Спогади про Порфирія Мартиновича
Опанас Сластьон
--
16. Подорож у Вереміївку до Мартиновича
Літом 1878 року, бувши в Києві на лекціях ув одного чернігово-полтавського пана і часто стрічаючись із українською письменницею Ольгою Петрівною Косач [41], ми якось змовились поїхати провідати Мартиновича в його казковій Вереміївці, що жила ще життям XVIII віку. Чоловіки там ще носили довгі запорозькі чуби. Діди, чоловіки і навіть парубки вбиралися в старовинні сині жупани з вишитими монашками сусіднього манастиря закаврашами та срібними різнофігурними фібулями — застібками. Вони носили також червоні сап’янці з китицями по зовнішніх боках халяв та з великими, порожніми всередині, залізними підковами, — усе якраз так, як списав Рігельман у XVIII віці [42]…
Поїхали ми к «Петру», бо якраз тоді тут збирається великий ярмарок, отже, значить, можна було надивитись різних старовинних костюмів, типів і наслухатись кобзарів — усе це нас дуже цікавило. Головне, все ж таки, — навідати Мартиновича й побачити, що він там наробив і що позаписував. Брат Ольги Петрівни, М. Драгоманов [43], у 1875 році. їхавши за кордон, забрав із собою дуже цінні етнографічні записи дум і інших матеріялів Мартиновича, значить, можна було сподіватись, що за ці три роки Мартинович дуже збагатив свої записи.
Подорож удалася. Погода стояла чудова. Тихий літній вечір настроював на співи, і я немало співав Ользі Петрівні наших таврійських старих запорозьких та чумацьких пісень. Пароплав через мілководдя дуже спізнився, і на кінцеву станцію «Богуй» ми приїхали вже близько півночі. А ще ж треба було верст 12 їхати до Вереміївки. Ніч була дуже темна, і коли ми годин через три доплентались до села, то вже ніде не світилось, село було абсолютно мертве. Нарешті, проїхавши ще немало, ми з радістю помітили якийсь вогник. Наблизившись до нього, почули весільні співи. Ми стали біля воріт, а далі ввійшли в одчинені надвір сіни і побачили в хаті несподівану дивну картину: молодиця у високому вереміївському парчевому очіпку й у плахті, ніби напідпитку, співала й танцювала, а друга товста баба ще голосніше допомагала їй. Старий з косою дяк і собі не відставав від них… Вони так були захоплені своєю гульнею, що зразу не звернули на нас ніякої уваги, а далі остовпіли вони від несподіванки, та й ми. Несподівано молодиця, сміючись, звернулась до мене і радісно промовила:
— Ой, Опанасенку, де це ти взявся? Як ти сюди попав? А онде й Ольга Петровна! Ну, дивіться, так це ви мабуть із Києва? Здрастуйте, здрастуйте, входьте в хату, а ми це проти празника загуляли трохи, та й той…
Не було сумніву — молодиця та була П. Мартинович. Він так чудово удавав її всіма рухами й голосом, що трудно було повірити, що це наряджений юнак…
Після нашої появи настрій все ж таки змінився, дяк почав супитись, а далі за щось розсердився на свою дячиху і, при нас усіх, погано вилаявшись, шпурнув на неї важким дубовим стільцем, що хоча добре її зачепив, але не так, щоб збити з ніг або десь значно ушкодити їй. Зчинилась метушня. Мені стало страшенно соромно. Пригадую тільки одну свою фразу, що міг тоді сказати Ользі Петрівні: «Ось воно яке буває народне життя»…
Було дуже вже пізно. Ми перетомлені. Ольга Петрівна попрохала, щоб хто пішов до сусідів і попрохав притулити її на ніч, бо тут другої хати або хижки не було. Та й після тієї дикої сцени, що втяв п’яний дяк, було незручно зоставатись тут шановній письменниці…
Уранці Мартинович показав свою Вереміївку. Дійсно було чому дивуватись. Справді здавалось, що ми перенеслися в інший — старий історичний український світ… Мартинович задумав почастувати нас обідом у свого приятеля, старого чумака Хведора Івановича Мигаля, що носив ще довгу, нижче від пояса чуприну. Це була для мене дуже дивна річ, бо трапилась мені вперше за життя… Самий двір Мигаля був дуже інтересний; від воріт до хати, що стояла серед двору, вела широка дорога, а по обидва боки її вишикувалися, стоячи симетрично, шість великих мережаних покритих шкурами чумацьких возів, по три вряд. Кожен, хто входив у двір до Мигаля, мусів нройти через ці імпозантні Пропілеї. Очевидно це був патріархальний професійний звичай — шик, що зразу надавав тон і значення як самому господареві, так і його поважній професії. Хведір Мигаль був високий поважний красивий дід років за 60, з орлиним поглядом із-під густих широких чорних брів, з чорними вусами і чорною, що вже взялася подекуди сріблом, чупринкою. Він радо нас вітав. У сінях, по степовому звичаю, поставили велике кругле сирно і подали обід. Мигаль налив у високу дерев’яну чарку, що звалась «Михайлик», доброї горілки і радо частував нас, вітаючи зі святом. В середині обіду Мартинович дуже вміло підійшов до Мигаля, сказавши:
— Хведоре Івановичу, он мій приятель, Опанас, що, спасибі йому, приїхав одвідати мене, дуже хоче, та не насмілиться попрохати вас, щоб показали, як ото чуприна у вас держиться за вухом. Чумак Мигаль мовчки, мов би поволі, розмотав свою довгу чуприну — дійсно вона була довша ніж до пояса — і почав розказувати, як тепер трудно кохати її.
— Правда, цей звичай усі поважали, бо знали, що воно і відкіля ведеться, а тепер нас усього троє на всю Вереміївку: оце я та Трохим Пасько та ще один. Ото й усі! Сміються вже з нас, не розуміють, відкіля цей звичай — темні люди стали. Особливо в піст чуприна заважає; як підеш ото на поклони, то гляди, бивши поклони, вона й спаде з вуха, то вже сусід неодмінно важить, щоб чоботом на неї наступити. Ти — смик, смик, а він удає, що й не чує. — Та зділай бо милость, оступись, хіба не чуєш, що я смикаю? — Та вже аж тоді хіба оступиться, та й то сміючись. — Ну нащо воно тобі? — каже…
Настав час, коли треба було чуприну знов закладати за вухо, і от тут я побачив, що це не так просто і що треба знати певний ряд способів для цього хитрого діла. Насамперед Мигаль одним рухом змочив язиком, починаючи від кінця правої руки указовий палець і тоді став ним ніби сукати ту чуприну; коли вже вона була скручена і стала цупкіша, тоді він эакрутив її за ліве вухо, починаючи з-під низу, далі, обвівши кругом вуха, на переді розчепив її і в ту щілину протяг кінець такий завдовжки, що він ліг йому на груди. Таким чином чуприна довго держалась і не спадала, хоч би й нагинався чоловік.
Ольга Петрівна, здається, після обходу ярмарку того ж дня й поїхала в Київ, а я зостався ще на два дні роздивлятись та знайомитись із тим дивним селом.
Хоч який, здавалося, непомітний був приїзд наш у Вереміївку, а проте «недреманное око» місцевої поліції нас не минуло. Діло в тім, що Ольга Петрівна, як тоді це треба було робити, захопила з собою у Вереміївку декілька українських книжечок і роздала їх декому з веремішчан. Про це зразу ж стало відомо поліції через шпигунів-добровільців, що сами одержали ті книжечки. Мартинович згодом мав немало неприємностей із становим. Мартиновичеві хотілося бути там без найменших підозрінь та закидів, а тут — на тобі! Справжня крамола виявилась! Гостюючи в Мартиновича, помітив я, що він тепер більше уваги віддає вже не малюванню, а етнографічним роботам, записам тощо. Отож і передягання в жіночий костюм і інші подібні речі — це були свого роду заходи до цілковитого, остаточного опанування темою звичаїв та пісень обрядового весільного ритуалу. Коли звичай потребував «по закону» й чарку горілки випити, Мартинович, звичайно не вживаючи її, мусів пити, бо навіть при цьому, ніби незначному акті, скільки ж вживається, теж «законних», відмовлень, чемних припрохувань та ще інших дрібніших заходів, аж до певного виразу лиця поважних учасників справи.
< 15. Картина-протест П. Мартиновича
16. Подорож у Вереміївку до Мартиновича
[41] Косач О. П. — відома українська письменниця (Олена Пчілка), сестра М. Драгоманова, мати Лесі Українки. Нар. 1849 р. в Полтавщині, померла 1930 р.
[42] Рігельман О. І. — військовий інженер, що довгий час жив на Україні, роблячи тут мапи та пляни українських міст. Написав «Летописное повествование о Малой России» (1788).
[43] Драгоманов М. П. — учений і політичний діяч, професор Київського, а потім і Софійського (Болгарія) університету, автор числен. наукових і критич. праць, основоположник т. зв. «драгоманіощини» й радикальної партії. Нар. 1841р. на Полтавщині, помер 1895 р. в Софії. Погляди Драгоманова відбили на собі тодішню добу, коли при слабкому розвиткові капіталізму на Україні й нечисленній кількості пролетаріату ідеї наукового соціалізму ще не були поширені. Недооцінював він ролі пролетаріату, будуючи свої соціальні ідеї на тому, що проповідували, його сучасникиг анархістиі Прудон, Бакунін і прибічники утопійного соціалізму. Все ж таки має він велике значення для розвитку соціалістичного руху на Україні в його часи.
