Спогади про Порфирія Мартиновича
Опанас Сластьон
--
2. Академія і моє знайомство з Мартиновичем
Приїхавши в Петербург у кінці 1872 року і живучи тут, я все марив про те, щоб якось таки попасти в Академію мистецтв… Знайомих у мене не було майже нікогісінько, і я не знав, як і з чого починати цю справу. Але все ж таки постановив якнайчастіше одвідувати залі академічних ґалерій і любуватись досхочу тією безліччю чудових виставлених тут картин, що ото мали їх були надіслати на Віденську всесвітню виставку. Я іноді бачив у тих залях декого з молодиків, що копіювали різні картини. На це було цікаво подивитись. Крім того, я міг якось випадково познайомитись із кимнебудь, хто міг би мені стати в пригоді і дати які-небудь практичні поради. Коротше, я вирішив щось починати. Іноді з круглої картинної ґалерії, чи як вона тоді звалася «циркуль», я з цікавости різними переходами й коридорами переходив у довжелезні академічні коридори, щоб хоч подивитись на ті сотні учнів, що висипали туди живим, веселим, мінливим роєм і на якісь десять хвилин оживляли сумні коридори своїм жвавим, ніби бджоляним, гудінням, а на дзвінок усі зразу розходились по різних авдиторіях. Я зоставався сам; було мені і цікаво, і разом сумно.
В одну мою з таких прохідок, між гурбою чужих і ніби разом близьких мені людей, може майбутніх моїх товаришів, мене щось несподівано ніби торкнуло в саме серце. Я почув чисту українську мову. Зразу я не міг розібрати, що це і відкіля вона тут узялась! Це ж так незвичайно було в ті часи! В ту ж хвилину спинив я очі на одному юнакові, що проходив мимо мене й міцним гучним голосом щось розказував товаришеві. Я прислухався. Хлопець із надзвичайним захопленням передавав подробиці якогось ярмарку на Україні. Зворушений і зацікавлений, я обернувся й швидко пішов назирці за ними. Юнак так чудово, так мальовничо передавав деякі подробиці ярмаркових сцен, що ніби малював їх. Він так щиро захопився своїм оповіданням, так весело сміявся і так енергійно розмахував руками, що, очевидно, зовсім не добачав тих, що йшли йому назустріч. Щохвилини він ізштовхувався з ними, очевидно того й не помічаючи. Перехідні іноді ставали, іноді обертались, здвигали плечима і йшли далі, за ними скоро робили те саме інші, а він, той юнак, так само швидко йшов уперед і все розповідав своєму мовчазному товаришеві. — От, — подумав я, — яка ж суцільна талановита натура! Цей уже як устряне в яке діло, то, розуміється, ввесь і нероздільно, і мети своєї доскочить безпремінно.
Ще через якусь хвилину я вже не міг витримати. Зупинивши їх обох, и прохав вибачити, що так нечемно перешкодив їм. Але проживши цілий рік тут, на чужині, і ні разу не чувши рідної мови, я несказанно зрадів, почувши її тут зараз і тому не міг був погамувати свого зворушення. Відрекомендовуюсь їм і прошу в них доброї щирої поради, як у земляків, шо певне не одмовлять мені, в такій важливій для мене справі, як вступ до Академії мистецтв. Юнак-оповідач, середнього росту, стрижений в кружок, із темним волоссям, з великими широкими темними бровами та карими виразними очима і з довгим, т. зв. «гоголівським», носом уважно вислухав мене, усміхнувся і довірливо подав мені руку. Через хвилину ми вже вдвох ходили, мов старі знайомі, по тих безкраїх коридорах і ніяк не могли наговоритись…
На другий день, розуміється, я мав бути вже зранку у свого нового знайомого — Порфирія Денисовича Мартиновича. Він жив тоді на розі Малого проспекту і одинадцятої лінії в невеличкій кімнатці — мансарді, що своїм величеньким напівкруглим вікном виходила на Малий проспект. Мартинович теж уже ждав мене. Тут уперше побачив я дивовижні його рисунки.
Мені було зовсім незрозуміло тоді, як цей юнак, майже хлопець, міг добитись таких дивовижних результатів. Треба мати на увазі, що в ті часи, особливо в провінції, було дуже мало будь-яких картин, ілюстрацій, гравюр, чи навіть ілюстрованих видань. Окрім «Нивы» що тоді (з 1866 р.) дуже погано видавалась, тут нічого не було. Ні олеографії, ні фототипії ще не існувало, не було ще винайдено й трикольорового друку, завдяки якому тепер саме поганеньке місто закидано різноманітними, часто цілком художніми, переписними картками. Здавалось, що вчитись рисувати було зовсім ні на чому. Якщо ж іноді й траплялось почути щонебудь від людей тямущих, таких що чули про якісь методи навчання малюнку, то нікому з них і в голову не приходила єретична думка, що крім спеціальних альбомів та зошитів можна на чомусь іншому вчитися рисувати. А ці альбоми наповнені були рисунками губ, носів, очей, вушей, швайцарських хаток, якихсь неіснуючих дерев, башт, туркень та напівроздягнених пастушок. Як же, без шкоди для себе, перескочив усю цю мертву труху мій новий знайомий? Як і на чому він міг вивчитись? Це докладно узнав я вже через десятки років із його ж власноручного листа до мене, коли задумав написати його біографію… Уже тоді він устиг виробити таку чудову маніру, таку силу, таку плавність лінії, якої — я це все сміло можу сказати — не було в багатьох професорів нашої Академії. У цьому я зараз же впевнився, як тільки поступив у ту Академію. Найбільше дивувало мене те, що всі малюнки Мартиновича давали такі прекрасні ориґінальні типи та сцени, так правдиво, яскраво передавали найтиповішу Україну. Не міг не дивуватись всьому тому — відкіля він усе те бере? Коли він устиг стільки бачити, студіювати? Могутня спостережливість, виключна, дивовижна художня пам’ять давала йому змогу його живі оповідання зараз же з надзвичайною швидкістю і красою ілюструвати, з виключною динамічною експресивністю. Про що б не почав говорити Мартинович, він зараз же хапався за олівець і, де тільки було можна, зоставляв свої рисунки. Тих рисунків була велика сила. Всі альбоми товаришів Мартиновичевих були повні не рисунків їх власників, а якраз рисунків Мартиновича. Та найбільше мабуть було їх у різних приватних осіб на незчисленних шматках та клаптиках паперу… Можна сказати, то розсипав їх тоді Мартинович по всій Росії, не мало опинилось їх і в Сибіру. Оті 210 рисунків, що тепер переховуються в художника, це лише дрібна частиночка їх. Пізно він почав збирати свої рисунки, і через те й не вдалось йому їх всі зібрати.
< 1. Походження й навчання до Академії
2. Академія і моє знайомство з Мартиновичем
