Спогади про Порфирія Мартиновича
Опанас Сластьон
--
15. Картина-протест П. Мартиновича
Коли Мартинович сказав нам, що хоче намалювати картину з нашої «казьонки» і виставити її на «Передвижній» [39] виставці, щоб таким чином показати в дійсному вигляді вже не прикрашені ніяким офіційним красномовством «невсипущі клопоти» про нас «благопопечительного начальства», — ми всі з радістю згодились і ховати цю картину й позувати для неї. Робота пішла швидко, певно, і картина вийшла чудова. На виставку її прийняли з радістю, і вона зробила відповідне враження. Так вона й звалась: «Приміщення учнів ув імператорській Академії мистецтв». Картина багатьох зацікавила, про неї стали говорити. В ті часи наші професори, а надто найбездарніші з них, вважали, що ходити на «передвижні виставки» — нижче за їх гідність, а через те й не ходили на них ніколи. Але були між ними й такі «козлища», що не тільки визнавали передвижників [39], але, на великий сором для всіх інших, часом таки заглядали до тих велелюдних виставок. Чи від них, чи від когось іншого, але «благопопечительное начальство» довідалось про існування такої обурливої картини одного з колишніх учнів, і всі ланки отого вищезгаданого важкого ланцюга захитались і грізно заскрипіли. Всесильний, завжди невідмінно грізний конференц-секретар, генерал П. Ф. Ісєєв, почув себе особисто ображеним і гнівався на всіх винних і безвинних. Він звернувся, куди знав, щоб картину Мартиновича було звелено зняти з виставки. Передвижники почали суперечити, і вкінці конфлікт був розв’язаний компромісом — погодилися зняти лише підпис під картиною, щоб невідомо було, що воно таке. Та вже сила людей бачила й знала ту річ, а репресивні адміністративні заходи сприяли ще більшій популярності Мартиновичевих «казьонок». Коли «передвижна» виставка поїхала на провінцію, підпис знову з’явився на наших «казьонках».
Зняття лише підпису генерала Ісєєва не задовольнило; він усе ще лютував у розмовах із професорами, а значить Академія тремтіла… Зажурились і ми, бо, крім усього, на картині нас дуже легко можна було впізнати, особливо мене, що сидів на першому пляні в червоному халаті та в сивій шапці і одігрівався кухлем чаю. Щодня ждали ми грози, і незабаром вона грянула. Одного сірого поганого ранку, коли дехто з нас ніяк не міг зважитись покинути свого нагрітого ліжка, ми раптово почули, як унизу скрипнули двері і почулась важка хода на наших східцях та грізне сопіння розлютованого вже генерала. Ми завмерли… Він зупинився на хвилинку: мабуть уперше за життя трапилось йому бачити такий закутень. Здавалося, йому личило б сказати: «Так, хоч Мартинович і намалював усе це, але ж дуже блідо; справді воно куди сильніше». Але він, відразу підвищивши свій голос якомога більше, міг тільки «разносить», а не думати. Очевидячки з дипломатичних міркувань він навіть і не згадав про Мартиновича, а тільки лаяв нас за страшний бруд, неохайність, ліньки, небажання вчитись, за те, що ми вилежуємось по ліжках, коли вже давно почались лекції, і т. ін. Він кричав, тупав ногами і, знай, лаявся. Один із нас, потім відомий академік С. І. Васильківський [40], швиденько натяг собі на голову ковдру чи халат, щоб розлютований генерал його не впізнав. Але ці хитрощі були ні до чого, бо генерал таки вгледів, власноручно стяг ковдру додолу, зоставивши Васильківського «нага, аки младенца в яслех», і все, що мав на душі, вилив уже на самого Васильківського, додавши на самий кінець, що накаже двірникам викинути нас геть на вулицю, а «казьонки» закрити. Справа для нас набрала безвиглядно-загрозливого характеру, і дехто з наших товаришів, в тім числі і я, скоро, через день-два, повтікали на «волю». Ланцюг, що його трусонув Мартинович, звичайно, з часом прийшов до попереднього спокою. «Казьонка» мало в чім змінилася, та я вже туди й не заходив, а якщо бував, то хіба в «Літєйно-дворських», які були ще гірші й, звичайно, цікавіші.
Нема чого й говорити, що після виставленої на «Передвижній» картини Мартиновича йому й зовсім не можна було з’явитись у стінах Академії. Отже, махнувши на неї рукою, виїхав він на Україну й оселився там у Золотоніському повіті в містечку Вереміївці, що так чарувала його своїм, ще старовинним, життям. Ми з ним листувалися, і я був більш-менш у курсі його художніх та етнографічних справ. Мене вже давно тягло побувати там і побачити все на власні очі, наговоритись із Мартиновичем і хоч днів зо три повештатися з ним по окрузі.
< 14. Життя в «казьонках» і щорічний акт 4 жовтня
15. Картина-протест П. Мартиновича
[39] Передвижники. Проти академічного псевдокласицизму, що панував у мистецтві, виразником якого була Академія мистецтв і її професори, піднявся рух молодих російських художників на чолі з І. М. Крамским, молода, свіжа реалістична течія в російському мистецтві в ті роки. Передвижники були проявом народництва в мистецтві, і заступали інтереси буржуазії проти февдалізму. Назва «передвижники» пішла з того, що ці молоді художні сили, порвавши з Академією, організували свої передвижні виставки. В шістдесятих роках художні виставки улаштовувала тільки Академія, а запропоновані на таку виставку картини мусіли мати візу Академії. 1863 року група молодих художників — учнів Академії — на чолі з Крамським порвали з Академією, і організували «художню артіль», з якої потім 1870 р. повстало «Товариство передвижних виставок». Всупереч академічним виставкам із їх офіційною цензурою це товариство почало організувати свої власні виставки. Цей розрив із Академією і її традиціями був на цей час справжнім революційним актом, наслідки якого сприяли демократизації мистецтва. Небавом передвижники найшли собі заступника в особі московського купця Третьякова, що скуповував їхні картини та заснував у Москві музей російського малярства (Третьяковська галерія).
[40] Васильківський С. І. — знаменитий український маляр-пейзажист (1854–1917). Залишив чимало пейзажів олією, майже всі тематикою мальовничої природи України. Більша частина його картин переховується тепер у Музеї Слобідської України в Харкові.
