«Не відпускай мене». Роман, що надовго залишиться з вами
Огляд роману Кадзуо Ішіґуро “Не відпускай мене”. Львів-2016, Видавництво Старого Лева, 336 сторінок
Читаючи книгу, ви не станете підкреслювати олівцем красиві слова або цілі вирази. Рука не потягнеться копіпастити в соціальні мережі цитати, що особливо сподобалися. В цьому романі такого просто немає. Його цінність геть в іншому.
Ішіґуро поступово, крок за кроком, шар за шаром трепанує героїв, їхні характери і взаємостосунки. Проникає в саму сутність людини, її психологію, підкреслює тонкі і невловимі деталі, на яких будується «еґо». Таке собі МРТ душ.
Може скластися враження, що письменник знає читача як облупленого. Що це друг із сусіднього двору, хлопець з паралельного класу, давно забутий однокурсник. Будь-хто, з ким росли за схожих обставин, а тому лишилися спільні відчуття часу і простору. Дарма що Ішіґуро британець японського походження.
Такий ефект досягається за рахунок майстерної, майже інтимної гри на старих, як світ, почуттях: страху, ностальгії, сподіванні, вірі, відразі, закоханості, тузі… Як не дивно, ненависті тут не місце. Тільки близькість між живими створіннями і крихкість буття.
Автор уникає марної описовості. Якщо хоче показати ту чи іншу людину, змушує її (взаємо)діяти за певної ситуації. При чому не якось глобально. Радше навпаки, побутово: грати в шахи, слухати музику, займатися спортом на шкільному подвір’ї, малювати невідомих тварин, дивитися телешоу, а особливо — потайки вести балачки. І саме за вчинками та рефлексіями на них стає зрозуміло, якої породи той чи інший персонаж, який у нього темперамент.
Написання такого роману — як сходження на високу гору. В дорогу беруть тільки найнеобхідніше. Від зайвого, що своєю вагою ускладнює шлях, позбуваються. Кожна дія, вчинок, річ — тісно сплетені між собою. І якщо вже про щось згадано, воно неодмінно матиме ключове значення і супроводжуватиме протягом усієї книги. Навіть якщо це касета чи порножурнал.
«Не відпускай мене» — це ніби записаний на фотоплівку анамнез життя протагоністки Кеті. В певному порядку вона його проявляє. Спочатку це негативи, які поступово проеціюються на папір. І коли перед очима постає готова картинка, вас не полишає враження, що ви про це знали раніше. Так само учні школи-інтерната Гейлшем після приголомшливої промови вчительки міс Люсі про те, для чого їх було створено, кажуть: «Ну і що? Нам же було про це відомо».
На кожній сторінці підвішено по рушниці. Читаючи, тільки те й робиш, що очікуєш, коли одна з них нарешті вже вистрілить. Але чогось гучного чекати не варто. Все станеться само собою, поступово і тихо. Але так, що ви й отямитися не встигнете. До того ж вам знадобиться неабияка витримка, доведеться зачекати. А це ой як нелегко, адже книга перехоплює подих, затягує, наче вирва, не відпускає до останнього речення, до останньої виїмки…
У своїх споминах Кетті повсякчас повертається до передісторії. «Тепер я хочу розповісти про першу касету — ту, що зникла… Альбом називався «Пісні в темряві», виконувала їх Джуді Бріджвотер… Перед тим, як перейти до суті, я мушу пояснити…» І справді пояснює. Про щось, на перший погляд, геть відсторонене. Але дивним чином все зрештою зводиться до згаданої вже речі. За кілька сторінок вона ніби оговтується: «Але я хотіла розповісти про мою касету…»
:Сюжет. Можливий спойлер
Хоча в романі присутні елементи наукової фантастики, він не позиціонується як науково-фантастичний. І це справедливо, про що йтиметься далі.
Дія відбувається в антиутопічній Великобританії XX століття, де людей клонують для створення живих донорів органів для трансплантації. Оповідь ведеться від імені 28-річної Кеті.
Книга складається з трьох частин, кожна з яких є хронологічним етапом життя головного персонажа.
У першій описується дитинство Кеті, яке вона провела в школі-інтернаті Гейлшем. Навчальна програма зосереджена на заохоченні учнів займатися мистецтвом. “ Через мистецтво ми показуємо, які ми всередині”, — йдеться у книзі. Знаннями та навичками, необхідними для життя, нехтують.
У другій частині головні персонажі потрапляють у Котеджі, де починають знайомитися з зовнішнім світом. У третій — Кеті стає опікункою, а її друзі Томі та Рут — донорами.
Увесь задум роману зводиться до промови вчительки міс Люсі, яку вона виголосила перед учнями:
«Ніхто з вас не вирушить до Америки, ніхто з вас не стане кінозіркою. І ніхто з вас не працюватиме в супермаркеті… Ви подорослішаєте, а потім, перш ніж постарішаєте, ще навіть до того, як досягнете середнього віку, ви почнете віддавати свої внутрішні органи. Ось для чого кожного з вас створено»
Це оболонка. Найголовніше на споді. А саме — взаємостосунки між людьми, тонкий психологізм, класичний любовний трикутник. Значення мистецтва — душа (“Ми відбирали ваші творчі роботи, тому що думали, що це проявить ваші душі. Або, якщо точніше — щоб довести, що ви взагалі маєте душі”); мітологія школи, яка наче релігія виникла сама по собі. Без загальної змови. Такі закони природи і соціуму.
І все це на тлі всеохоплюючої пригніченості, якщо не приреченості. Здається, якщо сповідь занурити в інші, більш реалістичні обставини, а не антиутопічний світ з клонами, роман би ще більше стривожив, перехопив подих, стиснув горлянку.
До останньої сторінки переслідує відчуття, що Ішіґуро стратить, оступиться, змарнує ідею, зійде на дуже очікуване й передбачуване. Але ні — втримався, не збочив, не вичерпався…
:Для прискіпливих
До самого сюжету виникає безліч питань і уточнень. Скажімо, за якою причиною клони не можуть народжувати? Вівця Долі з реального життя привела на світ шестеро ягнят. Що з героями книги не так? Стерилізація ніби не проводилася.
Або ще таке: чому учні, знаючи свою наперед визначену долю, миряться з нею? За всю історію Гейлшемівського експерименту жодному з них не спадає на думку втекти. Принаймні про це не зазначено. Хоча відверті зізнання і відповіді на всі ключові запитання, що стосуються тексту, наприкінці роману наводяться.
Можна припустити, що це вплив виховання. Мовляв, якщо дитину ростити з думкою, що її призначення — донорство, готувати до цього з самого народження, то і сприйматиме вона це як належне, не чинитиме спротив. Але як щодо інстинкту самозбереження?
- Огляд Галицьких оповідань Анджея Стасюка “Гра в Шульца: у пошуках власного стилю”
- Боротьба за адекватність і толерантність. Оглян роману “Saint Porno” Богдана Логвиненка. Історія про кіно і тіло
- Настільна біблія футбольних фанатів. Огляд роману Сергія Демчука «Міжсезоння»
Чи може нам достатньо знання, що це світ-антиутопія. А куди ти з нього втечеш? З іншого боку в однойменному фільмі за цим романом спробували залагодити ці пробіли. На руки героям почепили особливі браслети, які вони постійно прикладають до пристрою, що фіксує їхнє місцезнаходження. Але, відверто кажучи, виглядає це недолуго і викликає ще більше питань.
Якщо зі своєю прискіпливістю йти до кінця, сумнівам варто піддати й інший сюжетний аспект. Все в житті має свою ціну. Тим більше — органи для трансплантації. Після школи й певної підготовки учні живуть вільним самостійним життям. Хтось із них міг би заробити, виграти в лотерею або навіть украсти певну суму грошей і купити собі вільне життя. Легально або через хабар компетентним органам, якомусь комітету з трансплантології. Однак у книзі про це не сказано ані слова.
Авжеж автор не зобов’язаний відповідати на всі запитання. Деякі можуть і мусять лишатися відкритими. Особливо якщо домовитися, що всі ці виїмки — лише метафора, привід задуматися над чимось інтимним, що постійно оточує нас у реальному житті. Але хочеться почути хоча би авторський натяк.
:Український переклад
У книзі щонайменше одна одруківка і кілька русизмів. На понад 300 сторінок тексту наче й не багато. Але останні постійно повторюються. Тож це не перекладацька чи редакторська неуважність, а звичайне неналежне знання мови. Або таємниче переконання.
Скажімо, протягом усього роману запитання задають, а не ставлять. Замість нападу — приступ, хоча тут не все однозначно. Героїня ухвалює рішення. Чому не вирішує? Невже це прискіпливе слідування за ориґінальною мовою?
В усьому іншому переклад необтяжливий і не відволікає від суті. Потішили цікаві знахідки: збочив замість відхилився від шляху, живопліт, а не жива огорожа і таке інше.
Психологічну напругу роману підкреслюють похмурі малюнки, виконані грубими рисами. Вони вигулькують кожні кілька сторінок. Але ніколи не знаєш напевно, коли вже. Розглядаючи, можна звіряти власні уявлення про ландшафти та образи, портрети героїв з художнім баченням.
Довершує ілюстрації фрагментована матова обкладинка: пів людського обличчя і прописні літери. Щільний білий папір з сірими вкрапленнями — імітація під рісайклін — подарунок бібліоманам, переконаним, що електронне читання ніколи не зрівняється з паперовим. До того ж це допомагає ототожнювати себе з героями роману, які ковтають книгу за книгою.
:Деталь
Часом цікаво дізнатися, чому книга зветься саме так, а не інакше. Скажімо, «Депеш мод» Сергія Жадана пояснюється короткою реплікою, що рипить на довгих хвилях «вільного» радіо. Проте, якщо проводити паралелі, «Не відпускай мене» має спільні риси радше з «Ловцем у житі» Джерома Селінджера:
— Знаєш таку пісеньку: «Коли хтось когось піймає у густому житі…»? То я б…
— Ні! Там так: «Коли хтось когось зустріне у густому житі…»! — вигукнула каналія Фібі. — Це вірш Роберта Бернса.
Таку ж музичну відсилку знаходимо й в Ішіґуро:
«…я стояла і повільно погойдувалась під ритм мелодії, притискаючи уявну дитину до грудей… Серденько, серденько моє, тільки не відпускай мене…»
5 березня 2019
Якщо вам сподобалася рецензія, можете підтримати мій проект
#Карти ПриватБанк:
5168 7573 9303 4329
Одаренко Сергій Олександрович
