Спогади про Порфирія Мартиновича
Опанас Сластьон
--
1. Походження й навчання до Академії
Батько Порфирія Денисовича — Денис Іванович Мартинович — син священика, народився в Гадяцькому повіті, учився в Переяславській семінарії, але не скінчивши її, мусів податись на так звані домашні вчителі і переїздив по Полтавщині від одного пана до другого, навчаючи їхніх дітей. Після цього служив у Полтавській консисторії, тоді ж женився на Аграфені Кирилівні Ольшанській, дочці диякона села Стрюківки. Пізніше служив у Костянтиноградському земському суді секретарем і там він продовжував службу до самої своєї смерти.
В селі Стрюківці й родився в 1856 році 25 лютого Порфирій Денисович. Першої грамоти — читати й писати — учився він дома, а в 1865 році віддано його тут же, в Костянтинограді (тепер Червоноград), у жіночий пансіон Е. Р. Суботіної. Тут провчився він більше як два роки, а в 1867 році, одинадцяти літ, одвіз його батько до Харкова і віддав до першої клясичної гімназії, в якій учився він до третьої кляси, а далі через малі успіхи, — бо вже тоді захопився малюванням — мусів перевестись у третю ж клясу Харківської прогімназії.
За своє підготовче навчання от що він мені писав у листі 1912 року: «З самих малих літ рисував я, найбільше з ікон. Надивлюсь на них у церкві і малюю подобія їх олівцем. Дедалі виходило у мене все краще. Рисував я й те, що бачив навкруги себе. Пізніше рисував аквареллю, найбільше теж з ікон. В Харкові, бувши ще в гімназії, дужче я брався до рисування, бо тут уперше довелось мені гарну живопись бачити і мав я змогу картинний музей при університеті одвідувати. В першій клясі гімназії був у нас учитель рисування Гаврило Іванович Нестеренко. У другій клясі робив я копії з оригіналів. Перший з них у великому виді був якась дівчина-прачка з праником, якась гарна німкеня. Після цього я копіював з репродукцій Рафаеля [1], Мурільйо [2] та Леонардо да Вінчі [3]. Після Нестеренка став у нас учителем Павло Петрович Герасименко. Живши на квартирі, рисував я різні релігійні та інші сюжети, пейзажі з гарних літографій, от як Айвазовського [4] тощо. Тут же став я рисувати типи українських людей і робив ці рисунки в малому виді і в великому, майже в величину натури. Робив копії з ілюстрацій, з картин Трутовського [5] та Соколова [6]. На канікулах ще дужче взявся до сії роботи. Мене навчав рисувати Герасименко, це був гарний учитель. Пізніш запрохали до мене учителя рисунку відомого в Харкові Дометія Йосиповича Ланевського, що вславився доброю українського стилю живописсю. Дометій Йосипович учив мене від лютого 1870 р. Він дуже усердно вчив мене, не поглядаючи на годинника… Більше року я в його вчився. Учив він мене рисувати і французьким карандашем, і пастеллю, і аквареллю — та все з гарних оригіналів і літографій. Скопіював я, крім якихсь акварельових квіток, відому популярну в ті часи в Харкові картину «Сватання на Ганчарівці». Її приписували пензлеві Безперчого [7], що дуже добре малював аквареллю види та типи Харківщини. Цей Безперчий був учителем в третій Харківській гімназії. Бачучи мої роботи, дехто з учителів, та й інші добрі люди радили отцеві мойому оддати мене в Академію мистецтв. Коли я став учитись в прогімназії, то був у мене вчитель рисування Митрофан Феоктістович Плотніков (з Тули), що й сам учився в Академії; він уже вчив мене так, щоб міг я видержати вступний екзамен в Академію. Успіхи мої вже були значні і я мало вже цікавився шкільним навчанням, а ввесь час віддавав художнім заняттям. Тому порадили батькові мому взяти мене з прогімназії й оддати в Костянтиноградське «уєздноє учіліще»; це для того, щоб по «свідетельству» того «учіліща» поступити мені в Академію мистецтв. Тоді це можна було, тільки треба було держати екзамени ще з деяких додаткових предметів. Дуже мені жалко було Харків оставляти… За учбовий 1872–1873 р. кінчив «уездноє учіліще». Літом на канікулах у 1873 р. почав писати я олійними фарбами під керуванням учителя рисування Івана Григоровича Чумакова, родом з Кременчуцького повіту, що сам був учнем художника академіка Крендовського [8]. Іван Григорович Чумаков був добрим живописцем, пізніш став фотографом. Він років 15 був учителем рисунку в Костянтиноградському «уєздном учіліще».
«Р. 1873 в серпні місяці одвіз мене отець мій у Петербург. «Після екзамену з рисунку прийняли мене в «головну» клясу. Тут пробув я до весни 1874 року; весною перевели мене в «фігурну» клясу, а весною 1875 р. я перейшов у «натурну» клясу. Літом 1875 р. умер отець мій»…
Цей лист Мартиновича до мене з 15–19 січня 1912 року тягнеться й далі, подаючи дані все подібного ж, фактичного характеру.
Потрібні дати й факти я, розуміється, у відповідних місцях використаю, а тепер, з огляду на те, що я вже в ці часи фактично став з ним жити поруч, і все життя його від 1873 до 1883 р. пройшло на моїх очах, думаю на цьому місці задержатися і пояснити або, освітливши деякі з наведених Мартиновичем фактів, додати також ті, про які Мартинович зовсім нічого не сказав. Він про них або просто забув, або хоч і згадував, то не надавав їм такого значення, щоб варт було над ними зупинятись. У мене ж на ці факти свій погляд, і з різних причин не можу я від розгляду їх відмовитись.
Тут, покищо, слід зауважити, що Порфирій Денисович із самих малих літ мав дуже добру й різноманітну підготовку щодо вивчання рисунку й малювання різними засобами — не тільки звичайним, але й французьким олівцем, аквареллю і навіть олійними фарбами. Мав багатьох, а між ними й дуже добрих учителів, що охоче віддавали йому свій час. Дуже рідко кому траплялись такі щасливі сприятливі умови попередньої підготовки для вступу в Академію мистецтв. Тільки подібною виключною підготовкою й можна пояснити той успіх, з яким він дуже швидко пройшов усі академічні кляси, одержав срібні медалі, зразу ж висунувся в самий перед із передніх лав своїх товаришів і став на позицію художника. Не мало значило й те, що Мартинович із самого початку був добре направлений на певний шлях суто українського художника… Я не цитую тут його листів та оповідань проте, як, живучи по тих гімназичних квартирах, щасливо натрапляв він навдивовижу талановитих оповідачів і оповідачок із слуг, що обслуговували ті квартири, і як глибоко все те западало йому в душу та давало йому певний напрямок… Цікавий тут такий епізод: у 1874 році я спромігся передплатити собі львівську «Правду» [9], і хоч вона приходила часто з вирізаними цензурою сторінками або замазаними цілими уступами (особливо коли діло йшло про Україну) і хоч її вчитати було справді трудно, та все ж таки дуже приємно було дізнатися, як і що робиться в українському світі, але Мартинович не любив тих галицьких слів, вони йому здавалися штучними, «кованими» і ніколи не читав тієї «Правди». Багато тоді появилось не дуже вдалих слів і на Україні з т. зв. «київської кузні»; багатьох це так обурювало, що там між українофілами йшла завжди сварка. Літом 1876 року Мартинович, перебуваючи в Києві, бачився там із багатьома тодішніми діячами. З М. П. Старицьким, як головним ковалем тих нових слів, він нібито змагався та, очевидно, не подолівши в словесній боротьбі, намалював карикатуру на Старицького: Старицький з розмаху б’є величезним молотом по ковадлу, а з-під молота на всі боки вилітаюіь ковані слова. Підпис був такий:
«Мов Борвій по хвилях трезубцем бурхає,
отак моє слово з ковадла злітає»…
Ця карикатура зосталась тоді у когось із киян. Не пригадаю, чи сам Мартинович із своєї ініціативи зробив ту карикатуру, чи може з чиєїсь намови. Бідолашному Старицькому дошкуляли тоді з усіх боків. Але він знав, що робив. Що було невдале, те згодом одвіялось і забулось, а що дотепне, то й тепер залюбки вживаємо.
- Походження й навчання до Академії
[1] Рафаель Санціо — геніальний маляр, різьбар і архітект романської школи доби Ренесансу (1483–1520). Кращі його картини містяться у Ватикані в Римі, де розмальовував він залі картинами різних алегорій, мітологічиих та історичних сцен. Одна з кращих його картин «Сикстинська мадонна» переховується в картинній галерії в Дрездені (Німеччина).
[2] Мурільйо, Бартольоме Естебан — видатний еспанський маляр (1618–1682) севільської школи.
[3] Леонардо-да-Вінчі — найвидатніший представник флорентійської школи малярів (Італія, 1452–1519), крім цього різьбар, інженер, архітект. Найбільший виразник епохи Відродження в Італії. Заслуга його в тому, що в основу рисунку поклав він вивчення анатомії. Найкращі його картини: «Тайна вечеря» (1497), «Мадонна в гроті» (1485), «Монна Ліза дель Джоконда» (1502–1506). Супротивник Рафаеля і МІкеля Анджельо Буонаротті (1475–1564).
[4] Айвазовський Іван Костянтинович — відомий маляр-мариніст (1817–1900). Створив велике число картин — краєвидів морської стихії, що принесли йому славу кращого світового майстра, його знав і Шевченко ще з академічних часів. Пізніше розміняв Айвазовський свій талант, малюючи картини у великому числі, щоб задовольнити попит на них. Кращі його картини зберігаються в Третьяковській галерії в Москві.
[5] Трутовський Костянтин Олександрович — український маляр, (1826–1893), учень худ. Бруні, що однак не пішов слідами свого професора, представника клясицизму, а дав цілий ряд жанрових картин із побуту України. Здебільшого змальовував він життя поміщиків.
[6] Соколов Іван Іванович — відомий маляр, професор Академії мистецтв у Петербурзі (1823–1910), жанрист, шо був одним із перших російських малярів, які тематику до своїх картин брали з народнього побуту України. Кращі його картини: «Проводи парубків», «Ворожба» й інші. 3 однієї його картини («У шинку») Шевченко зробив офорта.
[7] Безперчий Дмитро Іванович — український художник (друга половина XIX ст.), учень Брюлова, професор Академії мистецтв у Петербурзі, осів відтак у Харкові, де був учителем малювання в Харківській гімназії. Навчитель відомого польського художника Генрика Сємірадського. Сам жанрист, малював також і портрети.
[8] Крендовський Є. Ф. — російський художник родом з України (нар. 1810 р.), відомий жанрист і портретист.
[9] Правда — орган українських народовців у Галичині, що почав виходити з 1867 року у Львові. Виходив він за матеріальною і моральною піддержкою «старої громади» на Наддніпрянській Україні, тобто табору Кониського і Куліша. Політично заступав цей орган концепцію самостійної буржуазної України. Діяльну участь у цьому органі брав довший час і Б. Грінченко.
