Польові дослідження письменницьких буднів

Марина Гримич реконструює літературне життя 40-х років

7 min readOct 3, 2020

Огляд роману Марини Гримич “Клавка”. Київ-2019, Нора Друк, 333 сторінки.

Свій про свого для своїх

Аби «Клавку» треба було означити одним словом, я б сказав, що це «потрібний» роман. Скільки філологи не писатимуть свої кандидатські, а журналісти не обсмоктуватимуть на шпальтах тижневиків кісточки українських письменників (в якому світі я живу?), майстерну реконструкцію літературного життя це не замінить.

Письменницьке повсякдення 1940-х, естетика соцреалізму, повоєнний Київ, партійні кабінети, комунальна квартира та письменницькі дачі в Ірпені — тло, на якому розгортається моторний сюжет. І все воно, яке не яке, але наше. Нікому іншому не потрібне. І від цього ще більше щемливе, гризуче й болісне. Свій про свого для своїх.

Кому ще, скажіть, буде цікаво читати про мамулуватість тогочасної української інтеліґенції або, якщо хочете — богеми? Кому яке діло до того, що відбувалося за стінами будинку Роліт? Тільки нам, тутешнім, які й завішали його фасад усіма тими 29-ма меморіяльними дошками. Ще один, хоч і не вирішальний, аргумент у суперечці про приналежність письменника до тої чи іншої літератури.

Війна поколінь

Друге слово для опису — це своєчасність. Дії роману відбуваються за 25 років від дня остаточної окупації України совєцькою Росією. Але тоді мислили п’ятирічками. На сумнозвісному Пленумі, відомому розгромом української літератури, Максим Рильський з цього й починає свою доповідь: «Тридцять років радянської влади святкуватиме вся наша земля…» До чого це я — наступного року Україна святкуватиме тридцятиріччя.

Не думаю, що Марина Гримич зумисно чекала на цю гучну дату, як би це не вкладалося в стиль описуваної нею епохи. Радше звичайнісінький збіг. Але який символічний! До того ж як зручно маніпулювати в уяві часовими вигибасами. Рильському на той час 52 роки — молодший за Андруховича і Забужко. От і погляньте очима його однолітків (але не сучасників) на Україну. Десь так і він міг сприймати ту «молоду державу».

А всі ті молоді письменники, які називають покоління Рильського «відпрацьованим матеріалом» — по суті ровесники імперії. Нині таких кличуть мілленіалами. Ці паралелі навіть близько не літеральні. Проте через них можна більш гостро відчути епоху, коли колег по перу, сусідів по дому — нацьковували одне на одного, користуючись їхніми амбіціями.

Змусить вас плакати

Чи не найщемливіша лінія роману, яка змусить плакати не лише тонкосльозих — фронтовики.

«Ат жони я пісьмо палучаю. // З нею прожив всього десять лєт, // А в пісьмє вона так отвічає, // Шо нє нужен, калєка, ти мнє!» — говіркою київських слобідок співають «самовари» — без рук без ніг, без дому, без сімей.

Але вони люди, які мають свою гідність. І природно хочуть тілесної втіхи — епізод про інваліда і медсестру, що їдуть із Клавкою в одному купе — відгонить чимось поланіківським.

Вона йому мне-мне-мне, але нічого не виходить. Тоді чується розпачливий крик: «Я огризок! Я кусок м’яса, Маня! Я самовар».

Тоді чується розпачливий крик: «Я огризок! Я кусок м’яса, Маня! Я самовар».

Тобі личить українська

Марина Гримич — різножанрова авторка. Цього разу для роману вона обрала стиль відповідний епосі — простий як двері, я б навіть сказав дефіцитний. В книзі немає кучерявої описовости, вишуканих слів, мудрованих балачок. Рясно засіяно дешевою заяложеністю: «інженери душ», «ґдє-ґдє? у тєбя на барадє», «за що купила — за те продаю». Все ніби за ГОСТом. Прийміть і розпишіться.

А от у документальній частині, як не дивно, їй вдається розправити крила — вставки зі справжніх стенографічних звітів Пленуму логічно вплітаються в сюжетну канву. Таке враження, що от, нарешті, тобі розповіли правду про ті часи, Спілку письменників України та й самих письменників. Вустами героїв авторка з насолодою декламує вірші. І робить це не сутужно, а з приємною легкістю. Так, що хочеться слухати і цитувати — пускати в щоденний вжиток. Наприклад, те ж славнозвісне тичинівське «нам своє робить!»

Роман про письменницькі будні не міг обійтися без цього. Спочатку Гримич сипле русизмами, а точніше — усталеними виразами: «нікакой благодарності», «всьо харашо», «ой, какіє ми умниє», «дєла ваші плохі», «нє вопрос». А інакше ніяк — така правда життя, без цього зфальшивить. Втім уже скоро, користуючись «залітературеним» середовищем, компенсує це просвітницькими розмовами: не «бдітєльний», а «пильний», не «де попало», а «абиде».

:Огляд Галицьких оповідань Анджея Стасюка “Гра в Шульца: у пошуках власного стилю”
:Боротьба за адекватність і толерантність. Огляд роману “Saint Porno” Богдана Логвиненка. Історія про кіно і тіло

І навіть влаштовує справжню дискусію з приводу слова «состави» із вірша Андрія Малишка: «Состави — від слова «составлять», український відповідник — «складати». То що — «залізничні состави» перекласти як залізничні склади»? Як із цим бути?» Зрештою показує зворотній ефект — як російськомовний письменник у своїх віршах пише не «прилягу», а «приляжу». І це вже українізм — на додачу до тих самих слобідських говірок у піснях «самоварів».

На завершення «мовного питання» лунає репліка: «Бути в колі українських письменників і говорити російською — це якось некомільфо». У відповідь звучить: «тобі пасує бути україномовним… І це якесь усвідомлення неможливості опиратися шарму цього середовища… Цієї літературної атмосфери, що її створили Рильський, Сосюра, Малишко, Яновський…»

І справді — немає сил опиратися — Гримич «інфікує» симпатією до них. Особливо після Клавчиних слів про останнього: «Просто тонеш у тій мові… Я коли читала, то ловила себе на думці, що стежу за грою слів, наче спостерігаю за рибками в акваріумі, і забуваю про те, що треба стежити за сюжетом…»

Письменниця Марина Гримич разом із чоловіком, дипломатом Ігорем Осташем в Grand Cinemas ABC Verdun

Читати Київ

Ніби на своє виправдання одна з другорядних письменниць каже: «Я народилась в занюханій робітничій слобідці, а не в «садку вишневому коло хати», де «хрущі над вишнями гудуть. Я виросла в робітничих бараках. Але всі ці люди, які досі живуть у мазанках, розкиданих по київських ярах Куренівки, Шулявки, Сирця, теж заслуговують на свою літературу».

Де саме бродить Клавка? Бесарабка, Євбаз, вулиця Тимофіївська (Михайла Коцюбинського), Комінтерна (Симона Петлюри), Жданівського (Жилянська), Ново-Жилянський провулок (Іллі Еренбурга), річка Либідь… Здавалося б — недалеко від центру. Але не тоді — Клавка йде з простягнутою вперед рукою, щоб вчасно відчути зарості. «Вона хлюпотіла за кущами й верболозами, між якими мав бути прохід до місточка…» Хочете більше — дивіться фільм циклу «Київське письменницьке село» на ютубканалі авторки.

Не проминула нагоди похизуватися своїми вочевидь нещодавно засвоєними знаннями. Далеко не всі знають, що Марина Гримич — дружина посла України в Лівані. Живе разом з ним у столиці країни — Бейруті. Ага, тому самому, де нещодавно стався жахливий мегавибух. Боюся стверджувати, але ж напрошується: в романі вона згадує газову хустинку. А тоді сама ж і пояснює — слово «газовий» у сполученні «газова тканина» означає не поетичний зворот, мовляв, тканина легка, як газ, — а походить від назви району Газа, де цю тканину вперше стали виготовляти.

Фізики й лірики

На Пленумі цькували тих, хто не критикував, а хвалив колег по цеху. Партія сказала сварити — будь ласка, виконуй. На щастя, ми не на Пленумі. Маю право утриматися. Роман є за що критикувати і напевно до мене по ньому добряче проїхалися. Мені ж книжка сподобалася і цим оглядом я хочу заохотити інших до її прочитання. Вона гідна посісти місце на книжковій полиці або в бібліотеці. Не марно стала фіналістом «Книги року ВВС» і здобула кілька премій.

Слідом за Яриною Цимбал, яка цікавиться «нашими 20-ми», Марина Гримич стирає з української літературної скретчмапи 40-ві роки (а романом-продовженням «Юра» — і 60-ті). «Клавка» — справжнє дослідження. Без глибинного занурення в тему такий роман написати просто неможливо. По суті — це переосмислений і відрефлексований документ, відбиток епохи. Якщо «Вальдшнепи» Хвильового герої роману поміж собою критикують за те, що він нібито написаний не письменником, а сконструйований інженером, то для «Клавки» Марині Гримич довелося пробудити в собі і фізика, і лірика.

Зрештою Клавка вийде із «бульбашки» і побачить «облудність і малодушність світу, в якому вона ховалася». Але це не розв’язка. Деякі сюжетні лінії просто обриваються — роман має відкриту кінцівку. Проте не впадайте у відчай — в книгарні вже завезли продовження.

3 жовтня 2020

Сергій Одаренко