майбутнього? Балики та шинки? Сири, чай, масло? Які висновки вони зробили б? Що тут пролягали ковбасні шляхи? Стратегічний об’єкт? Форпост, який боронили відважні воїни в десятилітній війні?
За ці роки сердечний виховав і пустив у світ дітей. Старша донька спочатку стояла на касі. Згодом усе більше заглиблювалася в справу. Аж доки не перебрала на себе більшість обов’язків. Старий зачастив на дачу — займався городиною.
Буремні часи стали розсудливішими. На заміну повсюдним пивницям прийшли лофтові заклади для посиденьок, вільні простори і таке інше манаття. Коли дочка завагітніла, підкорюючись запитам часу, вирішила переобладнати бакалію під каварню. Старий не заперечував. У нього саме проросла капуста і він щохвилини бігав дивитися. Боявся проґавити новий врожай.
Ремонт тривав близько двох тижнів. Стиль обрали стриманий, однак функціональний. Трохи нагадує американські шістдесяті. Невигадливі меблі, барна стійка з фанери, панорамні вікна, розписані білим маркером. Облаштували дитячий куточок і навіть шафу буккросингу. Серед перших книг був і роман Бомбібома. Назовні висадили квіти, поставили столи та стільці. Аби хто зі старих відвідувачів глянув на все це, нізащо не повірив би, що за напускним блиском приховується той самий похмурий кіоск.
На відкриття каварні нова власниця скликала цілу родину. Попри сучасний Loft-дизайн, серед наїдків не було ані лазаньї, ані бургундського півня, ані тофу в мандариновому соусі. Все по-домашньому: картопля, битки, холодець. Першим взяв слово сердечний. Підвівся, підхопив чарку, навсібіч озирнувся. На мить його погляд затримався на невеликому отворі в металевій рамі. А тоді прокашлявся і виголосив:
— Круто, що наша справа досі тримається. Коли починав, не було певности, що з того шось вийде. Навколо тулилася купа кіосків. Жоден не вистояв. Ми ж, наче пам’ятник епосі, лишилися. Її надгробний камінь…
— Краще про випадок із поляками розкажи, — просить донька. — Гналися, а ти втік. Що сталося потім?
Старого довго вмовляти не довелося. За кожної нагоди пригадує, з погордою поглядаючи на слухачів. Мабуть, так поводяться учасники бойових дій, коли розповідають фронтові байки.
— … Отож і кажу. Я не дурний. Думаю, біля кіоску чатують. Поїхав до кума на автобазу. А Капот уже там. Курить із братками біля автівки. Я вмикнув задню. Щойно помітили, відкрили вогонь. Пробили колесо. Сиджу. Дивлюся крізь лобовуху. Вони теж не рухаються. Смалять до пальців. Ціляться просто в мене. Проте не стріляють. Граються. Раптом — бам! Зброю ніби хто випарував…
Розповідаючи, сердечний жваво жестикулює, навіть трохи розливає горілку. Кум і шуряк із нетерпінням чекають завершення розповіді, щоб нарешті вже випити. Донька хоч раніше вже чула історію, проте слухає, наче вперше. Захоплено спостерігає за реакцією решти гостей. Сердечний витримує паузу, а тоді продовжує:
— …Розгублені навсібіч озираються. Я теж не одразу втямив, що сталося. А це кум врубив над їхніми головами магнітного крана. Пощастило, що так вдало стали.
Сердечний шанобливо підіймає в бік кума чарку і з побажанням здоров’я перехиляє. Всі за столом захоплено ахають, хтось регоче, а хтось навіть плеска в долоні.
— А що Капот? Як він? — питає хтось із гостей.
— Ви телевізор не дивитеся? Сидить у парламенті з радикалами.
Уже наступного дня до каварні завітали перші відвідувачі. Вдень — переважно мамці з колясками. Пообіді підтягнулися школярі, а на вечір студенти. Змарнілий ветеран сидів на літньому майданчику, пив молокаву. Після кожного ковтка затягувався паротягом. Розповідав юній дівчині, яка сиділа навпроти, фронтові історії. Сердечний стояв неподалік і слухав. Йому було цікаво, що за люди сьогодні до них навідалися.
— Знаєш, — каже молодик дівчині, — ти не повіриш, але я бачив на полиці цієї каварні свою книгу. Розумієш… ще ту, довоєнну… Вона ж і остання. Коли ходив за двохсотим в посадку, думав над сюжетом нової. Планував розповісти про будні в нашому бліндажі. Не склалося, клята розтяжка.
Сердечному забракло кисню і він опустився на стілець. Розстібнув верхнього ґудзика і озирнувся. Звідусіль сходились люди. Святково вдягнені гомоніли кожен щось про своє. І всі тримали шлях до каварні. П’ять, десять, двадцять… «Господи, та де ж вони всі помістяться?!» — ще більше розпереживався старий. Зібрався з силами і собі зайшов досередини.
Простір перед сердечним сягав небачених обріїв. Стіни кіоску наче хто розсунув у різні боки. Ось глядацька зала з сидіннями. Шкіряна облямівка по краях підкреслює форму. Вдалині — висока камерна сцена. Над головами виблискує багатотонна позолочена люстра, розписана стеля з богами римської мітології. З оркестрової ями долинають передконцертні гами. На сцену по черзі виходять дійові персонажі.
Першими виїжджають грузини на картонній машині. Паркуються десь на задвірках, сунуть вперед із поклоном. Слідом за ними з-за ширми визирає причинна Терезочка. З одягу — традиційні панчохи. Несміливо шаркає до центру. Робить незграбний реверанс. Подертими кавалерійськими ногами тече жовта цівка. Розливається мерехтливою калюжею на паркеті. За мить вибігають технічки і все насухо витирають. Богдан-Ігор-Олег теж кланяється. А тоді підходить до картонного авта, кріпить до капота хромований значок мерседеса. Грузини на мигах виказують йому свою повагу. Нінка-Кульочок з такої нагоди одягла сукню в золотаво-чорні смужки. Разом із нею на сцену виходить рудобородий жебрак. У руках тримає пакет у тон кольорів її сукні. Дістає звідти шмат шинки і кидає Вар’ятові. Потім виймає з кишені яйце і піднімає над головою: «Я сам викачав свою долю!» І з розмаху жбурляє його до зали. Яйце ловить невідомий глядач. Під здивовані вигуки він виходить із темряви на яскраво освітлену сцену. Це Турбо. «Як?!» — звідусіль лунає рефреном.
— Радий всіх бачити. В цьому кіоску, тобто в цій… як її…
— Опері! — підказує Капот із суфлерської будки.
— Точно! Опері.
— Як там у вас? — цікавиться хтось із зали.
— Та як… Наче не зле. Вічні дев’яності…
— Сердечний хлопчина! — вигукує з балкону класна керівничка. — Капітан незавершених справ!
Турбо лущить яйце і починає жувати. З забитим ротом запрошує на сцену свого брата Бомбібома. Одягнений в маскувальний однострій, той бере з полиці свою книгу і виходить до центру. Коли відкриває потрібний розділ, з неї випадає лотерейний квиток. Дякує всім, що завітали на його презентацію і починає читати:
«Скільки чудових слів на світі: здір, сітро, орелі, мило, груша. Або: галушка, дельфін, турнікет, трамплін, перепічка, піхва, качка, паштет, штахет… ну і далі за абеткою триста тисяч позицій. Головне не викобилюватися. Хіба що… Було би класно запозичити в німців їхнє «ьо» на початку складу. А то люди не вірять шо так можна. А можна ж… Чи в білорусів нескладове у — то ж взагалі персик. Шкода, шо вони бездарно користуються такою геніальною знахідкою. Ми б нею w передавали, і не було би боїв за у чи в».
Цієї миті на сцену виходять актори, одягнені в янголів. Крокують перед дійовими особами. Оркестр грає одну з мелодій монтани — Коли святі йдуть маршем. Бомбібом полоще рот кавою, а тоді продовжує:
«Хай там як, завжди вважав це дурнею. Ніколи не збирався ловити форель в Америці. А тим більше не мав людської потреби, як останній бітник, закінчувати своє оповідання словом майонез».
11 квітня 2019 рік. Київ
К І Н Е Ц Ь
Читати далі: оповідання “Планета абрикосів”
Нехай це вас ні до чого не зобов’язує
Якщо вам сподобалося оповідання, можете пригостити мене кавою для натхнення
#Карти ПриватБанк:
5168 7573 9303 4329
Одаренко Сергій Олександрович
Як бонус — це ж оповідання в авторській начитці;-)
