Продавець книг
Мелодрама
Нічого путнього з цього не вийде. Але ніщо не заважає нам спробувати. Тим паче — за годину новий рік. А це означає, що наступна сторінка все обнулить. Загалом я драматург, але цього разу мушу відступити від принципів.
— Дак а цей буде топиться чи нє? — питає в балачці кума. — Лучче не топи його.
— Чому? — дивуюся.
— Все-таки свято…
Це я надіслав їй уривок свого оповідання і вона з мене кпинить. Дуже скептично ставиться до мого захоплення. Краще, каже, човники клей. Або збирай марки. Принаймні колись їх можна буде продати, якщо колекція вийде цікавою. Чи передати у спадок. А що з цих писульок? Навіть матері показати соромно. Бо там матюки. А ти ж для неї непогрішний синочок. Тридцятирічний лобуряка.
Кума має рацію — мати мене гіперопікує. Годує котлетами й пиріжками. До того ж постійно лізе в особисте життя. Випитує, коли одружуся. Мене це жах як дратує. Так безсоромно наступати на болючий мозоль. Тож одного дня я мовчки зібрав нечисленні пожитки і переїхав до Києва. На заощадження винайняв квартиру на Оболоні. Досить швидко знайшлася робота. Життя потроху налагодилося.
З того часу мало що змінилося. Я так само зустрічаю Новий рік на самоті. До матері їхати не наважився, бо знаю, які будуть питання. Зате сиджу в своїй книгарні. Коли почалася війна і з Росії обмежили потік книг, власники крамниці на Петрівці, вирішили позбутися українських активів. Продавали підозріло дешево.
Я найняв нотаріуса, аби він усе перевірив. Виявилося, угода без пасток, жодних таємних застав. Просто росіянам хотілося швидше — боялися на хвилі торгівельних воєн втратити все. Навіть бібліофонд на додаток повісили. Хоча він мене найменше цікавив. Відтак я пошкріб на дні діжки, вичистив кишені зимового одягу, трохи позичив у друзів і викупив намолене місце. Не знав тоді ким. Але про це згодом.
Останнього кварталу не склалося з продажами. Виторгу ледве вистачило, аби сплатити за винайм землі. Я не сказав. Вам, певно, здалося, що це якась цегляниця. Насправді все прозаїчно — приміщення збите з соснових дощок. Стоїть на території ринку. Навіть долівка була земляна. Пізніше застелив її шматками фанери. Коли ллють дощі, нас заливає і підлога здувається. Але є ключова перевага — поруч вихід із метро. Станція нині зветься Почайною. Тож ми на перетині торгових шляхів.
Носом читати не вдасться. А як би хотілося! Погортав, понюхав і роман через випари опинився в твоїй голові
Через несплату з квартири довелося з’їжджати. Якраз на католицький святвечір. Я йшов із коробкою — кілька улюблених книг, записник, фотокамера. Через плече теліпалися ковзани. В обличчя порошив колючий сніг, а у вікнах оболонських висоток горіли свічки. Через несправність мережі вибило електропідстанцію. Аварійна на свято їхати не поспішала. Проте ніхто не засмучувався. Всі були переконані — на різдво так і має бути. За фіранками майоріли людські силуети, господарі накривали на стіл, діти наряджали ялинки. Я подивився на відблиск гірлянд у будинку, де ще лишилась електрика. І очі мої налилися сльозами.
На щастя у мене є розкладачка. Коли крамниця зачиняється, я ставлю її поміж полицями і засинаю. Під настрій буває читаю. За книжками далеко ходити не треба. Все під рукою. Зазвичай це щось із сучукрліту, бо в цьому розділі найтепліше і не дує. За свіжим повітрям суну до класики.
Так триває вже тиждень. І я бачу в цьому свої переваги. Принаймні не треба їхати на роботу. Марно, що всього кілька станцій. Страх, як не люблю тисняву. Коли доводиться дихати вранішніми одеколонами свіжовиголених чоловіків. Слухати політичні дискусії пенсіонерок. Пропускати повз себе розповсюджувачів православних календарів, вологих серветок і пластирів. Зрештою, тримати кишені міцніше. Це не для мене. Я люблю спокій.
А ще я люблю свою книгарню. Навіть попри тимчасові проблеми. Люблю слухати шурхіт сторінок, відчувати їх заспокійливий запах. У перемішку з глицею стін. Шкодую, що природою заведено читати саме очима. Ну або пальцями, якщо це шрифт Брайля. Можна навіть вухами — усна традиція з прадавніх часів. Усього задіяно три органи чуття. Але носом читати не вдасться. А як би хотілося! Погортав, понюхав і роман через випари опинився в твоїй голові.
Сьогодні я навіть накрив на прилавок. Нічого хитромудрого: канапки зі шпротами, сир із пліснявою, оливки, нарізані фрукти і пляшка сухого червоного. Запалив свічку, щоб як у людей. Хоча до дупи мені ці свята. Звичайнісінька ніч без найменшого приводу напиватися.
Кума більше не пише. Напевно святкує. Чого криводушити, перед закриттям крамниці і я святкував. Разом із колегами — в штаті у мене є продавці. Але потім вони поспішили додому. Хто до сім’ї, хто до батьків. Я ж залишився наодинці зі своєю розкладачкою. На вулиці вибухають петарди, запускають салюти, горлопанять дівчата. Всім весело. Тож і я не лягаю. Хіба під такий гамір заснеш?
Минулого тижня знову заходили вони. Спадок минулого. Я завжди у такі миті зціплюю зуби і шкодую, що в Україні діє заборона на зброю.
— А єсть ноти? — питає чоловік у напівпрозорих окулярах, шкіряному плащі, на вигляд років сорок.
— У нас немає музичної літератури, — відказую.
— Слушайтє, у вас такая красівая укра́інская мова. Странна, вас же всєх в Сібірь вислалі.
Щойно він вийшов, у залі з’явилися дві молодиці. Кружляють навколо полиць, перебирають книжки. Одна кожні п’ять хвилин смикає іншу. Своїм скрипучим голосом демонстративно кидає: «Ти панімаєш, я, канєшна, панімаю укра́інскій, но мнє лєхчє васпрінімать кніґі на рускам. Панімаєш? У мєня моск так лєґчє васпрінімаєт». Інша з розумінням киває: «Падумать толька: раділась в інтєлліґєнтнай сєм’є, а умірать прідьоцца в ґлубокай дєрєвнє».
Наталка, огрядна, але від того не менш вродлива жінка, коли таке чує, рветься викликати попів. Каже, після нечистої крамницю слід окропити святою водою. Я атеїст, тому заперечую. Хоча, якщо щиро, мені байдуже. Аби книжки не залили. І дощів вистачає. Наталка працює в парні дні. Я тим часом зазвичай відсипаюся. Підозрюю, свої наміри вона не раз втілювала в життя. Пора запроваджувати нагальний номер духовного порятунку.
Я зумисно обрав собі непарні дати. Насправді наш графік дещо складніший, але довго пояснювати. Справа в тім, що в ці дні до нас навідується одна дівчина. Вона завжди вишукано, але водночас скромно одягнена. Є щось в її стилі від вісімдесятих. Джинси з високою талією, блузка без розміру, довгий вовняний шалик, поверх усього — сіре пальто. В ньому вона схожа на мешканку Нью-Йорка. Знаю, дурня. Але такі вже в мене асоціяції.
Слушайтє, у вас такая красівая укра́інская мова. Странна, вас же всєх в Сібірь вислалі
Вона може годинами ходити навколо полиць, розглядати палітурки, гортати сторінки, вдумливо ворушити пухкими губами. Тоді її ніс знадливо мружиться. Інколи ньюйорківка сідає в м’якому куточку, я його нещодавно облаштував, і читає. Так може тривати годину або навіть дві. Весь цей час я тільки те й роблю, що поглядаю на неї. Намагаюся лишатись невикритим. Але якщо у неї є так зване шосте чуття, вона мене неодмінно помітила.
Підійти і заговорити я не наважуюсь. Не скажу, що я боязкий. Постійно веду ділові перемовини з видавцями. Не раз виступав із промовою перед громадою. Але як побачу її — відбирає мову. Таке лихо. Лишається мовчки стояти й дивитися. Вряди-годи відволікаючись на покупців.
А якось вона сама підійшла. Це сталося кілька днів тому. Запитала чи є у нас Плужник. Мені здалося, я вибухнув. Від щастя хотілося крикнути. Або навіть стрибнути. Натомість я зосереджено вбив прізвище класика в базу і коротко випалив: «Є». Хоча і без того це знав.
Дівчина попросила провести до потрібної полиці. Поки ми йшли, вона щось дзвінко торохтіла. Проте я не чув її слів. Сприймав голос як чужомовну пісню, сенсу якої не розумію. Просто приємна мелодія, яку хочеться наспівувати протягом дня. Аж раптом вона торкнулася мого плеча: «Агов, ви мене чуєте?» Я наче прокинувся. Зловив себе на думці, що витріщаюся в її глибокі очі. Якщо захотіти, можна побачити своє відображення. Швидко відвів погляд у бік і спробував втямити, про що вона каже.
— Як гадаєте, Галина справді кохала його? — повторила дівчина.
Мені здалося, вона щиро вірить, що я знаю відповідь. Щонайменше я зрозумів про кого вона. На щастя перед сном саме ця книга трапила до моїх рук. Нове надходження. І з передмови я знаю історію зустрічі Плужника з дружиною. На одному з літвечорів він підійшов до неї і поцілував. Отак просто. Затим мовчки помандрував на Полтавщину. Щоб Галя могла перевірити свої почуття. І коли повернувся, вона погодилася стати його дружиною.
Романтична історія. Здавалося — щасливий кінець. Бодай на найближчі роки. Проте все ускладнювала хвороба поета — сухоти, які з кожним роком загострювалися. От саме про це і цікавилася моя ньюйорківка. Мовляв, вона погодилась вийти за хворого через кохання чи, може, це була жалість?
— Аякже. Кохала, — кажу зрештою.
— Це ви в якому забарвленні?
Якусь мить я мовчу. Осторонь може здатися, що думаю над відповіддю. Або витримую театральну паузу. Насправді я воскрешаю з пам’яті улюблений вірш Плужника. Згадавши читаю: «Де образ твій, утрачений і милий, де голос твій… Мовчи»! І замовкаю. Бо далі не знаю. До того ж не розумію, наскільки доречні мої декламації. Вона теж мовчить. Кліпає. Розгублено випалюю перше-ліпше: «Купуєте?»
Ох, як я себе потім журив. Щойно вона зникла за дверима, я з розпачу щосили вгатив кулаком об прилавок. На щастя, саме не було відвідувачів. «Як?! Як ти міг?! Втратив нагоду. Можливо останню. Чи повернеться…» — кричав я собі. А тоді майнув до дверей зі скляним вікном. Розсунув ґратки решітчастих штор і побачив сіре пальто. Тримаючи збірку Плужника, вона спускалася сходами в метро. Спочатку з поля зору зникли її стрункі ноги, тоді зграбний тулуб. Останньою я побачив її в’язану шапочку з балабоном.
Виринувши зі спогадів, я підходжу до тих самих дверей. Цього разу за ґратками нічого не видно — зовні опущено металевий ролет. Постояв хвилину. Аж раптом із вулиці хтось постукав. Мовчу. Тоді знову. «Зачинено», — сам не знаю навіщо озиваюся. У відповідь лунає якесь нетямуще варнякання. А з-під дверей тече жовта цівка. «Каналія», — волаю я. І починаю піднімати ролет.
Там такий механізм, що враз не відкриєш. Вручну потрібно крутити спеціальну штуковину. Я ще встиг побачити його ноги, проте коли ролет піднявся ще вище, він уже втік. «Каналія», — повторюю. Не для красного слова. Колись я цю лайку вичитав у Селінджера. Так і пристало. Щоправда вже згодом з’ясував, що в оригіналі цього слова немає. Чомусь до реплік Ґолдена Колфілда його приплів перекладач Логвиненко.
Виходжу надвір. Озираюся. Новорічна ніч. Людям не спиться. І що вони всі забули на цій Почайній? Їхали б, я не знаю, на Майдан чи Софіївську. Або краще додому. Що може бути краще? А тут що вони зловлять? Святковий концерт дяді Васі з диспетчерської? Навіть ялинки немає. До неба злітає китайський ліхтарик. Слідом за ним феєрверк. Добре бахнуло. А тоді звідусіль сиплеться пронизливий свист. «Каналія»! — вигукую я і повертаюся до книгарні.
За парканом починається типова промзона: панельні цехи, обкладені плиткою скорботного кольору, гаражі-панцирники та залізниця. Усього одна колія. Стелиться між будівлями, що поросли молодими деревами
У соцмережі прийшло кілька привітань від малознайомих людей. Відхараскався якоюсь картинкою. До чашки, на якій зображена леді Свобода, по вінця наливаю вина. Кімната наповнюється терпким ароматом граната. Сиджу. Сьорбаю. Закушую шпротами. Гортаю новини. Вечірнє зведення об’єднаних сил — троє військових зазнали поранень. Далі щось про коміка, який оголосив, що йде в президенти. Після цього в соцмережі марно заходити — всі тільки про це і торочать. Щасливі люди, якщо для них це найбільша проблема.
Уже після трьох канапок мені стає зле, до горла піднімається нудота. Йду до вбиральні і закладаю два пальці. Ригаю, полощу горло. Святково, каналія. Треба дотримуватися інформаційної гігієни. Дивлюся на себе в баламутне дзеркало: чорне пасмо, зачесане праворуч, невиспані очі, вкриті складчастими повіками, шпилясті вуха і так само загострені нетипово великі ікла. Мабуть, в роду були кровопивці. Але чому це були? І досі смокчуть.
:Оповідання-фіналіст Новели по-українськи — “Безсліз”
Аби хоч якось очуняти, виходжу на задній двір крамниці. Це невелика ділянка просто неба. Три на три метри. Зате огороджена металевими щитами. Щоб собаки не шастали. За парканом починається типова промзона: панельні цехи, обкладені плиткою скорботного кольору, гаражі-панцирники та залізниця. Усього одна колія. Стелиться між будівлями, що поросли молодими деревами. З парадного входу і не скажеш, що за лічені кроки таке починається. Там — блискучі торгові центри, макдональдз із пахучою молокавою, численні модні крамнички.
Ще влітку я повісив на подвір’ї турнік. В обідню перерву підтягуюся. І знаєте що? Помагає — на руках утворилися банки. Нехай поки що майонезні. Але це тільки початок. Роздягаюся до пояса, витираю руків’я ганчіркою і застрибую. Раз, два, три…десять… А тоді пауза. Хух. За другий підхід роблю на три підтягнення більше. Знову захекався. Вмиваюся снігом і вирівнюю дихання. Нудота минає.
Оскільки вже тут, вирішую розчистити територію. Хапаю лопату і починаю гребти, скидаючи сніг за щити. Під стіною наштовхуюся на якесь лахміття, що стирчить з-під кучугури. Копаю руками, а там людина скоцюрбилась. Кошлата борода парує білими бубликами — дихає. Обережно затягую тіло до книгарні і кладу на свою розкладачку. Вкриваю ковдрою.
Ще раз вискакую на подвір’я, беру кульок і розпашілий повертаюся до приміщення. На ходу вдягаю картату сорочку, підходжу до дверей, посипаю калюжу дерев’яною стружкою. А тоді сідаю навшпиньки біля старого. Здається, він почав опритомнювати. В теплі його борода відтанула і намокла. Чоловік підвівся на лікті і злякано глянув на мене.
— Де я? В поліції?
— Я знайшов тебе на задньому дворі.
— Не здавайте мене. Я зараз піду. Не викликайте поліцію, — благає бородань.
— Невже поліція страшніша за холод? — дивуюся.
— Скажуть, поліз грабувати…
— А для чого поліз?
— Шукав де тепліше. Раніше ночував на теплоцентралі, але комунальники люк заварили. Не встиг знайти прихисток…
— Обморожень немає?
— Хіба вперше. Я під одяг газет напихав. Рятує.
— От що. Сиди спокійно і грійся. Ніхто тебе не здаватиме. Зараз повернуся, — кажу я і йду до підсобки.
Там із шафки дістаю свій обідній судочок, з якого сьогодні нічого не з’їв, бо співробітники виставляли кращі смаколики. Пересипаю вермішелевий суп із фрикадельками до тарілки і ставлю грітися в мікрохвильовку. За п’ять хвилин паруючий суп стоїть на табуретці біля розкладачки. Бородань дивиться на мене наче відданий пес. Я відчуваю себе супергероєм. Ісусом, що розділив дві рибини між зголоднілим натовпом.
— Їж. На полицях можеш взяти щось почитати. Маю справи. Раптом що — гукай, — кажу я і ставлю біля нього коробку: — Газети складай сюди.
Насправді я не маю жодної справи. Просто не знаю про що з ним базікати. Не люблю я ці скупі теревені. Так звані small talk. Обходжу шафу і завалююся там до м’якого куточка. Палети, застелені подушками, столик, зроблений з велетенської котушки. Щойно всівся, як біля входу заграли китайські дзвіночки. Музика вітру. Підхоплююся і визираю в бік прилавку. Там стоїть розгублена жінка.
— У вас марки є? Можна листівку відправити?
— Що? Серед ночі? Це взагалі-то книгарня. З вами все добре?
Вона не відповідає. Мовчки розвертається і виходить надвір. Дивлюся їй вслід. Жінка лається з чоловіком, жваво жестикулює. З хвилину він стоїть, слухає. Якоїсь миті йому уривається терпець. Відскакує кроків на десять, дістає ніж і ріже собі горлянку. Навсібіч цибенить кров. Деякий час він стоїть як укопаний. Ми з ним навіть зустрічаємось поглядами. Потім він дивиться на жінку, що навзрид плаче. І лише після цього повільно опускається на асфальт. Мене нудить в розтрушену тирсу.
Бородань дивиться на мене наче відданий пес. Я відчуваю себе супергероєм. Ісусом, що розділив дві рибини між зголоднівшим натовпом
Далі все було як в тумані. Спершу я викликав швидку та поліцію. Замів тирсу. Навідався до бороданя. Він вже доїв суп і виймав із-під одягу грудки паперу. Переважно це були безкоштовні Вєсті та якісь рекламні брошури. Часом він завмирав і читав газети, що його найбільш зацікавили. Щось про загрозу неофашизма, секс під розписку та заборону російської мови.
— Я ж казав — читайте книжки, а не цю мізкодробильну макулатуру.
— А я шо? Я нічого. Дякую за суп.
У кишені дзвонить мобільний. Поліція. Мене як заявника просять вийти на зустріч. У віконечку мерехтить проблисковий маячок. Біля тіла навколішки стоїть жінка. Її руки в крові — вона притискає їх до чоловічої шиї. Але погляд його вже погас. З-під дверей тече червона цівка. «Каналія!» — кричу я.
— Ти обіцяв не здавати, — бородань кидається до чорного виходу. Але я його вже зачинив на замок.
— Ніхто тебе не здає. Сиди грійся. Я скоро.
Виходжу надвір. Поліціянт саме оглядає закривавлене тіло. Про щось розпитує жінку. Інший розтягує навколо стрічку з написом слідчі дії. Знімкує труп. Я підкрадаюся зненацька, так що він з переляку тисне на спуск. На екрані відбивається холодне грудневе повітря, дрібні сніжинки і край мого рукава.
Для хоробрості полісмен поправляє свій пояс, на якому загрозливо теліпається кобура, і починає ставити мені різні питання. Де я був у мить самогубства, що бачив, за яких обставин все відбулося, як поводила себе жінка. Нарешті під’їжджає швидка. Лікарі констатують смерть. Заповнюють якийсь документ і кажуть, що тепер це не їх клопіт. Наостанок полісмен записує мої дані і просить розписатися. На морозі ручка не слухається і перед тим йому доводиться добряче на неї подмухати.
Я озираюся. З книгарні на мене дивиться переляканий бородань. Жваво махає руками. Кличе до себе. Вже всередині починає розпитуват, як усе сталося. Раніше, каже, ніколи такого не бачив. Хіба що на теплоцентралі заживо зварився його п’яний приятель. Я наповнюю дві чашки вином. Собі беру з леді Свободою, йому пропоную з метрополітенівським написом «не притулятися». Думаю, нехай заспокоїться. Та й мені не завадить. Плюхаюся в м’який куточок і розповідаю йому все, що сам бачив. Бородань суне розкладачку в прохід, аби я був у його полі зору.
— З новим роком, — стримано виголошую.
— Не чокаючись, — підтримує він.
— То як ти опинився надворі?
— Як і всі інші. Тобі ніхто не брехатиме, але і правду не скаже.
— Де решта ночує?
— У багатьох є трикімнатна квартира: вокзал, підвал і електричка. Дехто їде в чорнобильську зону — там чимало порожніх будинків. Влітку — на південь. Перелітні птахи…
Щоб відпити вина, йому доводиться руками розводити бороду. Мокра, з сивими проталинами, в крихтах. Я даю йому рушника і пропоную вмитися. Поки він порається в туалеті, я оглядаюся. Прикидаю, наскільки затишним вийшов у мене куточок. У щілині між дошками помічаю скручений зошит. Давно я таких не бачив: в клітинку, на дев’яносто аркушів, з червоними полями.
У багатьох є трикімнатна квартира: вокзал, підвал і електричка. Дехто їде в чорнобильську зону — там чимало порожніх будинків. Влітку — на південь. Перелітні птахи…
Розгортаю і вже на першій сторінці бачу малюнок: спуск до метро, вхід до книгарні, кіоск преси, заклопотані перехожі. Зі спини стоїть дівчина з парасолею. Гортаю далі. Знову малюнки. Всі виконані кульковою ручкою. Оболонські сірі панельки та захована поміж ними золота баня, животи мостів з комунікаціями, що в’ються, мов спрути, кладовище діжок з-під квасу, теплоцентралі (треба бороданю показати), вокзали, залізниця з холодними потягами. Люди зображені фрагментарно: руки з мозолями, край однострою, берці в калюжі, пів обличчя, а то й тільки очі. Далі замальовки пасажирів підземки. А ось знову моя книгарня. Тільки вже влітку. Під спекою.
На черговій сторінці знаходжу гербарій — засушений листок винограда. Поруч — вірші та якісь нотатки. Лікарський почерк, не розібрати. Гортаю далі. «О! Сліди від вина», — усміхаюся і цмулю з чашки. З туалету повертається бородань. Бере з полиці щось і собі почитати. Я ж про себе думаю далі: «А що як це кров?» Насторожено нюхаю. Здається, таки вино. З подивом бачу на наступному аркуші портрет чоловіка. Дуже схожий на мене. А якщо зауважити, що він в оточенні книг, безсумнівно — це я.
— Heroes never shit, they only fuck and kill, — бородатий зачитує з книги уривок і регоче. — Герої ніколи не сруть. Вони тільки трахаються і вбивають!
— П’єр ДіБіСі? Тобі це підходить. Брудний, але чистий, — сміюся, а в самого серце калатає після побаченого. — У тебе незлецька вимова.
— Я ж викладач іноземних…
— Брешеш?
— Тобі ніхто не брехатиме, але і правду не скаже, — повторює.
Не маю бажання випитувати, тож продовжую розглядати малюнки. Ще раз дивлюся на себе: ніс картоплиною, грубо окреслений ручкою, дві глибокі зморшки на переніссі, зелені очі… «Овва! Справді зелені. Серед синьки зумисно виокремлені зеленою пастою».
Перегортаю сторінку. Останній малюнок у кольорі. На всю розгортку. Біле поле в оточенні верб. Я знаю цю місцевість. Не раз там бував. Загалом всі малюнки дуже локалізовані. Видно, що маляр інтерпретує побачене. Озеро Вербне. Ані душі. І тільки десь посеред льоду дівчина на ковзанах вимальовує вісімки. Повний місяць стелить снігом м’яке світло. В небі вибухають салюти.
— Якщо хочеш — лишайся. Але я тебе тут замкну, — пропоную бороданю.
Він дивується, але нічого не каже. Вирішує залишитися. Я нашвидку одягаюся. Біжу до комори, хапаю наплічника і вже за мить виходжу надвір. Тіла немає. Кров уже засипало снігом. Де-не-де виступають червоні цятки. Біжу посеред дороги. Мене об’їжджають поодинокі автівки. З-під ніг вилітає сіль, в обличчя сіє поземок. Тут рукою подати, навіть до півночі встигну. Хоча байдуже. Головне… Сигналить машина, водій з вікна сипле прокляття. Каюся і сходжу на тротуар.
Heroes never shit, they only fuck and kill, — бородатий зачитує з книги уривок і регоче. — Герої ніколи не сруть. Вони тільки трахаються і вбивають!
Посеред озера майорить темна цятка. Здалеку здається, наче муха на склі. Я впізнаю — це вона. Моя ньюйорківка. Сіре пальто, в’язана шапочка з балабоном. Міцніше оперізую шнурівками навколо гомілок. Обережно стаю на лід. Я хоч і вправно катаюся на ковзанах, але гальмувати ще не навчився.
Перші кроки роблю недолуго, але вже за мить звикаю. Вона мене помічає. Махає руками. Ніби чекала. Я розганяюся. Все ближче і ближче. Лічені кроки. Вона усміхається, кружляє гвинтом. Я не встигаю загальмувати і падаю просто до її ніг. Вона подає мені руку. В небі канонадою вибухають салюти. Місяць кладе на сніг чепуристі штрихи. Геть як у зошиті. Пророчий живопис вселяє життя.
Ставлю крапку і підходжу до вікна. Компанія святкувальників виходить з метра. Голосно регочуть, з горла п’ють шампанське. Воно піниться і прискає на сніг ігристим феєрверком. Передають пляшку по колу. Я ж сиджу наодинці в книгарні. «У Луцьку познайомилася з місцевим письменником — друкується, аж гай шумить. Описує любовні пригоди. А у тебе в живих мало хто лишається. Ти ходячий депресняк», — пише кума. Перечитую оповідання. «Цього разу топити не буду. Все-таки свято. Кумі має сподобатися».
13 січня 2019. Київ
Якщо вам сподобалося оповідання, можете пригостити мене кавою для натхнення
#Карти ПриватБанк:
5168 7573 9303 4329
Одаренко Сергій Олександрович
Або в гіршій, проте авторській начитці:
