Спогади про Порфирія Мартиновича
Опанас Сластьон
--
17. Нужда й душевні страждання Мартиновича
Захоплення етнографією мало й ті вигоди для Мартиновича, що воно не потребувало витрат грошей, бо і в ці часи терпів він велику нужду. Де вже там було оплачувати натуру, купувати фарби і все інше причандалля. Іноді я висилав йому дещо з Петербургу, та це ж мало не постійний, а випадковий характер. Мати вже не висилала йому ні копійки, і були моменти, коли, одержавши від мене кілька карбованців, він, як потім уже мені писав, уважав, що вони врятували його від голодної смерти… Тодішній наш товариш по Академії, потім професор М. Д. Кузнецов [44], якось розмовляючи зо мною про бідування Мартиновича, запитав:
— А як ви думаєте, чи міг Мартинович звертатися листовно по допомогу до найганебнішого процентника і найпідлішої людини Ду-ка, що він його ненавидів аж до дна душі, як і всі ми, і ніколи не був із ним знайомий, як і всі ми?..
Це був страшний павук-землячок із Полтави, що після перебування в Академії, заступив до позичкової каси оцінником і сам давав гроші на проценти… Він літом десь поблизу опинився, і Мартинович ніби написав йому листа, прохаючи, щоб він позичив йому десять карбованців.
Я рішучо сказав, що Ду-ко бреше і я ніколи цій гадині не повірю. Кузнецов мовчки передав мені листа. Вже з коверти я побачив, що мабуть це таки правда!.. Я читав і горів від сорому. Не було сумніву, що це був лист Мартиновича. З огляду на те, що лист був переданий через руки, Мартинович, очевидно з обережности, щоб не прочитали його ті, через кого він передав його, умисне написав напівфранцузькою, напівлатинською і українською мовою. Проте ця обережність була зайва: розібрати ту мішанину нетрудно. Одно було ясно: Мартинович перебував у страшному стані, раз наважився на такий крок, що зневажав його людську гідність!.. Він, розуміється, обіцяв вернути свій борг із процентами, які призначить сам павук. Та він помилився: лихвар, щоб показати свою зневагу, навіть не відповів йому. Але був надзвичайно задоволений, що от той гордий улюбленець деяких професорів і багатьох учнів у його запобігав ласки, а він, Ду-ко, все ж таки не допоміг йому. Для того, щоб дискредитувати Мартиновича, тепер показував його лист усім і всякому і нарешті дав його Кузнецову, щоб він показав ще й нам, найближчим товаришам Мартиновича. Розуміється, ми зрозуміли жахливе становище Мартиновича і не осудили його, а ввесь свій гнів вилили виключно на Ду-ка, оту найнікчемнішу гадину.
Не пригадаю ясно, чи послали ми тоді шонебудь у Вереміївку, але про лист ніхто ніколи не нагадував Мартиновичеві, а він теж мовчав, певне думаючи, що ця погана справа нікому невідома.
Живучи у Вереміївці з рік, Мартинович дуже там прожився і, хоч-не-хоч, а треба було вже тікати звідтіль. Довга розлука з товаришами, повна відірваність від культурного світу спонукала його вернутись і знову продовжувати боротьбу за навчання та існування при кращих культурних умовах.
Відомо, що виникнення в артиста великого, непереможного бажання досягти улюбленої, вимріяної мети, одночасно родить у нього й повну віру в свої виключні сили й здібності, викликає почуття великої радости та відчуття власної духовної моці; це бажання заохочує ставити на перший плян оту неминучу боротьбу за досягнення. Ради тієї мети, ради тієї великої згаги знання, духа аналізи і взагалі ради потреб творчости, він охоче йде на невідому боротьбу. На жаль трапляється, що боротьба стає надсилу артистові — тоді молодий ентузіаст втрачає рівновагу, самовпевненість, а що найстрашніше, губить попередню віру в свої сили і, таким чином, не може досягти ось-ось уже видної, але ще не захопленої в жагучі обійми мети. Він спотикається й падає під вагою непереможних злих умов життя… Барикади завжди низькі й дуже небезпечні для звичайних, рядових людей, але герої, що безстрашно стоять на них, закликаючи юрбу до перемоги, підвищують їх не тільки своїми героїчними постатями, але часто й своїми тілами — трупами. Така шкода, як утрата своєї духовної моці і віри в себе, хіба не так же легко знищує людину, як і сама смерть? Різниця лише в тому, що способи такої втрати багато тяжчі, дошкульніші, довші від смертельних ударів, що несуть із собою кінець мукам і вічний спокій…
Але вернімось до Мартиновича. Він послідовно, крок за кроком, розвивав своє внутрішнє художнє «я», розгортав його до можливої повноти і працював, як нам здавалось, в умовах уже напівхоробливого життя. Все, що було довкола його, навіть дороге й близьке, уже не відволікало його від поставленої собі мети — стати великим українським художником, хоч би ціною щоденного злого голоду, великих життьових злиднів і навіть ціною власного здоров’я. Попередня прихильність до близьких людей, до нас, товаришів, своїх кревних, родинні відносини — усе це стало вороже загадковому процесові, що він тепер самотньо й тяжко переживав. Він рішучо одвернувся від усього, з чим зв’язаний був раніше спокійними добрими відносинами. Коли траплялось йому когонебудь із нас зустрінути на вулиці, він зразу раптово переходив на другий бік її навіть не відповідав на запити. Дуже складний душевний процес переживав тепер Мартинович. Він марив через свою майбутню художню творчість провести, прищепити в життя своє удосконалене високим мистецтвом «я».
Що ж, правду кажучи, для натур виключно відзначених природою, для окремих небагатьох вибранців її, над чиїм чолом заздалегідь уже ніби ясніє вінок майбутньої слави, таке поводження цілком природне. Така людина звичайно перебуває в мріях про своє майбутнє тріюмфальне життя, вона центр і всесвіт, а все інше — то лише так, побіля неї… Така людина хоч і не цілком свідомо, а може, не хвилюючись, принести себе в жертву вимріяному ідеалові, може з своєї волі стати аскетом, аби тільки здійнятись на найвищий щабель широкотворчнх мистецьких здібностей. Вона добре знає, що треба купити все те дуже дорогою ціною — назавжди відмовитись від власного особистого щастя, від сім’ї, від родинних утіх, від усього, що дає радість і щастя звичайним людям: така людина знає і добре пам’ятає, що вона — не улюбленець усіх, не кумир їхній, як іноді це здається, а всього лише дармовий наймит, громадський кріпак, від якого кожен, хто хоче, найбільше вимагає і визнає лише те, що йому в цей момент до смаку і вподоби, а все інше звичайно з легкою душею ганьбить і без жалю топче. Кожен потребує від такої людини найглибшого змісту його творчости, найдосконалішої форми, надмірної творчої продукції, тобто — соків його мозку, його крови, а ніколи не подумає — як же і яким вогнем викресати з душі оті велетенські творчі засоби, оту високу надмірну потенцію, що має задовольнити ці примхливі суворі вимоги.
Отут і криються початки невдач, важких ударів долі і справжніх катастроф… Уперті заміри, власні не зовсім виправдані надії тимчасово і справді крешуть вогонь навіть титанічних зусиль, боронять від моральних і фізичних страждань і відчаю, але частіше вони ведуть до великих розчаровань, до хоробливої перевтоми, до цілковитого й дійсного духовного занепаду…
Ах, дорогі товариші! Скільки з вас перейшло цією стежкою перед моїми очима і скількох би з вас я міг тут назвати!.. Мир вам і спокій!..
Мартинович усе ще зоставався один із своїми самотніми душевними стражданнями. На виду він страшенно змізернів і наче на цілі роки зробився старший; його великі очі стали ще більші, глибоко запали і наводили жах… До чого нужда і голод могли довести його? Становилось ясно, що боротьба кінчається.
Його високі заміри, його засоби боротьби, що виходили з душі, уже очевидно хворої, зустрілись із такими непереможними, з такими тяжкими життьовими вдарами, що ввесь фантастичний палац його мрій уже тріщав і рушився. Довго такий стан речей тягтись не міг: повинна була наступити криза.
Але Мартинович уперто вів свою лінію — ним керувала думка про перевагу почуття над певним знанням, а це неминучо вело до більших чи менших, але все ж шкідливих розчаровань та помилок. Такий спосіб навчання народня мудрість давно вже помітила: «Не намучиться — не научиться», каже вона. Отож і приймав тепер муки нещасливий Мартинович, ідучи самотньою стежкою.
< 16. Подорож у Вереміївку до Мартиновича
17. Нужда й душевні страждання Мартиновича
[44] Кузнецов М. Д. — відомий український маляр-жанрист і портретист, член групи передвижників, нар. 1853 р. на Україні. Деякий час жив і працював в Одесі.
