Спогади про Порфирія Мартиновича
Опанас Сластьон
--
14. Життя в «казьонках» і щорічний акт 4 жовтня
Коли П. Мартинович жив у казенних приміщеннях, де й ми жили тоді, він страшенно обурювався на академічне начальство за цілковиту відсутність найменшої уваги до наших страждань і недостатків у найпотрібнішому, що ми терпіли їх по тих квартирах.
Одна з п’яти «казьонок» була тоді саме над академічною канцелярією, а друга поруч неї, на розі, що одним вікном (власне верхнім напівкруглим краєм його) виходила на 3-ю лінію, або так званий «Соловйовський сквер, а трьома верхами вікон на Нєву. У цім закутні закурене, задимлене склепіння починалося від самої підлоги й сходилося над головою; обидві наші кімнати мали вигляд половини ринви, розрізаної вдовж.
Сходити у «казьонку» нашу треба було повз багату квартиру архітекта Кінеллі, що був «смотрителем» усього будинку. До нас вели темні, зовсім вузенькі сходи, освітлені невеличким газовим ріжком. Оте скромне світлечко не тільки освітлювало, а й опалювало — обігрівало обидві наші величезні кімнати. Читач певне відмовиться вірити, що академічне начальство зовсім не опалювало нашого помешкання і що ми жили там у страшенному холоді. Проте це справді було так. Для чого так робило наше дбайливе начальство, чи то для того, щоб зберегти собі чи кому іншому ті дрова, чи для якихсь бухгальтерських штук, не знаю, бо певне ж по книжках виводилось не абиякі суми на наше опалення. Одно добре знаю, що ми терпіли мовчки, злісно й похмуро. Ми з гірких попередніх досвідів знали, що всяке наше прохання в цьому напрямку буде розглядатись, як надто смілива, навіть нахабна претенсія, і що ми можемо опинитися за це й зовсім на морозі… Коли надворі стояло 25–28 градусів холоду, а наше світлечко зовсім відмовлялося підвищувати температуру закутня, то ми, мешканці його, йшли на такі злочинні хитрощі: вночі таємно й з найбільшою обережністю трошечки відчиняли двері внизу наших сходів і так кидали їх майже на цілу ніч.
Робилося це для того, щоб позичити тепла з коридорів, куди виходили квартири нашого начальства. Уранці ми якомога швидше бігли відігріватись або в «Кушелевську» галерію, або хто куди втрапив, і там уже розкошували в теплі. Крім відсутности опалення, не було в нас також і виходків, і через те ми примушені були обходитись різними примітивними заходами, що про них і розказувати годі.
Жило нас у тій «казьонці» чоловіка по 6–8–11, залежно від того, скільки знаходилось тих нещасних, що зважувались іти сюди жити. Тут вони або витримували страшні муки холоду, абож зараз застуджувались, набуваючи собі часом смертельних хвороб. Умебльовано цю квартиру було теж дуже інтересно: на всіх нас було одним одно крісло на трьох ногах, що його просто було викинуто з квартири Кінеллі; якогонебудь мізерного столу або навіть ящика, що їх цілі гори були навалені по академічних дворах та підвалах, нам не дозволяли взяти. Отак і жили ми на своїх ліжках чи чомусь до них подібному. Тут і вчились, тут і готувались до іспитів. Усі стінки «казьонок» були розписані, розмальовані всілякими малюнками, проєктами ескізів, карикатурами, голими жінками, списані різними віршами, приповістками тощо. Порох та павутиння жили тут мабуть іще з часів Катерини; а через те що підмітати було нічим, на підлозі завжди валялася сила недокурків, крихот, шматків паперу тощо. Усе це давно вже лежало, тут і терпляче ждало на вічну окам’янілість.
Часто дехто з товаришів від голоду та холоду боліли, застуджувались і хворали на тиф, але й вони лежали тут же поруч нас. Ми ховали наших хворих, бо знали, що начальство сердиться, коли його турбують. Одного разу, коли виявилось, що хворий може вмерти, ми поклали звернутися до академічного лікаря, дуже старого чоловіка Оверлаха; він обіцяв прийти, та мабуть забув або просто побоявся навернутись на очі начальству, що завжди без усякої причини було дуже грізне. Так наші хворі й залишались без медичної допомоги. Як їм тут лежалось, де замість потрібної тиші й спокою завжди стояв безугавний галас, суперечки, співи, погане повітря і навіть безглузді жарти над хворими — судіть сами. Добре, що, непритомні, вони не розуміли цього жаху… Коли одного хворого, — дуже гарного на вроду юнака Семена Ербера — забрали непритомного з нашого холодника якісь його знайомі, все ліжко його кишіло білими товстими червяками, що через дірки з накиданих на ліжко без матраца ганчірок, сипались на брудну підлогу. Навіть ми, що бачили усі жахи «Літєйно-дворських казьонок», страшенно обурювались таким явищем.
Дивно те, що, не зважаючи на всі страхіття життя в «казьонках», нас таки туди тягло! Тягли не сама тільки нужда та безгрішшя, а ще — й чи не найбільше — те, що ми почували в собі потребу й жадобу до «безшабашної», нічим не обмеженої волі, волі молодих здорових тварин. Той хто приходив сюди, зразу може й жахався нашого життя, але поволі втрачав зв’язки з культурними «забобонами» і через кілька тижнів не відрізнявся від товаришів по куреню. Ми почували якусь атавістичну ненависть до всякого умовного порядку, до всього того чепурного зовнішнього блиску. Кров у нас грала, кипіла, не даючи чемно сидіти в скучному, одноманітному колі доброго поводження. Тут вироблявся суто анархічний погляд на все, що оточувало нас. Тут забувались усякі розпорядки, кожен жив виключно своїм днем. Ніяких годин ніхто не визнавав: один ще спав, другий давно виспався, а третій ще тільки лягав спати.
Нічого дивного нема в тому, що «свіжій» людині наша «казьонка» здавалась якимсь мертвим домом, де загибали молоді сили нещасних юнаків, що тут опинилися. Увесь цей жах, усе це знущання «благопопечительного начальства» з «довіреної» йому молоді обурювало кожного, хто бачив нас. Обурювало це також і дуже вражливого Мартиновича, і він задумав протестувати проти нелюдського до нас ставлення. Він бачив, як начальство наше — десятки осіб — жило тут же, поруч нас у розкішних помешканнях, а ми, для кого власне існувала й сама академія і всі вони вкупі, були в становищі гіршім, аніж стан індійських парій.
Але яка чудова й зворушлива картина відбувалася щороку 4 жовтня, коли на вселюднім урочистім акті всі наші начальники, убрані в золотом гаптовані мундири, ордени та звізди з різнокольоровими биндами на плечах, пишались перед великим князем Володимиром, нашим президентом, своїми «невсипущими клопотами» про добробут любих вихованців своїх! Урочистість тих обставин, блискучі численні гості, чудесна музика, красномовне кадіння тиміяму, піднесений настрій у всіх, — цей чудесний фантастичний гіпноз викликав деякий сумнів: чи праві ми в своїх претенсіях? Що таке була наша «казьонка» з її єдиним джерелом тепла і світла — газовим ріжком, голодом і холодом, тифом та білими червяками на ліжку ще живого, милого С. Ербера, проти того моря гаптованих мундирів сановників, що сяли золотом блискучих еполетів орденів та звізд, або пишними, залитими дорогоцінним камінням убрань високих панів і паній з веселими радісними обличчями?
Які тут могли бути порівняння, яким безумством були б протести? І отже, дивіться! — з таким протестом виступив П. Д. Мартинович і своїми протестами захитав той рабський ланцюг, що його виконано було з фалші, свавілля, насильства та, як ми пізніше взнали, із справжніх неймовірних злочинств.
< 13. Натурниця-балерина італійка Вінтурі
14. Життя в «казьонках» і щорічний акт 4 жовтня
